Отже, до теперішнього часу, не заперечуючи внеску середовища і спадковості у формування і прояв індивідуальних відмінностей психіки, теорія диференціальної психології йде шляхом уточнення цих понять. Спадковість стала розумітися ширше: це не просто окремі ознаки, що впливають на поведінку (наприклад, властивості нервової системи, як уважалося протягом тривалого часу), але і вроджені програми поведінки, у тому числі і соціальної (граціалізація, репродуктивна, територіальна поведінка та ін.). Програми соціальної поведінки, кількість яких постійно збільшується, вивчаються соціоетологією [35]. Програми відрізняються від тих, що змінювали одна одну під впливом ознак середовища тим, що в цьому випадку траєкторія розвитку була передбачена; програма містить у собі і час її “запуску”, і послідовність критичних пунктів.
Поняття середовища теж змінилося. Це не просто ряд змінних стимулів, на які індивід реагує протягом усього життя – починаючи від повітря та їжі й закінчуючи умовами освіти і ставленням товаришів. Це швидше система взаємодій людини і світу. М. Черноушек пропонує наступні ознаки середовища [43]:
1. У середовища відсутні твердо фіксовані рамки в часі і просторі (тобто воно є фоном людського буття, що виступає як фігура).
2. Воно впливає на всі почуття відразу.
3. Середовище дає не тільки головну, але і другорядну (периферійну) інформацію.
4. Воно завжди містить більше інформації, ніж ми здатні сприйняти.
5. Середовище сприймається у зв’язку з діяльністю.
6. Будь-яке середовище, разом з матеріальними особливостями, наділене психологічними і символічними значеннями.
7. Навколишнє середовище діє як єдине ціле. Таким чином, очевидно, що ми одночасно існуємо в декількох середовищах.
У. Бронфенбреннер у книзі “Екологія людського розвитку” представив екологічне середовище як систему з чотирьох концентричних структур (за [26]).
Мікросистема – структура діяльностей, ролей і міжособистісних взаємодій у конкретному оточенні. Тобто навіть стосовно двох близнят ми не можемо стверджувати ідентичність середовища розвитку, тому що до них пред’являються різні вимоги, різні очікування, тому що один з них неминуче призначається старшим, а інший – молодшим.
Мезосистема – структура взаємовідношення двох і більше середовищ (сім’я і робота, домашнє оточення і група однолітків). Так, якщо брат і сестра ходять в одну школу, але сестрі дозволяють приводити додому подруг, а брату – ні, мезосистема їх життєдіяльності відрізнятиметься.
Екзосистема – середовище, в просторі якого відбуваютьсязначущі події (коло спілкування). Так, діти можуть ходити в одну і ту ж школу, але при цьому коло однокласників може бути значущим для одного і байдужим для іншого, всі важливі життєві події якого відбуваються, наприклад, в драмгуртку.
Макросистема – субкультура (цінності, закони і традиції, яких дотримується людина). У. Бронфенбреннер вважав, що макросистема відіграє вирішальну роль у способі життя людини, підпорядковуючи собі всі “внутрішні” системи. Так, зрозуміло, що якщо в країні не заохочується народжуваність і не надається відпустка по догляду за дитиною, то дитина ростиме в умовах материнської депривації, а мікро-, мезо- і екзосистеми можуть виявитися недостатніми, щоб це компенсувати. З другого боку, незалежно від конкретних зовнішніх умов, основні складові способу життя і світогляду зберігаються в субкультурі.
На думку У. Бронфенбреннера, середовище містить два основні вимірювання: це види діяльності, в які була залучена людина, і характеристики наставників (вчителів), яких вона вибирає для себе протягом усього життя. На різних стадіях розвитку людина, природно, вибирає і змінює своє середовище, причому протягом життя роль власної активності у формуванні середовища постійно зростає.
Ще одна структура середовища була запропонована відомою російською дослідницею B.C. Мухіною [22]. В поняття середовища вона включає предметний світ, образно-знакові системи, соціальний простір і природну реальність. Говорять також про мовне середовище, освітнє середовище, які є джерелом тих чи інших досягнень людини. Причому сьогодні, без сумніву, можна говорити вже і про віртуальне середовище (що виявляється у феноменах “томагочі”, комп’ютерній залежності та інших явищах стійкого афективного ставлення до об’єктивно не існуючих явищ). Середовищний вплив, таким чином, включає визначеність психічних особливостей географічними умовами – ландшафтом, кліматом і т. д. (географічний детермінізм), змістом культури і субкультури, необхідними і цінними для суб’єкта речами, нарешті, якістю і формою спілкування людини. Привласнення (персоналізація) вмісту середовища – важливий чинник особистості і самосвідомості людини.
Однією із спроб примирення прихильників біогенетичних і соціогенетичних концепцій є ортогенетична концепція X. Вернера (ортогенез – це альтернативна дарвінізму теорія, за якою розвиток організмів являє собою лише “органічний ріст” у певних, наперед визначених напрямах; еволюція організмів спрямовується закладеними у них внутрішніми силами; відкидає творчу роль природного добору в процесі еволюції) [24]. Згідно з його поглядами, всі організми народжуються з функціями (у тому числі і психічними), зафіксованими на нижній точці свого розвитку. Взаємодіючи з середовищем, вони набувають нового досвіду, який, у свою чергу, закріплюється у нових функціональних структурах, котрі знову визначають мінімум взаємодії, але вже нової якості. Таким чином, організація попередніх стадій має на увазі, але не містить у собі організацію подальших. X. Вернер порівнював організм з актором на сцені: в ході розвитку відбувається зсув від сцени до актора. Чим вища стадія, тим частіше ініціатива виходить від індивіда, який стає все більш активним, починає маніпулювати середовищем, а не тільки пасивно на нього реагувати. Розширення можливостей суб’єкта виражається у розумінні групових цілей, умінні відгукуватися на відстрочені і заплановані задачі [21].
Інший відомий дослідник Дж. Вулвілл, також відзначаючи зміну міри активності суб’єкта, запропонував 4 моделі взаємодії суб’єкта і середовища. Модель “лікарняного ліжка” характерна для перших місяців життя людини, які відзначаються майже повною її пасивністю. В моделі “лунапарк” об’єкти середовища вже можуть вибиратися дитиною, але їх вплив залишається незмінним. У моделі, названій “змаганням плавців”, суб’єкт йде своїм шляхом, а середовище – лише контекст життя. І, нарешті, модель “тенісного м’яча” характеризується постійною взаємодією між суб’єктом і середовищем (цей погляд загалом відповідає позиції X. Вернера) [23].
Отже, при вивченні індивідуальних відмінностей психіки важливо усвідомлювати факт незбігу понять, по-перше, “середовищний” і “соціальний” вплив, по-друге, “спадкове” і “біологічне”, і, по-третє, “стійке” і “успадковане”. Очевидно, що оскільки міняється середовище і по-різному розгортаються природжені програми поведінки людини, то і психіка людини індивідуалізується протягом всього життя. При цьому в ній присутні ділянки більш варіативні і чутливі до впливу середовища і відносно стійкі. Більш того, використання психогенетичних методів дозволяє визначити внесок спадковості, загального і відмінного для кожної людини середовища. Відзначаючи загальне, особливе і одиничне, звичайно використовують терміни індивід, особистість, індивідуальність [5; 28; 38; 39].
