Підготовка спеціалістів. Вища школа

У країні гостро відчувалася нестача висококваліфікованих спеціалістів. Частина старої інтелігенції загинула під час Громадянської війни або емігрувала, іншу було вислано за межі УСРР, а до тих інтелігентів, що залишилися і сумлінно співробітничали з радянською владою, з ініціативи партійно-державного керівництва виявляли упереджене, недоброзичливе ставлення. Було поставлено завдання готувати нову, пролетарську, радянську інтелігенцію. З цією метою проводилася робота з реорганізації і пролетаризації вищої школи, перебудови її на нових, радянських засадах. На відміну від РСФРР, де радянські вузи створювалися на основі старих університетів, в УСРР більшовики в 1920 р. ліквідували університети, на їхній базі створили академії теоретичних знань і деякі інші вузи, а в 1921 р. основна частина університетських факультетів були перетворені на інститути народної освіти. Після Громадянської війни в Україні склалися два типи навчальних закладів: інститути, що готували спеціалістів вищої кваліфікації широкого профілю, і технікуми, які готували вузьких спеціалістів-практиків вищої кваліфікації. На кінець 1925 р. в Україні працювали 35 інститутів: 12 інститутів народної освіти (педагогічних), 4 технічних, 7 сільськогосподарських, 3 інститути народного господарства, 5 медичних, 3 художніх і 1 музичний інститут. У них навчалися 27 тис. студентів й працювали понад 3 тис. викладачів. У 145 технікумах навчалося близько 26 тис. студентів. На кінець 1927 р. в УСРР було 38 вищих навчальних закладів, у яких навчалися 28,6 тис. студентів. Щоб прискорити пролетаризацію особового складу студентів, створювалися робітфаки, які готували молодь з робітників і селян до вступу у вузи. Було введено класовий принцип прийому до інститутів і технікумів. У 1925 р. в Україні діяли 30 робітфаків, де навчалося близько 7,5 тис. студентів. Партійних і радянських працівників, пропагандистів і викладачів суспільних наук готували комвузи і радпартшколи. У 1921 р. у Харкові почала працювати Вища партійна школа, яку в 1922 р. було перетворено на Комуністичний університет ім. Артема. У 1925 р. в Україні працювали 42 радпартшколи, в яких навчалися 5 тис. слухачів. Розгорталася робота з переведення інститутів, технікумів та середніх професійних навчальних закладів на українську мову. Але ця робота проводилася з великими труднощами. На листопад 1927 р. було українізовано технікуми на 54%, профшколи – на 51,9%, інститути – на 28,5%.

Наука

У 20-х роках в УСРР розгорталася діяльність наукових установ: Всеукраїнської Академії наук, науково-дослідних інститутів і кафедр, науково-дослідних лабораторій і обсерваторій, наукових бібліотек і музеїв, наукових товариств тощо. Організовував і спрямовував наукову діяльність Народний комісаріат освіти. Безпосередньо всією науковою роботою відали Науковий комітет Народного комісаріату освіти і Всеукраїнська Академія наук. Науковий комітет, який діяв у складі Укрголовпрофосвіти Народного комісаріату освіти, проводив політику радянської влади в галузі наукової роботи, здійснював державний контроль над науковими установами і відав організацією, утриманням і обслуговуванням усіх наукових установ, підвідомчих Народному комісаріатові освіти. Всеукраїнська Академія наук (ВУАН) у положенні Раднаркому УСРР від 14 червня 1921 р. була проголошена найвищою науковою державною установою. Її першим президентом був у 1918-1921 рр. В.І. Вернадський (1863-1945) – видатний природознавець, основоположник геохімії, біогеохімії та радіогеології. У 1921 р. президентом було обрано М.П. Василенка – відомого історика права, але його радянські органи не затвердили на цій посаді за співпрацю з гетьманським режимом у 1918 р. З 1922 р. по 1928 р. президентом був В.І. Липський (1863-1937) – відомий український ботанік. На Академію наук покладався обов’язок підтримувати, координувати й організовувати науково-творчу роботу всіх наукових установ і окремих учених на користь комуністичному будівництву, відповідно до потреб народного господарства. ВУАН мала три відділення: історико-філологічне, фізико-математичне і соціально-економічне, які спочатку об’єднували понад 30 науково-дослідних установ – кафедр, інститутів, кабінетів, комісій, де працювали 140 наукових працівників. Крім того, поза закладами ВУАН науковою роботою займалися кафедри вузів, ботанічні сади, наукові товариства, обсерваторії, музеї. У 1928 р. в УРСР уже було 138 науково-дослідних закладів, де працювало близько 3700 науковців. Масштаби науково-дослідних робіт розширювалися, учені України досягли значних успіхів у розвитку математики, фізики, хімії, природничих наук. Значний вклад у науку внесли: у математику і механіку – Л.