Феофан Прокопович (1681-1736) народився в Києві, в українській купецькій сім´ї. Невдовзі після народження сина помер його батько, а коли хлопчикові виповнилося сім років, померла й мати. Клопоти щодо виховання Феофана взяв на себе дядько, брат матері, професор, ректор Києво-Могилянської колегії. У домі дядька Феофан, схильний до книжкової премудрості й усамітнених роздумів, змалку ввійшов у коло найосвіченіших людей міста. Закінчивши Києво-Могилянську духовну академію, він продовжив навчання в навчальних закладах Польщі, Рима та Німеччини. Повернувшись на батьківщину, Прокопович став викладачем Києво-Могилянської академії. Перу Прокоповича належала низка творів, написаних на політичні та релігійні теми, зокрема: «Слово про владу і честь царську», «Духовний регламент», «Правда волі монаршої». У своїх «роздумах Прокопович зумів поєднати природно-правову теорію з догмами богослов´я, приєднуючи до доказів «від природних законів і природного розуму» «непорушне Слово Боже». Мислитель спирався на тих теоретиків природного права, які вбачали в абсолютизмі найдоцільнішу форму держави. Спираючись на тогочасні теорії держави і права та враховуючи давні традиції Московського царства, Прокопович створив та обґрунтував концепцію російського освіченого абсолютизму, що був закладений Петром І, зміцнів за часів Єлизавети й набув розвитку в роки правління Катерини II. Ця концепція стала ідейним підґрунтям державної системи Російської імперії, і не вина Прокоповича, що ніяк не всі російські монархи були справді освіченими та гідними вінця й скіпетра. Основою теоретичних побудов про державу і право, на думку мислителя, слід визнати здоровий природний розум. Держава існувала не завжди, до неї люди жили в природному стані, що характеризувався ним як епоха війни і кровопролить. До природних законів мислитель відносив ті, що випливали з інстинктивного прагнення до взаємного збереження життя, продовження людського роду. Серед джерел природного права, до яких він зараховував інстинкти, на перше місце мислитель ставив людський розум і волю. Людський розум підказав людям, як уникнути постійних війн, і спонукав їх до укладення договору про утворення держави. На думку Прокоповича, сама державна влада, закони необхідні для того, щоб не порушувався природний закон, щоб охороняти людське співжиття. Мислитель був упевнений, що становлення верховної влади пов´язано з договором, через який народ, відрікшись від своєї волі, передав її одній особі - монархові, але тут же підкреслив, що зробив цс народ не без допомоги Бога. А оскільки волю народу було визначено згідно з божественними приписами, вона є непорушною і не підлягає переглядові. Народ не може чим-небудь обмежити владу монарха або розірвати з ним договір навіть тоді, коли він порушує його. Отже, на відміну від Пуфендорфа, але у згоді з Гоббсом, договір у Прокоповича мав суворо односторонній характер. Народ у державно-правовій теорії мислителя виступав лише як суб´єкт обов´язків і підкорення. Суверенітетом він не володів. Утворюючи державу, народ, вважав Прокопович, мав право обирати собі будь-яку форму правління: монархію, аристократію, демократію або змішаний склад (змішану форму). При цьому всі симпатії мислителя були на боці монархії, бо в аристократіях своєкорислива боротьба партій розорює країну, а в демократіях часто виникають заворушення. До того ж республіки придатні лише для малого за чисельністю народу, який живе на невеликій території. Визнавши монархію як найкращу форму організації влади, Прокопович, однак, розрізняв монархію обмежену та абсолютну. В обмеженій монархії правитель (государ) зв´язаний певними обов´язками, за порушення яких він може бути позбавлений влади, що загрожує негативними наслідками для країни та її народу. Для такої великої держави, як Росія, найкращою була б абсолютна монархія. Тільки вона, вважав мислитель, здатна забезпечити народові «безтурботність» та «блаженство». Водночас Прокопович розрізняв монархію спадкову і виборну. Він надавав перевагу спадковій монархії, вважаючи її найбільш природною формою правління. Вона, на його думку, є найстійкішою так найвірнішою формою держави, бо в ній престол ані дня не залишається вільним. Спадкоємець, знаючи, що він неодмінно царюватиме, завчасно готує себе до управління країною, а правлячий монарх прагнутиме до того, щоб залишити після себе державу - для сина - квітучою та міцною. Однак і спадкова монархія, вважав Прокопович, має суттєвий ґандж: це - перехід престолу за спадковістю до старшого сина навіть у випадку його явної непридатності до управління державою. У творі «Правда волі монаршої» мислитель обґрунтовував право монарха самому - за життя - вибирати собі гідного наступника на троні незалежно від ступеня родинного споріднення, що було встановлено петровським Указом про престолоспадкування 1723 р. У визначенні обов´язків монарха Прокопович виходив із того ж принципу загальнонародної користі, загального блага, що й західноєвропейські мислителі. Але монарх мислителя - це освічений государ, який повинен турбуватися не тільки про загальне благо, а й про захист державної безпеки, миру, внутрішнього порядку, правосуддя, народної освіти, науки, а також про розвиток виробництва і добре управління країною. Визначення ж того, в чому полягає це народне благо, є прерогативою монарха, оскільки народ, вважав мислитель, сам не розуміє своєї ж користі й підлягає всебічній опіці. Підданим залишається безмовне та беззаперечне підкорення велінням монарха. Монарх регламентує всі аспекти життя підданих. Він дарує своєму народові обряди громадянські й церковні, переміни звичаїв і навіть передбачає для нього використання одягу, домів та ін. Сказане свідчить про те, що Ф. Прокопович - високоосвічена й талановита людина свого часу - вирізнявся рідкісною палітрою обдаровань і колосальною працездатністю. Його внесок у розвиток просвітництва спершу України, а потім і Росії - незаперечний, ідеї просвітництва, обстоювані ним, були підхоплені плеядою мислителів-просвітителів другої половини XVIII ст.
