VІ етап захисту дисертаційного дослідження –заключний (заключне слово здобувача, робота лічильної комісії, висновок спеціалізованої вченої ради).

У заключному слові здобувач дає свої висновки стосовно обговорення його дослідження, дає (у разі необхідності) відповіді на запитання (якщо такі виникли у процесі дискусії), обов’язково висловлює подяку голові ради, її членам, науковому керівнику, всім, хто допомагав у написанні та захисті наукової роботи.

Голова ради пропонує обрати лічильну комісію для таємного голосування. Позитивно повинні проголосувати не менше ¾ усього складу ради. Далі відкритим голосуванням більшістю голосів затверджується протокол лічильної комісії.

Голова спеціалізованої вченої ради читає текст висновку(він ухвалюється більшістю голосів присутніх), повідомляє про те, що здобувачеві присуджено ступінь кандидата наук і закриває засідання.

Абсолютне знання – це повне, вичерпне відтворення узагальнених уявлень про об’єкт, що забезпечує абсолютний збіг образу з об’єктом. Безперервний розвиток практики унеможливлює перетворення знання на абсолютне, але дає змогу відрізнити об’єктивно істинні знання від помилкових поглядів.

Автореферат – стислий виклад основних положень наукового твору (дисертації) із зазначенням теми, завдань, об’єкта і предмета дослідження, методологічних принципів тощо, зроблений автором. Звертаються до автореферату і літературознавці. І мовознавці, і фольклористи, і журналісти, передусім претенденти на вчені ступені кандидата чи доктора наук.

Академізм (гр. Akademeia: назва саду поблизу Акрополя, який, згідно з легендою, належав міфічному герою Академу) – високий елітарний рівень наукових досліджень. Академізмом також називають діяльність співробітників академії, для якої характерне дотримання загальнообов’язкових канонів у науці.

Академічне красномовство – ораторське вміння науковця, викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки.

Акумуляція – риторична фігура, в якій нагромаджено кілька дій і понять з паралельними картинами, додатковими описами, побічними зауваженнями. Як правило, ця фігура використовується в епічних дискурсах.

Акція – завершальний етап ораторської дії, виголошення промови.

Аналогійна аргументація – логічна і риторична операція, що діє не через систему умовиводів, а ґрунтується на тих ознаках порівнюваних предметів, що схожі або збігаються, наприклад: «Який батько, такий і син».

Аналогія – схожість явищ, що є підставою для умовиводів за певних обставин.

Аналогійний метод – варіант індуктивного методу. Суть його зводиться до зіставлення подій, явищ, фактів для того, щоб виявити, чи можна перенести основні ознаки, властивості, якості, закономірності вже добре вивчених, пізнаних предметів на ще не пізнані, виявити, чи є між ними якась певна відповідність, схожість, однаковість.

Антична риторика – риторика Стародавньої Греції та Риму.

Апелювальні висновки – це пряме звертання до аудиторії під час завершення промови.

Аргумент – логічне доведення, виголошуване на початку драматичних та епічних творів античності стисле формулювання подальших подій, до сприйняття яких автор готує своїх реципієнтів, прийом, яким послуговувалися митрополит Іларіон («Слово про Закон і Благодать»), А.Міцкевич («Пан Тадеуш»), В.Стефаник («Новина»), В.Барка («Жовтий князь»); підстава, досвід, що використовується для підтвердження власної думки.

Аргумент вживається у значенні логічного доведення думки, істинність якої перевірена і тому вважається підставою істинності чи хибності іншого твердження. Аргумент використовується в полеміці, стосується принципів еристики, за якої доведення спрямовані до істини, до публіки задля впливу на почуття аудиторії, даючи або не даючи їй змоги скласти об’єктивне уявлення про предмет судження. Як аргумент застосовується також «основна помилка» в доведенні, коли теза обґрунтована хибними посиланнями. Так, вислів «Література – це засіб виховання» спотворює справжнє призначення художніх феноменів, нівелюючи їх іманентні властивості за рахунок освітньо-педагогічних – другорядних для мистецтва. Аналогічні порушення стосуються і підстав, де у значенні аргументу, що підтверджує певну тезу, наведено таке положення, котре хоч і сприймається як заздалегідь хибне, однак саме потребує доведення, як, наприклад, стиль «наукового реалізму», обстоюваний І.Франком. Часто в інтелектуальній практиці спостерігається логічна помилка («порочне коло»), спричинена порушенням закону достатньої підстави, коли теза виводиться із аргументу і навпаки.

Аргументація – логічний процес, в якому істинність певного положення виводиться з істинності аргументів, сукупності доведень на користь чого-небудь. Точність, послідовність викладу суджень та спостережень, сумлінне користування першоджерелами, розуміння динаміки художньої свідомості, дотримання принципів об’єктивного історизму сприяють формуванню оптимальної системи суджень. Наприклад, специфіка літературознавчих суджень, на відміну від аналітичного потенціалу природознавчих наук, полягає в тому, що висновки, зроблені щодо студіювання предметів мистецтва, не завжди можна підтвердити; передусім це стосується історичних періодів еволюції письменства, стильових тенденцій та напрямів (класицизм, бароко, сентименталізм, реалізм, символізм, сюрреалізм тощо), генези творчої лабораторії письменника. Дослідник не може увійти в уже історично завершене літературне середовище і витлумачити його з абсолютною відповідністю, тому він здійснює свою аналітичну роботу шляхом накладання творчого досвіду минувшини на власний через розуміння історичної перспективи, уникаючи втиснення її у схематичні матриці свого літературознавчого сьогодення чи жорстких ідеологем.

Астеїзм – різновид іронії, похвала у вигляді осуду (чи навпаки). Класичний приклад астеїзму наявний у поемі Т.Г.Шевченка «Кавказ», присвяченій засудженню війни царської Росії проти непокірних і вольнолюбивих горців:

Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшкам-царям

Слава!

Астеїзм допомагає захоплення чимось висловити словами, що мають негативний зміст, або, навпаки, осуд набирає форми похвали. Наприклад: «Хороший він хлопець! За ним давно буцегарня плаче!»

Іноді лайливі інтонації вживаються як вираження дружнього ставлення до когось: «Твої кучері мені ще не надокучили й не надокучать. Я вже люблю тебе, як пес дідька» (Є.Гуцало, «Позичений чоловік»).

Бібліометрія – наукова дисципліна, яка використовує статистичні методи для аналізу наукової літератури з метою виявлення тенденції розвитку предметних галузей, особливостей авторства і взаємного впливу публікацій. Бібліометричні зв’язки, такі як цитування, взаємне цитування і взаємні посилання, авторське спів цитування і колективне авторство, забезпечують документ не підтвердження комунікацій у межах наукових галузей і між ними.

Благозвучність мовлення – якість живого мовлення, що свідчить про його мелодійність, плавність, виразність, звучність, відсутність неприємних для слуху звукосполучень, слів-паразитів, вставних звуків (е-е-е-е, м-м-м-м), перекручення орфоепічних норм.

Вербалізм – марнослів’я, пристрасна балаканина; надмірне захоплення словесними засобами, стилістичними фігурами, тропами; зловживання словом, пусте пишномовство, за яким не криється думка.

