Лекція 5. Типологія держави

Типологія держави – поділ усіх держав, що існували й існують, на великі групи – типи за їх найсуттєвішими ознаками.

Формаційний підхід.

Головним критерієм є соціально-економічні ознаки. Виробничі відносини є вирішальним фактором суспільного розвитку. Залежно від характеру розвитку продуктивних сил держави поділяють на рабовласницькі, феодальні, буржуазні, соціалістичні.

Цивілізаційний підхід.

Згідно з ним усі держави поділяються на такі, що належать до численних груп (їх понад 20) цивілізацій (наприклад, західної, право­славної, мусульманської, китайської, японської, азійської тощо), голо­вними ознаками яких є не соціально-економічні чинники, а передусім особливості релігії та культури.

Типологія розподіляє всі держави, що існували та існують, на групи, які дають змогу розкрити їхню соціальну сутність, що змінюється у процесі історичного розвитку. У науці ТДП є наступні класифікації типів держав:

1) за методами здійснення влади – демократичні й тоталітарні;

2) за рівнем розвитку суспільства – до індустріальні, індустріальні, постіндустріальні;

3) за відношенням до релігії – теократичні, світські, атеїстичні;

4) за географічним розташуванням – східні, західні, європейсь-азіатські.

Історичні типи держав

Ні одна з перелічених класифікацій не дає відповіді на питання, волю якої групи населення ця держава виражає. Повну характеристику типів держави дає історична типологія.

Історичний тип держави – це сукупність важливих ознак, характерних для всіх країн, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин, що виражають соціально-змістовну (класову) суть і соціальне значення держави (формаційний підхід)

Основні причини зміни типів держави:

- зміна виробничих відносин у результаті розвитку продуктивних сил;

- встановлення нового співвідношення соціальних груп;

- зміна соціально-класової структури суспільства;

- зміна домінуючої групи (панівної верстви) суспільства;

- зміна соціальної суті держави внаслідок переходу державної влади до представників іншої групи чи класу.

Історичними типами держави є:

Рабовласницька держава

Виникли у IV тисячолітті до н.е. – стародавні Єгипет, Китай, Месопотамія, Греція, Рим. Її соціальною базою в цілому був панівний клас рабовласників. Це вимагало створення державної системи яка здатна була б забезпечувати насильницьке підтримання його панування. Праця рабів створювала можливість розвитку рабовласницької культури шляхом виникнення різних варіантів цивілізації. Рабовласництво було індивідуальним, колективним або державним. Раб вважався головною виробничою силою.

В межах рабовласницької держави, як і в межах інших її типів, існували різновиди. Їх характер залежав від широти соціальної бази держави. Сутність певного типу держави розвивалася залежно від зміни політичних режимів, найвизначнішою характеристикою яких була широта їх соціальної бази.

Класифікації Платона:

- аристократичні (влада авторитетних і мужніх людей),

- олігархічні (влада багатіїв),

- демократичні (влада натовпу),

- тиранічні (обмежена жорстка влада однієї людини)

Класифікація Аристотеля (держава передусім характеризується кількістю володарів)

- у Стародавньому Римі політичний режим зазнавав змін поступово, спочатку в зв'язку з розширенням прав плебеїв, а згодом – з переходом до монархічного ладу, що було пов'язано в першому випадку з розширенням, а в другому – зі значним звуженням соціальної бази держави.

- у Стародавній Греції, де в Афінах у здійсненні влади брали участь усі вільні від рабства громадяни (демократія), а в Спарті – їх заможна меншість (аристократія).

Феодальна держава

У зв'язку з малою продуктивністю рабської праці, обумов­леною відсутністю зацікавленості раба в її результатах, відбувається закономірний перехід до феодальних виробничих відносин, унаслідок чого і з'являється феодальний тип держави. В умовах феодалізму головною виробничою силою стала земля, через що провідну роль відігравало не індустріальне, а сільськогосподарське виробництво. Закріпачені селяни мали на відміну від рабів певні особисті права. Але вони були прикріплені до землі, перебували в прямій юридичній залежності від феодалів, і до них з боку останніх широко застосовувався позаекономічний примус. У цей період існувала диференціація на великих (королі, князі, графи, борони тощо) і дрібних феодалів.

Суттєве значення в умовах феодалізму мав поділ суспільства на стани:

- світські феодали;

- феодали церковні;

- просто населення, здебільшого міське.

Перші дві групи мали великі привілеї.

Три етапи розвитку феодальної держави:

1) феодальної роздробленості (держави-маєтки; сюзеренітет-васалітет);

2) станового представництва (Генеральні Штати, Конвент, Гетьманська Рада, Боярська Дума і т.д.);

3) абсолютизму (Людовік ХІV «Держава – це я!»).

Абсолютизм гальмував економічний, політичний та соціальний розвиток держав. Зароджується буржуазія, яка зацікавлена у створенні для всіх рівних стартових можливостей в економічній сфері, вільному пересуванні людей, товарів і послуг, вільному, заснованому на конкуренції підприємництві. Паралельно виникає необхідність у відповідних перетвореннях в політичній сфері, створенні демократичного суспільства, знищенні феодальних інститутів.