Розділ І
Загальне ознайомлення
з Відділом державної виконавчої служби Роменського міськрайонного управління юстиції
Відповідно до договору від 25.04.2014 та листа директора Коледжу Сумського національного університету Мусієнко О.В. від 25.04.2014 №153 мене було направлено для проходження виробничої переддипломної практики 5 травня по 15 червня 2014 року до відділу державної виконавчої служби Роменського міськрайонного управління юстиції.
Зі мною було проведено інструктаж з охорони праці і призначено керівника практики начальника відділу державної виконавчої служби Роменського міськрайонного управління юстиції Бабія Андрія Васильовича. Державна виконавча служба України (ДВС України) є органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів України. У відповідності до ст. 2 Закону України “ Про державну виконавчу службу ” правову основу діяльності державної виконавчої служби становлять Конституція України, Закон України “ Про державну виконавчу службу ”, інші закони та нормативно-правові акти, що прийняті на їх виконання. У статті 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до цього ст. 2 встановлено коло нормативно-правових актів, які становлять правову основу діяльності ДВС. Виходячи із юридичної сили правових норм в ієрархії нормативно-правових актів ключове місце займає Конституція України, яка встановлює загальні засади функціонування органів державної влади та їх взаємовідносин з громадянами та іншими особами і служить основою для інших законів, що становлять правову основу діяльності ДВС. Наступними за юридичною силою нормативно-правовими актами після Конституції України є закони. Правову основу діяльності ДВС складає також досить велика кількість законів, серед яких головне місце посідають закони “Про державну виконавчу службу” та “Про виконавче провадження”.Закон “Про державну виконавчу службу” визначає основи організації та діяльності ДВС, її завдання, правовий статус працівників органів ДВС та їх соціальний захист. Закон “Про виконавче провадження” визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку. Якщо зазначені закони повністю присвяченні регулюванню діяльності ДВС, то ціла низка інших законів визначає окремі сторони їх діяльності або регламентує відносини, тим чи іншим чином пов’язані з діяльністю ДВС. Наприклад, Закон України “Про державну службу” визначає правовий статус працівників органів ДВС як державних службовців. У подібному контексті можна розглядати, зокрема, Закону України “Про податок з доходів фізичних осіб” частина 3 п.п. б) п. 18.5.1. ст. 18, згідно з якою у разі коли уповноважена платником податку особа заповнює декларацію за винагороду або зобов’язана здійснювати таке заповнення згідно з нормами цього пункту, то зобов’язання щодо заповнення та подання декларації від імені платника податку покладаються на державного виконавця, уповноваженого вживати заходів щодо забезпечення майнових претензій кредиторів платника податку, об’явленого в установленому порядку банкрутом. Відповідно до частини 1. ст. 43 Закону України “Про іпотеку” прилюдні торги проводяться в двомісячний строк з дня одержання спеціалізованою організацією заявки державного виконавця на їх проведення. Відповідно до ст. 308 Кодексу про адміністративні правопорушення України у разі несплати правопорушником штрафу у строк, установлений частиною 1 ст. 307 цього Кодексу, постанова про накладення штрафу надсилається для примусового виконання до органу ДВС за місцем проживання правопорушника, роботи або за місцезнаходженням його майна в порядку, встановленому законом. Окремо слід згадати ЦПК України та Господарський процесуальний кодекс України. Зокрема, нормами глави 31-Г ЦПК України “Скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи інших посадової особи державної виконавчої служби” визначено порядок провадження по скаргах на дії або бездіяльність державного виконавця. У свою чергу, відповідно до ст. 121-2 ГПК України скарги на дії чи бездіяльність органів ДВС щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарський судів можуть бути подані стягувачем, боржникам або прокурором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена. Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом. Міністерство юстиції України через Державну виконавчу службу України здійснює керівництво органами державної виконавчої служби та контроль за їх діяльністю, добір кадрів, методичне керівництво діяльністю державних виконавців, підвищення їх професійного рівня, фінансове і матеріально-технічне забезпечення органів державної виконавчої служби, розглядає скарги на дії державних виконавців, організовує виконання рішень відповідно до закону, надає роз'яснення та рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом. Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом. Державна виконавча служба України входить до системи органів Мін’юста, а її структура визначена у статті 3 зазначеного Закону. Згідно з Положенням про Міністерство юстиції України, Мін’юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної правової політики. З цього випливає, що організація та практичне виконання рішень судів та інших органів є невід’ємною частиною державної правової політики. При цьому з огляду на те, що Мін’юст є органом виконавчої влади, діяльність ДВС представляє собою один із проявів практичної реалізації виконавчої влади. Включення ДВС у систему органів виконавчої влади і визначення її основної функції – виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), свідчить про те, що практична реалізація виконавчої влади полягає не тільки в організації виконання та практичному виконанні індивідуальних рішень правового характеру. Тим самим закладаються основи механізму втілення у життя волі держави, відображеної в рішеннях судів та інших органів. Важливим моментом, відображеним у частині 1 вказаної статті, є вказівка на те, що ДВС здійснює виконання рішень відповідно до законів України. Це означає, що процедура і принципи виконання рішень мають бути визначені виключно на законодавчому рівні. Це положення також підкріплюється вимогою частини 2 ст. 19 Конституції України про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Виконання рішень має здійснюватися з дотриманням принципів законності, своєчасності, повноти, неупередженості і примусовості. Принцип законності, в контексті основного завдання ДВС, полягає в тому, що виконанню органами ДВС підлягають тільки рішення, передбачені законом або, іншими словами, тільки ті, виконання яких віднесено законом до компетенції ДВС. Принцип своєчасності виконання рішень полягає в тому, що рішення має бути виконане строго у термін, передбачений законом, або самим рішенням. Принцип повноти виконання рішення полягає в тому, що рішення має бути виконане в повному обсязі, в точній відповідності з його змістом. Примусовість виконання рішення означає, що його виконання здійснюється ДВС незалежно від бажання особи, відносно якої винесене це рішення, підкоряться йому чи ні. Неупередженість виконання рішень полягає в тому, що державний виконавець у процесі виконання рішення має керуватись виключно вимогами закону та змістом виконуваного рішення без урахування власного ставлення до особи, відносно якої винесене рішення, а також власної оцінки його доцільності та справедливості.
Посадові інструкції:
У статті 21 Кодексу законів про працю України вказано, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою. Цією ж статтею кодексу визначено, що трудовий договір укладається, як правило, у письмовій формі. На практиці ж мало хто підписує письмові трудові договори. Замість цього оформляють наказ чи розпорядження про зарахування працівника на роботу. Так особа може пропрацювати в установі тривалий час, а іноді — до моменту звільнення, не маючи чітко визначених трудових прав та обов’язків. Добре, якщо між державним виконавцем та начальникок установи не трапляється серйозних конфліктів, таких, наприклад, як відмова працівника виконувати певне доручення керівництва з посиланням на те, що виконання такого доручення не належить до кола його посадових обов’язків. Очевидно, що в такій ситуації, якщо вона трапиться, закон стоятиме переважно на боці працівника, адже без посилання на документи довести аргументованість своєї позиції керівнику буде важко, а вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором, забороняється (ст. 31 КЗпП). Посадова інструкція для того і призначена, щоб чітко окреслити коло посадових обов’язків конкретного працівника. В цьому амплуа посадова інструкція є нібито додатком до наказу про прийняття на роботу та його логічним продовженням і разом з останнім складає письмовий трудовий договір між адміністрацією та працівником. Відсутність посадової інструкції помітно ускладнює можливість прийняття рішень про притягнення працівників до дисциплінарної, матеріальної, а іноді і до адміністративної та кримінальної відповідальності за правопорушення, пов’язані з невиконанням чи неналежним виконанням посадових обов’язків. Причина тут очевидна: перед тим, як звинуватити працівника в порушенні посадових обов’язків, необхідно достеменно встановити, чи належать ті чи інші обов’язки до трудової функції саме цього працівника. Загальні вимоги до змісту та форми посадових інструкцій передбачені пунктами 6 та 7 Довідника кваліфікаційних характеристик. Ось ці вимоги: інструкції повинні відображати повний перелік завдань та обов’язків працівника, його повноважень і відповідальності; посадові інструкції розробляються на основі Довідника кваліфікаційних характеристик, ураховуючи специфіку установи (штатний розпис та інше), при цьому завдання та обов’язки, що включені до типової кваліфікаційної характеристики тієї або іншої посади, можуть бути розподілені між окремими виконавцями або коло завдань та обов’язків окремих працівників може бути розширене з дорученням їм робіт, передбачених для різних груп посад, рівних за складністю, виконання яких не потребує іншої спеціальності, кваліфікації; усі посадові інструкції повинні бути взаємопов’язаними, аби не допускати дублювання в роботі працівників (ця вимога зазвичай не виконується). Посадові інструкції затверджуються наказом керівника. Доцільно одним наказом затверджувати одразу усі посадові інструкції. Посадову інструкцію після її затвердження слід обов’язково довести до працівника під розпис (додаток 3). Зміни та доповнення до посадових інструкцій вносяться також наказом керівника, причому зміни такі допускаються лише за згодою працівника, інакше це вважатиметься односторонньою зміною умов трудового договору та примусовою працею з боку керівництва. Посадові інструкції складаються для працівників усіх посад, що зазначені в штатному розписі. Виняток можуть складати керівники, правовий статус яких детально визначено у статуті (положенні) установи. У заголовку посадової інструкції наводиться повна назва посади в давальному відмінку та повна назва структурного підрозділу.