Види красномовства – сфери застосування ораторського слова в суспільній ситуації. Розрізняють п’ять видів красномовства: академічне, політичне, судове, церковне, суспільно-побутове.

Виклад – представлення, презентація попереднього відібраного факту, що становить концепт предмета.

Висновки – завершальна частина ораторської промови.

Вступ – початок ораторської промови.

Вчений – фізична особа, яка провадить фундаментальні або прикладні наукові дослідження з метою здобуття наукових та науково-технічних результатів.

Гіпотеза – наукове припущення, висунуте для пояснення будь-яких явищ (процесів) або причин, які зумовлюють даний наслідок. Наукова теорія включає в себе гіпотезу як вихідний момент пошуку істини, яка допомагає суттєво економити час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати факти. Розрізняють нульову, описову (понятійно-термінологічну), пояснювальну, основну робочу і концептуальну гіпотези. Якщо гіпотеза узгоджується з науковими фактами, то в науці її називають теорією або законом. Гіпотези мають імовірний характер і проходять у своєму розвитку три стадії:

1) накопичення фактичного матеріалу і висунення на його основі припущень;

2) формулювання гіпотези і обґрунтування на основі припущення прийнятої теорії;

3) перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уточнення гіпотези;

Якщо при перевірці результат відповідає дійсності, то гіпотеза перетворюється на наукову теорію. Гіпотеза висувається на те, що вона, коли не цілком, то хоча б частково, стане достовірним знанням.

Гомілетика – християнська риторика, що має на меті тлумачення Біблії через проповідь чи повчальну бесіду; мистецтво інтерпретації сакральних текстів, виголошення зразків ораторсько-повчальної прози, започатковане з появою християнства, яке спиралося на традиції античної риторики, критично переглянутої з позиції християнської аксіології. Гомілетика розвивалася у працях Івана Кронштадтського, К.Войтили (Папа Римський Іоанн-Павло ІІ), Йосипа Сліпого, митрополита Іларіона (І.Огієнко), Мстислава (Скрипника), Андрея Шептицького та ін.

Георгієві фігури – уперше введені Георгієм різноманітні прийоми, що зближують ораторську промову з поезією (симетрично-ритмічна побудова речень, використання рим і тропів).

Градація – стилістична фігура, що дозволяє показати явища в розвитку;

стилістична фігура, що полягає у поступовому посиленні засобів художньої виразності задля підвищення чи пониження емоційно-смислової значущості образів. Виразність градації посилюється у поєднанні її з анафорою: «Прийшов, побачив, переміг» (Юлій Цезар).

Класичним прикладом градації можна вважати вірш «Сучасність» В.Мисика:

Так, мабуть, і в часи Бояна

Квітчалася пора весняна

І накрапали молоді дощі,

І хмари насувалися з Таращі,

І яструби за обрій углибали,

І дзвінко озивалися цимбали,

І в пралісах озера голубі

Вглядалися в небесну дивну ясність.

Все – як тоді. А де ж вона, сучасність?

Вона в найголовнішому: в тобі.

Дебати – обговорення вченими актуальної наукової проблеми, обмін думками, в процесі обговорення доповіді на з’їздах, конференціях, симпозіумах, зборах.

Дедукція – метод дослідження, форма умовиводу, коли окреме пізнається на основі знання загального, від загального до конкретного.

Демагогія – обман народу привабливими брехливими обіцянками, популярними гаслами, навмисне викривлення, спотворення фактів задля політичних, корисливих та інших цілей; голослівні аргументи, що мають вигляд глибокої аргументації на користь загалу, а насправді прикривають корисні розрахунки, низькість душі та некомпетентність, прагнення маніпулювати людьми.

Демонстрація – процес виведення тез із аргументів.

Дикція – манера вимови звуків і слів.

Дискусія – широке обговорення наукової проблеми.

Дискурс – будь-яка мова в процесі її застосування. Часто дискурсом називають логічно організований, аргументований виклад обстоюваних кимось доведень із можливим використанням описових та експресивних компонентів, притаманний розсудковому, опосередкованому знанню, отриманому на підставі зв’язного судження та попереднього досвіду, наприклад, індуктивного умовиводу. У такому разі дискурс має початок, середину та фінал, ситуативний контекст, інколи неправочинно ототожнюється з текстом, який не може бути інтерактивним. Дискурс відмінний від безпосереднього, інтуїтивного знання. Іноді вживається на означення бесіди, діалогу, трактату на зразок «Дискурсу про природу і розвиток сатири» Дж. Драйдена; підтекст, що виникає під час виголошення промови, очікування невимовленого.

Диспут – підготовлена і проведена публічна суперечка між заздалегідь визначеними опонентами на обрану тему, що потребує з’ясування та розв’язання. Найчастіше диспутом буває науковий спір, публічне обговорення певного питання або наукової праці: дисертації, монографії тощо. Диспути були відомі здавен, часто влаштовувалися з навчальною метою, зокрема у братських школах, у Києво-Могилянській колегії (академії). Вони можуть бути принциповими для еволюції письменства та культури, як-от диспут «Шляхи розвитку сучасної літератури», організований культкомісією ВУАН та проведений 24 травня 1925 року з приводу публікації памфлету «Про сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян“ М.Хвильового, яким була започаткована літературна дискусія 1925-28 р.р.

Диспозиція – у риториці – етап підготовки інверсованого мовлення; розділ про основні аспекти організації та структуру ораторського мистецтва. Перше значення поширене у письменстві, а друге, утворене на основі першого, стосується детально обміркованого плану майбутнього тексту, доцільного використання в ньому елементів, чіткого внутрішнього зв’язку та послідовного і аргументованого викладу, що властиво академічному літературознавству.

Діалог – форма усної комунікації, учасники якої обмінюються низкою реплік-висловлювань, що здебільшого мають вигляд неповних еліптичних речень простої будови, супроводжуються експресивною інтонацією та мімікою, забезпечують розуміння обговорюваного. Трактується або як вибір учасниками спілкування людей Я та Іншого, або як раціоналізований процес, коли подія зустрічі розглядається на підставі отриманого результату, набуває ознак доцільності й діалектичності. Розрізняють логічний та феноменологічний діалоги. Логічний виражений через мовлення, гарантуючи повноту перевтілення у мовленнєвого суб’єкта, коли індивід втрачає свої властивості, а феноменологічний здійснюється завдяки безпосередньому, хоч і не завжди адекватному, обміну (перекладу) між персональними світами, що зберігають іманентну специфіку. Головне в діалозі – дотримання опозиції Я – Ти, Я – Інші, які обмінюються репліками, на віднаходження шляхів порозуміння, здатності продуктивно реагувати на супротивні репліки, вживаючи речення різної модальності, з відносно меншою граматично-синтаксичною складністю, ніж у монолозі, стверджувальні чи заперечувальні речення, з емоційно-експресивною інтонацією, вигуками, можливими супровідними засобами (жестикуляція, міміка). На підставі такого діалогічного відношення розкриваються концептуальні моделі світобачення мовців. У разі їх суголосся формується спільне комунікативне поле, а при протиставленні виникають бінарні опозиції. Закладаються основи конфлікту, спрямованого на драматичне або трагічне розв’язання. Водночас діалог відомий як самостійний літературно-публіцистичний жанр у формі розмови часто філософського смислового наповнення, апробований у давньоєгипетському «Діалозі розчарованого зі своєю душею», давньоіндійській «Бхагавадгіті», упанішадах. Діалог використовували Сократ, Платон, Ксенофонт, Аристотель, Цицерон, Лукіан. Діалог поширювався в межах полемічної літератури, (наприклад, «Викриття диявола-миродержця» Івана Вишенського). Діалог у вигляді самостійних творів використовував Григорій Сковорода («Діалог, або розмова про давній світ», «Діалог Ім’я йому: Потоп Зміїн», «Байки харківські»).

