Українська еміграція до підросійської Азії і Кавказу.

Протягом останніх десятиліть XVIII та всього XIX ст. український народ, економічно визискуваний і політичне переслідуваний в Україні, відчував щораз то більший голод на землю. Український селянин, не маючи вдосталь землі для утримання власної родини, мусів шукати вільних земель поза межами своєї батьківщини.
У пошуках "вільної землі", нових теренів поселення, український селянин забрів на Поволжя, дійшов до Центральної Азії

У першій половині XIX ст. надвишка української людності йшла головно в південну Україну, а коли вільної землі там не стало, від половини XIX ст., — на Передкавказзя. Завдяки тому кількість українських переселенців на Північному Кавказі зросла від 2,4% у 1792 р. до 18,6% у 1858 р. Росія у 1829 р. захопила, на підставі Андріанопольського миру з Туреччиною, все чорноморське узбережжя від Анапи до Гагри, і тоді розпочалася його колонізація українцями, в основному азовськими козаками, що повернулися з Туреччини, а також козаками з колишньої Гетьманщини та Слобожанщини, колишніх запорожців і селян-утікачів від кріпаччини, яких приписували до козаків. Завдяки тому в першій половині XIX ст. саме на Північному Кавказі найпомітніше зросла частка українського населення. З 1861 р. на Закубання стали переселятися козаки-чорноморці, азовські та українські селяни — загалом 85 тис. осіб. Особливо інтенсивно почало населення зростати, коли в 1868 р. було дозволено брати землю також і невійськовим. Тоді впродовж 15 років на всю Кубань переселилося майже 250 тис. селян, переважно українців.

У Казахстані, який тоді входив разом з сусідніми частинами Сибіру й Уральщини із головним містом Омськ до складу Степового генерал-губернаторства і частково до Туркестанського генерал-губернаторства, найбільше українців поселилося в Акмолінській області. Під кінець XIX ст. їх тут проживало понад 50 тис. осіб. Вони становили 7,5%, а в Кокчетавському повіті — майже четвертину всього населення. Але найбільше українців проживало в Томській губернії, де їх налічували до 100 тис. осіб, за нею йшла Омська губернія. Тому на південь від Омська багато місцевостей своїми назвами (Українка, Полтавка, Одеське, Павлоградка, Мар'янівка, Крута Гірка тощо) недвозначно вказують, що їхніми засновниками були українські поселенці.

Наприкінці XIX ст. була збудована Сибірська залізниця, яка сприяла еміграції до Азії. Від 1901 до 1904 р., себто до початку російсько-японської війни, на Далекий Схід приїхало з України 42 500 осіб, у 1905 р. їх було тільки кількасот, а від 1906 р. рух знову збільшився і досягнув своєї вершини у 1907 р., коли прибуло 76 637 осіб.

З уведенням відомої Столипінської реформи в 1906 р. темпи заселення на Далекому Сході ще більше зросли. Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв переселенській акції, і право на переселення одержували вже й незаможні верстви селянства. Згідно з законом від березня 1906 р., у губерніях були створені спеціальні органи — землевпорядні комісії, які дозволяли селянам, поодиноко чи групово, оглянути землі, призначені для переселенців, заки вони рішаться на переселення.
Протягом 1906-1916 рр. на Далекий Схід прибуло 259 522 особи обох статей, а серед них українці становили 166 787 осіб, тобто 64,7% усіх переселенців Амурської та Приморської областей. Насправді Приамурська область у тому часі заселялася в основному вихідцями з України,14 які наприкінці XIX ст. дійшли аж до острова Сахалін, на якому проживало майже 2,5 тис. українських переселенців.

