Демократично-народницький напрям було започаткувано Кирило-Мефодіївським братством, головним ідеологом якого був Микола Костомаров. Його «Закон божий (Книга буття українського народу)», що синтезував романтичні ідеї із радикальними політичними та соціальними ідеями та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Програма містила ідеї:
1) визнання української етнокультурної ідентичності;
2) створення самостійної української республіки в рамках федерації слов'янських народів;
3) скасування кріпацтва та утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рівності в дусі християнського заповіту;
4) позиція із українських демократичних традиційпроти традицій аристократичної Польщі або самодержавної Росії.
Поряд із Костомаровим творив Тарас Шевченко. У його творах нема цілісної політичної концепції, йдеться лише про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин, суспільного ладу в цілому. Політичний світогляд Т. Шевченка у своєму розвиткові пройшов декілька етапів. Перший етап позначається романтизмом та ідеалізацією козацького минулого. Але вже й тоді він намагається з'ясувати причини тяжкого становища українського народу. В поемі «Гайдамаки» серед таких причин він називав, зокрема, внутрішній розбрат та чвари. У другий, період творчості Шевченко пристрасно працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Він засуджує не лише самодержавство, що було притаманним для всієї його творчості, але й класове розшарування всередині самого українського народу. Зокрема, таврує тих "землячків", котрі, поїхавши на чужину, повертаються в Україну визискувачами й гнобителями. Причини рабського становища українського народу тепер він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності української правлячої еліти – гетьманів та козацької старшини – завданням національного і соціального визволення. Неоднозначне ставлення поета до Б. Хмельницького. Віддаючи належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг простити йому союзу з царем Олексієм Михайловичем (1654 р.).
Значне місце в політичних поезіях – проблема боротьби народів за національне визволення. Сутність колонізаторської політики царизму глибоко розкрита͵ зокрема, в поемі "Кавказ". У творі симпатії поета однозначно на боці поневолених кавказьких народів. Різко засуджуючи самодержавство, кріпаччину, соціальне розшарування, колонізаторство, Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності йполітичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержавством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний лад, бо і в ній є соціальна нерівність й насильство. Політичним ідеалом Шевченка є демократична республіка.
Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців були орієнтиром українському рухові, що оформлено у мережу громад – півконспіративних гуртків демократично зорієнтованої інтелігенції. Одним з лідерів руху був також Володимир Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обґрунтував природне походження нації, охарактеризував принципи життя народів: українців (принципдемократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби поміж різними соціальними групами), росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до самодержавства).
До демократично-народницького напряму належать й Михайло Грушевський, Ростислав Лащенко, Сергій Шелухін. Зупинимось на засадничих принципах методу М. Грушевського:
1) визнання народу як рушійною силою історичного процесу;
2) розуміння українського народу як окремої культурної одиниці;
3) мотивування ідей народоправства у вигляді народно-демократичної республіки;
4) це федеративний устрій України;
5) відстоювання автономії України в складі федеративних союзів;
6) надання переваги колективним формам власності як історично традиційним.
У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання» Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу ісуспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі й сформувала етнокультурні риси в умовах Галицько-Волинської та Литовсько-Польської держав.
М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втратила вищі класи; підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні та соціальні інстинкти, високу красу побуту), так негативні(відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, політичного виховання).
У поглядах на державу Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України відповідає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації – через об'єднання двох і більше держав з їх ініціативи; з ініціативи зверху, де унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необхідність існування української незалежної держави, проте лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й України в загальноєвропейську федерацію.
