Неолітична революція, які відбулася близько 12 000 років тому[389], стала ключовим поворотним моментом для людського суспільства, оскільки перенесла нас із «життя майже виключно за рахунок землі» – обмеженого природною регенерацією нашого навколишнього середовища, – до поступового контролю над навколишнім середовищем та маніпуляції ресурсами. Розвиток сільського господарства і створення інструментів для полегшення праці започаткували нинішню ситуацію, коли спектр людського потенціалу використання науки для зміни світу задля нашої ж користі стає фактично необмеженим[390].
Попри те, ця повільна на початках технологічна адаптація привела в дію певні моделі та зміни, котрі, вірогідно, зумовили багато тих проблем, які ми сьогодні вважаємо загальнопоширеними. Прикладом може бути те, як дисбаланс, викликаний відносною бідністю та економічною стратифікацією, почали вважати очевидним наслідником цих нових можливостей. За словами невролога та антрополога, доктора Роберта Сапольскі, «мисливці-збиральники [мали] тисячі диких джерел їжі для свого виживання. Сільське господарство все змінило, створюючи переважну залежність від пари дюжин джерел їжі… Сільське господарство дало змогу створювати резерви із залишків ресурсів, а отже, це невідворотно привело до їх нерівномірного накопичення, стратифікації суспільства та утворення класів. Таким чином це уможливило виникнення бідності»[391].
Більше того, кочовий стиль життя мисливців-збиральників почав повільно заміщатися осілими, протекціоністськими племенами, а потім поступово – і локалізованими суспільствами міського типу. Річард А. Габріель у роботі «Коротка історія війни» писав: «Винайдення та поширення сільського господарства в поєднанні з одомашнюванням тварин у п’ятому тисячолітті до нашої ери визнані тими елементами розвитку, які позначили етап появи перших широкомасштабних, складних урбанізованих суспільств. Ці суспільства, що з’явилися майже одночасно близько 4000 років до нашої ери в Єгипті та Месопотамії, використовували кам’яні знаряддя праці, але протягом 500 років кам’яні інструменти і зброя були замінені бронзовими. З виробництвом бронзи настала революція у прийомах ведення війни»[392].
Це якраз той період, коли почала з’являтися та концепція «держави», яку ми знаємо сьогодні, а також формуються постійні «збройні сили». Габріель продовжує: «Ці ранні суспільства створили перші зразки державних урядових інститутів – спочатку в якості централізованих вождівств, а пізніше в якості монархій… У той же час, централізація вимагала створення адміністративної структури, яка змогла б спрямувати соціальну діяльність та ресурси на досягнення комунальних цілей… Розвиток центральних державних інститутів та адміністративного апарату невідворотно надав форму та забезпечив стабільність військових структур. Результатом стало розширення і стабілізація донедавна розрізнених і нестабільних каст воїнів… Близько 2700 років до нашої ери в Шумері вже була повністю сформована військова структура та регулярна армія, організована за сучасним принципом. Регулярна армія стала постійною частиною соціальної структури і була наділена міцним правом претензії на соціальну легітимність. Такою вона й залишилася з тих пір»[393].
Імперська війна: ілюзії
«Імперіалізм» визначають як «політику, практику або пропаганду поширення влади та володінь нації, особливо шляхом прямого територіального захоплення або отримання непрямого контролю над політичним чи економічним життям інших регіонів»[394].
У той час, як традиційна культура назагал вважає імперську війну варіацією війни як такої, беручи до уваги інші форми озброєних національних конфліктів, тут йтиметься про те, що насправді основний базис всіх національних війн є імперським за своєю природою. Тисячі війн, що зафіксовані в людській історії, переважно були пов’язані з загарбанням ресурсів або територій, де одна група або намагалася збільшити свою владу та матеріальне багатство, або робила спроби захистити себе від інших, завойовуючи та абсорбуючи їхню владу й багатство.
Навіть чимало історичних конфліктів, які на перший погляд виглядають суто ідеологічними, насправді часто мають приховані імперіалістичні економічні мотиви. Християнські хрестові походи ХІ століття, наприклад, часто трактують як суто релігійні конфлікти або як прояв ідеологічного завзяття. Проте більш глибоке дослідження розкриває потужний підтекст розширення торгівлі та захоплення ресурсів під виглядом «релігійної» війни[395]. Це не означає, що історично релігія не була джерелом величезних конфліктів, але показує, що в багатьох історичних текстах часто відбувається надмірне спрощення, де упускають або ігнорують економічну значимість. Незважаючи на це, поняття «доброчесних» хрестових походів як форми прикриття національного економічного імперіалізму продовжує існувати до сьогодні[396].
