Технічний аспект підготовки до лекції.

Чіткість викладу думки, логічна послідовність зумовлюється попередньою копіткою роботою у процесі підготовки тексту лекції. Досвідчені викладачі рекомендують вести записи відповідно тематики лекційного курсу. Краще записувати цитати, думки провідних учених, висловлювання видатних людей не в зошитах і блокнотах, а на окремих карточках, у верхній частині яких записувати олівцем назву теми, що її стосується запис. Потім ці карточки розкладаються у течку відповідно теми. Таким чином утворюється особистий архів викладача.

Варто скористатися рекомендаціями Й. А. Стернина щодо технічного боку підготовки до лекції. Він радить:

1. Скласти перелік фактів, які, на вашу думку, стосуються даної теми. Додати сюди навіть те, що дотично стосується теми, оскільки воно може знадобитися у майбутньому.

2. Виділити головне і підкреслити другорядне. Залишити між ними місце і після запису головних пунктів занотувати другорядні.

3. Закреслити все зайве з первинного переліку фактів, що не стосується теми.

Запитаннями завершуються публічні виступи, тому загальне враження про оратора складається саме у процесі відповіді на питання. За структурою питання складається з двох частин: базис (передумова, передпосилка), який містить початкову інформацію і другу частину, що вказує на недостатність обізнаності.

Питання розрізняють відповідно:

– логічної структури – уточнюючі (закриті, однозначні) і доповнюючі (відкриті, спеціальні);

– складу – прості і складні (такі, що складаються з декількох питань);

– форми – коректні (в основі яких правильні судження) і некоректні (в основі яких неправильні судження, тому правильні відповіді на такі питання неможливі);

– характеру – нейтральні (доброзичливі) і недоброзичливі (провокаційні).

У свою чергу відповіді бувають правильними, становлять собою істинне судження, неправильними і не по суті.

Щодо об’єму відповіді можуть бути стислими і розгорнутими.

Існують різноманітні прийоми ухилення від відповіді:

1. Пропуск використовується, якщо задають складне питання чи декілька підряд, у письмовій формі.

2. Відповідь зустрічним питанням дозволяє відволікти увагу, спокусити іншою проблемою чи іншим аспектом проблеми. Наприклад:

– Як ви ставитесь до нашого президента?

– А ви?

3. Відкладення питання – найбільш ефективний спосіб при систематичному спілкуванні з аудиторією, коли існує щаслива можливість наступної зустрічі. Це допустима форма відхилення від питання у викладацькій роботі.

4. Індивідуальна відповідь не під час публічного спілкування, а після завершення зустрічі, лекції, уроку.

Поряд з цим існують недопустимі прийоми ухилення від відповідей. До них належать:

– іронія над питанням чи особою, що його задає;

– відповідь не по суті справи.

Такі відповіді компрометують того, хто відповідає на питання, в очах аудиторії.

Стосовно відповідальності людини за сказане видатний філософ І. Ільїн сказав: «Почуття відповідальності викликає в людини прагнення до предметного і правильного міркування і відповідно рішення застосовувати свою силу думки обережно і обґрунтовано. Звідси виникає готовність – утриматися від міркування всюди, де немає достатньої компетентності, чесно і сміливо говорити «не знаю», «не бачу», «не досліджував», «не продумав», «не розумію», «не можу». Необхідно привчити себе до того, що моя сила міркування чи роздумів має свої межі, що я не в змозі судити там, де не бачу і не розумію; що краще виглядати в очах когось неуком чи дурнем, ніж виглядати нахабним базікою. Треба вчитися бути покірливим. Важливіше і дорогоцінніше бути смиренним аскетом у судженнях та міркуваннях, ніж самовпевненим всезнайком. Необхідно відучити себе від усякого недоречного апломбу, цієї першої ознаки обмеженості чи навіть дурості».[73]

4. Нарешті з’ясуйте, чого не вистачає у вашій лекції, позначте стрілочкою на полях, де необхідно додати належний матеріал.

5. Розбийте план на вступ, основну частину і висновки. Це необхідно зробити для того, щоб вступ і висновки були найкраще сформульованими. До того ж вступні і заключні фрази краще записати дослівно, без скорочень.

