Становлення проблематики стильових характеристик індивідуальності

Історія вивчення стилю починається, напевно, з того моменту, коли людина задумалася про причини індивідуальної своєрідності власного буття. Мислителі, вчені, художники упродовж багатьох сторіч були збентежені “четвертою загадкою” Сфінкса – де бере початок джерело стильової унікальності: у самій природі людини або ж в об’єктивних закономірностях тих умов, із яких складається дійсність?

Сфера застосування категорії “стиль” така широка, що в різних галузях знання стиль (втім, також як і характер) вважається поняттям міждисциплінарним, таким, що входить у категоріальний апарат філософії, психології, літератури, мистецтвознавства, лінгвістики, біології. Незважаючи на це, практично відсутні роботи із систематизації накопичених теоретичних та експериментальних результатів, узагальненню методологічних досліджень у сфері вивчення стилю. Одна з можливих причин такого положення справ – неоднозначність, полісемантичність самого терміну, що привертає всіх тих, хто ставить своїм завданням проникнення у таємницю взаємодії людини, її психіки, з фізичною і соціальною реальністю [6, с. 158–159].

Кажучи про “стиль епохи”, “стиль життя”, “архітектурний стиль” або “стиль керівництва”, ми маємо на увазі щось абстрактне, і, в той же час, – конкретні диференціальні ознаки, які є наслідком надання переваги людьми, що реалізують усі ці типи стилів. Треба сказати, що саме психологи вперше застосували методи наукового аналізу для вивчення стильових проявів, які відображають відмінності у способах взаємодії людей із навколишнім світом і один з одним. Як би не хотілося дотриматись пристойності в розмові про “пріоритет” у розробці стильової проблематики, доводиться визнати, що першорядне значення має аналіз закономірностей психологічної природи феномена стилю як властивості людської індивідуальності. Звичайно, доцільність виділення психологічної складової як системоутворюючого начала загальної теорії стилю жодною мірою не виключає впливу на процес стилеутворення еволюційно-генетичних і соціокультурних чинників [6,
с. 159].

У численних визначеннях стилю відбивається, перш за все, установка самих дослідників на розуміння проблеми індивідуальності, а також їх погляди на характер взаємодії людини зі світом. Досить поширеною є думка, згідно з якою стиль – це і є індивідуальність, особистість. При цьому підкреслюється домінуюча роль особистісного чинника в процесі формування стилю і його структури. Найбільш образним є визначення Вольфганга Гете, який уважав стиль “проявом вищих властивостей індивідуальності людини”. Це загальне уявлення знайшло відображення і в поглядах сучасних психологів про існування “ефективних” і “неефективних” стилів, які розглядаються поза контекстом конкретних видів поведінки і діяльності.

Як уже наголошувалося, взаємопроникнення концепцій, сформульованих у різних галузях знання, завжди було чудовою рисою розвитку вчення про стиль. Наприклад, постулат про тотожність особистості та її поведінки, ще у XVIII столітті отримав вираз у знаменитій формулі французького натураліста Р. де Бюффона (1888): “Стиль – це людина!”, з галузі літературо- та мистецтвознавства трансформувався в ряд психологічних теорій, серед авторів яких видатні психологи Альфред Адлер, Гордон Оллпорт, Генріх Роршах. У всіх цих теоріях фактично ототожнюються такі різні поняття, як індивідуальність, стиль, життєдіяльність [6, с. 159–160].

Уявленню про стиль як спосіб самовияву творчої спонтанної індивідуальності протистоїть розуміння стилю як формальної характеристики, що надає тільки форму поведінці або діяльності людини, але ніяк не пов’язана зі змістом, суттю особистості. На відміну від глобалістів або об’єктивістів, так звані формалісти вважали неприпустимою наявність зв’язку між проявами стилю, що розуміється як певне самодостатнє утворення, і якісною своєрідністю індивідуальності. Таким чином, “особистісно-привнесене” виключалося на догоду “об’єктивно-визначаючому”.

Залишається тільки додати, що очевидна асиметричність декларованої тотожності та формульованих концепцій зберігається, не дивлячись ні на що, і в працях сучасних авторів.

У психологічному контексті дослідження стилю в XX столітті стали проводитися у трьох напрямах, що використовують різні вихідні системи координат [6, с. 161]:

· особистісні диспозиції (Adler, 1927; Allport, 1937; Royce, Powell, 1983);

· характеристики когнітивних процесів (Gardner et al, 1959; Within, 1974; Nosal, 1990);

· параметри поведінки (Thomas, Chess, 1977; Lazarus, Folkman, 1984) і діяльності (Мерлін, 1964; Климов, 1969).

