Існують різні засади типології політичних партій.

Так, наприклад, типи політичних партій визначаються їх функціями, відносини з іншими партіями, засобами боротьби за владу та її здійснення.

У відповідності до проголошеної мети розрізняють: консервативні; ліберальні; реформістські; соціал-демократичні; соціалістичні; комуністичні.

За місцем у політичній системі, залежно від своєї популярності партії виступають в якості:

· правлячих або

· опозиційних;

· легальних або

· нелегальних;

· партій – лідерів та

· партій – аутсайдерів;

· партій, що правлять монопольно, чи

· правлячих у складі коаліції.

Одним з найбільш вживаних критеріїв типології політичних партій – є ідейні засади їх діяльності, під якими розуміється поділ на:

· доктринальні - орієнтовані перш за все на захист своїх ідеологічних цінностей;

· прагматичні – орієнтовані на практичну доречність дій, а також

· харизматичні, в яких люди об’єднуються навколо лідера.

При цьому у кожному з зазначених типів існує подальша диференціація партійних об’єднань, наприклад, серед доктринальних партій прийнято виділяти релігійні та ідеологічні і т.д.

Досить характерною є типологієя політичних партій в залежності від сфер діяльності: соціальних (аграрні, робітничі та ін.); етнічних; демографічних (жіночі, молодіжні та ін.); культурологічних (партії любителів пива та ін.) тощо.

Важливого значення набуває і класифікація політичних партій за їх організаційноюструктурою та методами діяльності:

· парламентські (де в якості первинних утворень виступають територіальні комітети);

· лейбористські (які представляють собою різновид парламентських партій, що допускають колективне членство, у тому числі і трудових колективів);

· авангардні (що побудовані за принципом демократичного централізму та територіально-виробничими ознаками).

Досить поширеною є класифікація (запропонована французьким вченим М.Дюверже), що заснована на умовах та способах набуття членства у політичні партії, яка може бути:

· кадровою (в основі її організаційної будови є комітет з лідерів та активістів; формується, за звичай, “зверху” - на базі різноманітних парламентських груп, груп тиску тощо);

· масовою (є централізованим добре організованим та дисциплінованим утворенням з обов’язковим уставним членством; велике значення надається спільності поглядів, ідеологічній єдності членів партії);

· строго централізованою, для якої характерно перетворення ідеологічного компоненту у задогматизовану прерогативу (комуністичні, фашистські, фундаменталістські та ін. партії, для яких характерні наявність множини ієрархічних ланок, практично воєнна дисципліна, висока організованість дій, повага і шанобливе ставлення до керманичів).

Сукупність партій різного типу, що мають сталі стосунки поміж себе, а також з державою та іншими інститутами влади, та приймають фактичну участь у формуванні владних структур, утворюють партійні системи. На протязі взаємодії друг із другом та з державою партії так, чи інакше впливають на прийняття рішень, визначаючи таким чином своє місце у політичному житті.

Партійні системи прийнято класифікувати перш за все за якісними аспектами, а також за їх кількісним складом. Так, в залежності від кількості партій виділяють:

Ø однопартійні (неконкурентні) системи, в середині яких розрізняють такі різновиди, як:

· деспотичний та

· демократичний;

Ø багатопартійні (конкурентні) – з:

· однією домінуючою партією,

· двопартійні (біпартійні) та

· мультіпартійні.

Однак, не глядячи на те, що досить легко підрахувати кількість партій, що склалися в тій чи інший країні, кількісний метод типології партійних систем не є досконалим: демонструючи кількість партійних інститутів, він не дає відповіді на питання про те, скільки партій у дійсності включено до процесу прийняття державних рішень.

Таким чином, типологія партійних систем за якісними характеристиками їх діяльності виявляється більш доцільною. Враховуючи характер правління можливо виділити:

Ø демократичні;

Ø авторитарні та

Ø тоталітарні партійні системи.

Враховуючи цінності, що домінують у державі, виділяють системи:

Ø соціалістичні;

Ø буржуазні та ін.

