Час створення думи «Втеча трьох братів із города Озова можна встановити тільки на основі тексту, на початку якого згадано місто Азов як турецьку землю. Задовго до описаних подій воно належало кримській орді. У 1475 р. турки здобули його і перетворили на один з невільницьких ринків. Тому можна стверджувати, що дума створена не раніше цієї дати, тобто десь наприкінці ХV ст.
Очевидно, покладені в її основу події є плодом народної фантазії. Однак подібні випадки були тоді непоодинокими, тому сюжет думи сприймається як цілком достовірний. Глибше зрозуміти причини створення і зміст дум допоможе проникнення в колорит тих часів.
…Залишаючи після себе згарища і руїни, татарські й турецькі орди гнали до Криму бранців. Невільників прив’язували до довгої жердини і змушували проти волі йти довгим шляхом у рабство. Про їх патріотизм, незламність, нестерпні муки в турецько-татарській неволі розповідають невольничі плачі. Дехто не витримував, переходив у «віру бусурменську». Та більшість залишалася в батьківській вірі — християнстві, що розцінювалося як збереження національної гідності.
Бранці використовували будь-яку нагоду, щоб повернутися «на ясні зорі, на тихі води, у край веселий, у мир хрещений». Шлях в Україну був довгим і небезпечним. Утікачів переслідував голод, вони потерпали від спраги й холоду. На них чатували вороги. Багатьох убивали або знову повертали у рабство. Іноді в мандрах доводилося довго блукати. Як стверджував історик Д. Яворницький, козак після втечі з турецької неволі «потрапляв у дикий степ, безводну й безплідну пустелю і, зморений жахливим голодом і нестерпною спрагою, вмирав голодною смертю; тоді чорнокрилі орли очі його клювали, вовки степові м’ясо об’їдали й жовті кості по шляхах розтягали, а козацька голова з очниць травою-муравою проростала».
18. Іван Мазепа та мазепинці за кордоном.
Після Полтавської битви в 1708 р. цар Петро І заслав до Сибіру багато прибічників гетьмана Мазепи, т. зв. Мазепинців.
У Бендерах на день смерті Мазепи знаходилося близько 4-5 тис. козаків (переважно запорожців Костя Гордієнка) і до 45 осіб зі старшинського оточення гетьмана. Матеріальне становище втікачів, особливо рядового козацтва, було невтішним: уже на осінь 1709 р. запорожці заставляли і продавали зброю, аби забезпечити собі прожиток, а частина навіть наймалася на роботу коло землі. Перед смертю гетьман рекомендував Війську в якості спадкоємця влади свого племінника Андрія Войнаровського, і тоді мазепинська скарбниця не виходила б з-під козацького контролю. Проте Войнаровський ухилився від
почесного уряду, залишаючи все ж за собою право на спадщину. Справа набула конфліктного характеру, тож за розпорядженням Карла ХІІ була створена спеціальна комісія, що мала визначити пропорцію між "приватою" і "фіском" у майні покійного. Опитавши ряд свідків, зокрема, управителя гетьманських маєтків Бистрицького, комісія вирішила спір на користь приватного спадкоємця, відписавши дядькову спадщину Войнаровському. Не став дошукуватися глибшої істини й король: переживаючи фінансову скруту, він заборгував покійному гетьману, а далі вже в Бендерах Войнаровському близько 300 тис. талерів і волів мати справу з приватним кредитором, а не з військовою скарбницею. Відтак емігранти зосталися практично без засобів до прожитку, і хоча згодом шведський уряд почав надавати їм невелику грошову пенсію, фінансова скрута переслідувала мазепинців усе життя.
Доки в Бендерах ішов спір за спадщину, паралельно дебатувалася і кандидатура нового гетьмана. Врешті 16 квітня (н.ст.) 1710 р. ним був обраний генеральний писар покійного Мазепи Пилип Орлик (1672-1742). Угода між гетьманом з одного боку, а старшиною і військом – з другого, відома під назвою "Конституції прав
і свобод Війська Запорозького.
Наприкінці 1714 р. Орлик і 24 особи з його оточення виїхали через Відень до Швеції (решта гетьманських сподвижників, рушила додому на Лівобережжя в надії на амністію, а Кость Гордієнко з запорожцями повернувся на Січ). З цього моменту аж до смерті життя гетьмана-емігранта підпорядковувалося єдиній меті – переконати в потребі коаліції європейських держав проти Російської імперії.
Помер 70-літній Пилип Орлик на самоті (дружину й шістьох дітей життя розкидало по всій Європі) в Яссах 4 червня (24 травня ст.ст.) 1742 р. Місце його поховання невідоме.
Григорій Орлик
Найближчим помічником Орлика був його старший син Григор Орлик (народився в Батурині 1702, хрещеним батьком його був гетьман І. Мазепа). Після одержання належної освіти Григір Орлик служив спершу у шведській армії, потім у саксонській гвардії. Досить високого становища досяг на службі у Франції - став генерал-поручиком, польним маршалом, членом Королів, ради Франції, дістав титул графа. В останні десятиріччя Орлик продовжував свою діяльність при активній співучасті Григора, який доклав багато сил для налагодження зв'язків батька з представниками правлячих кіл Європи та Близького Сходу. Так, 1730 він їздив із спеціальною місією до Царгорода, де став дорадником французького посольства у справах Східної Європи, постійно проводив там акції на користь батькової ідеї. 1732 і 1734 уряд Франції посилав Г. Орлика до кримського хана Каплан-Гірея І, щоб спонукати його до підтримки запорожців і гетьмана Орлика проти Москви. 1734 здійснив конспіративну поїздку на Гетьманщину, де вів таємні переговори з опозиційними колами козацької старшини, переконуючи їх виступити проти царизму. Після смерті батька з 1742 став фактичним лідером української еміграції.
А. Войнаровський
Після поразки шведів у Полтавській битві 1709 року емігрував у Бендери (Молдова), а звідти до Німеччини. Після смерті Мазепи і отримання його багатств (які були визнані Карлом ХІІ приватною власністю, а не власністю запорозького козацтва) у спадок Войнаровський збайдужів до гетьманства й уряду взагалі. Приватні інтереси ставив вище за громадські.
1710–1711 — разом із Пилипом Орликом заохочував уряди Османської імперії, Кримського ханства та ряду європейських країн до війни з Росією, намагався утворити антимосковську коаліцію європейських держав.
За наказом Петра І Войнаровського в 1716 році силою захопив і викрав російський консул у Гамбурзі (Німеччина) і відправив до Петербурга. Звідси його заслали до Якутська, де він і помер у 1740 році.
