Фундаментальною рисою екзистенціалізму стало усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Ця парадигма дістала назву філософії існування людини. Буття кожної людини розглядається екзистенціалістами як абсолютне. Центральним поняттям цієї філософської течії стає поняття екзистенції — як специфічно людського буття, буття на межі, буття в граничних станах —відчаю, жаху.
Треба мати на увазі ще одну сутнісну рису екзистенціалізму — це осмислення людини за межами її раціоналізму в само переживанні. І співпереживанні, які відкривають двері до Істинних таємниць людського Я. Екзистенціалізм стає однією з провідних течій філософії Західної Європи саме на початку XX ст. — епохи втрати традиційних релігійних цінностей, моральних орієнтирів, епохи самотності людини в потоці Буття. Зазвичай екзистенціалізм поділяють на атеїстичний і релігійний. Ці напрямки по-різному трактують межі людського існування і можливості їх подолання. Релігійний екзистенціалізм є результатом розвитку християнської культури. Тому він цілком може бути названий християнським екзистенціалізмом. Найбільш відомими представниками цього напряму вважаються Карл Ясперс і Габріель Марсель. До видатних представників атеїстичного екзистенціалізму належать Жан Поль Сартр та Альбер Камю. Він ґрунтується на твердженні, що людська сутність є розгортання людського існування в цьому світі. Трансцендентна природа людської сутності заперечується. Атеїстичний екзистенціалізм залишає людину наодинці із собою, без ідеї Бога. Філософія атеїстичного екзистенціалізму — це філософія абсолютно самотньої людини. Це філософія людини, що звалила на себе знання про Ілюзорність усіх обіцянок релігії і несе Його, подібно СІзІфу, на вершину свого життя. Релігійний екзистенціалізм виходить з ідеї творення людини Бог створює людину незавершеною, а відкритою до діалогу і розвитку. Бог не обмежує людину рамками якоїсь готової сутності, вона повинна стати собою через своє існування. На відміну від атеїстичного екзистенціалізму, релігійний екзистенціалізм переконаний, що сутність людини виходить за межи земного існування, — вона перебуває як у вічному, божественному існуванні, так і в існуванні людського Я.
Основні ідеї неотомізму.
Неотомізм — релігійно-філософське учення, що отримало в 1879 році офіційне визнання Ватикану. Теоретичний фундамент неотомізма складає учення середньовічного теолога Фоми Аквінського. Неотомізм, слідуючи заповітам свого засновника, розрізняє два джерела пізнання — природний розум (науку) і божественне одкровення (релігію). Згідно неотомістськой концепції, філософія повинна визначатися теологією. Вища мета філософського дослідження — обгрунтування християнського віровчення- використання всіх засобів філософської методології для підтвердження істин богослів'я. Філософське учення неотомізма є системою різних філософських дисциплін, що охоплює метафізику, гносеологію, натурфілософію, етику, естетику, соціологію, філософію історії і інші розділи. Ядро неотомістських учень утворює метафізика, що розуміється як універсальна теорія буття і що розділяється на загальну і приватну. Неотомізм заперечує гегелівську і марксистську теорії діалектики і протиставляє їм так звану аналектіку. Неотомісти не заперечують роздвоєння єдиного на протилежні частини, вони лише по своєму пояснюють їх співвідношення. На сьогоднішньому світі неотомізм своє головне завдання бачить в розробці етичних цінностей, що відповідають виклику часу і призначенню людства. У одній зі своїх останніх енциклік папа Іоан Павло II поставив перед сучасним неотомізмом головну мету, яка полягає не в поясненні походження світу в його біблейській інтерпретації, а в її всесторонньому розкритті сенсу подальшої людської дороги. Завдання релігійної філософії на перспективу, по думці видного неотоміста Ю. Бохенського (Швейцарія), полягає в тому, щоб "заново переосмислити основні положення релігії: її поняття не можуть залишатися такими, якими вони були протягом останніх століть".
