Тема 1.4. Соціально-політичні доктрини сучасності

 

4.Особливості, функції та рівні політичної ідеології.

5.Становлення та основні проблеми ліберальної ідеології.

6.Консерватизм як політична ідеологія та соціально-політичне вчення.

7.Соціал-демократична традиція.

Ключові поняття: політична ідеологія, політична течія, лібералізм, консерватизм, соціал-демократія.

 

Політична ідеологія виступає однією з найважливіших форм політичної свідомості, що має суттєвий вплив на зміст владних відносин. Політичній ідеології належить функція розробки цілей і певних цінностей та окреслення шляхів втілення їх у життя. Таким чином, політична ідеологія виступає як певна доктрина, що виправдовує намагання отримати (чи використати) владу тією чи іншою групою осіб, які з цією метою добиваються підпорядкування громадської думки власним ідеям. Отож, політична ідеологія – це різновид корпоративної свідомості, що відбиває суто групову точку зору на хід історичного і соціального розвитку, що відрізняється схильністю до духовного експансіонізму. Політична ідеологія за звичай є духовної зброєю еліти.

Основними функціями політичної ідеології є:

· оволодіння суспільною свідомістю;

· привнесення в нього власних критеріїв оцінки минулого, сучасного та майбутнього;

· створення позитивного образу в очах громадської думки щодо запропонованої нею цілей і завдань політичного розвитку.

З точки зору політичних функцій, ідеологія намагається згуртувати, інтегрувати суспільство або на основі інтересів якоїсь визначеної соціальної (національної, релігійної та ін.) групи, або задля досягнення цілей, що не спираються на певні верстви населення (наприклад, ідеологія анархізму, фашизму тощо).

При цьому, окрім раціональних – нерідко теоретично обґрунтованих положень, усіляка ідеологія передбачає дистанційність від дійсності. Пропоную людям ти або інші цілі і ідеали сприймати на віру. Особливою схильністю до утопічності характеризуються ідеології опозиційних сил, які зазвичай, очікують від влади значного більшого, чим вона може дати, і намагаються за допомогою красивого ідеалу привернути до себе маси прибічників.

Оскільки політична ідеологія має на меті цільове ідейне орієнтування політичної поведінки громадян, має сенс розрізняти наступні рівні її функціонування:

· теоретико концептуальний, на якому формуються основні положення, що розкривають цінності і ідеали певного класу (нації, держави);

· програмно-політичний, на якому соціально-філософські принципи і ідеали переносяться у програми, лозунги і вимоги політичної еліти, формуючи, таким чином, нормативну базу для прийняття управлінських рішень і стимулювання політичної поведінки громадян;

· актуалізований, який характеризує ступень засвоєння громадянами цілей і принципів даної ідеології, міру їх втілення в практичних діях і вчинках.

Політична течія – це цілеспрямована політична діяльність певних політичних сил, які об’єднані в організаційні структури і мають історично сформовану систему політичних поглядів. До традиційних течій, які до речі, мають багато різновидів, насамперед відноситься лібералізм.

Успадкувавши ряд ідей стародавніх мислителів Греції Лукреція і Демокрита лібералізм, як самостійна ідеологічна течія оформився на базі політичної філософії англійських просвітителів Д.Локка, Т.Гоббса, А.Смита в к.ХVІІ-ХVІІІ століття. Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму складається з визнання:

· абсолютної цінності людської особистості і рівність усіх людей від народження;

· автономії волі;

· раціональність і добро в основі діяльності людей;

· визнання прав людини на життя, свободу, майно, яких не може бути відчужено;

· створення держави на основі загального консенсусу з ціллю збереження і захисту природних прав людини;

· договірний характер відносин між державою і індивідом;

· обмеження об’єму і сфер діяльності держави;

· захищеність від державного втручання в особисте життя людини та свободи її дій (в рамках закону) в усіх сферах суспільного життя;

· утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком і анархією.

