Політичне прогнозування Юрія Дрогобича.

Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці заперечували божественне походження держави і влади, виступали проти підпорядкування світської влади церковній, втру- чання церкви в справи держави. Мислителі українського походження ставали відомими не тільки в культурному житті Речі Посполитої, а й далеко за її межами. Так, Юрій Котермак-Дрогобич (близько 1450–1494 рр.) навчався у Краківському і Болонському університетах — найбільших на той час гуманістичних центрах Європи. Він одержав ступінь доктора філософії та медицини у Болонському університеті, де пізніше викладав математику і астрономію. Крім того, у 1481–1482 рр. він обіймав там посаду ректора університету медиків та вільних митців.

У вітчизняній суспільно-політичній думці відомий тим, що опрацював політичний прогноз розвитку політичного і суспільного життя в Західній Європі на 1483 р. Його праця «рогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Болонського університету» яка була видана у Римі на початку 1483 р., за формою і змістом належить до астрономічних календарів, або прогностиків (на основі взаємного розташування небесних тіл та оцінки різних не- бесних явищ робилися передбачення (прогнози) про земні події). Це перша друкована книга українського автора, яка написана на високому літературному рівні. Книга складається з передмови і кількох розділів. Інтерес викликають другий і четвертий розділи. В розділі 2 “Про становище віри і сект” автор вказує, що “іудеї, християни управляються Меркурієм, турки піддані впливам Марса, араби користуються впливами Венери”. Ю. Котермак-Дрогобич висловлюється за зміцнення сильної королівської влади, зверхність світської влади над церковною. Розділ 4 «Про становище імператора, королівств і славних міст» містить прогнози щодо справ імператора Священної Римської імперії Фрідріха ІІІ, короля Неаполя Ферранте і його сина князя Калабрії Альфонеса, ряду італійських міст та республік, а та- кож деяких країн Європи.

4. Політичні питання в полемічній релігійній літературі. (П. Скарга, Г. Смотрицький, Х. Філарет, В. Суразький, З. Копистенський, М. Смотрицький та ін.).

В кінці XVI - на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ. Полеміка між православними і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу.

Письменники-полемісти (Герасим Смотрицький, Іван Вишенськнй, Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересам українського народу. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді.

Головним теоретиком першого напряму вважають Петра Скаргу, автора книги «Про єдність церкви Божої». Він критикував православну церкву за відступництво східної церкви від апостольського Риму через пихатість константинопольських патріархів і тиранію візантійських імператорів; за шлюби духовенства; за вживання в літургії слов'янської мови; за втручання світської влади в церковні справи. Все це, на думку П. Скарги, згубно впливало на рівень християнської науки, розхитувало моральні основи духовенства. Єдиний порятунок для русинів він вбачав в унії церков, яка передбачала виконання трьох умов:

1) визнання влади Пали православними;

2) єдність віри;

3) послух перед Папою.

Крім того, П. Скарга виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до розгляду питань віри світських осіб і нижчого духовенства.

Український письменник, педагог, культурно-освітній діяч Г. Смотрицький очолив науковий гурток, став ректором колегії. У 1578 р. підготував «Буквар», за його участю видана в 1581 р. «Острозька біблія», до якої він написав прозову та віршову передмови. Автор полемічних трактатів «Ключ царства небесного», «Календар римський новий», написаних слов'яноруською та давньоукраїнською мовами і виданих у 1587 р. однією книгою в Острозі. Помер у 1594 р. в Острозі.

Виступаючи проти прагнення римського папи та єзуїтів католизувати український і білоруський народи, Г. Смотрицький засуджував політику полонізації, спрямовану на соціальне і національне гноблення українського народу. Ці мотиви особливо гостро звучать в його праці «Ключ царства небесного». Реформаційні ідеї Г. Смотрицького до певної міри поєднувалися з гуманістичними. Так, головними доброчестями людини він вважав славу, мужність, талант, активну діяльність, спрямовані на досягнення вищих цілей — благо рідного краю, його захист, турботу про розвиток освіти, культури свого народу, захист віри предків. На його думку досягти вищого блаженства можна тільки тоді, коли перенесеш себе зі старого, обмеженого гріхами і спокусами зовнішнього світу до нового, підпорядкованого внутрішній духовній суті. Внутрішнє, духовне оновлення людини відбувається через самопізнання, самозаглиблення, які здійснюються на самоті молитвою, під час якої вона здатна ввійти в контакт з Богом, досягти рівня обожнення, тобто відкрити в собі Бога. Звертаючись до історії, Г. Смотрицький розглядав її не як результат. Божого промислу, а як історію діяльності видатних осіб, покликаних працювати над конкретними практичними цілями. В цьому питанні від додержував давньоруської традиції виходу за межі провіденціалізму, пошуку практичних причин історичних подій в діях самих їх учасників. Водночас як представник течії тодішньої реформаційної української думки він вважав, що здобути земну славу та успіх можна лише тоді, коли мета діяльності людини буде узгоджуватися з перетвореними у внутрішнє переконання основами християнського морального кодексу, зміцненням православної віри, розвитком вітчизняної культури, захистом свого народу від іноземного поневолення, конкретним взірцем чого вбачав діяльність князя Острозького.