У працях персонолога Альфреда Адлера концепція стилю оформлялася одночасно з розвитком уявлень вченого про соціальні інтереси. Останні розумілися як мимовільний імпульс індивіда, що виражається у прагненні бути поряд з іншими людьми, адаптуватися до соціуму. Недосконалість індивідуальної організації і наявність загрози з боку найближчого соціального оточення примушують людину з дитинства виробляти захисні й компенсаторні стратегії. Таким чином стиль індивіда формується у перші три - п’ять років життя під впливом різних властивостей організму та умов виховання. Всю життєдіяльність людини пронизує єдина лінія активності, що лежить в основі стилю. Люди, як вважав А. Адлер, прагнуть підтримувати свій стиль, що сформувався, захищаючись від усвідомлення власної неповноцінності та прагнучи, водночас, досягти домінування у стосунках з іншими.Стиль в адлерівській концепції, яка утрирує вплив процесу соціалізації на розвиток індивіда, виступав характеристикою ієрархії життєвих цілей і способів, яким суб’єкт надає перевагу для їх досягнення. При цьому А. Адлер ототожнював поняття “стиль життя”, “характер”, “особистість”. Така недиференційованість уявлень була, можливо, неминучою на ранніх етапах формування теорії стилю. Проте вона виглядає архаїзмом у роботах сучасних психологів [6, с. 161].

Більш послідовне психологічне трактування стилю обґрунтував Оллпорт, який припустив, що деякі риси особистості можуть мати інструментальне значення, репрезентуючи стиль, або експресію поведінки, але не обов’язково будучи частиною базової особистісної структури. Стиль визначався як характеристика системи операцій, до якої особистість схильна через свої індивідуальні властивості. У цій концепції також ще не розмежовуються формально-динамічні і змістовні компоненти психіки. Риси особистості інструментального порядку або диспозиції озброєності (Stern,1900), якими термінами були позначені стильові параметри, ототожнюються рівною мірою з функціональними ознаками сприйняття, наприклад точністю, об’ємом або рисами характеру, такими, як рішучість, ввічливість, балакучість.

У 1930 – 1940-х роках поняття “стиль” досить активно стало використовуватися у психології особистості. По-перше, як метафорично-описовий конструкт, що пояснює інтегральні характеристики своєрідності життєдіяльності людини. І, по-друге, як термін з арсеналу проективних психодіагностичних засобів. Г. Роршах, а потім Р. Вартегг вважали, що певні формальні характеристики, яке б не було їх походження, повинні виявлятися у найрізноманітніших діях суб’єкта. Саме для позначення цих проявів використовувався термін “індивідуальний стиль” [6, с. 162].

У подальші десятиліття й аж до сьогодення стильові характеристики стають предметом теоретичних пошуків і численних експериментальних досліджень, що ведуться в зарубіжній, переважно американській, психології на методологічній основі когнітивного (Дж. Брунер, Г. Уїткін, С. Клейн, Ч. Нозал) і персонологічного (А. Адлер, Дж. Ройс) підходів. У вітчизняній психології стиль розглядається в контексті вивчення індивідуально-типологічних відмінностей і теорії діяльності (В.С. Мерлін, Є.А. Климов,
І.П. Ільїн). У результаті такого “розділення” (специфіка якого очевидніша для зарубіжних досліджень) було сформульовано два вихідні визначення: когнітивного стилю та індивідуального стилю діяльності.

Розглянемо детальніше вихідні положення теорії стилю в хронологічному порядку.

Отже, разом з поширеним розумінням стилю як операціональ­ної характеристики способів реалізації індивідом своїх мотивів і джерела експресії поведінки, в когнітивній психології виникає пояснення стильового феномена в контексті вивчення особливостей переробки інформації людиною. Ідею про існування стійких відмінностей у способах сприйняття і мислення сформулював в 1951 році Дж. Клейн, а термін “когнітивний стиль” запропонував американський психолог Р. Гарднер. Якісна зміна знань про когнітивний стиль починається з робіт психолога Принстонського університету (США) Генрі Уїткіна (Witkin,1964), основною заслугою якого вважають збагачення уявлень гештальтпсихології про поле і польову поведінку ідеєю індивідуальних відмінностей. Когнітивний стиль, відображаючи різні аспекти функціонування пізнавальної сфери, є стабільною індивідуальною характеристикою способів взаємодії людини з інформаційним полем (Witkin et al., 1974) [6, с. 163].

Найбільш пильна увага приділялася таким поведінковим параметрам, як залежність–незалежність від поля (Witkin, 1949), імпульсивність–рефлективність (Kagan, 1966), аналітичність–синтетичність або концептуальна диференційованість (Gardner et al., 1959), вузькість–широта категоризації (Pettigrew, 1958), когнітивна складність–простота (Bieri, 1955). Так, у 1986 році тільки в галузі вивчення полезалежності–поленезалежності налічувалися понад три тисячі праць. Проте вже перші результати у цьому напрямі ясно показали, що дослідники мають справу з психологічною реальністю, вивчення природи якої не може бути обмежене розумінням стилю тільки як когнітивною змінною. Та все ж “задзеркальне” мислення, за образним висловом одного з перших радянських дослідників когнітивного стилю Вольдемара Колги (1986), заразило уми багатьох психологів, які навіть природу таких параметрів соціальної поведінки, як фашизм і консерватизм, намагалися пояснити в термінах пізнавальних процесів. Розповсюдження когнітивної інтерпретації на все різноманіття стильових проявів є таким же типовим випадком ототожнення частини й цілого, як і зрівнювання понять: “стиль = людина”. Визначення “когнітивний”, безумовно, вказує лише на один клас проявів стилю людини, а саме – специфіку функціонування когнітивних процесів. Байдужість дослідників до цієї очевидної суперечності також породжує значні складнощі у розробці загального підходу до вивчення стильової своєрідності індивідуальності [6, с. 163–164].