Лібералізм – це перш за все уявлення про самодостатність особистості, її схильність до свободи, яка само є цінністю, розробка інституціонально-правових умов її забезпечення. З моменту свого виникнення лібералізм відстоював критичне відношення до держави, принципи високої політичної відповідальності громадян, релігійну віротерпимість і плюралізм, ідею конституціоналізму. Головними проблемами ліберальної ідеології завжди були:

§ визначення можливої міри і ступеню, характеру державного втручання у приватне життя індивіда,

§ поєднання демократії і свободи,

§ вірності конкретній Батьківщині і

§ універсальних прав людини.

Лібералізм – це комплекс не тільки економічних, але і соціально-філософських, ідейно-політичних, морально-етичних ідей, в основу яких покладено концепцію, за якою людина, як єдиний хазяїн свого життя, має право жити за своїм смаком і бажанням до тих пір, доки не вторгнеться у життя іншою людини.

Видатними ідеологами лібералізму першої половини ХІХ ст. був Б.Констан, англієць – І.Бентам, росіянин – М.Мордвинов і М.Сперанський. У останній третині ХІХ ст. спроби вирішення цих питань призвели до виникнення в лібералізмі множини внутрішніх течій, та в загалі нової історично оновленої форми – неолібералізму, або соціального лібералізму. Засновниками якого вважають Дж.Гобсона, Т.Грина, Ф.Наумана, Дж.Джемотті, Дж.Дії та ін.

Неолібералізм сформувався як:

· відображення розвитку суспільства від вільного підприємництва до створення державно-монополістичного механізму регулювання економіки,

· інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя,

· визнання за необхідне партнерство між урядом, бізнесом та трудом на усіх рівнях господарювання,

· створення системи оптимального розподілу праці між верхніми та нижчими поверхами влади.

Найбільш виразно соціально-охоронна функція доктрини неолібералізму виявилася у 50-ті рр. в політичній практиці “нового курсу” Ф.Рузвельта. Найважливішими чеснотами політичної системи проголошувалася справедливість, а уряду – орієнтація на моральні принципи і цінності. В основу політичної програми неолібералів було покладено:

· ідеї консенсусу управляючих з тими, ким вони управляють,

· необхідності участі мас в політичному процесі,

· демократизації системи прийняття політичних рішень,

· на відміну від попередньої схильності механічно визначати демократичність політичного життя по більшості, стали віддавати перевагу плюралістичним формам організації та здійснення державної влади.

На при кінці 60-70 рр. лібералізм втратив динамізм і здатність оперативно вирішувати суспільні проблеми і його було витіснено неоконсерватизмом. Але він зміг у сер.80-х рр. укріпитися, подолавши в якійсь мірі як правих консерваторів так і ліві течії.

Неолібералізм як політична течія, різноманітен. “Праві” - вбачають вирішення проблем сучасного суспільства шляхом:

· створення урядів у відповідності до вимог моралі;

· мінімальне втручання держави в приватне життя (в цьому вони солідарні з консерваторами, чий лозунг –“кожний за себе”).

“Ліві” відкидають класові протиріччя, зводячи їх до потреби досягнення консенсусу між виробництвом і споживанням (Дж.Гелбрейт, Д.Белл).

Однак, стала орієнтованість неолібералізму на переважно публічні види людської діяльності (політичну активність, свободу від забобонів тощо), традиційне ставлення до моралі, як до приватної справи людини звужують електоральну базу цих уявлень в сучасних умовах.

З іншого боку, саме основні цінності лібералізму обумовили корені зміни в масових політичних уявленнях в багатьох країнах світу, лягли в основу численних ідеологій та орієнтирів, навіть – у неоконсервативну і християнсько-демократичну ідеології. На ліберальних засадах розвинулися різноманітні теорії політичної участі, демократичного елітизму та ін., що дозволило ряду зарубіжних теоретиків вважати, що світова спільнота впевнено рухається то глобалізації, тобто універсалізації держав, які втілюють принципи свободи і рівності громадян а тому й здатні вирішити усі фундаментальні проблеми світової спільноти.