Серед яскравих постатей другого напрямку можна виділити автора "Апокрисису" Христофора Філалета. В полемічній боротьбі з Петром Скаргою він відстоював ідею демократизації церкви, в дусі протестантського віровчення захищав право світських людей на участь у церковних справах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпимості. Христофор Філалет дотримувався думки, що відносини влади і народу грунтуються на суспільному договорі, згідно з яким король і піддані повинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав і свобод підданих з боку як короля, так і шляхетного стану підриває державу, спричинює її занепад. Христофор Філалет заперечував абсолютизм не лише монарха, а й папи Римського, вважав незаконним його втручання у світські справи.

Відомий український полеміст кінця XVI ст. В. Суразький (Василь Андрійович Малюшицький (Малюшинський) — управитель Острозького шпиталю, активний діяч Острозького науково-літературного гуртка. Автор праць «О единой истинной православной вере» («Книжиця у 6-ти розділах» (1588), «Маргарит» (1595), «Псалтири съ Возслгоедованіемь» (1598). В основу поглядів В. Суразького було покладено типове для острозьких книжників протиставлення Бога і світу, Бога і людини, спираючись на яке він прагнув переосмислити церковну ідеологію, античні філософські системи, сутнісний зв’язок «сумірності» Бога і церкви, Бога і церковної ієрархії, Бога і соціального порядку, представити Бога альтернативою, а не вершиною всякого порядку. Цим самим передбачалося покінчити як із пануванням католицької церкви, так і з панівним становищем православних ієрархів в українському суспільстві, спробою останніх утвердити свою владу завдяки союзу з католицькою церквою. Врешті-решт це поверталося запереченням авторитету церкви і церковної догми, абсолютизацї Біблії як єдиного джерела одкровення, можливості спасіння особистою вірою.

Для В. Суразького Бог є всемогутній творець усього видимого і невидимого, тілесного і безтілесного, неба і землі, всього, з чого складається універсум. В руслі ареопагітської традиції він характеризував Бога як щось надчуттєве, невидиме, що вічно існує само по собі, нерухоме, невидиме, неосмислене. Як таке воно вище від слова і розуму, вище від будь-якої істини або буття. В. Суразький обстоював вчення про єдину іпостась божества, розроблену представниками східної патристики, використовуючи при цьому не тільки релігійні поняття, а й філософські уявлення про субстанцію, наділяючи Бога атрибутами вічності і безконечності. Цим самим він доводив неспроможність католицького вчення про два джерела походження святого духу від отця і сина, а відповідно і використання цього вчення для доведення верховенства папи римського над християнським світом.

У своїх поглядах В. Суразький дотримувався також прийнятих в Острозькому центрі уявлень про роздвоєння людини на «внутрішню» і «зовнішню», тілесну та духовну природу, де вищою умоглядною силою постає ум, який спрямовується Богом і покликаний відкрити в людині божественні істини, відбитком яких є Св. Письмо, божественні догмати, які «выше всякого помысла суть и выше всякого зрения существеннаго и бестелеснаго». Оскільки божественні догмати «верою токмо зримы и познаваемы», то саме до віри, Св. Письма треба завертатися в пошуках божественної істини, бо логічні роздуми тільки розорюють їх. Звідси виступи В. Суразького проти обраного католиками шляху богопізнання через логічні доведення і розмірковування, не сприйняття всіх інокультурних впливів, особливо латинського заходу, оцінка самого латинства як «тщеславного высокоумия». З погляду В. Суразького, тільки зосередившись на внутрішньому світі духовного розуму, піднявши до нього зовнішню мудрість і розумову силу знань, викладених у Біблії та відомих з часів князівської доби творів східної патристики, можна досягти божественної істини. Стосовно філософії, то головною тут є саме внутрішня філософія як всеохоплююча мудрість, квінтесенція божественного та людського розуму. За традицією давньоруської пори під філософією В. Суразький розумів вміння мислити, розшифровувати і тлумачити зміст Св. Письма, проникати в суть концепцій східної патристики, а її завдання вбачав у захисті та обгрунтуванні прийнятих і висловлених у православному вченні істин.

Захарія Копистенський — шляхтич червоноруський зПеремишля, український письменник, культурний і церковний діяч, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1624 року. Копистенський — автор богословських трактатів: «Книга про віру єдину…» (1619–1621), «Книга про правдиву єдність православних християн» (1623), передмови до «Бесіди Івана Золотоустого» (1623) та «Номоканона» (1624), проповідей («На погреб Є. Плетенецького») тощо. Брав участь у полеміці разом із представниками інших християнських течій. Його найбільшимполемічним твором вважається «Палінодія, або книга оборони» (1621–1622), що була спрямована протии католицизмута унії і виражала ідею об'єднання Східної Європи під егідою православ'я.