О. Граве (алгебра і теорія чисел), Д.М. Синцов (геометрія), М.М. Крилов (теорія нелінійних диференціальних рівнянь), Г.В. Пфейффер (теорія диференціальних рівнянь з частинними похідними), у радіофізику – Д.А. Рожанський, у хімію – С.М. Реформатський, Л.В.Писаржевський, у біологію та медицину – М.Г. Холодний, Є.П. Вотчал, М.Ф. Кащенко, М.Ф. Гамалія, М.Д. Стражеско, В.Я. Данилевський, у геологію та географію – П.А.Тутковський, П.І. Лебедєв та ін. Небачений подвиг здійснив Олександр Гнатович Шаргей (1897-1941), який багато років змушений був жити під чужим іменем Юрія Васильовича Кондратюка, оскільки брав участь у білогвардійських військових формуваннях під час Громадянської війни та побоювався репресій з боку більшовиків, а тому під іменем Ю.В. Кондратюка увійшов у науку й історію. Опанувавши самотужки вищу математику, фізику, механіку, астрономію, хімію, Ю. Кондратюк, незалежно від К.Е. Ціолковського, розробив теорію космічних польотів, вивів основні рівняння руху ракети в космосі, визначив траєкторію польоту в космос і повернення на Землю космічного корабля, перший у вітчизняній науці запропонував багатоступінчасту ракету. Саме за схемою Ю. Кондратюка американці здійснили політ та посадку на Місяць і повернення на Землю. Коли почалася Друга світова війна, Ю. Кондратюк вступив до народного ополчення Москви і в бою з німцями 3 жовтня 1941 р. загинув. Розвивалися соціально-економічні науки. При соціально-економічному відділі ВУАН працював Демографічний інститут, директором якого був академік М.В. Птуха. Інститут розробляв проблеми теоретичної статистики, вивчав демографічні процеси в Україні. Дослідження продуктивних сил та перспектив розвитку народного господарства проводила комісія з вивчення народного господарства України ВУАН під керівництвом академіка К.Г. Воблого. Працювали також комісії соціологічна, вивчення фінансових справ, історії західно-руського та українського права, звичаєвого права України та ін. Широку діяльність у 20-ті роки розгортали наукові установи, які об’єднувалися історико-філологічним відділом ВУАН, керівником якого був академік А.Ю. Кримський. При відділі в 1926 р. діяли 39 комісій і інститутів: Інститут української наукової мови, етнографічна комісія, культурно-історична та археографічна комісія та ін. Активно працювали філологи, зокрема Інститут української мови, яким керував Г.Г. Холодний. З 1926 р. по 1929 р. Інститут видав 15 словників. Багато праць випустили й літературознавці, яких очолював С.О. Єфремов. Історичні дослідження у ВУАН зосереджувалися в історичній секції та численних комісіях і секціях. Після повернення з еміграції й обрання академіком історичну секцію у ВУАН очолив М. Грушевський, під проводом якого склалася велика наукова школа. Історичні установи ВУАН розгортали широку видавничу діяльність. Було поновлено видання журналу “Україна”, виходили “Збірник історико-філологічного відділу”, “Записки історико-філологічного відділу”, збірники “За сто літ” та ін. При інститутах народної освіти у Дніпропетровську, Ніжині, Києві, Кам’янці-Подільському, Харкові працювали науково-дослідні кафедри, які досліджували проблеми історії, економіки, культури. Найбільш широку діяльність розгорнула харківська науково-дослідна кафедра, яка з 1926 р. дістала назву кафедри історії української культури імені академіка Д.І. Багалія. Ставлячи метою впровадити в науку марксизм-ленінізм як методологічну основу, комуністична партія і радянський уряд створювали установи суто партійного спрямування. Для організації науково-дослідної роботи з проблем марксизму-ленінізму і підготовки істориків-марксистів у 1922 р., за прикладом РСФРР, було створено Український інститут марксизму та марксознавства, який у 1924 р. дістав назву Український інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ), що був філіалом відповідного Інституту в Москві. Історичний відділ у ньому очолював М.Яворський. У 1921 р., за прикладом РСФРР, у Харкові було засновано Комісію з вивчення історії Жовтневої революції і Комуністичної партії (більшовиків) України (Істпарт), а на місцях – губернські та окружні істпартвідділи. Отже, у 20-х роках в УСРР діяли численні наукові установи і великий колектив науковців, які зробили значний внесок у розвиток вітчизняної та світової науки. Але більшовицька партійно-державна верхівка поступово підпорядковувала діяльність учених своєму диктатові, стала утискувати й репресувати вчених.

