Для науковця важливо володіти уміннями доводити свої судження і спростовувати докази опонентів на основі законів логіки. Цього можна досягти у процесі постійного тренінгу та опанування законів риторики.
Аргументи – це доведення на користь тези: факти, приклади, твердження, пояснення, все, що може підтвердити тезу; твердження, за допомогою яких оратор обґрунтовує тезу.
Теза (від давньогрецької thesis – положення) – це головна думка (тексту чи виступу), що виражається словам, головне твердження оратора, яке він намагається обґрунтувати, довести, твердження, в якому він намагається переконати аудиторію.
Теза потребує доказу, а часто і додаткового розгортання. Теза – це база до наступних міркувань, вона повинна бути стислою, чіткою, змістовною, полемічно загостреною. За античних часів оратори повинні були уміти аргументувати будь-яку тезу. Аристотель, наприклад, вимагав, щоб промовець умів аргументувати і позитивну, і негативну тези під різними кутами зору, шукати істинність і неістинність, корисність і некорисність, доцільність і недоцільність. Такі зумисне дискусійні ситуації були тренувальними. За реальних умов теза аргументується в напрямку істинності чи неістинності.
Аргументація досягає мети, якщо чітко і ясно сформульовано предмет доказу, тезу, якщо правильно визначено аргументи.
Від тези до аргументу ставиться питання «Чому?», а аргументи відповідають «Тому, що». Наприклад, теза нашого виступу – «Телевізор дивитися шкідливо». Чому?
Аргументи – тому, що:
1) телевізор шкодить здоров’ю, негативно впливає на зір, психіку, несе випромінювання;
2) наше телебачення є носієм фальшивої інформації, є інструментом інформаційної війни проти українського народу;
3) телепередачі культивують секс, насилля, культ насолод;
4) телепередачі нав’язують чужі моральні та духовні цінності і девальвують наші…
Аргументи бувають двох типів: аргументи «за» (на користь власної тези) і «проти» (проти чужої тези).
Аргументи «за» повинні бути:
– правдивими, апелювати до авторитетних джерел;
– бути зрозумілими, простими, доступними;
– максимально близькими до усталеної думки слухачів;
– відображати об’єктивну реальність, що відповідає здоровому глузду;
– аргументами можуть служити лише положення, істинність яких була доведена, або вона взагалі ні в кого не викликають сумніву, тобто аргументи мають бути істинними;
– аргументи слід доводити незалежно від тези, тобто дотримуватися правила їх автономного обґрунтування;
– аргументи не повинні бути суперечливими;
– аргументи повинні бути достатніми.[82]
Аргументи повинні бути переконливими, необхідно дотримуватися логічного зв’язку між тезою та аргументами.
Н. А. Колотілова, сучасна дослідниця риторики, визначила такі види аргументів:
– аргументи до логосу;
– аргументи до етосу;
– аргументи до пафосу.[83]
Аргументами до логосу називають твердження, що стосуються предмета промови, тези, яка захищається оратором. Вони вважаються найбільш коректними і отримали назву “по суті справи” (argumentum ad rem).
Аргументи до етосу і аргументи до пафосу – це твердження, які апелюють не до суті справи, а до учасників спілкування (як самого оратора, та і аудиторії). [84]
Аргументи до етосу поділяють на:
– аргументи до авторитету;
– аргументи до особи.
Аргументи до авторитету оратор використовує тоді, коли необхідно посилити обґрунтування своєї тези думками відомих в науці авторитетів.
Аргументи до особи – це твердження, що підкреслюють особистісні якості іншої людини. Аргументи до особи використовують при критиці тверджень інших людей. Оратор у своїй промові намагається продемонструвати, що певні думки не є переконливими, оскільки людям, які їх наводили, не можна довіряти.
Аргументи до пафосу – це твердження, які спрямовані на те, щоб викликати в аудиторії такі почуття, які б сприяли сприйняттю слухачами тез оратора.
Аргументи до пафосу Н.А. Колотілова поділяє на:
– аргументи до вигоди;
– аргументи до пихи;
– аргументи до жалю;
– аргументи до сили;
– аргументи до публіки.