Консерватизм як політична ідеологія складає не тільки систему “охоронної” свідомості, що надає переваг існуючий системі управління (незалежно від її цілей і змісту) над новою, але ж визначає орієнтири та принципи політичної участі, відношення до держави, соціальному устрою тощо. Передумовою виникнення цих базових уявлень стали “успіхи” лібералізму після Великої Французької революції 1789 р.

Вражені спробою радикального політичного перестрою, духовні отці цього напрямку – Ж. Де Местор (1753-1821), Л. Де Бональд (1754-1840) і особливо Е.Берк (1723-1797) – намагалися утвердити думку про:

§ протиприродність свідомого перетворення соціальних порядків;

§ пріоритет спадкоємності над інноваціями;

§ визнання непорушності порядку речей, що склався природним чином;

§ визначенням “зверху” ієрархічності людського суспільства, а значить і привілей певних верств, а також

§ конкретних принципів, що покладено в основу сім’ї, релігії та приватної власності.

Таким чином, консерватизм акцентує увагу на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур та інститутів.

Вихідною крапкою виникнення консерватизму вважається вихід у світ в 1790 р. знаменитого есе Берка “Роздуми про Французьку революцію”. Сам термін “консерватизм” увійшов до наукового обороту після заснування Шатобріаном у 1815 р. журналу “Консерватор”.

Консерватизм, як тип соціально-політичної думки і ідейно-політичної течії, відбиває ідеї, ідеали, орієнтації, цінності норми тих класів, фракцій і соціальних груп, положенню яких загрожують об’єктивні тенденції суспільно-історичного і соціально-економічного розвитку, а також тих привілейованих соціальних груп, які відчувають зростання труднощів і тиску з боку динамічних фракцій заможних верств населення.

Приємність моделей і рецептів, що пропонували консерватори, сприяли зміні відношення до консерватизму, як до ідеологічного феномену в 70-80-ті рр. ХХ ст., коли впевнено на чергових парламентських виборах у 1980 р. перемагає у США лідер консерваторів Р.Рейган, у 1984 р. в Англії – М.Тетчер, пізніше консерватори отримують перемогу в ФРН, Італії, Франці. Ідеї і принципи консерваторів поділяють широкі верстви населення цих країн.

Їм подобаються ідеї консерваторів про те, що:

§ держава є джерелом і захисником закону і моралі;

§ уряд – це політична зброя суспільства, застосування якої має забезпечити і захистити природні права людини, а

§ стала і ефективна економіка є поєднанням індивідуального підприємництва, групової кооперації та урядового врегулювання.

Неоконсерватизм др. пол. ХХ ст. стає однієї з доктрин, яка стверджує, що:

· суспільство є складною органічною цілісністю і зміна однієї з його частин спроможне підірвати сталість усього суспільства;

· суспільство вдосконалюється поступово згідно внутрішнім законам, які своїми коріннями уходять в далеке минуле;

· вирішальне значення мають традиції народу, тому

· головним критеріями суспільного розвитку вважається зміна традицій, характеру і звичок людей.

Неоконсерватизм не заперечує суспільний прогрес, однак пояснює його як зміни, що не порушують принципів гуманізму, моралі і не призводять до анархії. Розвиток суспільства має бути безпечним як для окремої особистості, так і для усієї спільноти. Моральне вдосконалення людини – важлива умова поліпшення суспільства. Існують деякі відмінності в окремих “національних” варіантах консерватизму: нові праві, традиціоналісти, патерналісти та ін. напрямки Позиції “нових правих” (Р.Рейган, М.Тетчер) наближуються до ліберальних.

Неоконсерватизм узяв ті риси консервативної ідеології, які сьогодні виявилися спроможними захистити людину на новому технологічному виткі індустріальної системи, визначити пріоритети індивідуальної і суспільної програм життєдіяльності, накреслити облік політики, що здатна вивести суспільство із кризи. Більш того, та такому ідейному ґрунті неоконсерватизм синтезував різноманітні гуманістичні уявлення не тільки лібералізму, але і соціалізму та ряду інших вчень.

