Уперше цей стильовий параметр був описаний Г. Уїткіним у зв’язку з вивченням ефекту “фігура–фон” у тестах просторової орієнтації та ефекту “частина–ціле” в перцептивних тестах. Тенденція контролювати вплив зорового поля за рахунок опори на внутрішній досвід і легко виділяти частину зі складної фігури отримала назву поленезалежності (ПНЗ), а тенденція покладатися на зовнішнє видиме поле і зазнавати труднощів при виділенні частин із цілого – полезалежності (ПЗ).
Уїткін визначав ПЗ–ПНЗ як “структуруючу здатність у сприйнятті”. Подальші дослідження показали, що ця здатність співвідноситься з рядом показників інтелектуальної діяльності, таких як: “гнучкість завершення гештальту” за Терстоуном (завдання відшукати просту деталь у ряді складних геометричних фігур; знайти знайомі предмети, які були включені в складну сцену, наприклад, “заховані” серед дерев); “адаптивна гнучкість” за Гілфордом (задачі на кмітливість, при рішенні яких випробуваний повинен знайти суперечність у проблемній ситуації або змінити задане розташування сірників з метою отримання певної геометричної фігури), успішність виконання просторових субтестів шкали Векслера (“Кубики” і “Складання фігур”), успішність вирішення задач Дункера (здатність долати “функціональну фіксованість”) і Лачінса (здатність переходити від старих способів вирішення задач до нових при зміні умов діяльності). Значення цих зв’язків, на думку Уїткіна, достатньо ясне: всі вказані психологічні вимірювання (включаючи ПЗ–ПНЗ) тією чи іншою мірою характеризують здатність долати складноорганізований контекст (Witkin, Dyk, Faterson, Goodenough, Karp, 1974).
Проте з часом з’ясувалося, що показники ПЗ–ПНЗ мають відношення до більш широкого спектра проявів інтелектуальної активності. Найбільший інтерес становить зв’язок цього стильового параметра з характеристиками навчання. За даними Г. Уїткіна і його колег, незалежні від поля люди включаються в процес навчання швидше як його активні учасники, ніж як глядачі. Тому, наприклад, в ефективності навчання поленезалежних осіб провідну роль відіграє наявність у них внутрішньої мотивації. Навчання ж полезалежних осіб виявляється більш успішним у ситуації зовнішнього підкріплення. В цілому академічна успішність вища у поленезалежних учнів. У них легше відбувається генералізація і перенесення знань, яскравіше виражена здатність вибирати більш раціональні стратегії запам’ятовування і відтворення матеріалу (Witkin, Moore, Goodenough, 1977).
ПЗ–ПНЗ знаходить свій вплив і в таких складних видах інтелектуальної діяльності, як робота з текстом. Зокрема, наголошується перевага поленезалежних учнів в умовах, коли текст вимагає переструктурування і реорганізації.
При конспектуванні лекцій і наукових текстів поленезалежні студенти (їх стильові особливості вимірювалися за допомогою методик АКТ-70 і “Включені фігури” у варіанті тесту Готтшальда) піддавали текст більшій переробці (скорочуючи кількість слів, перефразовуючи думки, використовуючи засоби структуризації тексту у вигляді абзаців, підкреслення, виділення кольором і т. д.) [23].
Якнайповніші дані були отримані в процесі вивчення зв’язків показників ПЗ–ПНЗ з особливостями міжособистісних стосунків. Полезалежні особи більш чутливі до соціальної інформації, доброзичливі і товариські, схильні тримати коротшу фізичну дистанцію в умовах реального спілкування. Залежні від поля люди чекають від оточуючих підтримки і допомоги. Присутність інших людей інтенсифікує їх діяльність. Вони легше ладнають з людьми, успішніше вирішують конфліктні ситуації, рідше виказують негативне ставлення до оточуючих. Ці люди схильні змінювати свої погляди у напрямі позиції авторитетів. У свою чергу, поленезалежним особам властиві прямо протилежні психологічні якості (Witkin, Goodenough, 1977).
Оскільки полезалежні особистості проявляють такі соціальні установки і соціальні якості, які більш корисні в міжособистісних стосунках, то, на думку Уїткіна, можна говорити про більшу розвиненість у них соціальних здібностей.
У свою чергу, люди, що належать до полюса ПНЗ, мають розвиненіші когнітивно-переструктуровуючі здібності. Ця обставина розглядалася Уїткіним як доказ біполярної природи певного когнітивного стилю: полюс ПНЗ свідчить про інтелектуальну компетентність, тоді як полюс ПЗ – про соціальну компетентність особистості.
Згодом Уїткін розширив трактування ПЗ–ПНЗ, зробивши акцент на характері спрямованості суб’єкта: або на зовнішні фактори (тенденція бути полезалежним), або на внутрішні фактори (тенденція бути поленезалежним).