Аргументи до вигоди – це твердження, що стимулюють усвідомлення аудиторією своїх особистих інтересів у тій проблемі, яка обговорюється. Оратор використовує особисту зацікавленість слухачів у певній проблемі.
Аргумент до пихи – це твердження, що підкреслює певні якості співрозмовників, розхвалюють їх. Відомо, що люди дуже чутливі до компліментів. Оратор виголошує компліменти на адресу аудиторії ї цим запрограмовує її на прихильне ставлення до своєї промови. Майстерні і досвідчені оратори здебільшого застосовують компліменти у вступі та в завершенні промови.
Аргументи до жалю – це твердження, які викликають співчуття до того, що виголошує оратор. Оратор намагається розжалобити аудиторію і таким чином досягти мети – сприйняття слухачами слів оратора. Цим прийомом вдало користуються студенти на екзаменах (посилаються на важкі обставини життя, скрутне матеріальне становище, брак часу).
Аргумент до публіки – це звернення до почуттів аудиторії з метою відвернення слухачів від об’єктивного розгляду певної проблеми та схиляння їх до рішення у потрібному напрямі. Оратор може підкреслювати всіляко, що він є «своєю» людиною, яка розуміє проблеми слухачів. Такі аргументи часто використовують наші політики у публічних промовах. Цей прийом називають демагогією.[85]
Основні правила обґрунтування положень. Для оратора важливо знати правила аргументації та критики і вміти їх застосовувати на практиці.
Ці правила поділяються на:
1) правила щодо тези;
2) правила щодо аргументів;
3) правила щодо форми.
Правила щодо тези. Теза повинна залишатися незмінною упродовж усієї аргументації або критики.
Аргументи повинні бути обґрунтованими твердженнями.
Аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування тези.
Відношення між аргументами і тезою повинні бути відношенням підтвердження.
Переконливість аргументів. Аргументи повинні бути переконливими, такими, з якими всі повинні погодитися. Оратор у промові висуває тезу, а потім – аргументи на її користь. Слухачі чи співбесідники аналізують аргументи оратора, якщо вважають їх переконливими, то погоджуються з ними, а якщо ні – не погоджуються і не визнають його тезу.
Переконливість аргументів – це поняття відносне. Багато що залежить від ситуації, емоційного стану слухачів, їх професії, віку і т. ін.
Вважають сильними такі аргументи:
– наукові аксіоми;
– закони та офіційні документи;
– закони природи, висновки, підтверджені документально;
– висновки експертів;
– посилання на визнані авторитети;
– цитати з авторитетних джерел;
– свідчення очевидців;
– статистичні дані.
Досвідчені оратори вважають, що оптимальне число аргументів три, оскільки один аргумент – це просто факт, два аргументи ще можна заперечити, а з трьома це здійснити важко. Третій аргумент – це третій удар. Якщо використовувати більшу кількість аргументів, то у слухачів складеться враження, що на них чиниться тиск, їх намагаються умовити. Тут слушно згадати приказку «Хто багато доводить, той нічого не доводить». «Багато» аргументів починаються з четвертого.
Залежно від посилення чи послаблення аргументації до кінця виступу, видатний російський вчений Й. А. Стернін визначив такі її способи, а саме:
Нисхідна аргументація передбачає використання спочатку сильних аргументів, а потім – слабших. Завершується виступ емоційним проханням, спонуканням до дії, висновком. Наприклад, студент просить надати йому гуртожиток, аргументує це поганим матеріальним станом родини. Мої батьки… У мене… Прошу надати мені гуртожиток.
Висхідна аргументація передбачає посилення і нагнітання аргументів під кінець виступу:
У нашому місті багато малозабезпечених людей…Вони одержують малу заробітну платню… Гроші постійно затримують… Ціни постійно зростають… Ми повинні допомогти цим людям.
Одностороння аргументація передбачає виклад оратором аргументів тільки «за» чи тільки «проти».
Двостороння аргументація передбачає виклад оратором протилежних точок зору, надання можливості співставити різні точки зору і вибрати одну. Різновидом двосторонньої аргументації є спосіб контраргументації. Оратор наводить свої аргументи як заперечення доказів опонента. Наприклад: Кажуть, що сучасні студенти не люблять читати… Що ж, давайте проаналізуємо факти… – і далі ця теза заперечується.