Діалогічне красномовство – спілкування між двома або багатьма особами. Види такого красномовства: бесіда, дискусія, суперечка, диспут, нарада, прес-конференція, інтерв’ю, ділова гра, вечір запитань і відповідей, вікторина, «круглий стіл» тощо.

Діатриба – (гр. diatribe: бесіда, навчання) жанр античної літератури – невелика за обсягом проповідь на популярну, розраховану на плебс, морально-етичну або філософську тему, інколи у вигляді полеміки з уявним опонентом. Практикована філософами-кініками, зокрема Сократом, Антісфеном, Діогеном, довершена Біоном із Борисфена (ІІІ ст.. до н. е.), який у своїх різко критичних виступах активно послуговувався фольклорними мотивами, жартівливими неологізмами, лайливими формулами, прийомами пародіювання. Діатриба порушувала класичні нормативи риторики, привертала увагу простотою та жвавістю викладу думок, яскравою образністю та дотепністю, застосуванням анекдотів, парадоксів, риторичних фігур. Діатрибу вживали також у римській (Горацій, Ювенал, Сенека, Епітет, Максим Мирський тощо) та християнській літературах, вона стала основою християнської проповіді. Зверталися до цього жанру Іоаникій Галятовський («Наука, альбо спосіб зложення казання»), Григорій Сковорода («Суперечка біса з Варшавою», «Вдячний Еродій»).

Діафона – стилістична фігура, різновид повтору. Повторюється слово чи вираз, які щойно прозвучали, але вони набувають більш експресивного значення. Стилістична фігура, що полягає у повторенні того самого слова задля посилення логічного наголосу або гармонізації художнього мовлення:

«Самовитіє самота,

Сумовитіє найсамотніша…» (І.Римарук),

«А дніти мов не дніло …» (П. Тичина).

Дослідник – людина, яка здійснює наукові дослідження.

Евристика – особливий метод ведення діалогу, введений Сократом. У евристичній бесіді все будується на системі навідних питань, що підштовхують співбесідника до вирішення проблем.

Евфемізм – слово або пом’якшений вислів, вжиті для заміни грубих, небажаних, непристойних, нецензурних, з негативним емоційним забарвленням слів, зокрема вульгаризмів, жаргонізмів тощо, а також інтимних виразів, неточних за значенням, зведених до алюзії. В евфемізмі проявляються метонімія, метафора, антифразис, синонім, антонім, еліпс, натяк. Евфемізм має давнє походження, сягає тих часів, коли не дозволялося називати тотем, тому розглядається як різновид табу, стилістичний прийом, близький до перифразу (не проти ночі згадуючи – при згадці про лиху людину), витворений культурою народного бачення.

Евфонія – милозвучність, властивість фоніки витворювати мелодійність звучання завдяки позиційному розташуванню звуків, чергуванню наголошених та ненаголошених, прийменників і префіксів (в/у), сполучників (і/й), що сприяє інтонаційній виразності та емоційному забарвленню мовлення, забезпечує уникнення какофонічних словосполучень, спрощення збігу приголосних.

Експромт – виголошення промови без підготовки.

Еліпс – стилістична фігура, яка засвідчує опущення певного члена речення чи словосполучення, що легко відновлюються за змістом; найпоширеніша в побутовому мовленні. Вживається для динамічності, стислості, експресивності вираження думки, розкриття напруженої дії, відрізняючись від апосіопези (обірваної фрази), фігури умовчування. Наприклад: Що посієш, те й пожнеш (упущено займенник ТИ).

Елоквенція – розділ риторики, в якому досліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури).

Елокуція – третій розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування; стилістичне оформлення тексту.

Емоції – психічні стани і процеси, що є реакцією на ситуативні переживання та чуттєві збудження людини, духовні та інстинктивні порухи. Емоції виражають симпатичне чи антипатичне, емфатичне ставлення до різних зовнішніх і внутрішніх подій. Важливі емоції в риториці, що має на меті безпосередній вплив на людську психіку, часто орієнтуючись не на свідомість, а на емоційну сферу публіки. Їх прагнуть уникати в наукових студіях, спрямованих на об’єктивне пізнання світу. Зловживання емоціями перешкоджає віднаходженню шляхів, які б наближали людину до істини; це помітно при порушенні принципів еристики під час дискусій, в упередженій критиці. Вищим рівнем емоцій вважається емоційний комфорт, що досягається внаслідок гармонізації, естетизації внутрішнього світу людини та соціуму, перейнятих творчою енергією і взаєморозумінням, на відміну від емоційного дефіциту, що є поширеним в утилітарному, механізованому, де гуманізованому суспільстві з характерними для нього неподоланними смугами відчуження.

Емпатія – розуміння відношень, почуттів, емоційних станів іншого індивіда; відрізняється від симпатії, якій властиве переживання. Термін запровадив Е. Тітченер, узагальнивши в ньому близькі за змістом ідеї про симпатію. Емпатію зафіксував ще Аристотель у «Поетиці». Розрізняють емпатію емоційну (проекції на моторні реакції та афекти іншої людини), когнітивну (розуміння інтелектуальних процесів), предикативну (здатність індивіда передбачати переживання іншого в конкретних ситуаціях). Будучи за своєю природою інтелектуальним процесом, емпатія широко застосовується в риториці і означає здатність ритора відчувати стан іншої людини або аудиторії.

Емфаза – особлива напруженість мови, посилена її емоційна виразність, що часто досягається за допомогою різних стилістичних фігур: риторичних вигуків, звертань і запитань, епіфор тощо. Емфаза полягає в інтонаційному увиразненні певного вислову, окремого складника мовлення з метою надання йому особливої експресії. Емфаза широко вживається у риторичній спадщині О.П.Довженка.

Еналага – стилістична фігура роз’єднання, виражена неправильним граматичним мовним зворотом, підміною числа, наявністю ввідних словосполучень, перенесенням складника однієї синтаксичної групи в іншу, суміжну, задля посилення мовної експресії:

Незабаром зробилася мати

Із доброї тії дівчати.

(Т.Шевченко).

Риторична фігура, яка досягається невідповідністю граматичних норм до змісту повідомлення і тим збуджує увагу слухачів до промови оратора.

Епідейктичне красномовство – похвальне красномовство.

Епітафія – надмогильний напис у віршах чи прозі, поширений в античну добу переважно у вигляді епіграми. Пов’язаний з культом мертвих. В Елладі такі написи мали дидактичну функцію, особливо на могилах загиблих героїв, де вони починалися, як у випадку із спартанцями, так:

«Подорожній, спинись!

