Для підготовки Конституції СРСР ЦВК Союзу у січні 1923 р. створив Конституційну комісію на чолі з Калініним, яка працювала паралельно і під наглядом Конституційної комісії ЦК РКП(б). В Україні у ЦК КП(б)У, ВУЦВКу і Раднаркомі теж почалася робота з вироблення проекту союзної Конституції. Для цього була створена спеціальна комісія РНК УСРР на чолі з Раковським. У ході роботи над договором і Конституцією СРСР серед керівних діячів партії та уряду виявлялися неоднакові погляди на характер створюваного Союзу. Більшість працівників центрального партійного і державного апарату практично стояли на позиції “автономізації” республік у складі РСФРР, тобто на позиції поновлення централізованої унітарної держави. Цьому сприяло й панування в країні єдиної для всіх республік комуністичної партії, утвердження однопартійної політичної системи, при якій не залишалося місця для демократії взагалі і для забезпечення її в національних відносинах зокрема. Питання про національні моменти в партійному й державному будівництві було обговорено на ХІІ з’їзді РКП(б), який працював 17-25 квітня 1923 р. в Москві. З доповіддю виступив Сталін. При обговоренні резолюції з національного питання, підготовленій під керівництвом Сталіна, Раковський вніс поправку, яка змінювала норми представництва в Раді Національностей ЦВК СРСР. За сталінським проектом передбачалося обирати по 4 представники від союзних і автономних республік. РСФРР, за таких норм, мусила мати 64-72 голоси, Закавказька федерація – 12, УСРР і БСРР – по 4 голоси. Раковський запропонував, щоб РСФРР мала не більше 2/5 голосів. Але з’їзд не прийняв поправки Раковського, й у ЦВК СРСР була забезпечена величезна перевага для Російської Федерації. Для здійснення рішень ХІІ з’їзду РКП(б) з національного питання Політбюро ЦК КП(б)У 4 травня 1923 р. створило комісію, до якої ввійшли Раковський, Фрунзе, Затонський і Квірінг. Інтенсивно працювала комісія Раднаркому з вироблення проекту Конституції СРСР. 19 травня 1923 р. вона схвалила український варіант договору про утворення Союзу РСР, який 23 травня під назвою “Проект Конституції СРСР” було розглянуто й з поправками прийнято на об’єднаному засіданні Президії ВУЦВК і РНК УСРР. На початку червня цей проект був переданий до Конституційної комісії ЦВК СРСР. Український проект договору про утворення СРСР мав низку відмінностей від прийнятого в основному проекту на І з’їзді рад Союзу РСР 30 грудня 1922 р. Він краще забезпечував права національних республік. За українським проектом злитими, загальносоюзними наркоматами мали стати лише три – у військових і морських справах, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, причому у республіках вони мусили мати не уповноважених, а наркомів. Наркомати закордонних справ і зовнішньої торгівлі переводилися в розряд союзно-республіканських. В українському проекті були вилучені слова, що Президія ЦВК є “верховним органом влади Союзу в періоди між сесіями Центрального Виконавчого Комітету Союзу”. Кожна палата повинна була мати самостійну Президію, що посилювало б роль Ради Національностей. Український проект передбачав наявність громадянства республік, а також окремих союзного і республіканського бюджетів. Вводилось положення, що територія республіки і її Конституція не можуть бути змінені без її згоди. Конституційна комісія ЦВК СРСР 5-16 червня обговорювала проекти, відхилила український проект і за основу прийняла проект ВЦВК. На нараді ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік, яка працювала 9-12 червня 1923 р. у Москві, Сталін різко критикував ряд пунктів українського проекту і, слідом за Мануїльським, безпідставно звинуватив його авторів, передусім Раковського і Скрипника, в конфедералізмі. Сталіну і його прихильникам пощастило повести роботу з конституційного оформлення Союзу у напрямку посилення централізму, утворення унітарної держави. Після обговорення і схвалення проекту Конституції СРСР Конституційною комісією він був переданий на розгляд сесії ЦВК СРСР. 6 липня 1923 р. друга сесія ЦВК СРСР затвердила Основний закон (Конституцію) Союзу РСР, ввела його в дію і вирішила внести його на остаточне затвердження ІІ з’їзду рад Союзу РСР. Був утворений перший загальносоюзний уряд – РНК СРСР. За Конституцією верховним органом влади був Всесоюзний з’їзд рад, а між з’їздами – Центральний Виконавчий Комітет, який складався з двох палат – Союзної Ради і Ради Національностей. 31 січня 1924 р. ІІ Всесоюзний з’їзд рад затвердив першу Конституцію Союзу РСР, яка складалася з Декларації і Договору про утворення Союзу РСР. З’їзд обрав ЦВК. До Союзної Ради було обрано 414 чол. і затверджено Раду Національностей у складі 100 членів.
Зміни в Конституції УСРР
VII Всеукраїнський з’їзд рад, який працював 17-20 січня 1924 р. у Харкові, ухваливши постанову про ратифікацію схваленого І з’їздом рад СРСР договору про утворення СРСР і затвердженої 2-ю сесією ЦВК Союзу РСР Конституції СРСР, доручив ВУЦВК внести необхідні зміни в Конституцію УСРР і подати їх на затвердження ІХ Всеукраїнського з’їзду рад. ІХ Всеукраїнський з’їзд рад, що відбувся 3-10 травня 1925 р. у Харкові, затвердив відповідні зміни в Конституції УРСР. Конституція СРСР завершила об’єднання радянських республік в єдину багатонаціональну державу – Союз РСР. Змінена Конституція Української СРР підтвердила її вступ до СРСР. Формально об’єднання республік відбулося зі збереженням демократичних норм і рівноправності республік. Так, у Конституції УСРР проголошувалось: “Українська Соціалістична Радянська Республіка входить до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік як суверенна договірна держава і зберігає за собою право вільного виходу із Союзу”. Але як за союзною Конституцією, так і, особливо, на практиці республіки, у тому числі Україна, втратили свою незалежність – їх суверенітет був формальним. Передусім, на всій території СРСР зберігалося всевладдя єдиної комуністичної партії, постанови і розпорядження керівної верхівки якої мусили беззаперечно виконувати всі республіки. По-друге, за Конституцією і подальшими законодавчими і нормативними актами Союзу забезпечувались повні права центральних московських урядових структур і відомств на проведення своєї політики, на розпорядження людськими і матеріальними ресурсами на території всієї країни, без врахування інтересів республік і місцевого населення. І цими правами вони безперешкодно користувалися. Усі республіки, уся країна опинилися під владою партійно-державної бюрократичної номенклатури.