Заперечна аргументація передбачає руйнування оратором реальних чи можливих контраргументів реального чи віртуального опонента.
Підтримувальна аргументація. Оратор висуває лише позитивні аргументи а контраргументи ігнорує.
Дедуктивна аргументація спрямована від висновку до аргументів. Спочатку висловлюється теза, а потім вона пояснюється аргументами.
Нам треба оволодіти риторичною майстерністю. По-перше, …По-друге… По-третє…
Індуктивна аргументація. Висловлюються спочатку аргументи, а потім – висновки. Наприклад: Розглянемо стан української мови. У нас низький рівень грамотності школярів; у нас погано володіють українською мовою представники влади та журналісти. Таким чином, ми повинні переглянути систему викладання української мови, її статус у державі. [86]
У різних аудиторіях виявляються ефективними різні типи аргументів. Аргументація повинна бути орієнтована на конкретну аудиторію, конкретну тему, тому давати конкретну рекомендацію щодо аргументації складно.
Третій етап. Етап елокуції – це словесне оформлення думки. На цьому етапі складається текст наукової доповіді.
Серед принципів побудови наукової доповіді сучасна українська дослідниця Любов Спанатій виділяє такі:
1. Принцип стислості, компактності. Аудиторія не любить довгих виступів. Короткий виступ оцінюється завжди краще, ніж тривалий (якщо мати на увазі один і той самий зміст). Аудиторія, як правило, оцінює короткі виступи як виступи по суті.
2. Принцип послідовності. Не перескакуйте від однієї теми до другої, викладайте матеріал послідовно.
3. Принцип цілеспрямованості. Виступ композиційно потрібно будувати так, щоб слухачі сприймали його в такій послідовності: проблема – тема – теза – аргумент – мета виступу.
4. Принцип нарощування зусилля. Темп мовленнєвої дії на слухачів повинен зростати від початку до кінця. Це можна здійснювати за допомогою розміщення матеріалу за значимістю, зусиллям емоційного напруження, розміщенням аргументів, фактів.
5. Принцип результативності. Виступ обов’язково повинен мати висновок: заклик до якоїсь дії, певні рекомендації.[87]
Структура композиції наукової доповіді. Після написання плану ораторові необхідно попрацювати над побудовою окремих частин промови. Популярною вважається трискладова композиція доповіді: вступ, головна частина, висновки. Кожна частина доповіді має свої специфічні особливості, які необхідно враховувати під час підготовки до неї. Початок і кінець вимагають особливої уваги, оскільки це зумовлено специфікою сприйняття мовного повідомлення.
О. М. Семеног вважає, що вступ виконує кілька функцій: психологічну – закріплення контакту, уваги і зацікавленості, які були викликані зачином, створення, створення необхідного настрою; змістову – опис цільової настанови промови, повідомлення теми, перелік і коротка характеристика проблем, які аналізуються в основній частині; концептуальну – наголошення на специфіці теми, визначення її актуальності і наукової значущості.
Внаслідок невдалого початку втрачається інтерес слухачів до теми, розпорошується їхня увага. Вступ підкреслює актуальність теми доповіді, акцентує її значення для аудиторії, в ньому коротко висвітлюється історія питання. Перед оратором у вступі ставиться психологічне завдання – підготувати слухачів до сприйняття змісту. Кожна частина доповіді має свої особливості, які зумовлені специфікою сприйняття ораторської промови, тому її початок і кінець, вступ і закінчення, повинні бути в центрі уваги.
Досвідчені оратори рекомендують починати свій виступ цікавим прикладом, прислів’ям, приказкою, крилатим висловом, гумористичним зауваженням. У вступі також може бути використано цитату, яка примушує слухачів задуматися над словами оратора, глибоко осмислити висловлене. Викликає інтерес до виступу, привертає увагу також розповідь про якісь особливі події, що мають стосунок до теми та даної аудиторії. Ефективним засобом, що привертає увагу слухачів, активізує їхню розумову діяльність є питання до аудиторії.