Тут похований той,

Хто поліг у боях за Вітчизну…».

Епіфора – стилістична фігура, протилежна анафорі, повторення однакових слів, звукосполучень, словосполучень, наприкінці версів, строф у великих поетичних творах, фраз, речень у промові. Епіфора вживається задля увиразнення художнього мовлення та структурування нового мікрообразу.

Наприклад:

«Він був би хорошим співаком, бо мав прекрасний голос і ідеальний слух, але він став учителем.

Він був би художником, бо майстерно володіє пензлем, але він став учителем.

Він був би чудовим лікарем, оскільки знає народну медицину від своєї бабусі і має добре серце, але він став учителем.

Він міг би стати інженером, бо вміє полагодити будь-який механізм, любить техніку і володіє нею, але він став учителем.

Він був би військовим, бо любить до нестями Україну і ладен віддати за неї життя, має козацьку силу і вправність, але він став учителем.

Він міг би стати агрономом, бо любить землю, а на його городі проізростає все, що тільки може рости в нашому краї, але він став учителем.

Як добре, що Іван Свиридович став учителем, а його учні – співаками, художниками, лікарями, інженерами, військовими, агрономами, знаними на всю Україну. Слава і хвала Учителю!»

Еристика – мистецтво сперечатися, дискутувати, тобто знаходити істину в межах певної домовленості між опонентами, адресантом та адресатом, наратором і реципієнтом щодо порушення тези, або полемізувати, тобто утверджувати власні погляди, концепцію, враховуючи позицію протилежної сторони. Давні греки вбачали в еристиці спір задля перемоги, на відміну від діалектичної суперечки, репрезентованої досвідом Сократа, спрямованої на пошуки істини і водночас несумісної із софізмом, який обстоював Протагор і його послідовники. Еристика нині, маючи агональний характер, близька до діалектичної суперечки, часто послуговується методами герменевтики, висуває низку вимог щодо конструктивного розв’язання спірної ситуації. Так, аксіоми не можуть бути предметом спору. Від опонентів вимагається усвідомлення теми обговорення, глибоке осмислення, уникнення остаточного присуду. Предмет дискусії (полеміки) має бути чітко сформульованим; визначену тему не можна підмінювати іншою, слід шанувати відмінні, іноді несумісні погляди на один і той же об’єкт, вміти знаходити спільне у вихідних позиціях, послідовно дотримуватися принципів аргументування: достовірності, автономного обґрунтування, достатності та внутрішньої несуперечливості. Обговорення важливих питань несумісне з емоційністю, яка шкодить об’єктивності. Основні вимоги до мистецтва ведення полеміки проаналізовані у виданні «Еристика» (2001) Інни Хоменко.

Етос – моральний кодекс ритора в античному світі.

Жанри академічного красномовства – різновиди усних публічних промов.

Закон – внутрішній суттєвий зв’язок явищ, що зумовлює їх закономірний розвиток. Закон, винайдений через здогадку, необхідно потім логічно довести, лише в такому разі він визнається наукою. Для доведення закону наука використовує судження.

Закон краю - одне з правил композиційної промови, що вимагає особливо ясно формулювати тему, проблематику й завдання лекції, а також чітко викладати часткові й загальні висновки.

Закони логіки – основні чотири логічні закони: закон тотожності, закон суперечності, закон виключення третього, закон достатньої підстави.

Закон виключення третього – одне з суджень є обов’язково істинним, тоді інше – неістинне, а третього не дано.

Закон достатньої підстави – жодне явище не може виявитися істинним або дійсним, жодне твердження – справедливим без достатнього обґрунтування.

Закон моделювання аудиторії – це вивчення соціально-демографічних, соціально-психологічних, суспільно-політичних, індивідуально-особистісних ознак аудиторії з метою забезпечення контакту з нею під час виступу.

Закон суперечності – жодне судження не може бути одночасно істинним і неістинним.

Закон тотожності – будь-яка завершена думка зберігає свою форму в межах певного визначеного контексту.

Звертання – інтонаційно-наголошений компонент речення, що називає адресата-істоту чи персоніфікований об’єкт. Найчастіше звертанням бувають іменники у кличному відмінку, іменники з прийменниками в одному з непрямих відмінків. Звертання мають окличну, спонукальну чи питальну інтонацію, зазвичай інтимізують комунікативне поле:

Все на світі можна вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Зевгма – стилістична фігура, яка виникає при об’єднанні однорідних членів речення, переважно підметів, одним дієслівним присудком, який стосується тільки одного з них:

Стоїть сторозтерзаний Київ

І двісті розіп’ятий я (П. Тичина).

Іноді звертання для фіксації довгого мовного періоду, коли в реченні з однорідними членами лише на початку цього періоду зазначений присудок у дієслівній формі, а надалі він лише береться до уваги. Один з прикладів – епатажно-іронічний вірш із циклу «Уроки класики» О. Ірванського, за основу якого взято афоризм російського драматурга О.Островського:

Людина родиться для щастя,

Як птах для польоту.

Як птах…

Як індик,

Як півень,

Як деркач на болоті?

Як страус,

Як ему,

Чи як марабу?

Знання – перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини, ідеальне відтворення умовною формою узагальнених уявлень про закономірні зв’язки об’єктивної реальності.

Ідентифікація – уподібнення, встановлення тотожності певних об’єктів на підставі відповідних ознак, практикується в палеонтології, текстології, авторознавчій судовій експертизі. Ідентифікація важлива при з’ясуванні іманентної сутності мистецтва, засвідчує високий рівень художньої самосвідомості, здатної на творення іншої дійсності, рівнозначної будь-якій навколишній, що підтвердила практика модернізму. За Г. М. Сагач, «в ораторському виступі зустрічається ідентифікаційне навіювання, коли оратор прагне викликати в слухачів почуття ототожнення, уподібнення до певного предмета мовлення. Це є досить ефективним методом на шляху до переконання через навіювання, що активно використовується у рекламному мовленні. Наприклад: «Завтра я буду мільйонером!» – реклама телевізійної гри «Лотто-мільйон».

Ідея – найвища форма пізнання й мислення, яка, відображаючи об’єкт, спрямована на його перетворення. Вона має креативну мету, виконує евристичну функцію. Ідея зазвичай не сенсорна за своєю природою, містить ментальний зміст, що не обмежується процесом сприйняття. Термін з’явився ще в античну добу, зокрема у студіях Платона, Демокріта, Аристотеля, проте його значення почали осмислювати філософи пізньоелліністичного платонізму. Особливе місце ідея посідає в мистецтві, де актуалізується провідна думка, зокрема в риториці. Ідея висвітлює задум оратора, тему виступу; задум оратора може реалізуватися поступово, при складанні плану майбутнього виступу, що притаманне талантам, або у вигляді блискавичного осяяння, що властиво геніям.

Імпровізація – уміння ритора виступати без підготовки, без попереднього опрацювання теми, спираючись на раніше нагромаджені знання й навички контактування з аудиторією. Імпровізація охоплює як зміст лекції, так і її форму, як сутність виступу, так і другорядні деталі. Вищий ступінь імпровізації – експромт, коли оратор дає розгорнуті відповіді на запитання слухачів. Особливо часто імпровізуються деталі лекції – зачин, кінцівка, психологічні паузи, гумор тощо, тобто елементи, роль яких у більшості випадків є методичною.

