Самостійна робота №17
Серед усіх проблем суспільного життя в сучасній Україні найбільш дослідженими на емпіричному рівні є, мабуть, проблеми політичні. У країні утворилися й успішно функціонують декілька висококваліфікованих соціологічних центрів, що систематично відстежують процеси і явища у сфері політики. До них належать Інститут соціології, який плідно співпрацює із соціологічною службою Центру «Демократичні ініціативи» та службою СОЦІС-Геллап; Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова; Український інститут соціальних досліджень; Київський міжнародний інститут соціології в Університеті «Києво-Могилянська академія» (КМІС) та інші. Для соціологічної характеристики сучасних політичних реалій України в даній частині теми використовуються результати багаторічного соціологічного моніторингу громадської думки населення країни, здійснені під
керівництвом Є.Головахи й Н.Паніної й узагальнені за період з 1994 до 2003 рр., матеріали багаторічних досліджень співробітників КМІСу на чолі з В.Хмелько, а також дані поточних щомісячних досліджень Центру ім. О.Разумкова.
Згідно з Конституцією Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Україна проголошується у ст. 5 першого розділу Конституції республікою. Реально ж сучасна Україна є президентсько-парламентською республікою, в якій уся повнота влади (крім, мабуть, законодавчої) належить нині Президентові. Це дає підстави багатьом політологам і соціологам вважати, що в Україні фактично сформувалася авторитарна президентська республіка з виштовхуванням парламенту на узбіччя політичного життя. Що ж до думки з цього приводу пересічних громадян, то більшість (52,5% 1994 р. та 58,8% 2001 р.) цілком задовільняє така ситуація; вони вважають, що Президент повинен мати всю повноту влади, керувати урядом і відповідати за внутрішню й зовнішню політику країни, як це є, приміром, у США. Думка, що Президент має розділити владу з прем’єр-міністром, призначеним за згодою парламенту, як#от у Франції, є близькою для
кожного десятого респондента. Німецька модель, згідно з якою Президент очолює країну радше як «національний символ» і фактично не має реальної влади (її зосереджує у своїх руках прем’єр-міністр, обраний парламентом), дістала підтримку лише 5—6% опитаних. Ті, що вважають інститут президентства необов’язковим для України взагалі, також становлять лише 5—6% опитаних. Отже, перебрання українським Президентом на себе більшості владних повноважень здійснюєтьсявеликою мірою за мовчазної підтримки більш ніж половини населення.
Строкатішою є картина уявлень респондентів про основні напрями діяльності Президента. Першість за кількістю голосів має група опитаних, яка вважає, що Президент повинен здійснювати політику соціальної справедливості й повної рівності всіх громадян (33,1% 1994 р. і 35,3% — 2001 р.). Другою за чисельністю є група, представники якої сподіваються, що Президент має бути послідовним демократом і йти шляхом ринкових реформ (відповідно 19,5% і 25,8%). Для третьої групи опитаних не мають значення переконання Президента; для них важливо, аби він був сильною, видатною особистістю (14,9% і 16,4%). Очевидно, ці три групи символізують три політичні орієнтації: соціалістичну, капіталістичну і авторитаристську. Не можна не додати, що існує ще чисельна, до 22% опитаних, четверта група — тих, хто не зміг сформулювати своєї позиції.
Так само очевидними є внутрішні поділи українського суспільства на прихильників кожної із цих трьох політичних альтернатив соціально-політичного розвитку, а також на пасивну масу, що зумовлює труднощі у досягненні політичної згуртованості громадян. А це, своєю чергою, відкриває широкий простір для політичної гри верхівки, її маневрів і маніпуляцій з громадською думкою і настроями широких верств населення країни.
Говорячи про сучасні політичні реалії України, слід особливо вказати ще на одну характерну особливість, пов’язану з розбіжностями норм Конституції з повсякденною життєвою практикою пересічних громадян.
Ідеться про права та свободи людини, задекларовані у статтях другого розділу. З року в рік зростає кількість громадян, які скаржаться на численні порушення прав людини: якщо 1995 р. це відчули на собі 53,2% опитаних, то 2003 р. — вже 60,6%. За цих обставин ставлення людей до політики, політичних партій, держави, органів влади дедалі більше набирає негативістських форм або обертається втечею у приватне життя. Це підтверджується даними конкретно-соціологічних досліджень про місце, яке посідає політика серед життєвих цінностей та уподобань населення країни. Дослідники Центру ім. О.Разумкова запропонували респондентам визначити важливість для них різних аспектів життя і ступінь їх задоволеності цими аспектами в цілому. Респондентам для оцінки було запропоновано перелік 18 різноманітних аспектів життя.
Виявилося, що станом на 2000 р. у цьому переліку політика на останній, 18-й позиції: лише для 43,1% опитаних вона є важливою і лише 31,1% респондентів задоволений політичним аспектом свого життя. Отже, сфера політики не є пріоритетною для більшості громадян країни.
Водночас не можна беззастережно стверджувати, що політика — це сфера життя громадян країни, якою вони зовсім не цікавляться. За даними моніторингу громадської думки Інституту соціології, постійно зацікавленими політичними проблемами у 2003 р. можна вважати 11,6% населення країни; ще 70,2% опитаних цікавляться політикою інколи. З чверті до 18,0% опитаних зменшилася питома вага тих, кого політика зовсім не цікавить.