6. У процесі підготовки плану основної частини лекції прослідкуйте, щоб перехід від однієї думки до наступної був логічним. Використовуйте нумерацію питань (Тепер переходимо до наступного питання) чи задавайте питання на зразок: Що ж є причиною такого стану справ у цій галузі?

7. Намагайтеся, щоб кожна теза була підкріплена фактами, щоб їх було декілька.[74]

Запитання. Завдання

1. Поясніть значення слова «лекція».

2. Назвіть імена видатних лекторів-педагогів вищої школи.

3. Назвіть переваги лекції порівняно з іншими формами навчальної роботи студентів.

4. Назвіть основні недоліки лекції як форми організації навчання у вузі.

5. Назвіть основні функції лекції.

6. Назвіть основні види лекцій.

7. Вкажіть різницю між оглядовою та заключною лекціями.

8. Назвіть основні вимоги до лекції в вузі.

9. Назвіть основні типи лекційного навчання.

10. Поясніть специфіку організації лекції у педагогічному університеті.

11. Окресліть психолого-педагогічні основи лекції.

12. Назвіть основні вимоги до лектора.

13. Назвіть основні види лекційного красномовства (за Л. І. Мацько).

14. Поясніть особливості архітектоніки лекції.

15. Назвіть основні методи подачі лекційного матеріалу.

Наукова доповідь

Основні питання.

1.Наукова доповідь як жанр академічної риторики.

2. Інтенція – перший етап підготовки наукової доповіді.

3. Диспозиція – другий етап підготовки наукової доповіді.

4. Елокуція – третій етап підготовки наукової доповіді.

5. Меморія – четвертий етап підготовки наукової доповіді.

6. Акція – п’ятий етап підготовки наукової доповіді.

7. Релаксація.

 

Література

Основна

1. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К.: Вища шк., 2006. – 311 с.
2. Сагач Г. М. Золотослів: Навчальний посібник для середніх і вищих навчальних закладів. – К.: райдуга, 1993. – 378 с.
3. Спанатій Л. С. Риторика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2008. – 144 с.

Додаткова

1. Волкова Н. П. Професійно-педагогічна комунікація: Навч. посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 256 с.
2. Данильченко Н. И. Коммуникативная стратегия убеждения: тактики лидера // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Ізмаїл, 2002. т. Вип.12:Історичні науки. Педагогічні науки. Філологічні науки. – С.110–113
3. Зінченко В. Як не провалити публічний виступ // Відкритий урок: Розробки. Технології, Досвід. – К.:Плеяди, 2009, N N 5. – С. 84–85
4. Ильченко В. И., Шелюто В. М. Феномен сакрального в историко-культурном пространстве. – Киев: АО «ИТН», 2002.
5. Коноваленко С. Особливості публічного виступу // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість. – Київ:Вид-во Європейського ун-ту, 2005, N Т. 5. – С. 47–49
6. Криворотенко О. Риторика. Система аргументів // Українська мова та література. – Киiв: Шкільний світ, 2011, N N 19/20. – С. 30–33
7. Крутій К. Основи успішного публічного виступу // Директор школи. Шкільний світ. – Киiв:Шкільний світ, 2010, N N 19.– С. 30–31
8. Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової мови: Навч. посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 360с.
9. Радзівіл Г. Риторика в контексті філологічної освіти // Українська мова та література, 2007. т. № 40 (жовтень). – С. 8.
10. Рапацевич Е. С. Педагогика: большая современная энциклопедия. – Мн.: «Соврем. Слово», 2005.
11. Семеног О. М. Культура наукової української мови: Навч. посібник. – К.: ВЦ «Академія», 2010. – 216с.
12. Шкловцова Л. О. Риторика – теорія аргументації у публічній аудиторії // Країна знань. – Київ, 2007, N N 6. – С. 20–21

Наукова доповідь – жанр академічної риторики, розгорнуте тематичне повідомлення, що призначається для усного публічного прочитання та обговорення. Виголошується на конференціях, симпозіумах, семінарах і т. ін.

Зазвичай наукова доповідь виголошується на пленарному засіданні досвідченими вченими-фахівцями певної галузі знань.

Наукова доповідь може бути тематичною, інформаційною та звітною. Тематична наукова доповідь – це розгорнутий виклад певної наукової проблеми. Інформаційна доповідь знайомить присутніх про стан справ у відповідній галузі наукової діяльності. Звітна доповідь узагальнює результати роботи науково-дослідних колективів.[75] Вона подає інформацію про хід справ за певний період часу. Наприклад, керівник наукового студентського товариства може доповідати про роботу за семестр.