Інвектива – творчий прийом, який полягає в гостро сатиричному, іноді в’їдливо-нищівному викритті певних осіб чи соціальних явищ, містить елементи різкої іронії, сарказму, має форму звертання, послання, прокляття тощо. Застосовуваний у художніх та публіцистичних творах, антитетичний панегірику, дифірамбу. Зразком інвективи вважається друга «Філіппіка» Цицерона. Зазвичай в інвективі застосовуються образливі для адресата мовні звороти, інколи свідомо наповнені непристойною лексикою. Смислова варіантність жанру зумовлена аксіологічною шкалою нормативних вимог та заборон. Інвектива широко використовувалася за античної доби, її віднаходять у ведійській літературі, Святому Письмі, посланнях апостолів, проповідях Григорія Назіанзина, Іоанна Златоуста, києворуській писемній практиці, в полемічній літературі («Календар римський новий» Герасима Смотрицького, «Апокрисис» Христофора Філарета, послання Івана Вишенського, «Тренос» Мелетія Смотрицького, «Палінодії» Захарія Копистянського).

Інвенція – це перший розділ класичної риторики, в якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу.

Інверсія – стилістична фігура, що полягає у незвичному, часто одивненому розташуванні слів у реченні, очевидному порушенні синтаксичної конструкції задля смислового увиразнення висловлення (В. Еллан: «Умовляють серця перебої»; тут інверсія вжита з метою акцентувати слово серця).

Індукція – форма мислення, в якій на підставі знання про окреме, часткове робиться висновок про загальне, що може бути як істинним, так і хибним, здебільшого гіпотетичним; антитетична до дедукції. Ці форми умовисновку бувають повними (кожен елемент певного кола має такі ж властивості, як і один з них) та неповними (властивості деяких елементів збігаються із властивостями елементів певного кола, не гарантуючи істинності у належному обсязі). Одним із перших звернувся до індукції Сократ; філософ використовував її у своїй маєвтиці (сократівська іронія), вважаючи знання поняттям про загальне, яке іноді пізнається шляхом порівняння цих окремих випадків між собою, віднаходження у них спільних ознак. Аристотель виявив два різновиди індукції: індукцію через простий обрахунок та неповну індукцію. Термін використовується в такому умовисновку, коли на підставі знання про окремі предмети даного ряду робиться загальний висновок, що містить аналогічне знання про всі предмети цього ряду. Індукція є також методом дослідження, який забезпечує загальне знання про відповідний ряд предметів на підставі вивчення емпіричного матеріалу та виявлення в ньому істотних ознак, що дає змогу досліднику поступово переходити від часткових положень до загальних. Це поняття називає також форму викладу в будь-якій науково-критичній студії, зокрема в академічній риториці.

Інтелектуальна терпимість – властивості розуму й характеру людини, ясне розуміння нею відносності сьогоденних наших знань, припущення того, що інша людина може підійти до проблеми інакше, глибше, з іншою мірою оцінок. Інтелектуальна терпимість як елемент культури мислення передбачає в оратора здатність уважно й терпляче вислуховувати чужу думку, тактовно й доказово полемізувати.

Інтонація – сукупність звукових мовних засобів, за допомогою яких передається семантичний, емоційно-експресивний, модальний характер висловлювання, виражається його структурна цілісність, комунікативний тип (розповідь, питання тощо), інформативна вагомість, стилістичне забарвлення, індивідуальна своєрідність виражальних прийомів мовця. Інтонацію як структурний елемент речення досліджув Л.Булаховський, в аспекті виразного читання – М.Баженов, у зв’язку із синтагматичним членуванням мовного потоку – Є.Кротевич та ін. Вагома інтонація в риториці, театральному мистецтві. Інтонацію як експресивну, емоційно-вольову властивість художнього мовлення вважають загальноестетичною проблемою, інтенцією текстопороджувального змісту, наділеного за словами М.Бахтіна, «емоційно-вольовою зацікавленістю».

Інформаційний реферат – документ, що найповніше розкриває зміст, містить основні теоретичні відомості про наукову проблему.

Кліше – стандартне словесне утворення, синонімічне стилістичному стереотипу, традиційній формулі. На відміну від штампа зі стертим лексичним значенням кліше вважається продуктивною одиницею мовлення, що фіксує повторювані явища, зберігає свою семантику та виразність, є ознакою певного стилю, зокрема наукового у контексті академічної риторики.

Композиція лекції – реально-мовленнєва структура виступу, в якому відбивається співвідношення частин лекції за їхнім цільовим призначенням (зачин, вступ, основна частина і т. д.), за стилістичними особливостями (оповідь, інформація, коментар і т. ін.), за обсягом (вступ, головна частина, висновки), за співвідношенням теорії і фактів, раціонального та емоційного.

Композиція промови – побудова, внутрішня структура ораторського твору.

Концепція – розгорнута система знань про предмет, позбавлена логічних суперечностей при тлумаченні складної проблеми чи явища. Поняття, розроблене в риториці, поширене у різних наукових дисциплінах. Може базуватися на особистому досвіді інтерпретатора, оратора. Концепція ґрунтується на особистому баченні суб’єктом відповідного предмета (теми), виборі проблеми для вивчення, зіставленні досвіду інших із власним, формуванні чіткої позиції у користуванні набором переконливих доказів. Обрання предмета аналітичного дослідження зумовлене науковим мотивом чи авторським інтересом, наявністю відповідних знань про принципи і правила таксономії як теорії класифікації та систематизації результатів дослідження. При формуванні концепції враховують стан вивчення проблеми, закони формальної або діалектологічної логіки з відповідною доцільністю та поясненнями, застосовують індуктивний чи дедуктивний методи, використовують різні принципи, наприклад, герменевтичні, формують теоретичні або загальні положення змісту, власне концепти, які обов’язково мають бути достовірними. Концепція з позицій риторики – це система знань про предмет, виражена у стислій, короткій формі.

Концептуальний закон – створення концепції, базовий закон риторики.

Культура мислення оратора – усвідомлене слідування принципам інтелектуальної роботи, принципам, які диктуються особливостями сучасного рівня наукового, технологічного, художнього, морального та ін. розвитку суспільства. До цих принципів належать: постійне розширення, поглиблення й оновлення знань; свідомий відбір інформації; вміння по-новому бачити старе; компенсаторно-прогностичний підхід до проблем; системний аналіз явищ; вміння зосередитися на вузькій ділянці поєднання понятійного, концептуально-художнього бачення явищ; інтелектуальна терпимість; гумор. Культура мислення оратора тісно пов’язана з культурою мовлення, культурою спілкування.

Лекція – різновид академічного красномовства, усний логізований, систематичний, послідовний виклад певної теми. Лекції можуть бути цикловими, курсовими, разовими. Різновидом лекції є бесіда, екскурсія, інструктаж, концерт, показ, репортаж, спогад. Її використовують у радіо -, телепередачах. В античній риториці лекцією називали перший етап ознайомлення з текстом, що полягав у правильному його узгодженні з вимогами просодії. У літургії поняття вказує на фрагмент Святого Письма, призначений для читання під час служби.