Незважаючи на те, що неоконсервативної ідеології тримаються тільки деякі крупні політичні партії в західних країнах (республіканська в США, ліберально-консервативна в Японії, консервативна в Англії, прогресивно-консервативна в Канаді та ін.) коло прихильників цієї ідейної орієнтації все більш зростає в усьому світі.

Соціально-демократична традиція має досить довгу історію. Однак. Як реальна доктрина, що забезпечила масштабну практику перестрою європейських спільнот, вона утвердилася після Другої світової війни. Із сфери ідеологічних дискусій ХІХ та першої половини ХХ ст.. соціально-демократична доктрина переросла в реальну концепцію суспільного розвитку другої половини ХХ ст.

Успіх соціал-демократії у сучасному світі багато в чому пов’язаний з тим, що в рамках цієї доктрини була здійснена повоєнна системна реконструкція європейських країн, яка призвела сьогодні до здійснення проекту об’єднання Європи.

Вона виявилася здатною, на відміну від інших доктрин, запропонувати конструктивну критику ринкової економіки, прогресу і підприємницької свободи. Але ж, у довгостроковій перспективі ринок виявляється обмеженим. Європейські соціал-демократи зрозуміли проблему людського ресурсу, вважаючи, що саме на його розвиток слід спрямувати особливі зусилля.

На відміну від них, марксисти головним ресурсом вважали державу та її здатність примушувати до колективної та зрівнюваної форми виробництва. Натомість, ліберали – головним ресурсом визнавали свободу підприємництва, де сфера втручання держави має бути обмеженою.

Критику соціал-демократами лібералів було зосереджена на тому, що на певному етапі розвитку суспільства приватної ініціативи виявляється недостатнім для відтворення людського ресурсу. Його якість потребує спеціальних зусиль, що виходять за рамки приватної ініціативи.

Соціал-демократи були першими, хто поставив питання про людський ресурс, про відтворення усього суспільства та про системи засоби інвестування, до появи нової системи перерозподілу: з високими податками, з великими дотаціями. Цілю відтворення людського ресурсу соціал-демократи вважають суспільних розвиток усіх, а не лише окремих соціальних груп. Причому, розвиток не повинен вести до створення прошарку людей, які починають жити у соціальних нішах, яких було утворено попередніми формами перерозподілу. Загальний простір та сучасна інфраструктура нівелюють приватні соціальні переваги.

Соціал-демократична доктрина надала сучасне тлумачення питанню про світові соціальні системи, наголосивши, що в сьогоденному розумінні їх поділ на засадах жорсткого формаційного підходу на капіталістичні та соціалістичні є історично неадекватним, не відбиває розуміння сутності розбіжностей світових соціальних систем. Сучасна соціал-демократія органічно поєднала у своїй теоретичній і практичній діяльності ідеї відтворення традицій з процесом розвитку, в якому відбито сутність сучасної геополітики, що полягає у взаємній залежності держав та народів.

Існують об’єктивні та суб’єктивні фактори, які впливають на виникнення, рівень та наслідки розвитку політичних течій,та їх оцінку з позицій загальнолюдських цінностей, демократії, гуманізму.

 

Завдання на СРС

 

1. Назвіть причини появи ідеології?

2. Охарактеризуйте основні положення лібералізму.

3. Назвіть основні положення консерватизму.

4. Що нового з’явилося в ідеологічній політиці світу з появою неоконсерватизму і неолібералізму?

5. Назвіть основні положення соціал-демократії.

6. Охарактеризуйте специфіку ідеологічної ситуації в пострадянських країнах.

7. Чи існують, на Вашу думку, перспективи для неофашизму та тероризму в Україні?

8. Яке Ваше ставлення до сучасних релігійно - клерикальних концепцій?

9. У чому, на Вашу думку, містяться причини виникнення радикальних течій та їх різновидів?

10. Надайте характеристику специфіці ідеологічної ситуації в посткомуністичних країнах.

11. Які Вам відомі релігійно-клерикальні концепції суспільного розвитку.