По суті, впродовж історії простежується глибоко примусова тенденція, коли йдеться про отримання підтримки суспільства для актів національної війни. Наприклад, навіть поверхневий огляд історії дає змогу побачити, що ініційовані політичною владою «наступальні» акти війни, що означають початок війни з будь-яких причин (а не як відповідь на пряме вторгнення), беруть свій початок у колі членів та соратників урядового органу, а не серед населення країни. Війни мають тенденцію починатися з оголошення певних пропозицій, яке робить державна влада; потім їх підживлюють ЗМІ, які фінансують держава та корпорації[397]; таким чином громадянське населення повільно налаштовується на схвалення цієї пропозиції. Це також робить державі велику послугу в тому сенсі, що, якщо з’явиться певна форма емоційно зарядженої провокації, нею можна зманіпулювати для подальшого виправдання намірів війни[398].
Така тактика маніпуляції громадськістю може набувати різних форм. Використання страху, честі (помсти), патріотичного патерналізму[399], моральності та «всезагального захисту» – ймовірно, найбільш поширені виверти. По суті, всі без винятку акти війни виправдовуються «захистом» у сфері громадськості, навіть якщо для громадянського населення немає ніякої раціональної, відчутної загрози. Проте дійсно є певна правда щодо такого поняття, як «оборонна» війна[400], оскільки акти імперської мобілізації базуються на достатньо реальних, хоч і прихованих формах економічного та/або політичного страху – страху втратити контроль або владу. Іншими словами, в той час як, можливо, і немає безпосередньої загрози для нації, яка виступає в ролі агресора, довготермінова конкурентна потреба постійно перестраховувати свою владу від можливої її втрати в майбутньому дуже реальна й заснована на страху. Отже, така «оборона» насправді означає елітарне самозбереження вищих класів, а тому, зазвичай, не може бути морально виправдана перед суспільством. Відтак, замість пояснення справжніх причин війни використовують всі ці виверти задля того, щоб отримати схвалення громадськості[401].
Економіст та соціолог Торстейн Веблен у своїй відомій роботі 1917 року «Дослідження природи миру та умов його підтримки» писав про способи переконування громадськості так: «Щоб успішно розпочатися, будь-яка воєнна кампанія повинна мати офіційне моральне схвалення суспільства або ефектної більшості в суспільстві. Як наслідок, перше, про що турбуються воєнні державні діячі, – це проштовхнути моральну силу для авантюри, над якою вони зосереджують свої зусилля. Існують дві головні лінії мотивації… збереження або підтримка матеріальної зацікавленості суспільства – реальної чи вигаданої – та захист національної честі. До цього, можливо, варто додати третю лінію – просування і збереження культури нації»[402].
Цей останній пункт щодо увіковічування культури нації найкраще можна проілюструвати на прикладі сучасних загальнопоширених західних імперських заяв про поширення «свободи і демократії». Ці заяви займають патерналістичну позицію, виставляючи в якості аргументу ідею, що чинний політичний клімат певної нації дуже негуманний і що втручання заради «допомоги» її громадянам стає «моральним обов’язком» влади, яка здійснюватиме таке вторгнення.
Веблен продовжує цю думку: «Будь-який патріотизм служитиме шляхом та засобом для воєнної компанії під правочинним керівництвом, навіть якщо [люди] зазвичай не схильні до войовничого настрою. Правильно направлені, звичайні патріотичні почуття можуть бути дуже легко мобілізовані для воєнної авантюри будь-якою достатньо спритною та цілеспрямованою групою державних діячів – чому є достатньо прикладів»[403]. «…можна [також] цілком сміливо узагальнити, що з моменту, коли ворожість було цілком впроваджено зацікавленими державними діячами, можна впевнено розраховувати на патріотичні почуття нації для прикриття кампанії, незалежно від суті конфлікту»[404].