Функціями партійних систем є:

· підтримання політичного балансу у суспільстві,

· надання можливості вияву різних політичних поглядів та уподобань,

· надання громадянам можливостей для участі у політичному житті.

Партійні системи протистоять апартійним, тобто таким формам організації політичної влади, де або зовсім не існує партійних об’єднань, або їх наявність має сугубо декларативний характер (як це відбувалося, наприклад, в СРСР, зараз – на Кубі та ін.).

Як найчастіше, у формуванні партійних систем найбільшу роль відіграє характер соціальної структури суспільства, діюче законодавство, перш за все - виборчі закони, а також соціокультурні традиції. У суспільствах з множиною економічних укладів, різноманітністю культурі мов, численними каналами та інститутами артикуляції соціальних, релігійних, національних та інших інтересів, як правило, більше передумов для створення багатопартійних систем. Саме останні, про що свідчить досвід політичного розвитку, виступають найбільш оптимальною формою та водночас умовою демократичного розвитку суспільства. Партогенеза по своєму відбиває соціально-економічну динаміку, еволюцію політичних систем. Напевно, не існує єдиного стандарту для оцінки ефективності тих чи інших партійних систем. У той же час найважливішими засадами співставлення їх діяльності є забезпечення чуттєвого ставлення до соціальних запитів та потреб населення, можливість включення до процесу прийняття рішень як можна більшого числа владно значущих інтересів громадян, надання змоги населенню здійснювати демократичний контроль за діяльністю правлячих еліт. Однак, задля розуміння не тільки реальних механізмів функціонування партійних систем, але і характеру реалізації індивідами своїх прав і свобод принципово важливо знання політичної ідеології, психології і культури. Саме вони здійснюють безпосередній вплив, визначають політичні цілі діяльності людей, суб’єктний зміст політичного життя.

Політичний спектр сучасних партій характеризується переважно такими напрямами:

Лівий - Соціалістична партія України, Прогресивно-Соціалістична партія України, Селянська партія України та ін. Партії цього напряму зорієнтовані переважно на пріоритет колективних форм власності і господарювання в економіці, розвиток міждержавних відносин, зокрема інтеграційних економічних процесів у межах СНД.

Центристський - Народно-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), Партія зелених України, партія Регіонів, партія Трудова Україна та ін. Визначаючи самоцінність незалежності України, ці партії зосереджують свою увагу на проблемах соціально-економічного розвитку, реалізації прав громадян України.

Правий - Народний рух України, Демократична партія України, Українська республіканська партія, Християнська демократична партія України, Конгрес українських націоналістів та ін. Побудова держави за національною ознакою, вихід України із СНД - основні програмні вимоги цих партій.

В цілому можна диференціювати діяльність різних партійних систем, політичних обєднань в залежності від ставлення до:

- ідеї державної незалежності;

- історичного періоду перебування України в складі СРСР;

- до Росії та Таможеного Союзу;

- ставлення до ЕС та євроінтеграційних процесів;

- форми державного устрою, організації влади та політичного режиму;

- цілей, форм, методів проведення ринкових реформ тощо.

Можна виділити наступні типи політичних партій та партійних систем в Україні:

- націонал-радикальні;

- націонал-демократичні;

- ліберально-центристські;

- соціал-демократичні та ін..

Прогнозуючи розвиток багатопартійності, можна передбачити, що партійна система в Україні (нині зареєстровано понад двісті партій) буде поступово трансформуватися від атомізованої, з великою кількістю нечисленних, маловпливових партій, яка зараз справляє враження квазіпартійної системи, до більш стабільної системи поляризованого плюралізму в його класичному розкладі на лівих, центр і правих. Отже, лише за умови чіткої визначеності соціальної бази, наявності програм, здатних позитивно впливати на свідомість громадян, приваблювати їх своїми ідеями і, що головне, спроможних вивести суспільство з політичної та економічної кризи, партії здатні стати дійовими суб'єктами політичної системи в Україні.