Прийом парадоксального цитування використовується з метою створення певного емоційного настрою слухачів та підготовки аудиторії до сприйняття своїх ідей. Щоб знайти цікавий та оригінальний початок, необхідно багато працювати, думати, шукати. Це творчий процес, що вимагає значних зусиль і попередньої системної підготовки. Необхідно враховувати, що кожна тема вимагає певного, особливого початку. Тут також потрібно враховувати склад аудиторії, ступінь її підготовленості, інтелектуальний рівень, емоційний стан, соціальний статус, вік, життєвий досвід.
В основній частині послідовно висвітлюється тема промови, розтлумачується основні положення, переконливо доводиться їх правильність, вмотивованість, логічність висновків. У основній частині необхідно дотримуватися правила композиції: логічна послідовність, стрункість викладу матеріалу. Промовець використовує аргументацію, аналізує теоретичні положення, приклади. Основна частина наукової доповіді містить виклад матеріалу, доказ та спростування.
У змісті викладу матеріалу, за Л. І. Мацько, можуть використовуватися такі функціональні типи мовлення: розповідь, опис і роздум.
Розповідь – це тип мовлення, який виражає повідомлення про послідовний розвиток подій (історія питання, суть проблеми, факти, події). Цим типом мовлення послуговуються, коли необхідно проілюструвати сказане конкретними прикладами чи проаналізувати якийсь факт, ситуацію.
Опис – це систематизований виклад предмета промови, його частин, особливостей. За його допомогою доповідач готує слухачів до доказу.
Роздум – це тип мовлення, за допомогою якого доводять або спростовують якісь тези, розкривають зв’язки між явищами дійсності. У роздумі переважають причинно-наслідкові зв’язки. Роздуми дають змогу активізувати увагу слухачів. [88]
В основній частині активно використовуються різноманітні докази істинності тези.
Докази – це міркування за визначеними правилами, що обґрунтовує яке-небуть твердження. У різних галузях науки цей термін має різні значення. Це логічне доведення чогось, вони є домінантою аргументації, за їх допомогою переконують слухачів.
Основна частина також передбачає спростування доказів.
В науці особливо важливо довести помилковість чи хибність суджень інших дослідників, тому важливо молодому науковцю засвоїти мистецтво спростування.
Спростування – це доказ від протилежного, аргумент від опонента, який бачить істину інакше. Спростування може викликати полеміку. Воно здійснюється трьома способами:
– критикою тези;
– критикою аргументів;
– критикою демонстрацій.
Спростування або критика тези – це доказ необґрунтованості, помилковості висловленої опонентом тези.
Спростування тези може бути прямим або опосередкованим.
Пряме спростування – це міркування, в якому аргументація будується таким чином: спочатку умовно припускається істинність висунутого положення і з нього логічно виводяться наслідки. Якщо теза є істинною, то з неї випливають наслідки.
Якщо при порівнянні наслідків з фактами виявиться, що вони суперечать об’єктивним даним, то аргументи визнають необґрунтованими. На цій основі робиться висновок про хибність самої тези, оскільки хибні наслідки завжди свідчать про хибність основи. За допомогою прямого спростування доводять необґрунтованість тези, не висуваючи ніякої ідеї на заміну.
Опосередковане спростування. Опонент може не аналізувати тезу протилежної сторони, не перевіряти ні аргументі, ні доказів. Зосереджується увага на докладному і всебічному обґрунтуванні власної тези. Якщо аргументація ґрунтовна, робиться висновок про хибність тези опонента. Таке спростування можливе, якщо теза і антитеза регулюються принципом «третього не дано», тобто істинним може бути лише одне з двох тверджень.
Критика аргументів – передбачає використання таких доказів, істинність яких не викликає сумнівів. Якщо опоненту вдається довести хибність аргументів, то звідси випливає необґрунтованість тези. Критика аргументів може виявлятися в тому, що опонент вказує на неточний виклад фактів. Двозначність узагальнення статистичних даних, висловлює сумнів у авторитетності експерта, на висновок якого посилається опонент.
Критика демонстрації – третій спосіб спростування. Він зводиться до того, що в міркуваннях опонента немає логічного зв’язку між аргументом і тезою. Коли теза не випливає з аргументів, вона вважається необґрунтованою і потребує нової аргументації.