В Америці фраза «я проти війни, але підтримую війська»[405] загальнопоширена серед тих, хто виступає проти певного конфлікту, але хоче, щоб його вважали таким, хто ставиться шанобливо до своєї країни загалом. Ця фраза унікальна, оскільки вона насправді нелогічна. Логічно «підтримувати війська» означає схвалювати роль, пов’язану з існуванням «військ», а отже – і ті акти, які передбачає ця роль. Прихований жест тут, звісно, в тому, що хтось підтримує потребу у війні, а отже підтримує чоловіків та жінок збройних сил, які допомагають задовольнити цю потребу. Проте, саме це твердження є цілком суперечливим та існує як форма «подвійного мислення»[406], оскільки не погодитися з веденням певної війни означає повністю не погодитися з діями тих, хто нею займається. Це те саме, що казати «я проти того, щоб рак убивав людей, але я підтримую право раку на життя».
Збройні сили історично мали високу повагу в очах громадськості, а уряд постійно прославляв їх до такої міри, що уявлення про «честь» почало жити власним нераціональним життям. По суті, воно психологічно посилювалося церемоніальністю. Честь формується з нагород, медалей, парадів, «віддавання честі» та інших прикрас, які вражають публіку, нібито надаючи цінності діям солдатів, а отже – інститутові війни. Це ще більше посилює культурне табу, де образа будь-якого елементу воєнного апарату розглядається як неповага до жертв збройних сил.
З точки зору справжнього захисту та вирішення проблем, як це буває у випадку, коли пожежники рятують дитину з палаючого будинку, таке захоплення було б виправданим. Самовіддана, альтруїстична позиція – ризикувати своїм життям заради інших – є, звісно, шляхетним вчинком. Тим не менше, в контексті історичної війни, персональний альтруїзм солдата не виправдовує широких актів національної, імперської агресії, незалежно від того, наскільки благими можуть бути наміри солдатів.
Більше того, утримування влади, орієнтоване на залякування зі сторони устояного урядового апарату, також природно породжує «під-війну» проти свого ж громадянського населення, що майже завжди посилюється під час війни. Тих, хто кидає виклик або виступає проти відповідного національного конфлікту, історично гноблять або ж публічно ображають. Загальнопоширені, але при цьому двозначні порушення закону, що полягають у «державній зраді»[407] та «заколоті»[408], є історичними прикладами цієї тактики – нарівні з тимчасовим позбавленням громадянських прав під час війни, а інколи навіть обмеженням свободи слова[409].
У соціальному плані використання «патріотизму», як уже зазначалося, є також загальнопоширеним задля досягнення ефекту, коли тих, хто не підтримує війну, часто відкидають як таких, що не підтримують національну громадськість наче щось само собою зрозуміле, створюючи таким чином відчуження. Останнім часом тих, хто налаштований опозиційно та, можливо, залучений до протестних акцій, держава розглядає як «терористів»[410]. Далі щодо цих людей починається потужне інкримінування із суворими легальними наслідками у випадку, якщо органи влади вважатимуть це правильним.
Тим не менше, в цій «під-війні» можна розгледіти ще глибший механізм – його можна назвати певним видом соціального контролю задля підтримки імперських намірів. В багатьох країнах примус або підштовхування до служби в армії через обов’язок від народження[411] або шляхом переконування підписати юридично зобов’язуючі контракти[412] уже є маніпулятивним на багатьох рівнях. Загальнопоширеними є рекламні тактики на зразок «грошей для коледжу» або «персонального досягнення», які, вірогідно, орієнтовані на нижчі сходинки економічної ієрархії[413]. Сполучені Штати Америки сьогодні офіційно витрачають мільярди доларів на рік ($4,7 мільярдів у 2009 році) на зв’язки з громадськістю на глобальному рівні задля підтримки публічного іміджу та набору новобранців[414].
Імперська війна: джерело
Тепер, коли традиційні пропагандистські ілюзії на захист актів організованого вбивства людей та крадіжки ресурсів скасовані, а пусті припущення на кшталт патерналістичний патріотизм, честь та протекціонізм розвінчані, ми можемо побачити, що війна насправді – це характерна риса, властива власницькій бізнес-системі, що живиться дефіцитом. Було б неправильно стверджувати, що війна є продуктом капіталізму сама по собі, оскільки практика війни значною мірю передує капіталізму. Тим не менше, коли ми розкладемо на складові самі передумови, то побачимо, що війна – це незмінна ключова риса капіталізму, оскільки вона є просто складнішим проявом тих самих розбратних, конкуруючих, архаїчних цінностей і практик.
