Закінчення Громадянської війни, відновлення миру і перехід до нової економічної політики створювали об’єктивні умови для відмовлення від масових репресій і взяття курсу на злагоду в суспільстві, на встановлення демократичних порядків, а, отже, на дозвіл існування різних партій і відкрите висловлювання поглядів, які не збігалися з поглядами панівної, державної партії. Однак Ленін і комуністична партія, заявляючи, що оскільки класова боротьба тривала й далі, вважали, що і в мирний час репресивні заходи щодо “чужих класів”, не згодних з їхньою політикою партій і груп, “буржуазної” інтелігенції та інших верств населення є закономірним і обґрунтованим. Так, ХІІ Всеросійська конференція РКП(б) у серпні 1922 р. у своєму рішенні про антирадянські партії і течії записала, що “репресії... диктуються революційною доцільністю”. Оскільки КП(б)У і уряд УСРР були повністю підпорядковані ЦК РКП(б), то й в Україні здійснювалася загальна лінія, спрямована на забезпечення монопольної влади комуністичної партії, а отже, на ліквідацію всіх інших політичних партій, навіть тих, які лояльно ставились до радянської влади. На кінець Громадянської війни і початок мирного періоду, з утвердженням радянської влади, в Україні керівною і панівною партією залишалася одна КП(б)У як філіал РКП(б). Крім неї ще діяли залишки загальноросійських партій меншовиків, есерів і соціал-демократів, єврейських партій – Бунду і Єврейської комуністичної партії (ЄКП – Поалей-Ціон), а також Українська комуністична партія (УКП). Усі ці партії вважалися дрібнобуржуазними, українські – і націоналістичними, ворожими радянській владі. Тому ставилося завдання повної їх ліквідації. При цьому вважалося, що “організаційні форми” боротьби проти дрібнобуржуазних партій – це обов’язок ЧК, а ідейні форми – більшовицької партії. КП(б)У і органи державної влади розгорнули масову агітаційно-пропагандистську кампанію проти всіх інших партій, а також стали вживати адміністративних заходів з обмеження їхньої діяльності і вдаватися до прямих репресій, арештів їх керівників і членів та проведення політичних судових процесів. Першим найбільшим і найгучнішим судовим політичним процесом в Україні була справа членів Центрального комітету Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Судовий процес відбувався 22-29 травня 1921 р. у Києві. Як відомо, партія українських есерів брала участь в утворенні та діяльності Центральної Ради і Директорії, урядів Української Народної Республіки. Після визволення України від денікінців на початку 1920 р. УПСР визнала радянську владу, засудила Варшавську угоду Петлюри з Польщею, заявила про прийняття принципів ІІІ Інтернаціоналу й висловлювала готовність до співробітництва з більшовиками у державному будівництві. Члени ЦК УПСР, що залишилися в Радянській Україні, практично не займалися політичною діяльністю, але у серпні 1920 р. вони були заарештовані. Серед них В. Голубович – інженер, колишній прем’єр-міністр уряду Центральної Ради, а також Н. Петренко, І. Лизанівський та інші. Справу членів ЦК УПСР розглядав Верховний надзвичайний революційний трибунал УСРР. Це був не звичайний кримінальний процес – він мав яскраво виражений політичний характер. Підсудних звинувачували в укладенні Брестського миру з країнами Четверного союзу, у зв’язках з Антантою, у змові зі шляхетською Польщею, в участі у боротьбі проти радянської влади тощо Політичний характер процесу розуміли й учасники процесу. Голубович заявив, що “тут судять за минуле, теперішнє і майбутнє”. Отже, членів ЦК УПСР судили як політичних супротивників з метою усунення есерів з політичної арени, щоб вони не конкурували в боротьбі за маси з більшовиками. Другою особливістю київського процесу була його антиінтелігентська спрямованість, причому спрямованість саме проти української інтелігенції як ідеолога і носія ідеї самостійності України. “Київський процес, - говорилося в передмові до стенограми процесу, - був своєрідною останньою підсумковою рискою, підведеною історією під ідейним розвалом, гнилизною і розкладом української “самостійницької” інтелігенції”. Хоча підсудні не визнали себе винними, усі вони були засудженні до ув’язнення в концентраційних таборах. Аналогічно до київського з 8 червня по 7 серпня 1922 р. у Москві відбувся суд над членами ЦК та іншими керівними діячами Російської партії правих есерів. До суду було притягнено 34 чол., у тому числі 11 членів ЦК – А. Гоца, Д. Донського, Л. Герштейна, М. Гендельман-Грабовського та ін. Партію есерів було публічно скомпрометовано і усунено з політичної арени. В Україні, як і в інших регіонах країни, під тиском більшовиків відбулися конференції членів партії есерів, які прийняли рішення про припинення своєї діяльності. У березні 1923 р. у Москві відбувся Всеросійський з’їзд колишніх членів партії есерів, який констатував розпад партії і оголосив про її саморозпуск. Місцеві есерівські організації до лютого 1924 р. були повністю ліквідовані. Більшовики і репресивні органи радянської влади вели жорстку лінію, спрямовану на ліквідацію партії меншовиків. Унаслідок цього меншовицькі організації зменшувалися чисельно й розпадалися. У лютому 1924 р. Всеукраїнський з’їзд меншовиків був примушений оголосити про розпуск своїх організацій. У березні 1921 р. у Мінську ХІІІ надзвичайна конференція Бунду відповідно до рішення Комінтерну змушена була розпустити свої організації. Праві бундівці (лідер Абрамович) емігрували