Важливою композиційною частиною промови є висновки. Переконливі і яскраві, вони запам’ятовуються слухачам, справляють приємне враження від виступу, а невдалий висновок – навпаки, може загубити справу. Досвідчені оратори рекомендують у висновках повторити основну думку, підвести підсумки сказаного.
У процесі осмислення висновків необхідно особливо продумати останню фразу. Якщо перші слова оратора повинні привернути увагу слухачів, то останні – посилити ефект промови, мобілізувати надихнути слухачів, закликати до активної діяльності.
Кінцівка – це остання частина наукової доповіді. Її характер визначає мета та зміст промови, наприклад, вплинути на інтелектуальну сферу слухачів. Кінцівка містить етикетні формули мовлення на зразок: наразі це все, час вичерпано, дякую за увагу, щасливий був знову зустрітися з вами, зичу вам творчих успіхів, сподіваюся на подальшу співпрацю, сподіваюся на порозуміння і т. ін.
Четвертий етап – меморія. Меморія – розділ класичної риторики, призначення якого – допомогти риторові запам’ятати зміст промови; запам’ятовування, вивчення промови напам’ять. Меморія передбачає тренування, а саме:
– читання тексту наукової доповіді вголос;
– вимірювання затрат часу на читання наукової доповіді;
– внесення уточнень і виправлень;
– позначення ключових слів;
– написання цифр буквами;
– перебудова (за потреби) складних синтаксичних конструкцій на прості речення;
– введення у текст доповіді дієслів з функцією контакту, а саме: з’ясуємо, простежимо, розглянемо, охарактеризуємо, уточнимо, пояснимо, відзначимо, порівняємо, розмежуємо, продемонструємо і т. ін.[89].
Н. А. Колотілова визначає такі способи запам’ятовування тексту промови, які цілком доречні стосовно наукової доповіді:
– механічний, логічний, мнемотехнічний. Дослідниця дає їм таке пояснення:
1. Механічний спосіб запам’ятовування – це такий спосіб, основу якого складає багатократне повторення того, що треба запам’ятати.
Дослідниця називає його зубрінням і підкреслює, що він не досить ефективний, але інколи необхідний.
2. Логічний спосіб запам’ятовування – це такий спосіб, основу якого складає усвідомлення смислового зв’язку між елементами матеріалу. Логічне запам’ятовування передбачає виконання таких умов:
1) усвідомлення того, для чого потрібно запам’ятати матеріал;
2) розуміння смислу того, що треба запам’ятати.
Мнемотехнічний спосіб запам’ятовування – це такий спосіб, який ґрунтується на тому, що матеріал переводиться в іншу знакову систему, в інші образи, які людині легше зберегти в пам’яті. Одним із провідних видів мнемотехніки Н. А. Колотілова називає асоціативний спосіб запам’ятовування. Суть його в тому, щоб створити асоціації, які є ключем до гарної пам’яті. Сам Цицерон користувався цим методом, який називається «римська кімната». Таку кімнату можна уявити і розмістити у ній предмети, кожен з яких розташований в чітко визначеному місці «раз і назавжди». Оратор ключові думки промови пов’язує з певними предметами в кімнаті в тому порядку, в якому він рухається у своєму приміщенні. Вчені вважають, що ефективність «римської кімнати» визначаються функціями лівої та правої півкуль головного мозку й принципами запам’ятовування. Кожен оратор самостійно розробляє для себе оптимальну методику запам’ятовування, щоб його спілкування було успішним, а не було суцільним читанням промови.[90]
Досвідчені оратори рекомендують певним чином позначити текст промови, підкреслити її основні положення, пронумерувати питання, виділити прізвища, назви, статистичні дані, початок і кінець цитат, позначити ілюстративні приклади. Система позначень може бути різноманітною, наприклад: пряма чи хвиляста лінії; римські та арабські цифри; використання фломастера; обведення слів у рамку чи коло і т. ін.). Таким текстом легко користуватися під час виступу. Досить кинути погляд на сторінку, щоб відновити в пам’яті хід думок, знайти потрібний матеріал. Виступ з опорою на текст створює враження вільного володіння матеріалом, дає можливість оратору впевнено спілкуватися зі слухачами.