Література і мистецтво

У перше десятиліття після революції 1917 р. бурхливо розвивалася українська література. Поряд з тими письменниками, які працювали ще в дореволюційний час, у літературу ввійшло багато молодих письменників, серед яких немало було активних учасників революції і Громадянської війни. Особливо плідною стала праця українських письменників після закінчення Громадянської війни з початку 1920-х років. Дедалі більше з’являлось нових віршів, поем, оповідань, повістей, романів, п’єс таких поетів, прозаїків, драматургів, як В. Еллан-Блакитний, П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, А. Головко, М. Рильський, П. Панч, О. Копиленко, Іван Ле, М. Бажан, М. Зеров, Д. Загул, М. Драй-Хмара, В. Підмогильний, І. Кочерга, М. Куліш та багатьох інших. Досить сказати, що в бібліографічному збірнику “Десять років української літератури (1917-1927)”, що вийшов у 1928 р., А. Лейтес і М. Яшек називають 1070 літераторів, які брали участь у творенні української літератури в перше пореволюційне десятиліття. Разом з письменниками Радянської України у 1920-ті роки українську літературу розвивали і літератори, які жили за межами республіки – В. Винниченко, Олександр Олесь, Євген Маланюк, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Осип Маковей та ін. Письменники Радянської України групувалися в різні літературні організації, які особливо активно створювалися та розпадалися в 1922-1927 рр. У 1922 р. у Харкові виникла Спілка селянських письменників “Плуг”, у 1923 р. – Спілка пролетарських письменників “Гарт”. До “Плугу” входили С. Пилипенко (голова), І. Сенченко, А. Головко, Г. Епік, І. Кириленко, О. Копиленко, П. Панч та ін. Головою “Гарту” був В. Еллан-Блакитний, членами К. Гордієнко, І. Дніпровський, О. Довженко, М. Йогансен, І. Кулик, В. Сосюра, М. Хвильовий та ін. Були й інші літературні організації: “Молодняк”, “Авангард”, “Нова генерація”, ВУСПП та ін. У 1926-1931 рр. діяла літературно-мистецька організація “Західна Україна”, до якої входили понад 50 письменників і художників, переважно політичних емігрантів з західноукраїнських земель. Очолював її спочатку Д. Загул, потім М. Ірчан. Наприкінці 1925 р. деякі вихідці з “Гарту” та “Плугу” створили “Вільну академію пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ). Керували нею М. Яловий (президент), М. Хвильовий, О. Досвітній. До ВАПЛІТЕ входили також П. Тичина, П. Панч, М. Бажан, Ю. Яновський, Ю. Смолич та ін. Учасники літературних організацій, прихильники різних літературних течій – неокласики, неоромантики, футуристи, символісти й інші – створювали різноманітні художні твори, у палких суперечках і дискусіях шукали шляхів розвитку української літератури й культури, виведення її на рівень світової цивілізації. Визначне місце у цих пошуках зайняла літературна дискусія 1925-1928 рр. Початок дискусії поклала стаття початківця-новеліста Григорія Яковенка “Про критиків і критику в літературі”, опублікована 30 квітня 1925 р. в журналі “Культура і побут”. Яковенко зі злістю писав про три категорії критиків, які заважають розвитку пролетарської літератури: “велика зграя “сивих дідусів” від літератури”, “нові літературні “метри”, яких породила революція, і “люди”, які ні жодного слова свого не надрукували й ніколи не надрукують”. Усі ці критики начебто й душать творчість молодих письменників, гасять їхній “творчий вогонь”. При цьому в статті відкрито ставилась вимога поставити під жорсткий контроль редакції газет і журналів та рецензії “штампованих письменників”. Першим з відповіддю на статтю Г. Яковенка виступив М. Хвильовий, що назвав її “Про “сатану в бочці”, або графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”. Микола Григорович Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) народився в родині робітника 13 грудня 1893 р. в м. Тростянці (нині Сумської обл.), брав участь у Першій світовій війні, на фронті вступив до більшовицької партії, потім у 1918 р. керував повстанським загоном, після Громадянської війни став письменником. У названій вище статті і наступних памфлетах “Апологети писаризму”, “Україна чи Малоросія?” та інших Хвильовий виступив проти зниження художніх творів до рівня сількорівських заміток, проти проповідуваного “плужанами” масовізму в літературі, названого ним “червоним просвітянством”, за включення української літератури як самостійного феномену до світового духовного розвитку. Виступаючи проти малограмотності, дилетанства, “культурного епігонізму”, „хуторянства”, бездумного копіювання досягнень інших культур, передусім культури російської, Хвильовий