Літота – троп, антитетичний гіперболі, різновид метонімії, що полягає в художньому зменшенні величини, сили, значення зображувального предмета чи явища. Відома у фольклорі (ідіома з макове зерня). У мовознавстві літота означає стилістичне применшення будь-якої ознаки предмета або явища, вживається для пом’якшення категоричної оцінки, послаблення певного твердження. З такою метою використовують прийом емфатичного заперечення: непростий замість складний, не без підстав, небезпідставно.

Логічна демонстрація – процес виведення тез із аргументів.

Логографи – форма творів античних авторів, які записували, а не виголошували свої тексти (Ісократ), зафіксована на папірусі; знавці юриспруденції в Стародавній Греції, які писали судові промови.

Логос – ідея словесно оформленої людської культури, яка відображає у власному словнику ментальну та комунікативну своєрідність певної традиції. Феномен логосу у раціоналістичному тлумаченні став символом європейського типу світосприйняття.

Магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі кваліфікації бакалавра або спеціаліста здобув поглиблені спеціальні уміння та знання інноваційного характеру, має певний досвід їх застосування та продукування нових знань для вирішення проблемних професійних завдань у певній галузі. Магістр повинен мати широку ерудицію, фундаментальну наукову базу, володіти методологією наукової творчості, сучасними інформаційними технологіями, методами отримання, обробки, зберігання і використання наукової інформації. Бути спроможним до плодотворної науково-дослідницької і науково-педагогічної діяльності.

Магістерська дисертація – самостійна науково-дослідницька робота, яка виконує кваліфікаційну функцію (тобто готується з метою публічного захисту і отримання академічного ступеня магістра). Основне завдання її автора – продемонструвати рівень своєї наукової кваліфікації, уміння самостійно вести науковий пошук і вирішувати конкретні наукові завдання. Процедура підготовки і захисту магістерської дисертації подібна до захисту дипломної роботи і є спрощеною порівняно з кандидатською і докторською дисертаціями. Процедура захисту магістерської дисертації не потребує автореферату, не потрібно призначати офіційних опонентів і провідної установи.

Маєвтика – прийом сократівського методу встановлення істини. Полягав у тому, що філософ на підставі сформульованих питань ненав’язливо приводив свого співбесідника до істинного знання, як повитуха, сприяв «народженню думки». Споріднена з індукцією маєвтика спрямована на віднаходження спільного у часткових випадках шляхом порівняння їх між собою. Вона супроводжується іронією, коли у твердженнях опонента викривають суперечність, відтак – незнання, дефініцію, що фіксує поступове сходження до правильно визначеного поняття внаслідок вихідних міркувань. Спір за методом маєвтики починається від поставленої перед опонентом вимоги визначити порушене дискусією (полемікою) питання; якщо відповідь поверхова, то співрозмовники посилаються на приклади із життя задля уточнення проблеми, це сприяє формулюванню щоразу точнішої дефініції і встановленню шуканої істини. Приклад маєвтики із діалогу «Банкет» Платона – епізод розмови Сократа з Агафоном, який вважав, що Ерот – прекрасний. Філософ переконував свого співрозмовника, що це божество виявляє лише «любов до краси, а не потворного», тобто не репрезентує цієї краси:

«- А чи не погодилися ми, що люблять те, чого потребують і чого не мають?

- Погодилися.

- Отже, Ерот позбавлений краси і потребує її?

- Виходить, що так.

- І ти все ще стверджуєш, що Ерот прекрасний, коли йдеться про таке?

- Виходить, Сократе, - відповів Агафон, - що я сам не знаю, що говорив».

Меморія – розділ класичної риторики, призначення якого – допомогти риторові запам’ятати зміст промови; запам’ятовування, вивчення промови напам’ять.

Метод – спосіб пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя. Це також сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретного завдання. У найбільш загальному розумінні метод – це шлях, спосіб досягнення поставленої мети і завдань дослідження. Він відповідає на запитання – як пізнати? Методи наукового пізнання поділяються умовно на три великі групи:

*метод емпіричного дослідження (спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент);

*методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях дослідження (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання та ін.);

*методи або методологія, що використовуються на теоретичному рівні дослідження (сходження від абстрактного до конкретного, системний, структурно-діяльнісний підхід).

Мистецтво суперечки – процес доведення (теза, аргументація та її зв’язок з тезою), коли опоненти мусять дотримуватися правил еристики і логіки, починаючи від прояснення чіткої за змістом тези; поняття вжите в однойменній книжці С.Поваріна (1918; друге видання – 1923). Доведення мають розглядатися з позиції істинності та хибності суджень. С.Поварін висвітлював два основні різновиди суперечки: шляхом встановлення істинності думки (внаслідок чого встановлюється істинність або хибність тези) та доведення (з’ясовується, чи теза сприйнята опонентом). До інших бінарних різновидів належить зосереджена та безформна, проста та складна, письмова та усна суперечка тощо. Дослідник виявив різні пастки під час диспуту, за допомогою яких опонент прагне утвердити власну позицію за рахунок свого противника. Вони можуть бути дозволеними (зумисне відтягування заперечень, виявлення слабких пунктів аргументації тощо) та недозволеними (застосування афекту, погроз і т.п.), психологічними (дратування опонента, відволікання його уваги від порушеної проблематики і т.д.). Найуживанішими у такому разі бувають різні софізми, зокрема відступ від дискусійної теми, відступ від тези, неправдиві докази, що видаються за істинні, непослідовність. Такі пастки застосовувалися, наприклад, під час літературної дискусії 1925 – 29 р. р.

Міміка – рухи м’язів обличчя, що передають внутрішній стан людини, різноманітність її почуттів, емоцій, оцінне ставлення, є невербальним аспектом спілкування. Міміка належить до важливих зображально-виражальних засобів у фольклорі, драматургії, кінематографії.

Мовленнєвий закон – створення дієвої словесної форми промови.

Мовлення – мова в її конкретному індивідуальному вираженні як засіб спілкування, висловлення думки. Вперше розмежовування мови і мовлення здійснив Ф. де Соссюр, розглядаючи опозиції langue (код, об’єкт лінгвістики) та parole (використання словника). Поглиблення концепції великого мовознавця після критичного її переосмислення відбулося завдяки науковим студіям структуралізму, за якими мову і мовлення трактували як графічно зафіксовану систему знаків, правила користування ними і їх використання в спілкуванні, як загальне явище та форми його існування. Мовлення вважають частковим, окремим, індивідуальним явищем, втіленим у конкретних текстах.

Мовний етикет – усталені мовні звороти, типові формули, застосовувані у певних ситуаціях спілкування (вітання, звертання, прощання, побажання, вибачення, співчуття), які відповідають етноментальним традиціям чи відтворюють спілкування соціальних груп.

Мовчання – пауза наприкінці віршового рядка або на місці цезури. Специфічне значення мовчання запропонував Л. Вітгенштайн, завершуючи свій «Логіко-філософський трактат» (1921): «Про що неможливо говорити, про те слід мовчати». Швейцарець Е. Буркарт вважав, що «рідна мова – це мовчання», з якого породжується слово. На думку І. Бахмана (роман «Малина», 1971), мовчання є продовженням мови, заперечує її у своєму абсолютному прояві. Воно було відоме християнам, зокрема представникам ісихазму, до яких належав Іван Вишенський, інколи вживалося як синонім тиші, що найповніше висвітлена у ліриці Є.Плужника.