У сучасних політологічних дослідженнях ііснує багато визначень поняття «політична культура» (більше 30).

Політична культура є специфічним, історично і соціально зумовленим продуктом життєдіяльності людей, їх політичної творчості.

Політична культура – це культура політичного мислення і політичної діяльності, що відбиває ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організацій та всієї політичної життєдіяльності суспільства. Вона необхідна кожному індивіду для активної самостійної участі в політичному житті суспільства.

Політична культура є основою формування індивідуальних позицій і орієнтацій по відношенню до політики і складається з пізнавальної орієнтації і знання; емоційного сприйняття або несприйнятт певних явищ й подій; оціночної компоненти.

Політична свідомість є багатомірним, неоднорідним, багаторівневим явищем, що тісно пов’язано з політичною культурою.

Політична свідомість - це відображення політичного буття суспільства в певних емпірико-психологічних та ідейних формах. Політичні знання, уявлення, почуття, ідеали, цінності становлять зміст політичної свідомості, яка посідає місце духовного стержня політичної культури. Політична свідомість і політична культура є важливими елементами політичної системисуспільства, що формуються під впливом соціальної і політичної практики.

У цілому в організації та діяльності влади політична свідомість виконує такі функції:

· експресивну, яка виражає потребу людини і суспільства у вираженні своїх інтересів;

· ідеологічну, яка характеризує потребу в захисті інтересів групи чи суспільства в цілому;

· комунікативну, яка забезпечує взаємодію суб'єктів, носіїв політичних відносин з інститутами влади;

· прогностичну, яка виражає здібність групи чи суспільства до гіпотетичної оцінки можливого розвитку політичних процесів;

· виховну, яка формує в політичній активності людей бажану для суспільства чи групи спрямованість, що відповідає ідеалам класу, нації, держави.

Завдання на СРС:

1. Дайте визначення поняттям «політична партія» та «партійна система».

2. Назвіть та охарактеризуйте основні типи політичних партій.

3. Назвіть особливості інституціоналізації політичних партій в Україні.

4. Охарактеризуйте політичний спектр політичних партій в Україні.

5. Назвіть особливості політичної культури та політичної свідомості.

Тема 2.4. Політична еліта

1. Визначення поняття «еліта». Основні риси елітарності.

2. Основні теоретико-методололгічні підходи до вивчення еліт.

3. Політична еліта, її основні типи та шляхи поповнення.

Ключові слова: еліта, теорії еліт, політична еліта, система гільдій, антрепренерська система, політичне лідерство.

Етимологічне значення поняття “еліта”, “елітарний” має два аспекти: концентрацію у собі конкретних якостей, рис, а також оцінку цих якостей як найвищих параметрів по шкалі вимірювання.

Еліта це сукупність індивідів, які володіють владою, пртиймають рішення стосовно змісту і розподілу основних цінностей у суспільстві.

Вважається, що державою, суспільством завжди править еліта, яка утворюється у трьох головних сферах – політичній, економічній та інтелектуальній – шляхом висування індивідів, які досягли в своїй справі найбільших успіхів. Але кожна правляча еліта рано чи пізно вироджується. У суспільстві з’являється нова потенційна еліта, що прямує до влади. Стара еліта владу не віддає, тому циркуляція еліт проходить, як правило, шляхом насильства, переворотів і революцій, що в цілому виявляється корисним для суспільства.

Елітарність суспільства обумовлена:

· психологічною і соціальною нерівністю людей, їх неоднаковими здібностями і можливостями, а також бажанням приймати безпосередню участь в політиці;

· закономірністю поділу праці, яка вимагає професіонального зайняття управлінською працею, яка є умовою її ефективності;

· підвищення значення управлінської праці і його відповідне стимулювання;

· широкі можливості для використання управлінської діяльності для отримання привілей, завдяки тому, що управлінська праця пов’язана з розподілом цінностей і ресурсів;

· практичною неможливістю здійснення всебічного контролю за керівниками;

· політичною пасивністю широких мас населення, головні життєві потреби якої лежать поза сферою політики.