П’ятий етап. Акція – завершальний етап ораторської дії, виголошення промови. Акція – це перш за все налагодження контакту з аудиторією, привернути увагу якої можна за допомогою прийомів. Серед найважливіших О. М. Семеног називає такі:
– прийом співучасті (використання дієслів 1-ї особи особи множини – зазначимо, зупинимося на таких аспектах);
– прийом навіювання (апелювання до спільності професійних, соціальних, наукових інтересів);
– прийом текстового очікування (подається спочатку факт, а відтак його пояснення);
– прийом психічної паузи між блоками наукової інформації (її тривалість 5 – 7 секунд);
– прийом парадоксальної ситуації (розгляд однієї події у різних аспектах);
– прийом постановки проблемного питання (формулювання на початку доповіді проблемного запитання і пошук відповіді на нього впродовж виступу спільними зусиллями зі слухачами);
– прийом використання фактичного матеріалу, засобів наочності. Прикладів, (залучення до доповіді статистичних даних, таблиць, графіків, наведення прикладів-ілюстрацій з метою поглиблення уяви слухачів і глядачів про предмет наукового діалогу).[91]
Особливо небезпечними вважаються помилки на початку доповіді. Спочатку оратора сприймають візуально, тому відомий дослідник П.Сопер говорив, що хороше мовлення на добру чверть сприймається виключно зоровим шляхом, а приблизно 50% інформації у процесі публічного виступу передаються невербально. Врешті все це свідчить про непересічне значення зорового сприйняття елементів мовлення. Тому результат наукової доповіді залежить не тільки від її змісту, але й від враження, яке справляє на слухачів оповідач. Зовнішній вигляд оратора-доповідача повинен відповідати важливості моменту. Й. А.Стернін щодо цього рекомендує: «Чоловікові краще читати доповідь в костюмі, який повинен бути в міру модним. Жінка теж повинна бути одягненою помірковано модно, оскільки занадто модно одягнені жінки сприймаються аудиторією негативно. Костюм чи сукня не повинні щільно облягати фігуру. Жінці краще виступати без прикрас, чоловікові прибрати все з кишень (записи, олівці і ручки, газети). Одяг доповідача повинен його віку, будь-яка невідповідність в той чи інший бік дратує аудиторію. Знижують довір’я до оратора: одяг яскравих тонів; занадто модний одяг; чисельні прикраси; деякі елементи жіночого одягу (мережива, «воланчики» та ін.). Підвищують довіру окуляри з темною оправою»[92].
Погляд доповідача має велике значення для впливу на аудиторію. Досвідчені оратори радять підтримувати зоровий контакт з аудиторією упродовж усієї доповіді. Необхідно дивитися на слухачів таким чином, щоб не виділяти когось персонально. Велику аудиторію вони радять розбити на сектори і у процесі доповіді повільно переводити погляд повільно від одного сектора до наступного. Не рекомендується дивитися повз слухачів (у простір), на підлогу, ноги, стелю, вікно, розглядати предмети, оскільки саме ці об’єкти будуть поглинати промову. Якщо оратор не дивиться в аудиторію, то можна вважати, що він і не звертається до неї. З іншого боку, довгий пильний погляд в очі може викликати в слухача відчуття тиску, неспокою. Тому впродовж тривалого часу краще дивитися в обличчя, а не прямо в очі. Як вираз зацікавленості погляд в очі сприймається тоді, коли він є короткочасним.[93]
Відомо, що монотонна інтонація стомлює слухачів, тому її час від часу необхідно міняти відповідно до змісту доповіді. Інтонація, що не відповідає змісту доповіді, дратує слухачів і викликає недовіру до слів, девальвує значення Слова, а іноді навіть надає комічності ситуації.