Серед перших ректорів Київської братської школи був український і білоруський письменник-публіцист, філолог, церковний та культурний діяч Мелетій (Максим Герасимович) Смотрицький.

М. Смотрицького твори: «Ан-тиграфі албо отповідь на дошкульний твір...» (1608); «Тринос, або плач східної церкви» (1610); «Грамматіка Словенския правильное Синтагма» (1610); «Виправдання безвинністі» (1621); «Лемент у світі убогих на жалосноє представленіє светобливого а в обої добродітелі багатого мужа в бозі велебного господина отця Леонтія Карповича, архімандрита общіа обителі при церкві Сошествія Святого духа братства церковного Віденського православного греческого» (1620). Для розвитку культури слов'янських народів важливе значення мала «Грамматика» Смотрицького, яка була призначена для братських шкіл як підручник. Вона стала основою для наукового опрацювання і нормування української, російської, білоруської, болгарської, сербської та інших слов'янських мов. Після переходу в унію Смотрицький написав ряд творів («Протест», «Апологія» (1628), «Паранезіс» (1629) та ін.), в яких виправдовував свій перехід в унію, закликав народ прийняти її, стверджуючи, що це приведе до спокою Батьківщини, відновлення відібраних у неї прав, проповідував аскетизм, вищою ознакою якого вважав покірність, довготерпіння та божество надії.

При загальній релігійно-політичній спрямованості твори М. Смотрицького були наповнені філософськими та соціально-політичними ідеями, які витлумачувалися ним з позиції переваги віри над розумом, проте не заперечуючи останнього, як і ролі органів чуттів у пізнанні природи. І хоча при розгляді питань про співвідношення віри і знання, богослов'я і філософії, мудрості божественної і людської він ще значною мірою йшов у руслі старих традицій, висловлюючи негативне ставлення до філософії, вчень Піфагора, Платона, Арістотеля, та фактично змістом своїх робіт суперечив цим традиціям. Вперше у філософській думці східних слов'ян М. Смотрицький, на противагу старим традиціям, для аргументації своїх поглядів широко спирався на праці гуманістів доби Відродження, твори Ф. Петрарки, Е. Роттердамського, Е. Сільвія Піколоміні, Л. Валлі, М. Кузанського та ін., що сприяло утвердженню гуманістичних ідей у вітчизняній духовній культурі, значно розширювало джерелознавчу базу вітчизняної філософської думки. Тільки в «Триносі» ним включалася 141 авторська позиція, представлена такими мислителями, як Альберт Великий, Джованні Бонавентура, Тома Аквінський, Марселій Падуанський, Джіроламо Савонарола та ін. Звертався він до праць своїх сучасників-противників (Р. Б'єларміно, П. Скарга), згадував імена авторів, яких безпосередньо не цитував (М. Сервета, Д. Наливайка, С. Будного, М. Чеховця). Таку кількість джерел до нього не використовував жодний із попередніх мислителів. Одним з перших М. Смотрицький звернувся в своїх творах до логіко-дедуктивних виведень, логічних операцій, розроблених західноєвропейськими схоластами і вдосконалених пізніше розвитком філософії. Ним широко використовувався весь понятійно-категоріальний апарат, який фіксував досягнення у пізнанні природи, суспільства і мислення в західноєвропейській філософській культурі, де ми бачимо такі категорії, як акциденція, буття, властивість, матерія, форма, випадковість, необхідність, релятивність, діяння, ефект, кауза та ін. Все це сприяло зближенню східної і західної філософських традицій, подальшому розвитку і збагаченню східнослов'янської термінології, а також тих проблем, які не були достатньо розроблені у філософській вітчизняній думці, зокрема логічних і натурфілософських.

У соціології М. Смотрицький дотримувався точки зору, згідно з якою соціальна побудова порівнювалася з людським організмом, де голові відповідає духовна і світська влада, тулубові — вищі стани, а руки і ноги уособлює простий народ. На перших етапах своєї діяльності співвідносив оцінку вчинків людини з обставинами, засуджував єзуїтський принцип «ціль виправдовує засоби». Вважав, що природа є вчителькою життя і вчинків людини, виводив норми моралі і поведінки не з християнських заповітів, а з багатовікового досвіду людей. Закликаючи читачів до людяності, М. Смотрицький відстоював права, звичаї, культуру, віру українців і білорусів, наголошуючи: «пізнайте самих себе, пізнайте батька і матір своїх, в чиєму і якому домі народилися».

Оцінюючи погляди М. Смотрицького в цілому, можна зазначити, що вони значною мірою відбивали ті риси, які уже набували представництва у вітчизняній філософії, а саме: зміна її цінності, орієнтації і значення різних пізнавальних засобів, де акцент переноситься на природний світ людського розуму, а потім і на раціональне пізнання як природно-історичного процесу, що знайшло свій розвиток у творчості К. Саковича.