Підготовка доповіді відбувається поетапно.

Перший етап у класичній риториці має назву інтенція (віднайдення). Спочатку обирається тема наукової доповіді, вона повинна чітко сформульованою, відображати зміст. Потім визначається мета особисто для себе і для слухачів. Важливо вивчити якомога більше літератури з даної теми, використати енциклопедії, словники, статті збірників наукових праць, матеріали конференцій, Internet. Необхідно критично проаналізувати зміст наукових праць учених даної галузі знань, з’ясувати, чи збігаються їхні погляди на проблему з поглядами автора, систематизувати прочитане, занотувати особливо важливий і цікавий матеріал на окремі карточки чи внести його в окремий файл на комп’ютері. Вчені вважають, що «підготовка доповіді – це не стільки збір інформації, скільки виношування власних думок з певної теми, глибоке осмислення її».[76] Саме тому вони не радять залишати опрацювання літератури на останні два-три дні, а робити це заздалегідь, завчасно, щоб мати можливість «виносити» думку.

Корисно записувати спочатку чужі думки, а потім свої, порівнювати їх. Для цього радимо поділити аркуш паперу на дві частини: ліворуч фіксувати думки різних дослідників, а праворуч – власні роздуми.

Другий етап підготовки – диспозиція – передбачає компонування майбутньої промови, складання її плану, окреслення моделі викладу матеріалу, яка може бути або лінійною, або інтриго-фабульною.

Вдало складений план – одна з передумов успіху наукової доповіді. Він може бути робочим і основним.

Робочий план складається після підбору літератури та фактичного матеріалу, обдумування теми. У процесі складання такого плану не тільки відбираємо питання обраної теми, але й виокремлюємо найбільш суттєві з них, визначаємо їх послідовність. До робочого плану можна вносити формулювання окремих положень, наводити факти, цифри, які необхідно використати у промові. Складання робочого плану допомагає краще осмислити структуру виступу, з’ясувати, які частини промови виявилися перевантаженими фактичним матеріалом, які навпаки, не мають ніяких прикладів; які питання необхідно опустити через їх другорядність та несуттєвість, а які варто включити до промови. Робочий план дає можливість позбавитися недоліків у побудові промови, він може мати декілька варіантів, а у процесі роботи уточняється, скорочується чи розширюється. Він є цінним для самого оратора, його пунктами можуть бути не тільки закінчені речення, але і незакінчені, навіть словосполучення чи окремі слова.

На основі робочого плану складається основний план, він називає питання, які будуть висвітлюватися у промові. Його пишуть не стільки для оратора, скільки для слухачів, щоб полегшити процес сприйняття.

Формулювання пунктів основного плану повинні бути чіткими і зрозумілими. Це план повідомляють слухачам після оголошення теми промови чи виступу. Слухачі під час таких виступів ведуть записи, а план допомагає їм слідкувати за процесом викладу матеріалу. У процесі виголошення вітальних, закличних, стислих інформаційних промов повідомлення плану є недоречним.

План може бути простим і складним. Перший складається з кількох пунктів, стосовно основної частини, його можна перетворити у складний, розбивши пункти на підпункти. Складний план має вступ, головну частину, висновки, він мусить бути логічно послідовним, мати перехідні місточки від одного пункту до іншого.

Як було сказано раніше, важливою частиною цього етапу є визначення моделі викладу матеріалу (лінійної чи інтриго-фабульною).

Лінійна модель передбачає подачу матеріалу «за логікою реального життя», нагадуючи природній плин подій, які йдуть одна за одною. Сюжет розгортається ланцюжком, поступово, у логічній послідовності. Тут «вся увага спрямована на сам виклад предмета, а мовець виконує роль реєстратора фактів, літописця чи хронікера подій, не втручаючись у їх хід», – пише Л. І. Мацько. Така модель викладу зручна і для мовця, і для слухача, проте ця комфортність може завдати шкоди, «приспати» аудиторію, послабити інтерес до теми. Щоб запобігти втрати уваги слухачів, дослідники радять краще обрати другу модель викладу матеріалу.