Гучність голосу доповідача повинна бути голоснішою щоденної, вона повинна відповідати розмірам аудиторії. Сила голосу – важлива складова спілкування, вона залежить від емоційного стану доповідача, його здатності володіти собою. Занадто підвищена сила голосу може бути свідченням агресивності мовлення. Слабка сила голосу свідчить про невпевненість доповідача. Вчені стверджують, що сила голосу залежить від характеру, виховання, ситуації мовлення.[94] Темп мовлення повинен відповідати 120 словам на хвилину. Досвідчені оратори також надають уваги паузі. Паузи можуть бути логічні та психологічні. Особливого значення психологічній паузі надавав К. Станіславський. Він писав: «Психологічна пауза дає життя думці, фразі й такту, намагаючись передати підтекст. Якщо без логічної паузи мова бездумна, то без психологічної вона позбавлена життя…Психологічна пауза говорить без слів. Вона змінює їх поглядами, мімікою, випромінюванням, натяками, ледь вловимими рухами і багатьма іншими свідомими і підсвідомими засобами спілкування. У паузі передають ту частину підтексту, що йде не тільки від свідомості, а й від самої підсвідомості, яка не піддається конкретному словесному виразу. Вона не підлягає жодним законам, а їй підкорюється всі без винятку закони мовлення. Психологічна пауза спроможна замінити собою логічну, не знищуючи її»[95].
Важливою складовою успіху доповідача вважають дикцію. Дикція – це чітка, виразна вимова звуків. Дикція передбачає не тільки точність мовлення, але й активізацію процесу спілкування. Доповідач з поганою дикцією дратує слухачів, дистанціює їх увагу від змісту доповіді. Кожен промовець, викладач, лектор, учений повинен дбати про свою дикцію і удосконалювати її за допомогою спеціальних вправ.
Доповідач повинен контролювати свою позу і жести. У зв’язку з цим, Й.А.Стернін рекомендує доповідачу дотримуватися таких вимог:
1. Жестикуляція повинна бути природною, відповідати природним імпульсам людини до жестів.
2. Жестикуляція повинна бути помірною, жести не повинні бути неперервними.
3. Жести необхідно урізноманітнювати, не можна повторювати один і той же жест. Це дратує аудиторію.
4. Жестикулюйте обома руками.
5. Не можна пальцями теребити одяг, прикраси, торкатися годинника та ін.. Це розглядається слухачами як вияв вашої невпевненості. Такі жести називаються нав’язливими: вони дуже відволікають слухачів, а мову доповідача роблять монотонною і невиразною.
6. Не робіть різких поривчастих рухів ліктями.
7. Не переривайте початі жести, доведіть їх до кінця.
8. Не рухайте відкрито пальцями.
9. Робіть жести тільки вище пояса; жести нижче пояса сприймаються слухачами як ознака невпевненості, розгубленості.[96]
Кажуть: «Кінець – ділу вінець». Відповідно до закону краю, останнє запам’ятовується краще, надійніше залишається в пам’яті. Обов’язково необхідно пояснити, навіщо потрібна слухачам інформація, яку містила наукова доповідь. Така заключна частина несе дві важливі функції: нагадати основну думку і пояснити, що з нею робити.
Після виголошення наукової доповіді наступає етап релаксації, аналізу своєї роботи.
Успіх наукової доповіді залежить від багатьох факторів, серед них такі: рівень підготовленості доповідача, його комунікативні уміння, його здатності переконувати, гармонійно поєднувати всі складники академічного мовлення.
Запитання. Завдання
1. Дайте визначення науковій доповіді.
2. Назвіть основні етапи підготовки до наукової доповіді.
3. Розкрийте особливості першого етапу підготовки до наукової доповіді.
4. Розкрийте особливості підготовки до наукової доповіді.
5. Які є моделі викладу матеріалу наукової доповіді.
6. Поясніть особливості лінійної моделі подачі матеріалу наукової доповіді.
7. Розкрийте суть методів викладу матеріалу у контексті фабульно-інтригуючої моделі.
8. Поясніть, що таке теза?
9. Поясніть, що таке аргументи?
10. Назвіть види аргументів за Н.А. Колотіловою.
11. Розкрийте правила обґрунтування положень.
12. Розкрийте способи аргументації за Й.А. Стерніним.
13. Розкрийте принципи наукової доповіді.
14. Поясніть особливості структури наукової доповіді.
15. Поясніть, що таке спростування.
16. Розкрийте суть четвертого етапу підготовки до наукової доповіді.
17. Розкрийте суть п’ятого етапу підготовки до наукової доповіді.
