В історії науки та культури України кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. у вивченні проблем державності і демократії в Україні визначне місце належить Михайлу Сергійовичу Грушевському (1866-1934 рр.) - відомому вченому, історику, політичному діячу, засновнику національно-демократичної партії Галичини і товариства українських поступовців в Києві. Закінчив Київський університет, завідував кафедрою всесвітньої історії Львівського університету. У березні 1917 р. примкнув до Української партії соціалістів-революціонерів. Очолював Центральну Раду. У квітні 1918 р. обраний президентом України, пізніше емігрував до Австрії. Повернувся в 1924 р. на Україну. Пройшов певну творчу й політичну еволюцію, зокрема від історичної народницької концепції у бік державницької, від федералістської до самостійницької.
Витоки своїх політичних поглядів сам М. Грушевський визначив у праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання», яку він підготував за кордоном. У цій праці М. Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Галицько-волинської та Литовсько-Польської держав.
М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втратила вищі класи; підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, високу красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання).
У поглядах на державу М. Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відповідає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації — через об'єднання двох і більше держав з їх ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необхідність існування української незалежної держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й України в загальноєвропейську федерацію.
Грушевський ніколи не обмежував своїх інтересів тільки визволенням української нації. Він виступав за реформування усієї Росії, за перетворення її у вільний союз вільних народів — союз моральний і економічно ефективний. Жоден народ не може збудувати власного благополуччя за рахунок приниження і пригнічення інших. Придушення інтересів будь-яких національностей і національних груп, незалежно від їхньої чисельності, є неприпустимо аморальним.
Рівень розвитку демократії вчений вимірював не тим, як захищає закон у тій чи іншій політичній системі інтереси більшості, а тим, як закон захищає меншість. Найхарактернішою особливістю політичних поглядів М. Грушевського можна вважати його тверезий реалізм. У своїх дослідженнях він виходив із того, що у політиці далеко не все залежить від бажань і настроїв людей.
Після більшовицького перевороту 1917 р. Грушевський та його однодумці у своїх політичних поглядах пішли значно далі. Вже 22 січня 1918 р. у Четвертому Універсалі були декларовані основні елементи української державності і недвозначно заявлялося, що УНР стає “самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу”. Необхідність утвердження статусу України як незалежної держави М. Грушевський обгрунтовує в ряді статей. Зокрема, 1918 р. у статті “Українська самостійність й її історична необхідність” учений зазначає, що необхідність повної свободи для українського народу, поряд з політичними мотивами, продиктована потребою впорядкування соціальних, економічних і фінансових справ України. І все ж Грушевський до кінця залишається вірним саме федералістичним поглядам, у основі яких лежить його віра в можливість і необхідність досягнення кращого життя для всього людства. У цій же статті він зауважує, що після того, як Україна “перейде через всі потрясіння” і будуть остаточно закріплені інтереси трудящих українських верств, будуть утверджені культурні і національні умови українського життя, знову постане потреба встановити федеративні зв’язки, але, можливо, з іншими сусідами, “в інтересах кращої охорони завойованої свободи і соціальних здобутків”.