У сучасному суспільстві співіснує декілька еліт:

· між ними відбувається вільна конкуренція, заснована на принципах політичного і партійного плюралізму;

· вони намагаються у співробітництві здійснювати керівництво державою;

еліти не відірвані від народу, а контролюються ним за допомогою здійснення загального виборчого права, свободи слова, через незалежні засобі масової інформації та ін.

Сучасні концепції еліт виникли наприкінці ХІХ-початку ХХ ст. Вони пов”яззані з іменами Г.Моски, В.Парето, Р.Міхельса.

В цілому, теорії еліт заперечують безпосередню детермінованість діяльності політичних керівників відносинами власності і класовими інтересами. Концепції елітизму різноманітні. Їх витоки сягають до соціально-політичних уявлень давнини, коли виникли погляди щодо поділення суспільства на вищих та нижчих, шляхту та бидло, аристократію і простий люд. Найбільш послідовне обґрунтування ці ідеї отримали в працях Конфуція, Платона, пізніше – Ніцше та ін.

Але, тільки в к. ХІХ – на п. ХХ ст. виникають класичні соціальні ґрунтовні теорії еліт Г.Моски, В.Парето, Р.Михельса (макіавеллівська школа), теорія олігархізації і М.Остроградського.

Так, Г.Моска (1853-1941) у своїй концепції політичного классу намагався довести неминучість поділу будь-якогосуспільства на два нерівних за соціальним становищем та ролі класи – класа керуючих і класа керованих. Перший, - завжди менш числений, здійснює усі політичні функції, монополізує владу та користується притаманними йому перевагами. Другий, – більш числений, керується та регулюється першим та постачає йому матеріальні засоби підтримки, необхідні для життєдіяльності політичного організму. Перший клас, в свою чергу, є неоднорідним за своїм складом і складається з вищої, досить малочисельної верстви «вищого начальства» (ядро еліти) і нижчої верстви («середній клас»), що відіграє роль посередника між правлячим і класом керованих.

Вчений зазначав, що найважливішим критерієм формування політичного класу є організаторська здібність, а також матеріальні, моральні та інтелектуальні переваги.

Моска зазначав, що політичний клас постійно змінюється і можна зазначити дві тенденції в його розвитку: аристократичну та демократичну.

Аристократична тенденція проявляється в устремлінні політичногоо калсу до успадкування, якщо не юридично, то фактично. Демократична тенденція проявляється в оновленні політичного класу за рахунок найбільш здатних до управління та найактивніших представників низших прошарків. Рівновага між аристократичною та демократичними тенденціями найбільш прийнятна для суспільства, оскільки забезпечує спадкоємність та стабільність у керівництві держави, з одного боку та його якісне оновлення, з іншого боку.

До класичних праць з теорії еліт, безумовно, необхідно віднести праці Роберта Міхельса (1876-1936), який досліджував структуру влади в політичних партіях і профспілках на основі власного досвіду в якості партійного функціонера.

Р. Міхельс виводить новий соціальний закон - «залізний закон олігархії» - будь-який демократичний лад для досягнення стабільності змушений створювати бюрократичну організацію чи обирати лідерів, які володіють високими повноваженнями. У будь-якому випадку результатом буде узурпація влади лідерами чи бюрократією і перетворення демократії в олігархію. Увесь перебіг світової історії демонструє, що будь-яка система лідерства несумісна з головними постулатами демократії.

На думку вченого, цивілізоване людство не може існувати без «панів» чи політичного класу.

Однак, надмірне значення, що надавалося макіавеллістами психологічним факторам, їх переоцінка ролі керівників і недооцінка активності мас, еволюції суспільства, цинічне ставлення до боротьби за владу робило зазначені теорії дещо обмеженими.