Модальність – характеристика судження залежно від його вірогідності (необхідне, можливе, неможливе тощо). Поняття запровадив Аристотель. Логічну модальність виражають слова, які називають логічну оцінку ступеня достовірності (далебі, правда, безперечно, обов’язково, зрозуміло); слова, що вказують на припущення можливості чи невпевненості (напевно, певно, очевидно, можливо, вірогідно, здається, може). У логічній модальності розмежовуються такі значення: алетичні (необхідно, можливо, звичайно); деонтичні, або нормативні (заборонено, дозволено); епістемічні (знання, переконання, віра, сумнів); темпоральні (завжди, іноді), доводжувальні (заперечено, доведено).

Моделювання аудиторії – процес вивчення ритором соціально-демографічних, соціально-психологічних суспільно-політичних та індивідуально-особистісних ознак аудиторії з метою наступного забезпечення контакту з нею у процесі виступу.

Молитва – органічний складник релігійного культу, різновид сакрального монологу. У язичництві – звертання до божества, супроводжуване магічними, ритуальними діями з метою викликати його прихильність, допомогу, спонукати втрутитись у небажаний, іноді лиховісний перебіг подій (теургія). У юдаїзмі, християнстві та ісламі досвід поганства був критично переглянутий, молитва набула вигляду благословення кожного вірянина з Богом через виголошення особливих сакралізованих формул, які зберігаються у розгалуженій жанровій системі релігійної літургії, зокрема у витончених формах гімнографії (гімн, акафіст, канон, кондак, ікос, тропар тощо). Релігійна молитва водночас є літературним жанром, який християнський теолог Іоанн Дамаскін (VІІ – VІІІ ст.) у трактаті «Джерело знань» тлумачив як «сходження розуму до Бога або прохання необхідного від Бога» через «внутрішнє слово». Її зразком вважається опис усамітненого моління Ісуса Христа під час його сходження на гору.

Монолог – особлива форма побудови усного чи писемного мовлення, яка, на відміну від діалогу, полягає в ізольованому від реплік розгорнутому виголошенні тексту певною особою; дискурс, утворений одним персонажем. Часто вживається у фольклорному наративі, в епічних жанрах, де оповідь ведеться від імені певного суб’єкта в ліриці. Порівняно з діалогом монолог логічно викінчений, позбавлений еліпсів, має синтаксично розгорнуту структуру. Виокремлюють внутрішній монолог (мовлення, не призначене для виголошування) та зовнішній, до якого належать ораторський (промова перед аудиторією), ліричний (емоційно забарвлене поетичне висловлювання, адресоване гіпотетичному читачеві), розповідний (переказ певної події, що сталася), інформативний (повідомлення про певні події), обрядовий (звернений до Бога, божества у вигляді молитви, заклинання тощо), драматичний (розгорнуте й емоційне, виразно інтоноване, супроводжуване мімікою сценічне висловлювання), естрадний, безпосередньо контактний та опосередковано контактний, імпровізований, текстовий. Монолог може набувати форми молитви, роздуму, коли йдеться про потребу вибору в альтернативній ситуації, сповіді, потоку свідомості, за якого не дбають про правильність мовлення, прагнучи виповісти наболіле.

Наочність – один із принципів дидактики, який передбачає використання таких фактів, прикладів, аргументів, які є доступними безпосередньому спостереженню, сприйняттю органами чуття. У лекційній діяльності розрізняється наочність предметна й словесна. Окрему групу становлять технічні засоби навчання.

Наррація – виклад суті справи в античній риториці.

Наукова діяльність – інтелектуальна творча діяльність, спрямована на здобуття і використання нових знань. Вона існує в різних видах:

1) науково-дослідницька діяльність;

2) науково-організаційна діяльність;

3) науково-інформаційна діяльність;

4) науково-педагогічна діяльність;

5) науково-допоміжна діяльність та ін.

Наукова ідея – інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної аргументації, без усвідомлення всієї сукупності зв’язків, на основі яких робиться висновок. Вона базується на наявних знаннях, але виявляє раніше не помічені закономірності. Наука передбачає два види ідей: конструктивні й деструктивні, тобто ті, що мають чи не мають значущість для науки і практики. Свою специфічну матеріалізацію ідея знаходить у гіпотезі.

Наукова монографія – це науково-дослідницька праця, предметом викладу якої є вичерпне узагальнення теоретичного матеріалу з наукової проблеми або теми з критичним його аналізом, визначенням вагомості, формулюванням нових наукових концепцій. Монографія фіксує науковий пріоритет, забезпечує первинною науковою інформацією суспільство, слугує висвітленню основного змісту і результатів дисертаційного дослідження.

Наукова стаття – один із основних видів публікації, містить виклад проміжних або кінцевих результатів наукового дослідження, висвітлює окреме питання за темою дисертації. Фіксує науковий пріоритет автора, робить її матеріал надбанням фахівців.

Науковець – той, хто має відношення до науки, виробляє нові знання, є спеціалістом у певній галузі науки.

Науковий працівник – вчений, який за основним місцем роботи та відповідно до трудового договору (контракту) професійно займається науковою та науково-технічною або науково-педагогічною діяльністю і має відповідну кваліфікацію, підтверджену результатами атестації.

Науковий результат – нове знання, здобуте в процесі фундаментальних або прикладних наукових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інформації у формі наукового звіту, наукової праці, наукової доповіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо.

Науково-методична лекція – призначений для лекторів публічний виклад питань про те, як популяризувати ті чи інші наукові знання, як оволодіти загальною й частковою методикою лекційної діяльності.

Науково-популярна лекція – публічний виклад наукових повідомлень з метою зробити їх доступними неспеціалістам.

Науково-теоретична лекція – публічний виклад наукових відомостей для достатньо підготовлених у науковому відношенні слухачів і вчених.

Невербальні методи спілкування – позамовні: погляд, міміка, посмішка, жести, різноманітні сигнали, мовчання тощо.

Неориторика – нова риторика, що виникла в другій половині ХХ століття на ґрунті нових наукових дисциплін (теорія комунікації, психолінгвістика та ін.) і ставить на меті, в першу чергу, комунікативний акт, спілкування ритора з аудиторією, рольову ситуацію, методи переконання.

Новомова – штучна псевдомова, спричинена тоталітарними режимами, призначена для суворої регламентації життя контрольованого суспільства, коли, наприклад, вбивство називають ліквідацією. Йдеться про так звану «ідеологію ангсоцу», за якої «руйнування мови» обґрунтовувалося потребою редукції мислення; мовлення мусило «мінімально прив’язуватися до свідомості» тощо. Мовна деградація полягала у точному формулюванні дозволених висловлювань й усуненні недозволених. Домінування двозначних евфемізмів, клішованих ідіом, надмір абревіатур та засилля абстрактних понять («ізмів») притаманне різновиду новомови – словнику А (мінімум лексем для буденного слововживання майже без синонімів, використання словотвірних гнізд за рахунок позбавлених значення коренів), В (відсутність політично нейтральних слів, застосування так званих «ласкавих слів»), С (сукупність вузькоспеціалізованих понять за відсутності загальнонаукового термінологічного апарату). Поняття запроваджене англійським письменником Дж. Орвеллом (роман «1984»). Він розкрив сутність типового для тоталітарних систем дискурсу, який ілюструє зумовленість мислення не природними лінгвологічними процесами, а штучними соціальними чинниками.

