Лекции.Орг


Поиск:




Закон України «Про охорону праці» – основний нормативно-правовий акт в галузі охорони праці




Основоположним документом у галузі охорони праці є Закон України «Про охорону праці», який визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя, здоров’я в процесі трудової діяльності, на належні, безпечні й здорові умови праці. В законі встановлюється єдиний порядок організації охорони праці в Україні, приділено особливу увагу конкретизації та посиленню вимог до основних суб’єктів трудових відносин, виписані норми, які визначають персональну відповідальність роботодавця за дотримання вимог з охорони праці та безпечного ведення робіт.

Закон складається з дев’яти розділів: загальні положення; гарантії прав на охорону праці; організація охорони праці; стимулювання охорони праці; нормативно-правові акти з охорони праці; державне управління охороною праці; державний нагляд і громадський контроль за охороною праці; відповідальність за порушення законодавства про охорону праці; прикінцеві положення.

В першому розділі Закону («Загальні положення») дано загальне визначення поняття: «охорона праці», «роботодавець», «працівник».

Охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на забезпечення життя, здоров'я і працездатності людини у процесі трудової діяльності.

Під трудовою діяльністю розуміється будь-яка діяльність (виробнича, управлінська, наукова, творча, художня, надання послуг тощо), якщо вона здійснюється в рамках трудового законодавства.

Роботодавець – власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання, і фізична особа, яка використовує найману працю.

Працівник – особа, яка працює на підприємстві, в організації, установі та виконує обов’язки або функції згідно з трудовим договором (контрактом).

У Законі зазначено, що його дія поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які використовують найману працю, та на всіх працюючих.

В цьому розділі (ст.4) встановлені принципи державної політики у галузі охорони праці, тобто відношення держави до питань охорони праці працюючого.

Державна політика в галузі охорони раці базується на принципах:

- пріоритет життя і здоров’я працівників, повна відповідальність роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

- підвищення рівня промислової безпеки;

- комплексне розв’язання завдань охорони праці на основі загальнодержавних, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямків економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля;

- соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві чи професійних захворювань;

- встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;

- адаптація трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров’я та психологічного стану;

- використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству;

- інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

- забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об’єднань громадян, що розв’язують проблеми охорони здоров’я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками, між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;

- підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва.

В розділі П «Гарантії прав на охорону праці» (ст.5–ст.12) встановлюються права на охорону працю під час укладання трудового договору, права працівника на охорону праці під час роботи, право працівників на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці, забезпечення працівників спецодягом, іншими засобами індивідуального захисту, мийними та знешкоджувальними засобами, відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров’я працівників або у разі їх смерті, охорона праці жінок, неповнолітніх та інвалідів.

В статті 5 цього Закону конкретизовано принципи державної політики щодо соціального захисту працюючих: усі працівники підлягають загальнообов’язковому соціальному страхуванню від нещасних випадків і професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності. Правову основу, організаційну структуру, економічний механізм загальнообов’язкового державного соціального страхування працюючих від нещасних випадків та професійних захворювань регламентує Закон України «Про загально обов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 1999 року №1105.

В статті 7. Визначається право працівників на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці

Працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безоплатно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в порядку, визначеному законодавством.

У розділі Ш «Організація охорони праці» (ст.13 – ст.24) висвітлюється питання організації охорони праці на підприємстві, установі, організації, які включають: управління охороною праці та обов’язки роботодавця; обов’язки працівників щодо додержання вимог нормативно-правових актів з охорони праці; служба охорони праці на підприємстві; комісія з питань охорони праці; обов’язкові медичні огляди працівників певних категорій; навчання з питань охорони праці; фінансування охорони праці; регулювання охорони праці у колективному, угоді; додержання вимог щодо охорони праці під час проектування, будівництва та реконструкції підприємств, об’єктів і засобів виробництва; розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій; інформація та звітність про стан охорони праці; добровільні об’єднання громадян, працівників і спеціалістів з охорони праці.

В Законі вказується, що роботодавець зобов’язаний створити у кожному структурному підрозділу і на робочому місці, умови праці відповідно до вимог нормативних актів, а також забезпечити додержання прав працівників, гарантованих цім Законом. З цією метою роботодавець створює систему управління охороною праці (СУОП) і забезпечує її функціонування.