Сучасні теорії еліт враховують реалії, демократичні принципи побудови суспільства. Особливо вагомий внесок у світову політичну думку щодо розробки теорії еліт належить М. Веберу; обґрунтування теорії політичного біхевіорізму - Г.Ласуелу; вивчення позасоціальних особливостей індивіда - З.Фрейду; політичної соціалізація індивіда – Е.Фромму. Сучасні ідейно-політичні теорії (Р.Арона, М.Дюверже, Л.Козера, Р.Дарендорфа, К.Боулінга та ін.) продовжують теоретичну розробку поняття елітизму.

Представник ціннісної теорії еліт, іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883-1955) вважав, що будь-яке суспільство є динамічною єдністю двох факторів: меншості та мас. Водночас, вчений зазначав, що еліта ─ це не той, хто вважає себе вище за інших, а той, хто до себе самого ставиться вимогливіше, ніж до інших. В цілому, він вважав еліту головною конструктивною силою суспільства, формування якої відбувається внаслідок природного відбору найбільш цінних представників суспільства, а не у результаті боротьби за владу.

Одним із різновидів теорії еліт є доктрина технократії (середині ХХ ст.). За нею, із зростанням впливу науки і техніки на всі сфери суспільного життя, вчені, технічні спеціалісти зосереджують у своїх руках не тільки виробничі та науково-дослідницькі функції, але й політичну владу. Термін «нова еліта» (менеджери, верхівка чиновників та інтелігенція), на відміну від «колишньої» еліти («еліти крові» та «еліти багатства») розглядається як важлива складова нових моделей соціальної структури. Представники неотехнократії виходять із розуміння того, що суспільство є системою бюрократичних інститутів, якими ефективно керують кваліфіковані менеджери. Провідну роль при цьому відіграють «нові еліти», які регулюють соціальні відносини науковим впливом. Теоретики неотехнократії стверджували, що це призведе до утвердження інтелектуальної еліти, яка володіє потужними науковими знаннями, професійним досвідом, умінням керувати сучасними організаціями.

Подібні погляди висловлював відомий американський економіст Джон Кеннет Гелбрейт (1908-2006). Сучасна технологія обов’язково формує еліту, яка є «техноструктурою» ─ особливим соціальним інститутом, коли не індивід, не окремий лідер, а цілий комплекс вчених, інтелектуалів, техніків, працівників реклами, експертів, бюрократів посідають керівні позиції

В концепціях демократичного елітизму зазначається, що еліта – це група, яка має необхідні для управління якості і яка виступає:

· захисницею демократичних цінностей;

· здатна стримати ідеологічний і політичний ірраціоналізм емоційно неврівноважених радикальних мас.

Так зокрема, австрійський і американський економіст і політолог Йозеф Шумпетер (1883-1950) доводив, що життєздатність демократичної моделі може забезпечити конкуренція еліт, а не мас. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі й для демократичного, характерна риса якого ─ конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, здібними, високоморальними представниками народу

Концепції множини еліт (О.Штаммер, Д.Рісмен) заперечують трактову еліти, як єдиної привілейованої згуртованої групи:

· існування множини еліт зумовлено специфікою діяльності і суспільним поділом праці. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх галузях життя. Кожна з базисних професійних груп (професіонали, релігійні чи демографічні групи тощо) висувають особисту еліту, яка виражає її інтереси і захищає її цінності;

· еліта знаходиться під контролем своєї групи за допомогою демократичних механізмів: виборів, опитів громадської думки та ін., які дають змогу обмежити і запобігти олігархічній тенденції і утримати еліту під впливом мас;

· відбувається постійна конкуренція еліти на основі визнання закону та демократичних правил “гри;

· створенню сталого владного прошарку, концентрації влади протидіє поділ функцій влади між суспільними групами;

· відмінність поміж елітою і масою відносна. Входження до еліти відчиняє не тільки багатство, але і особистісні якості, знання, талант.

Концепція множини еліт – одна з важливих засад плюралістичної демократії, хоч і дещо ідеалізує дійсність.