Як одна корпорація конкурує з іншими корпораціями задля прибуткового виживання, незмінно прагнучи до монополії та утворення картелів, коли це можливо, всі уряди на планеті фундаментально виходять з тих самих передумов, що в результаті є тими самими формами виживання. Якщо брати Америку як приклад для дослідження, то у 2001 році країна отримала близько 2,3 трильйонів доларів США завдяки самим лише надходженням з федеральних прибуткових податків[415]. Ці надходження дуже важливі для роботи структури, яку можна назвати бізнес-інститутом під назвою «Америка», – так само, як річний прибуток компанії Microsoft впливає на її здатність функціонувати. Америка, разом з усіма зареєстрованими підприємствами, які існують у її внутрішній узаконеній мережі і які можна розглядати в якості допоміжних для батьківського інституту, який ми традиційно називаємо «уряд США», насправді є корпорацією за своєю формою та функціями.
Тому всі дії уряду США, як і дії всіх інших конкуруючих урядів у світі, природно повинні мати гостру ділову хватку. Проте що відрізняє цю «батьківську корпорацію» (Америку) від її дочірніх секторів (корпорацій), то це рівень її можливостей оберігати себе та зберігати свою конкурентну перевагу. Необхідність оберігати головні рушії своєї економіки є критичною, а поверхневий огляд історії того, як США змогли здобути й утримати свій статус глобальної «імперії», чітко вказує на цю ділову хватку. Її прояви мало чим принципово відрізняється від того, як певні корпорації намагаються здобути комерційну монополію. Лише в цьому випадку ідеал глобальної монополії (імперії) не обмежений правовими мандатами – як у випадку з корпораціями, щодо яких, зазвичай, діють внутрішні правові обмеження, – він рішуче втілюється на арені імперської війни.
По суті, досить цікавим, хоч і очікуваним, є те, що сам акт такого самозбереження через військову міць став дуже прибутковою бізнес-авантюрою, яка часто поліпшує економічний стан держави, а отже приносить прибуток її корпоративним складовим. Сьогодні ми можемо поширити ці економічні вигоди до масштабних військових видатків[416] [417] – разом із відновленням знищених війною територій комерційними дочірніми підприємствами держав, що здійснюють завоювання[418], повільним проштовхуванням цілісності країни через торгові тарифи, санкції та накладання боргу з метою закабалення населення задля вигоди трансконтинентальних індустрій[419] [420] та багатьма іншими сучасними звичаями «економічної війни».
Мабуть, найкраще цей момент описав один із найзаслуженіших армійських офіцерів американської армії ХХ століття генерал-майор Смедлі Д. Батлер[421] – автор відомої книги «Війна – це рекет» (англ. «War is a Racket»), що вийшла після Першої світової війни. У ній він пише про війну як бізнес таке: «Війна – це рекет. Вона завжди ним була. Це, можливо, найдавніший, найприбутковіший та, безперечно, найбільш порочний рекет. Тільки його здійснюють у всесвітніх масштабах. І прибуток від нього обчислюється в доларах, а витрати – у життях»[422].
У 1935 році він написав таке: «Я витратив 33 роки і чотири місяці на активну військову службу, і впродовж цього періоду більшість свого часу я працював висококласним «викидайлом» на службі у великого бізнесу, Уолл-стрит та банкірів. Якщо коротко, то я був рекетиром, гангстером капіталізму. У 1914 році я допоміг зробити Мексику, зокрема Тампіко, безпечною для американських нафтових інтересів. Я допоміг зробити Гаїті та Кубу зручним місцем для хлопців з Національного Сіті-банку (англ. «National City Bank»), щоб вони пожинали там свої прибутки. Я допоміг зґвалтувати півдюжини республік Центральної Америки заради прибутків Уолл-стрит. Я допоміг зачистити Нікарагуа для Міжнародного банкірського дому братів Браунів у 1902-1912 роках. Я приніс світло в Домініканську республіку заради американських цукрових інтересів у 1916 році. Я допоміг зробити Гондурас комфортним для американських фруктових компаній у 1903 році. У Китаї в 1927 році я допомагав приглядати за тим, щоб туди безперешкодно змогла зайти компанія «Standard Oil». Озираючись на все це, я міг би дати Аль Капоне кілька порад. Найбільше, на що він спромігся, – це здійснювати рекет у трьох районах. Я ж діяв на трьох континентах»[423].