СУОП включає: створення служби охорони праці та призначення відповідальних осіб; організацію розробки нормативних актів підприємства; організацію навчання й пропаганди безпечних методів праці; облік, аналіз і оцінку стану охорони праці; заохочення працівників за роботу з охорони праці; організацію контролю за станом з охорони праці; організацію розробки комплексних заходів з охорони праці; відповідальність працівників за порушення вимог охорони праці.

В обов’язки роботодавця включається організація проведення внутрішнього та зовнішнього аудиту за станом охорони та безпеки праці. Процедура включатиме самостійне проведення внутрішнього аудиту роботодавцем. Якщо під час проведення комплексної або цільової перевірки з’ясується невідповідність фактичного стану охорони праці на підприємстві з даними аудиту, на підприємстві буде проведено зовнішній аудит.

У ст.15 Закону зазначено, що службу охорони праці створюють на всіх підприємствах, з чисельністю працюючих більше 50 чоловік, а не тільки на тих, що належать до виробничої сфери. Отже, служба охорони праці в органах ДПС створюється з кількістю працюючих 50 і більше осіб. При меншій кількості функції цієї служби можуть виконувати в порядку сумісництва особи, які мають спеціальну підготовку. В ДПІ з кількістю працюючих менше 20 осіб для виконання функцій служби охорони праці можуть залучатися сторонні спеціалісти на договірних засадах, які мають відповідну підготовку.

На працівника законом покладається ряд обов’язків для забезпечення виконання вимог нормативних актів. Працівник забов’язаний:

- дбати про особисту безпеку і здоров’я, а також про безпеку і здоров’я оточуючих людей;

- знати й виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці;

- проходити у встановленому законом порядку попередні та періодичні медичні огляди.

Працівники під час прийняття на роботу і в процесі роботи повинні проходити інструктаж, навчання з питань охорони праці.

Посадові особи на підприємствах та установах галузі проходять навчання і перевірку знань з питань охорони праці періодично один раз на три роки у навчальних закладах, які отримали відповідний дозвіл Державної служби гірничого нагляду та промислової безпеки України. Не допускаються до роботи працівники, у тому числі посадові особи, які не пройшли навчання, інструктажі й перевірку знань з охорони праці.

У Законі (ст.19) встановлюються норми фінансування охорони праці. Ця стаття є дуже важливою, бо вона встановлює нижню межу коштів, які роботодавець повинен спрямовувати на охорону праці. Для підприємств, незалежно від форм власності, або фізичних осіб, що використовують найману працю вона становить не менше 0,5 % від фонду оплати праці за попередній рік. На підприємствах (в ому числі в органах ДПС), що утримуються за рахунок бюджету, витрати на охорону праці передбачаються в державному або місцевому бюджеті і становлять не менше 0,2 % від фонду оплати праці.

Суми витрат на охорону праці належать в основному до валових витрат і визначаються згідно з Переліком заходів і засобів з хорони праці, витрати на здійснення та придбання яких включаються до валових витрат № 994 затвердженим Кабінетом Міністрів України 27 червня 2003 р.

Суттєвим недоліком є й те, що цим законом ліквідовані фонди охорони праці на всіх рівнях (державному, регіональному, галузевому). Крім того, чинна редакція ст. 19 Закону не передбачає обов’язкового створення фондів охорони праці на підприємствах, що значно обмежує можливості фінансування охорони праці.

Статтею 20 Закону визначається значна роль в охороні праці колективного договору, угоді. Колективний договір (угода), є найважливішим документом у системі нормативного регулювання взаємовідносин між роботодавцем і працівником з першочергових питань соціального характеру, в тому числі з питань охорони праці. В колективному договорі передбачаються комплексні заходи щодо досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, підвищення існуючого рівня охорони праці, визначаються обсяги та джерела фінансування зазначених заходів.