Визнання існування правлячих еліт є спільним для переважної більшості політологів ХХ ст. Однак, при вирішенні питання про те, який тип відносин складається між політичною елітою і рештою суспільства, існують глибокі розбіжності. Можна виокремити дві основні моделі:

1) Стверджується існування особливих, відокремлених еліт, що мають абсолютний вплив на решту суспільства (олігархічна, елітаристська моделі). Родоначальниками першої були представники макіавелівської школи та ідеологи технократичної теорії еліт.

2) Існування множини еліт, що тісно взаємопов’язані та водночас конкурують одна з одною (поліархічна, демократична моделі)

Політична еліта – це досить самостійна вища відносно привілейована група, що складає меншість населення. До її складу входять в більшому чи меншому ступені видатні особистості, які безпосередньо приймають участь в прийняті і впровадженні рішень, пов’язаних з здійсненням політичної влади або впливу на неї.

Основними типами еліти є: панівна – та, що безпосередньо володіє державною владою; контр еліта – опозиційна.

Рівні еліт:

· вища еліта – та, що приймає рішення, значущі для усього суспільства;

· середня (складає десь 5 % населення);

· адміністративна (службовці, управлінці, бюрократи).

Шляхи поповнення (рекрутування) політичної еліти:

Ø гільдій – превалює в тоталітарних державах;

Ø антрепренерський – превалює в демократичних країнах.

До характерних ознак системи гільдій відносяться:

§ закритість (на керівні посади призначаються особи з нижчих верст еліти, які здійснюють поступове сходження по сходинках службової “дробини”);

§ високий ступень інституалізації відбору, наявність численних фільтрів (формальних вимог) для зайняття посад (стаж роботи, тривалість перебування в лавах організації, вік, освіта, рівень посади, позитивна характеристика керівництва);

§ невелике, відносно стале і закрите коло селекторату.

Одним з найбільш типових варіантів системи гільдій стала номенклатурна система. Її сутність полягає у призначені осіб на усі, навіть на керівні посади, що не мають вагомого соціального значення лише за умови згоди відповідних партійних інстанцій і підборі еліти зверху.

Навпроти, антрепренерська система відбирає кандидатів до лав еліти знизу і їй притаманні:

· відкритість, наявність широких можливостей для представників любих соціальних прошарків претендувати на заняття лідируючих позицій;

· невелика кількість формальних вимог, інституціональних фільтрів;

· широке коло селекторату, яким можуть виступати усі виборці;

· підвищення конкурування впродовж відбору, гострота суперництва;

· першочергова значимість особистих якостей, індивідуальної активності, вміння знайти підтримку широкої аудиторії, зацікавити яскравими ідеями, пропозиціями, програмами.

Відтак антрепренерська система більш цінує видатні особистості, більш відкрита для молодих лідерів, але має більшу вірогідність ризику в політиці, зменшене завбачення та схильність до зовнішніх ефектів.

Формування результативної, корисної для суспільства політичної еліти, можливо шляхом забезпечення її:

· соціального представництва;

· своєчасного якісного оновлення;

· запобігання тенденції олігархізації, відчуження від мас і перетворення в замкнуту пануючу привілейовану касту;

· забезпечення максимальної ефективності функціонування політичної еліти і її підконтрольність суспільству.

Контроль за ефективністю функціонування політичної еліти здійснюється:

· крізь партійні механізми (обирання депутатів до вищих законодавчих органів влади за пропорційною системою, тобто системою партійних списків);

· державні інститути;

· масові суспільні організації і громадського-політичні рухи;

· засоби масової інформації.

Завдання на СРС:

1. Назвіть основні концепції науково-теоретичного осмислення феномена елітизму.

2. У чому полягають функції політичної еліти?

3. Які існують шляхи поповнення політичної еліти?

4. Охарактеризуйте основні концепції еліт (В. Парето, Г. Моски, Р. Михельса, М. Вебера та ін.).