закликав письменників у своїй творчості спиратися на свою національну духовну спадщину і орієнтуватися на європейські зразки цивілізації. На дилему “Європа чи “Просвіта”?” Хвильовий висунув гасло “Геть від Москви. Дайош Європу!”, підкреслюючи, що в його розумінні то “Європа грандіозної цивілізації, Європа Гете, Дарвіна, Байрона, Маркса”. Хвильовий не закликав до відокремлення України від Росії, про що прямо писав, що “не треба плутати нашого політичного союзу з літературою”. Він заперечував проти однобічної орієнтації лише на московську літературу й мистецтво, ратував за виведення української культури на європейський рівень. “Злою іронією звучать безпорадні поради орієнтуватись на московське мистецтво”, – писав Хвильовий у памфлеті “Україна чи Малоросія?”. Висловлювання Хвильового, які стосувалися шляхів і орієнтирів у розвитку української культури і які аж ніяк не закликали до відриву України від Росії, після засудження їх у листі Сталіна від 26 квітня 1926 р. Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У були страктовані як сепаратизм, як націоналістичний ухил. Після засудження на червневому пленумі 1926 р. ЦК КП(б)У висунутих під час літературної дискусії поглядів Хвильового керівники ВАПЛІТЕ М. Яловий, М. Хвильовий і О. Досвітній на початку 1927 р. були виключені з ВАПЛІТЕ, а 28 січня 1928 р. з волі партійного керівництва ВАПЛІТЕ саморозпустилася. Хоча Хвильовий і його товариші не один раз визнавали свої “помилки” й заявляли про свою відданість ідеям комуністичної партії, в Україні дедалі більше розгорталася кампанія “з викриття націоналізму” і, зокрема, “шумськізму”, “хвильовизму” й “волобуєвщини”, що вкрай негативно відбивалося на стані й розвитку літератури. У 20-ті роки розвивалися й інші галузі мистецтва, передусім театрального. Діяли професійні й аматорські театральні колективи. Усього на кінець 1927 р. працювало 74 театри. У 1922 р. у Києві було створено театр “Березіль”, яким керував О.С. Курбас. У 1926 р. він був переведений до тодішньої столиці Харкова. У театрі плідно працювали видатні майстри української сцени П.К. Саксаганський, М.М. Крушельницький, І.О. Мар’яненко, О.І. Сердюк, А.М. Бучма, Ю.В. Шумський, Б.В. Романицький та ін. Активно працювали композитори Г.Г. Верьовка, М.І. Вериківський, П.О. Козицький, Л.М. Ревуцький, К.Є. Богуславський та ін. Широкою була концертна діяльність, яку проводили професійні і самодіяльні хорові колективи, зокрема капела “Думка”, багато років якою керував М. Городовенко. У 1925-1926 рр. в УСРР діяли театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі, а в 1928-1929 рр. ще чотири пересувних оперно-балетних колективи. У 1923 р. виник Український державний симфонічний оркестр, у 1927 р. – Українська державна філармонія (в Харкові). Розвивалося в Україні і кіномистецтво. У 1922 р. в Одесі розпочала діяльність кіностудія, яка випустила фільми “Остап Бандура”, “Укразія”, “Тарас Шевченко” та ін. У другій половині 20-х років у кіномистецтво ввійшов О.П. Довженко, який у 1928 р. створив свій перший значний фільм “Звенигора”. У 1927 р. почалося будівництво Київської кіностудії, яка була введена в дію в 1928 р. У 20-х роках в Україні плідно працювало багато художників, серед яких М.С. Самокиш, А.Г. Петрицький, Ф.Г. Кричевський, І.С. Їжакевич, Г.П. Світлицький, К.Д. Трохименко, Г.І. Нарбут, М.Г. Бурачек, М.Л. Бойчук та ін. Таким чином, у 20-х роках культурне будівництво в Українській СРР відбувалося в складних і суперечливих умовах. Унаслідок ліквідації царської політики національного гноблення, за умов здійснення політики українізації організовувалось навчання неписьменних, налагоджувалася діяльність загальноосвітніх, професійних і вищих навчальних закладів, розгорталась науково-дослідна робота, розвивались література й мистецтво, відроджувалась національна самосвідомість українського народу. З великою ініціативою й енергією працювали в українській науці й культурі як учені і митці дореволюційної формації, так і представники нової інтелігенції. Разом з тим уже з другої половини 1920-х років, з подальшим формуванням тоталітарної системи партійно-державна верхівка дедалі сильніше підпорядковувала своєму диктатові розвиток науки й культури, намагалася повністю їх уніфікувати, примусити обґрунтовувати політику й морально-етичні норми більшовицького режиму. Для цього більшовики використовували всі засоби – від обвинувачення творчих людей у нелояльності до комуністичної партії та радянської влади, усунення їх з роботи аж до влаштування сфальсифікованих судових процесів і масових репресій.