за кордон. Зникли з політичної арени і партії українських соціал-демократів (УСДРП) та соціалістів-федералістів (УПСФ). Їхні центральні комітети спочатку емігрували до Львова, а потім у 1922 р. переїхали до Чехословаччини. Керівні діячі УСДРП – І. Мазепа, Б. Мартос, М. Порш, П. Феденко та інші спочатку осіли в Подєбрадах, а потім у Празі. Вони продовжували стояти на позиціях відновлення незалежності УНР. Після закінчення Громадянської війни єдиною легальною партією, крім КП(б)У, залишалася Українська комуністична партія. Ця партія мала розбіжності з КП(б)У щодо питання про характер української державності. УКП відстоювала економічну і політичну незалежність УСРР, повну її рівноправність з РСФРР. Керівні діячі КП(б)У стали розглядати УКП як небезпечного конкурента. ЦК КП(б)У, місцеві більшовицькі організації, офіційна преса розгорнули шалену кампанію з дискредитації і розкладу УКП. Укапістів обвинувачували в націоналізмі, контрреволюційності, потуранні інстинктам куркульської частини українського селянства, у тому, що УКП стала центром притягання антирадянських елементів тощо. Президія Виконкому Комінтерну, будучи повністю під впливом ЦК РКП(б), 24 грудня 1924 р. у своєму рішенні записала, що УКП працювала в напрямі національного розколу сил пролетарської диктатури на Україні, і постановила її розпустити. IV з’їзд УКП, який відбувся в Харкові 1-4 березня 1925 р., ухвалив: “Вважати... УКП, як окрему партію, розпущеною”. Комісія, створена відповідно до рішення Виконкому Комінтерну на паритетних засадах з представників ЦК КП(б)У і ЦК УКП, прийняла 311 укапістів у КП(б)У. Згодом, у 1930-х роках, їх усіх репресували. Таким чином, на середину 20-х років, унаслідок дискримінаційної політики, яку вели КП(б)У і радянські органи (агітаційно-пропагандистської і відверто репресивної), усі опозиційні політичні партії та угрупування були ліквідовані й зійшли з політичної арени. Більшовики залишилися єдиною правлячою партією. Як і в усьому СРСР, в Україні утвердилась монопартійна державна система. При цьому і КП(б)У, і уряд та інші державні органи УСРР були беззаперечними виконавцями волі московського центру, передусім ЦК РКП(б) і особисто Сталіна.
Упереджене ставленнядо інтелігенції
Репресії і, зокрема, судові процеси проти членів політичних партій були, поряд з прагненням з боку більшовиків усунути ці партії з політичної арени і взагалі знищити їх, і проявом упередженого, неприязного ставлення до інтелігенції. Хоча Ленін і закликав залучати стару інтелігенцію до співробітництва, але вважав можливим застосування проти неї насильства, репресій, віддавання до суду або вислання за кордон. 17 липня 1922 р. у листі Сталіну Ленін вимагав вислати за кордон представників свободолюбної інтелігенції, яких він характеризував як “інтелігентиків, лакиз капіталу, які уявляють себе мозком нації”. “Заарештувати, - писав він, - кілька сотень без оголошення мотивів – виїздіть панове!” І в серпні–вересні 1922 р. близько 200 представників старої інтелігенції – філософів, істориків, публіцистів, літераторів, економістів та інших – було насильно вислано із Москви, Петрограда, Києва та інших міст. На початку 1923 р. з України вислали додатково 70 відомих діячів науки, культури, мистецтва, освіти. У багатьох партійних організаціях і серед робітничих мас поширювалось негативне ставлення до інтелігенції, змалювання її як ворожої сили. Це явище називали у пресі “спецеїдством”. Дійшло до того, що в 1922 р. у Донбасі були випадки побиття робітниками інженерів. В Одесі, Катеринославі, Запоріжжі теж траплялися напади робітників на інженерів. Продовжували інсценувати показові політичні процеси, у яких без усякої вини судили представників інтелігенції як “класово ворожі елементи”. Так, у березні-квітні 1924 р. у Києві був проведений показовий судовий процес. Судили зміновіхівську інтелігенцію, яка чесно співробітничала з радянською владою. До суду були притягнуті академік М. Василенко, що був міністром народної освіти в уряді гетьмана Скоропадського, професор-економіст П. Смирнов, викладачі Київського інституту народного господарства Л. Венгеров і П. Тартаковський та ін.– усього 18 чол. Їх звинувачували у створенні підпільної контрреволюційної організації “Центр дії”, у шпигунській діяльності на користь Франції і Польщі, у зв’язках з еміграцією. Хоча ніяких переконливих фактів шпигунської діяльності не було встановлено, було винесено вирок: 4-х підсудних засудили до розстрілу, а потім замінили 10-річним ув’язненням, професори одержали по 10 років тюрми суворого режиму. Правда, оскільки процес відіграв свою політичну роль у дискредитації інтелігенції, засуджені були амністовані і звільнені, а згодом, у 1930-х роках, знову репресовані. У липні того ж 1924 р. у Харкові виїзна сесія Верховного суду УСРР розглядала справу групи інженерів Кадіївського і Лідійського рудників Донбасу, яких звинувачували у зв’язках з колишніми власниками підприємств і в економічному шпигунстві. Ніяких фактів “економічного шпигунства” не було виявлено, однак шістьох інженерів було засуджено до різних строків ув’язнення. У липні 1925 р. аналогічний судовий процес про “економічне шпигунство” був проведений у Катеринославі. Упереджене, часто прямо вороже ставлення, репресії до старої інтелігенції паралізували її діяльність, зменшували науковий потенціал України і завдавали великої шкоди розвиткові науки, культури й економіки республіки.
