Екзистенціалізм як течія в сучасній західній філософії: релігійний та атеїстичний напрямки.

Фундаменталь­ною рисою екзистенціалізму стало усвідомлення людини як уніка­льної, неповторної істоти. Ця парадигма дістала назву філосо­фії існування людини. Буття кожної людини розглядається екзистенціалістами як абсолютне. Центральним поняттям цієї філософської течії стає поняття екзистенції — як специфічно людського буття, буття на межі, буття в граничних станах —відчаю, жаху.

Треба мати на увазі ще одну сутнісну рису екзистенціалізму — це осмислення людини за межами її раціоналізму в само переживанні. І співпереживанні, які відкривають двері до Істинних таємниць людського Я. Екзистенціалізм стає однією з про­відних течій філософії Західної Європи саме на початку XX ст. — епохи втрати традиційних релігійних цінностей, моральних орієнти­рів, епохи самотності людини в потоці Буття. Зазвичай екзистенціалізм поділяють на атеїстичний і релігійний. Ці напрямки по-різному трактують межі людського існування і мо­жливості їх подолання. Релігійний екзистенціалізм є результатом розвитку християнської культури. Тому він цілком може бути на­званий християнським екзистенціалізмом. Найбільш відомими представниками цього напряму вважаються Карл Ясперс і Габріель Марсель. До видатних представників атеїстичного екзистенціалізму нале­жать Жан Поль Сартр та Альбер Камю. Він ґрунтується на твердженні, що людська сут­ність є розгортання людського існування в цьому світі. Трансценден­тна природа людської сутності заперечується. Атеїстичний екзисте­нціалізм залишає людину наодинці із собою, без ідеї Бога. Філосо­фія атеїстичного екзистенціалізму — це філософія абсолютно самот­ньої людини. Це філософія людини, що звалила на себе знання про Ілюзорність усіх обіцянок релігії і несе Його, подібно СІзІфу, на ве­ршину свого життя. Релігійний екзистенціалізм виходить з ідеї творення людини Бог створює людину незавершеною, а відкритою до діалогу і розвитку. Бог не обмежує людину рамками якоїсь готової сутності, вона повинна стати собою через своє існування. На відміну від атеїстичного екзистенціалізму, релігійний екзистенціалізм пере­конаний, що сутність людини виходить за межи земного існування, — вона перебуває як у вічному, божественному існуванні, так і в існу­ванні людського Я.

Основні ідеї неотомізму.

Неотомізм — релігійно-філософське учення, що отримало в 1879 році офіційне визнання Ватикану. Теоретичний фундамент неотомізма складає учення середньовічного теолога Фоми Аквінського. Неотомізм, слідуючи заповітам свого засновника, розрізняє два джерела пізнання — природний розум (науку) і божественне одкровення (релігію). Згідно неотомістськой концепції, філософія повинна визначатися теологією. Вища мета філософського дослідження — обгрунтування християнського віровчення- використання всіх засобів філософської методології для підтвердження істин богослів'я. Філософське учення неотомізма є системою різних філософських дисциплін, що охоплює метафізику, гносеологію, натурфілософію, етику, естетику, соціологію, філософію історії і інші розділи. Ядро неотомістських учень утворює метафізика, що розуміється як універсальна теорія буття і що розділяється на загальну і приватну. Неотомізм заперечує гегелівську і марксистську теорії діалектики і протиставляє їм так звану аналектіку. Неотомісти не заперечують роздвоєння єдиного на протилежні частини, вони лише по своєму пояснюють їх співвідношення. На сьогоднішньому світі неотомізм своє головне завдання бачить в розробці етичних цінностей, що відповідають виклику часу і призначенню людства. У одній зі своїх останніх енциклік папа Іоан Павло II поставив перед сучасним неотомізмом головну мету, яка полягає не в поясненні походження світу в його біблейській інтерпретації, а в її всесторонньому розкритті сенсу подальшої людської дороги. Завдання релігійної філософії на перспективу, по думці видного неотоміста Ю. Бохенського (Швейцарія), полягає в тому, щоб "заново переосмислити основні положення релігії: її поняття не можуть залишатися такими, якими вони були протягом останніх століть".