Ступінь зацікавленості політикою можна уявити, проаналізувавши
відповіді на запитання про наявність чи відсутність для людини певних політичних ідеалів, які заслуговують на підтримку громадян. Виявляється, що лише близько 6% опитаних вважають, що такі ідеали існують і важливі для них. 40,9% опитаних 1994 р. і 44,9% — 2001-го зазначили, що такі ідеали для них не існують. Приблизно чверть респондентів не змогли відповісти на це запитання. Отже, виявляється, що ступінь зацікавленості політичним життям більшості населення є досить слабким, поверховим, пасивно#споглядальним, без чітко визначених політичних ідеалів і прагнення домогтися їх реалізації у житті.
Ще конкретніше запитання мало на меті отримати відповіді про доцільність існування в Україні багатопартійної системи, в якій би ці напрями мали свою персоніфіковану репрезентацію. Думки опитаних знову розділилися в такому співвідношенні: за існування багато партійності висловилося 1994 р. 36,1%, а 2003-го — лише 24,3%, проти — відповідно 29,8% і 45,3% респондентів, тобто розчарування щодо багатоманітності партій та їхньої діяльності протягом зазначених років відчутно зросло.
Соціологи фіксують великий розрив між зацікавленням політикою, політичними уподобаннями і преференціями громадян країни, з одного боку, та їх членством у політичних партіях та громадських організаціях — з другого.
До певної міри низька громадсько-політична активність населення
країни спричинена низьким рівнем довіри до будь-яких публічних інституцій, від уже згадуваних політичних партій і громадських організацій і до органів державної влади. За даними Центру ім. О.Разумкова, у травні 2002 р. найбільший рівень довіри мала церква — їй повністю довіряло 26,8% опитаних.
До всіх інших інституцій рівень цілковитої довіри був набагато нижчим і становив: до громадських організацій — 6,0%, до профспілок — 7,3%, до політичних партій — 4,0%. Згідно з даними Є.Головахи і Н.Паніної, рівень довіри до політичних партій становив протягом 1995—2003 рр. 2,8—6,7%.
Рівень довіри до владних структур, особливо центральних, був і залишається дуже низьким. Громадяни країни вірять собі, своїм рідним та Богу. Багаторічне життя в умовах кризи могло б призвести до зростання напруженості в суспільстві й збільшення протестного потенціалу населення.
На перший погляд, так і є: соціологи фіксують збільшення питомої ваги тих, хто висловлюється за різноманітні протестні дії, чи законні, чи несанкціоновані. Причому це зростання стосується обох форм
прояву протесту: 1994 р. 64,1% опитаних взяли б участь у дозволених
владою акціях протесту, а 2001-го — вже 84,8%. За цей час майже вдвічі зросла кількість тих, хто б демонстрував свій протест у несанкціонованих формах. У ситуації форсованого вибору, коли перед респондентами ставилося пряме запитання про їхню реакцію на порушення прав та ігнорування їхніх інтересів, дедалі більша кількість опитаних висловлювалася за відкриті форми протесту акцій непокори владі, що оцінюється як один із парадоксів українського політичного життя. Однак це не є несподіванкою для тих, хто вивчає питання соціального/національного характеру й ментальності українців, які і в минулому, за рідкісними випадками, вирізнялися низкою таких психічних особливостей, як пасивна споглядальність, індивідуалізм, комплекс меншовартості й неминучості поразки тощо.
По-різному трактується соціологами проблема ставлення населення до незалежності України. Фахівці служби СОЦИС-Геллап 1997 р. повідомляли про те, що незалежність України підтримує лише чверть опитаних, а половина виступає проти. Звичайно, ставлення населення до питання незалежності є мінливим, часто залежним від конкретної ситуації чи події (приміром, сумнозвісного касетного скандалу). Проте інші соціологи, як#от представники Київського міжнародного інституту соціології, дотримуються протилежної думки: так, директор цього інституту професор В.Хмелько зазначає, що багаторазові опитування дорослого населення країни протягом десяти років засвідчили, що позитивне ставлення до незалежності країни жодного року не знижувалося до критичного рівня у 50%. Ці розбіжності є наслідком відмінних процедур і методик опитувань. Соціологи СОЦІСу моделювали у своїх питаннях ті основні альтернативи, які пропонують електорату політичні партії: або відновлення чи створення нового Радянського Союзу (яке обстоюють комуністичні сили), або незалежність і відхід подалі від Росії (що пропонують націонал-демократи й націоналісти). Соціологи ж КМІСу протягом десяти років незалежності моделювали іншу ситуацію: за що висловиться більшість електорату, якщо політика утвердження незалежності України поєднуватиметься з політикою налагодження добрих відносин з Росією.
Результати останніх досліджень чітко засвідчують, стверджує В.Хмелько, що більшість наших громадян готові підтримувати незалежність України, якщо від них не вимагатимуть водночас ще й згоди на віддалення від Росії.
У цьому, як і в багатьох інших питаннях, виразно виявляється ще й така особливість політичного життя країни, як регіональні відмінності у політичній свідомості та поведінці населення. Стало вже звичним говорити про існування так званої «політичної географії» України, коли, наприклад, Захід і Схід голосують за неоднакові або й протилежні політичні сили й напрями політики.
Результати останніх виборів до Верховної Ради (березень 2002 р.) ніби виразно ілюструють такі розбіжності. У західних, північних і більшості центральних областей країни перемогу здобув блок «Наша Україна» В.Ющенка; у східних і південних — комуністична партія (сюди можна додати й перемогу соціалістичної партії у Полтавській області). У Донецькій області перемогу святкував проурядовий блок «За єдину Україну».
На перший погляд результати виборів справді підтверджують міф про існування «двох Україн», відмінних за своїми політичними уподобаннями, мовою, релігійною приналежністю, ставленням до історії та зовнішньополітичними орієнтаціями.