Нотатки – стислі записи, виписки з книг, бібліографічні відомості, словесні замальовки, які нагромаджує автор, готуючись до доповіді, виступу, збираючи матеріал для статті та ін.

Образ оратора – категорія класичної риторики Давньої Греції та Давнього Риму, яка розумілася як створення добродійного образу оратора, який почуттями, волею, розумом викликає довір’я аудиторії.

Образ оратора – категорія історична, змінна. У певних соціально-політичних умовах негативні тенденції можуть призвести до спотворення образу оратора, девальвації слова тощо. Але орієнтиром для усіх часів і народів залишаються піки, вершинні загальнолюдські класичні погляди на оратора – громадянина, патріота, захисника народних інтересів: «Оратор повинен стояти, як озброєний воїн у строю, вирішувати справи великої можливості і завжди прагнути до перемоги» (Квінтіліан).

Опонент (той, хто протистоїть, заперечує) – особа, яка бере участь у дискусії із запереченням чи спростуванням думки певного автора; присутність опонента обов’язкова під час захисту дисертації.

Оратор – особа, яка виголошує промову або викладає думку відповідно вимог риторики; той, хто володіє мистецтвом публічного виступу. Оратором може бути викладач, лектор, літературний критик та ін. Іоаникій Галятовський називав оратора казнодієм. В.Домбровський запропонував кілька термінів: «промовець», «вітія», «бесідник». Ораторів особливо поважали в Давній Греції та Давньому Римі.

Ораторське мистецтво – жанр усної творчості, започаткований на етапі формування міської культури, коли відбувався перехід від усної фольклорної традиції до прозового письма. Найповніше розвинулося у Давній Греції та Давньому Римі завдяки Сократу, Фемістоклу, Періклу, Алківіаду, Демосфену. Вони дотримувалися принципу, сформульованого Аристотелем, за яким риторика є вміння «віднаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета». Наприкінці V століття до н.е. формується теорія мовлення, яке вже записується та стилістично опрацьовується. Георгій приділяв увагу стилістичним фігурам, Сократ – побудові періоду текстів, призначених для читання. Художні засоби, використовувані риторами, стають різноманітнішими у практиці Демосфена, Гіперіда, Лікурга. Красномовство стало поширеною формою мовлення у храмах та судах, у державних установах та побуті при розв’язанні практичних проблем. Розквіт ораторського мистецтва, що припав на період громадянських воєн напередодні падіння республіки (ІІ – І ст. до н.е.), виражений у творчості Цицерона, який сформулював визначальні засади риторики у працях «Про оратора», «Оратор» та ін. Антична риторика розробила систему красномовства, щоб переконувати, тішити, бентежити аудиторію. Було виокремлено чотири елементи ораторства (знаходження, розташування, словесний вираз, запам’ятовування), чотири частини мовлення (вступ, виклад, доведення, висновок), три компоненти стилю (відбір, сполучення слів і фігур) тощо.

Ораторський вірш – різновид інтонаційно-декламаційного вірша, розрахований на декламування; йому властиві пафос, надмір риторичних фігур, вольові імперативи, вигуки, звертання. Синтаксичне членування в ньому збігається з метричним, довгі періоди контрастують із короткими реченнями. Один верс (чи півверса) відмежований від іншого паузою, зрідка застосовуються перенесення. Ораторський вірш близький до наспівного вірша, хоч і не має такої чіткої симетрії, бо ґрунтується на логічній композиції, а не на звуковій єдності. Його розглядають у межах говірного вірша, а також у контексті громадянської лірики.

Ораторський метод декламації – урочисте, піднесене виголошування певної думки перед аудиторією, що відрізняється від звичайного промовляння більшою силою голосу, різноманітністю інтонації, повільнішим темпом, потребою промовця переконувати. Термін запропонований М.Баженовим.

Ораторсько-повчальна проза – жанр літератури, у творах якого використаний досвід античного ораторського мистецтва та давньоєврейських проповідей, започаткованих Мойсеєм. Цю традицію розвинули біблійні пророки. Старозавітна риторика набула «книжного вигляду» завдяки Соломону. Прозу із посланнями розмежовують на власне повчальну, яка популяризувала моральні засади християнського віровчення, тлумачила Св. Письмо, впливаючи на розум людини, та урочисті слова, тобто казання, славлення Бога, Богородиці, апостолів, святих, що апелювали до емоцій. Ці дві тенденції вплинули на християнське релігійне красномовство, збагачене набутками античного, що поступилося світському ораторству доби Ренесансу. Можливості жанру використовували у православ’ї (представники кападокійської школи, Іоанн Златоустий, Єфрем Сирянин, Іоанн Синайський, Теодор Студит та ін.) та католицизмі (Амвросій, Ієронім Блаженний, Аврелій Августин). Ораторсько-повчальна проза була поширена і в Київській Русі, як оригінальний жанр, що, поєднавшись із візантійською гомілетикою, набув нових якостей проповіді. В Україні ораторсько-повчальна проза набула форми полемічної літератури, використовувалася та вдосконалювалася духовними ієрархами (Петро Могила, Сильвестр Косів, Лазар Баранович, Дмитро Туптало Ростовський та ін.), що були вихованцями та викладачами Києво-Могилянської колегії (академії).

Ораторська промова – мовлення, спрямоване до багатьох людей, яке переконує їх; майстерне мовлення, що межує з мистецтвом.

Осанка – положення тіла ритора, що виробляється в результаті роботи над своїми фізичними даними.

Парадокс – міркування, що містить формальну суперечність, а під час його доведення можна одночасно підтвердити істинність і хибність судження. Так у логіці називають ситуації, позбавлені розв’язання, (наприклад, античні апорії). За посиленої алогічності висловлення у парадоксі несподівано виникає нова, свіжа думка, наприклад, у міркуваннях Еразма Роттердамського («Похвала Глупоті»): «Помилятися, кажуть, - велике нещастя. А я вважаю, найбільше нещастя – ніколи не помилятися». В риториці парадокс – це риторична фігура у вигляді несподіваного твердження, в основі якого лежить поєднання двох антонімів, наприклад: «Завтра починається сьогодні».

Паралелізм – аналогія, уподібнення, спільність ознак або дій; художній і композиційний прийом, що полягає у зіставленні чи протиставленні двох чи кількох образів, найчастіше явищ природи та світу людини: «Плавай, плавай, лебедонько, по синьому морю, / Рости, рости, тополенько, все вгору та вгору».

У давньогрецькій риториці вживалися три різновиди парадоксу – ізоклон, антитеза, гомеотелевтон. О.Веселовський вбачав у паралелізмі первинну формулу, пов’язану з анімізмом раннього мислення, з якої постали поетичні тропи. Поняття називає недиференційовану двочленну сполуку, в якій обидва компоненти сп