Наприкінці XVI – на початку XVII століття українські землі постійно зазнавали грабіжницьких набігів із півдня. Річ Посполита не могла захистити своїх південних кордонів, позаяк вела безупинні війни з Волощиною, Московією, Швецією. Тому український народ і, зокрема, козацтво мусили захищатися самі. Протягом перших двох десятиліть XVII століття козаки здобули блискучі перемоги в боротьбі з Кримським ханством та султанською Туреччиною.
Майже всі великі походи на морі й суші очолював легендарний Петро Конашевич-Сагайдачний і його соратники. Особливу славу він здобув морськими походами, зокрема на Кафу 1616 року. За військовий талант і мужність козаки обирали Сагайдачного гетьманом кілька разів.
Спрямовуючи козацтво на активну наступальну боротьбу проти Турецької імперії, у якій пріоритетну роль відіграли чорноморські козацькі походи, Петро Конашевич-Сагайдачний домігся збільшення запорозької флотилії. Кількість чайок у ній досягала кількох сотень. Мета стратегії морських походів, розробленої Петром Сагайдачним, полягала у веденні бою на теренах ворога. Основним напрямком козацького наступу були береги Малої Азії. Він мав послабити економічну та військову міць Туреччини. Козаки мусили звільнити з турецько-татарської неволі бранців. Вони атакували декілька фортець одночасно, але основного удару завдавали найбільшому центрові. Вони намагалися знищити турецький флот у портах і на морі.
Українські полоненики – їх називали "рус" – масово потрапляти на територію Османської імперії, на османський ринок, почали наприкінці XV століття. І їх уже брали переважно для фізичної роботи. Бо такий був попит у той час в османському суспільстві: воно було вже заможне й могло собі дозволити розкіш – невільницьку працю, а також – дівчат, опинялись у родинах, де їх використовували як наложниць і хатніх робітниць. Хлопці зазвичай також працювали в господарстві своїх власників. Звісно, потрапити в неволю було страшенною трагедією і важким особистим досвідом: голод, важкий далекий перехід під сонцем, спрага. Та все таки ці люди не вважали неволю кінцем життя й шукали собі можливості влаштуватися в османському суспільстві.
Османське суспільство було страшенно строкате, тому й умови невільники мали далеко не однакові. Візьмімо ногайців – це чисті кочовики зі степів. У них були свої правила поведінки з невільниками. Кримський півострів – прості татарські родини – там у невільника вже зовсім інші перспективи. Була можливість відробити строк у неволі, отримати свободу і вписатися в це суспільство.
Невільники тікали від поганого поводження, побоїв і знущань. Спалахували й бунти галерників. У них доля справді була несолодка, мали одну перспективу – рано чи пізно загинути.
Згадки у джерелах про кількість людей, яких татари забирали в полон, подібно до останньої, завжди дуже приблизні. Їх неодноразово наводив у своїй "Історії України-Руси" Михайло Грушевський, зокрема стосовно XVI ст.: 1516 p. — поки правителі Польщі та Литви "одні одних дивилися", "Русь і Поділє видано татарам як на м'ясні ятки — страшенно попустошені сі краї, від Карпатів до Любліна, забрано в неволю масу худоби, людей, а старих і малих, яких не можна було брати в неволю, на місці побито... забрали масу полону (рахували його на 50 і навіть на 100 тис)".
Після нападу орди взимку 1526—1527 pp. на Полісся аж до Пінська вона "страшно попустошила сі краї й забрала масу здобичі". Проте, коли орда вже поверталася і наближалася до Дніпра, її наздогнав князь Костянтин Острозький і "погромив і полону відполонив до 40 тис.".
Така, майже кожного разу приблизна кількість татарського полону руської людності, очевидно, нікому не дає підстав більш-менш точно назвати демографічні втрати України у XV—XVII ст., пов'язані з ординськими нападами. Одне зрозуміло, що вони визначалися сотнями тисяч на населення України в ті часи в 4—5 млн осіб.