Стаття 21 Закону обумовлює обов’язковість відповідності вимогам нормативно-правових актів з охорони праці виробничих будівель, споруд, машин, механізмів, устаткування, транспортних засобів, які вводяться в дію після будівництва (виготовлення) або реконструкції, капітального ремонту тощо, та технологічних процесів. Роботодавець повинен одержати дозвіл на виконання робіт підвищеної небезпеки та на експлуатацію машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки. Порядок видачі дозволів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Належна увага в Законі (ст.22) приділяється розслідуванню нещасних випадків та професійних захворювань. В Законі передбачено, що роботодавець повинен організувати розслідування та вести облік нещасних випадків та професійних захворювань відповідно до Порядку проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, що затверджено постановою Кабінетом Міністрів України від 30 листопада 2011 р. № 1232.

Законом (Розділ 1У, ст..25, 26) регламентується стимулювання охорони праці. До працівників можуть застосовуватися будь-які заохочення за активну участь та ініціативу у здійсненні заходів щодо підвищення рівня безпеки та поліпшення умов праці. Види заохочень визначаються колективним договором, угодою.

Роботодавець забов’язаний відшкодувати збитки, завдані порушенням вимог з охорони праці іншим юридичним, фізичним і державі, на загальних підставах, передбачених законом.

У розділі V (ст..27 – ст.30) дається визначення нормативно-правових актів з охорони праці, їх опрацювання, прийняття та скасування.

Законом (Розділ 6, ст.31 – 37) визначаються основні вимоги до державного управління охороною праці, яке здійснюється:

- Кабі нетом Міністрів України;

- центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці (Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки через Міністерство надзвичайних ситуацій України);

- міністерствами, Державною податковою службою України та іншими центральними органами виконавчої влади;

- Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями місцевого самоврядування.

Значна увага приділяється у законі організації наукових досліджень з проблем охорони праці (ст.37). В межах загальнодержавної та інших програм з питань охорони праці повинні організовуватися і проводитися науково-дослідними інститутами, проектно-конструкторськими установами та організаціями, вищими навчальними закладами та фахівцями фундаментальні та прикладні наукові дослідження з проблем охорони праці, ідентифікації професійної небезпечності.

Розділ УП (ст.38 – 42) регламентує питання організації державного нагляду і громадського контролю за охороною праці.

Закон розширив право профспілок у частині контролю за дотриманням законодавства про охорону праці (ст.41). Тепер профспілки мають право вимагати не тільки усунення недоліків, але й негайного припинення робіт на робочих місцях, виробничих дільницях та інших структурних підрозділах або на виробництвах фізичних осіб, де виникла загроза життю або здоров’ю працівника. Вони також мають право проводити незалежну експертизу умов праці і виробничих об’єктів. У разі відсутності профспілки на підприємстві, установі, організації громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснює уповноважена найманими працівниками особа.

У розділі VШ (ст.43 – 44) встановлюється відповідальність за порушення законодавства про охорону праці.

За порушення законодавства про охорону праці юридичні та фізичні особи, які використовують найману працю, притягаються органами виконавчої влади з нагляду за охороною праці до сплати штрафу в порядку, встановленому законом. Максимальний розмір штрафу не може перевищувати п’яти відсотків середньомісячного фонду заробітної плати за попередній рік юридичної та фізичної особи.

Змінами до Закону від 02.06.2011 р. № 3458-У1 введена відповідальність за порушення ст.19 цього Закону: юридична та фізична особа, яка використовує найману працю, у випадку недофінансування витрат на охорону праці відповідно до Закону, сплачує штраф із розрахунку 25 відсотків від різниці між розрахунковою мінімальною сумою витрат на охорону праці у звітному періоді та фактичною сумою цих витрат за такий період.

Крім того, несплата або неповна сплата юридичним або фізичними особами штрафу тягне за собою нарахування пені на несплачену суму штрафу (його частини) з розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла в період такої несплати, за кожний день прострочення.

Кошти від застосування штрафних санкцій зараховуються до Державного бюджету України.

За порушення законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці винні особи притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної, кримінальної відповідальності згідно із законом.

Одним із суттєвих недоліків Закону є вилучення з нього норми, яка встановлювала штрафи за нещасні випадки на виробництві, ліквідувавши таким чином зацікавленість роботодавця в зменшенні рівня травматизму.

 





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-11-23; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 369 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Настоящая ответственность бывает только личной. © Фазиль Искандер
==> читать все изречения...

625 - | 536 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.011 с.