У березні 1906 р. вийшла інструкція "Про порядок застосування закону від 6 червня 1904 р.", що заохочувала селян до переселення й уряд видавав кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував земельний фонд для переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складовою частиною аграрної політики Столипіна було власне масове переселення селян, головно мало- і безземельних, на "нові землі".
Але не всі переселенці, які виїхали, залишалися на постійне проживання в Азії. Частина з різних причин поверталася до своїх місцевостей в Україні. Від 1890 до 1914 року таких поверненців було понад 400 тис. Найчисленнішим було повернення під час кризи 1911-1912 рр., коли більшість емігрантів, знеохочених умовами поселення, поверталися додому. Назагал до 1914 р. в Азії на постійно оселилося близько 2 млн. українців.

22. Українська еміграція в Центральну, Південно-Східну та Західну Європу.

Далеко від суцільної української території знаходяться українські колонії в Бачці, що лежить між Дунаєм і долішньою Тисою, й у південно-західній Славонії, що на правому березі Дунаю. Це в основному лемки із Закарпаття, що їх оселила тут наприкінці XVIII ст. австрійська влада у майже пустельній, зруйнованій турецькими наїздами країні. Австрійський уряд намагався заселити ці землі сербами, які втікали від турків, але серби, незадоволені австрійською політикою в 1730-1750 рр., масово емігрували з Бачки й тоді австрійський уряд спроваджував на державні землі угорців, німців, хорватів, словаків, а також і українців з Південно-Східної Пряшівщини. Головним центром українців Бачки є село Руський Керестур, а далі Коцур, Вербас, Дюрдьово та інші. Бачванські українці називали себе русинами, так само як і в Галичині та Закарпатті, і їх там налічувалося до 12 тис. осіб.

Головним центром русинів-українців у Сриму і Славонії було місто Вуковар на правому березі Дунаю, довкола якого знаходилося декілька сіл із поважною кількістю русинів-українців як Шід, Митровиці, Петрівці, Міклошевці тощо, а всіх разом начислювано до 8 тис. Головним об'єднуючим чинником бачванських, як і сримсько-славонських русинів-українців була їхня Греко-Католицька Церква, при якій вони зберегли свою мову, культуру і звичаї.

Окрема група українських емігрантів-поселенців знаходилася також і в Банаті, в районі міста Лугож. Банат — це край між Дунаєм і Трансільванськими Альпами. Українці прибули сюди також із Західного Закарпаття у XVIII ст. після звільнення Банату від турків і приєднання його до Австрії у 1718 р. В Банаті австрійський уряд поселив тоді румунів, сербів, угорців, німців, а також й українців. Українці організували тут свої поселення і своє суспільно-громадське життя у районі міста Лугож в 11 селах, з яких два цілком українські. У 1785 р. сюди прибули 8000 задунайських запорожців, які прийняли австрійське підданство й мали виконувати службу пограничної охорони в південно-східному кінці Австрійської імперії. Однак вони тут довго не втрималися і 1812 р. повернули назад до Задунайської Січі під зверхність турецького султана. За віровизнанням частина банатських русинів-українців греко-католики, а частина православні. Будучи в межах Угорщини, частина цих українців підлягла мадяризації, яку угорський уряд дуже форсував у межах свого королівства. Перед першою світовою війною тут налічувалося до 10 000 українців.

Найновішою українською еміграцією були українці з Галичини і трохи із Закарпаття, які поселилися в новозахопленій Австрією провінції Боснії під час колонізаційних заходів Австро-Угорщини в 1890-1913 рр. Найбільше українців поселилося у повітах Прнявор, Дервента, Прієдор, Баня Лука та ін., де вони організували свої власні греко-католицькі церкви й культурні товариства. Заходом митрополита А. Шептицького в 1907 р. Рим заснував для українських поселенців у Боснії окремий генеральний вікаріят. При церквах, як звичайно, організувалися також і українські школи. У 1908 р. митрополит Андрей Шептицький відкрив у Камениці монастир Студитів, отже релігійне життя йшло нормальним трибом аж поки не вибухла війна 1914 р.
Всі ці процеси відбувалися в межах Австро-Угорської імперії й були внутрішньою міграцією населення.