Джон А. Гобсон (1858-1940) у своїй монументальній роботі «Імперіалізм: дослідження» (англ. «Imperialism: A Study») описує цю тенденцію як «соціальний паразитичний процес, за яким грошовий інтерес у межах держави, узурпуючи кермо влади, здійснює імперську експансію для того, щоб прикріпити економічних паразитів до іноземних тіл, аби висмоктувати їхнє здоров’я заради підтримки внутрішньої розкоші»[424].
Сьогодні багато хто може говорити про такі акти зловживання, як «корупція», але ці міркування не виправдовують себе, якщо розглянути проблему ширше. Такі етичні й моральні аргументи, як «чесно» та «нечесно», не мають переконливої цілісності в межах системної структури, яка властива для капіталізму. Це одна з прикрих помилок розуміння серед тих, хто досить активно поширює ідеї «світового миру» або присвячує себе «анти-війні», однак при цьому захищає конкурентну ринкову модель. Іншими словами, «світовий мир» просто неможливий у межах прийнятої на цей момент моделі економічної практики.
Кожен етап існування глобального капіталізму, починаючи від його започаткування в Європі, був пов’язаний з тотальним насильством, експлуатацією та підкоренням. Європейський колоніалізм[425], захоплення африканських «рабів» задля експлуатації та продажу, насильне підкорення незліченної кількості колоніального населення, а також створення привілейованих святилищ спекулянтів та надання влади багатьом бізнес-підприємствам, які були створені державою або перебувають під її захистом, лише поверхнево описують його характер, що виступає в якості мислення «воєнної системи».
Торстейн Веблен у 1917 році показав прямий зв’язок із тим, що він називає «грошовою», або монетарною основою війни: «У той час, як ведуться суперечки, стає очевидним, що збереження чинного грошового закону та порядку, з усіма їхніми інцидентами власності та інвестування, є несумісним із неворожим станом миру та безпеки. Ця схема інвестування, бізнесу та [індустріального] саботажу буде мати помітно більше шансів на виживання в довгостроковій перспективі, якщо будуть підтримані нинішні умови воєнної підготовки та національної «небезпеки», або якщо прогнозований мир буде залишатися в певному проблемному стані, достатньо ризикованому, щоб підтримувати пильність національної ворожості…»[426]. «Отже, якщо укладачі цього миру в цілому схильні певною мірою шукати примирливі умови, за яких мир, імовірно, міг би стати довготривалим, частиною їхніх намагань від самого початку, очевидно, мало б бути здійснення певних заходів для поточного послаблення та поступового скасування прав власності та цінової системи, в якій ці права набувають чинності»[427].
Подальші докази такого контексту можна знайти в сучасніших формах непрямого насильства. Вони включають вже згадувані підходи до «економічної війни», які самі по собі можуть служити у якості повноцінних актів агресії, або ж бути частиною процедурної прелюдії до традиційних воєнних дій. Прикладами цього можуть виступати торгові тарифи, санкції, примусові кредити та багато інших, менш відомих, прихованих методів послаблення країни[428].
Такі глобальні фінансові інститути, як Світовий банк та МВФ мають за собою потужні узаконені державні (а відтак і бізнесові) інтереси. Вони мають повноваження давати в борг тим країнам, які перебувають у «скрутному економічному становищі», за рахунок якості життя цивільного населення цих країн, часто беручи в заставу їхні природні ресурси або різні галузі промисловості через вибіркову приватизацію або в інший спосіб, що може настільки послабити можливості країни, що вона стає залежною від інших задля вигоди комерційних аутсайдерів[429].
Це просто більш завуальований спосіб підкорення порівняно з тим, що ми бачили у випадку з імперіалістичною експансією Британської імперії через її «Ост-Індську компанію» – комерційну силу, яка отримувала вигоду з новозахоплених регіональних ресурсів та праці в Азії у XVII столітті[430]. На відміну від експансії Британської імперії, експансія Американської імперії відбувалася не лише завдяки воєнним діям, хоча великою мірою вони все ще мали місце у глобальних масштабах[431]. Скоріше, загальнопоширеним стало використання комплексних економічних стратегій, які підпорядковують інші країни економічним та геоекономічним інтересам США[432].