Питання природного права у поглядах Михайла Козачинського.
У плеяді професорів Києво-Могилянської академії, що прокладали шляхи розвитку філософії в Україні, чільне місце належить Михайлу (Минуйлу) Козачинському — українському письменнику, педагогу, філософу, церковно-освітньому діячеві XVIII ст. Автор драми «Благоутробіє Марка Аврелія» (1744), панегіричних віршів, тексту лекцій з філософії на латинській мові "Philosophia aristotelica..." (1743). Так само, як і для більшості професорів Києво-Могилянської академії, Козачинському властиве визнання творення світу Богом з ухилом в пантеїстичне ототожнення Бога і природи. Розглядаючи це питання, він вказував на те, що назва "природа" походить від слова "продовжувати". Термін "природа" використовується замість Бога, який є автором природи, і тому його називають "творцем природи", а речі — "тварью" (створеними), що виступають як "породжена природа". В поняття "природа" Козачинський вкладав і інший зміст, а саме як сукупність усіх речей, універсум, доходячи висновку, що назва природи збігається з матерією. Висловлюючи деїстичні і пантеїстичні думки, М. Козачинський прагнув розмежувати філософію і теологію, що об'єктивно сприяло відходу української філософської думки від православної ортодоксії. При цьому він виходив з того, що тіло і матерія не одне й те саме. Тіло, а не матерія характеризувалося ним як субстанція, де матерія є лише одним із основних принципів, суттєвих частин субстанції. Однак знову-таки, на його думку, матерія є субстанція, а субстанцію він визначає як матерію, яка існує сама по собі і в собі. Вона не потребує ніякої підтримки, чим відрізняється від своїх модусів та акциденцій. Матерія сприймається з досвіду, тому що коли фізик розглядає природні тіла, то з їх виникнення і руйнування легко доходить до першої матерії, яку він не прагне побачити, а осягає думкою. У теорії пізнання М. Козачинський виходив з визнання об'єктивного існування світу, критично ставився до томіської концепції відчуттів, згідно з якою вони посилаються об'єктом. Зближуючись із сенсуалізмом Локка, підкреслював, що розум людини подібний до "чистої дошки". Не існує ніяких вроджених ідей. Вродженими для людини є тільки здатність відчувати, уявляти, думати, а все інше формується через вплив зовнішнього світу. Заперечуючи забобони, високо цінував науку, науковий пошук, які дають людині нові знання, підтримував геліоцентричну систему, вчення Коперника—Галілея. Серед складових частин філософії М. Козачинський на одне з перших місць ставив етику, вбачаючи мету і призначення філософії в досягненні з її допомогою "природного щастя", бо основна мета всіх людських вчинків полягає саме в цьому. В обгрунтуванні своїх етичних поглядів він посилався на Сократа, Агріколу, Роттердамcького, Гроція, концепції природного права, виділяючи з природних прав право на життя, право свободи совісті, право приватної власності, право вибору, особливо наголошуючи на останньому. На його думку, там, де немає вибору, немає і свободи. Щастя він вбачав не у володінні благами, які поділяв на природні (все те, що пов'язане із задоволенням природних потреб, — їжа, одежа, житло тощо) і штучні (блага, які самі по собі не потрібні для природи людини, але допомагають їй). Без природних благ, підкреслював Козачинський, неможливе існування людини, проте і наявність їх ще не робить людину щасливою. Не погоджувався він і з тими, хто вбачав щастя в чуттєвій насолоді, владі, вельможності, почестях, славі. Щастя полягає у здоров'ї тіла, добробуті долі, і до нього людина рухається внутрішніми джерелами, пізнанням, почуттям любові до інших людей, в чому, власне, й полягає вічне життя, "сходження людини до Бога". Філософські, зокрема етичні, ідеї М. Козачинського як одного з безпосередніх вчителів, безумовно, вплинули на формування поглядів Г. Сковороди, а натурфілософські — на одного з найближчих своїх наступників Г.. Кониського.