Історичний метод – виклад матеріалу в історичній послідовності, опис та аналіз змін, що відбулися з особою, предметом упродовж певного часу.

Використання різноманітних методів викладу матеріалу в одній промові дозволяє зробити структуру її головної частини оригінальною, нестандартною.

Друга модель – фабульно-інтригуюча. Вона потребує більш ґрунтовної підготовки і від автора, і від слухачів, які повинні весь час стежити за промовцем, ходом та маневрами його думки, оскільки у «фабульно-інтригуючому тексті попередня й наступна події можуть мінятися місцями, щось пропускатися, членуватися на епізоди або, навпаки, об’єднуватися, розвиватися в обох напрямах – до фіналу і до початку. Текст може починатися з висновку, конфлікту, якоїсь незначної деталі».[77]

Друга модель викладу предмета використовує такі методи викладу матеріалу, як-от: дедуктивний, індуктивний, аналогійний, стадійний та концентричний.

Дедуктивний метод (від лат. deduction – виведення) послідовний виклад матеріалу від загального до часткового. Оратор на початку промови висуває певні положення, а потім з’ясовує їх зміст на конкретних прикладах, фактах. Цей метод широко використовується у навчальному процесі середньої та вищої освітніх ланок. Дедуктивний метод веде слухачів від наслідку до причини і цим провокує на пошуки цієї причини: фактів, подій, ознак, властивостей, що дають змогу зробити саме таке загальне положення, а не інше. Запам’ятовується слухачам якраз причина, бо вона має образ конкретного факту, а загальне положення треба розуміти силою міркування і завчити напам’ять, спираючись на факти. Дедуктивний метод поширений в риториці як такий, що відповідає за побудову правильних умовисновків: задаються правила типу чи класу одиниць (посилання), якщо факт відповідає цим правилам, він підлягає закономірностям цього типу чи класу.[78]

Індуктивний метод (inductio – збудження) викладення матеріалу від часткового до загального. Оратор у промові відштовхується від часткового, а потім поступово підводить слухачів до загальних висновків. Ритори вважають, що цей метод легший, оскільки «думка «визріває» на конкретних фактах», він спочатку вимагає інтелектуальної роботи і від промовця, і від слухачів, а потім – конкретно-чуттєвого сприймання та емоційного переживання. Індуктивний метод активно використовується у початковій освітній ланці, оскільки будується на конкретно-чуттєвій основі.

Метод аналогії (гр. Analogia – відповідність, схожість, подібність) співставлення, порівняння різних явищ, подій, фактів. Він є варіантом індуктивного методу, оскільки теж веде слухача від конкретного до загального, а також допомагає «залучати в обіг на основі подібності і відповідності новий, ще невідомий матеріал, закріплюючи його на фоні відомого, отже, розширює межі нашого пізнання світу поза можливостями конкретного бачення. За відомими зразками, аналогами».[79] Зазвичай аналогія проводиться до того, що добре відоме слухачам. Це сприяє кращому розумінню матеріалу, що викладається, допомагає сприймати основну ідею, посилює емоційний вплив на аудиторію.

Концентричний метод (лат. kon – префікс, що означає об’єднання, поєднання, сумісність і centrum – центр, зосередження) – розташування матеріалу промови навколо головної проблеми, що порушується автором. Оратор переходить від загального розгляду центрального питання до конкретного і поглибленого аналізу. Цей метод використовується тоді, коли виникає потреба вивчити проблему. «Структура викладу матеріали промови нагадує серію кілець, в центрі якої головна точка – ідея, до якої колами сходяться ближчі. А потім дальшого питання».[80]

Ступінчатий або стадійний метод (гр. stadia – сходинка, рівень) послідовний виклад питань одне за одним, що використовується в лінійній побудові повідомлення, вимагає завершеності думки на кожній стадії, інакше наступна стадія не буде мати міцної опори. Вчені вважають, що цей метод схожий на кладку цегли, тут відбувається градування теми за сходинками або вгору, або вниз, або від більшого до меншого (і навпаки), або від конкретного до загального (і навпаки). Вони зауважують, що «всі спокуси повернутися до попередньої стадії, щоб щось уточнити, спростувати мають бути передбачені оратором у підготовчому періоді і зняті до процесу викладу матеріалу. Якщо цього неможливо передбачити, то не треба вдаватися до стадійного методу, бо він вимагає суворого дотримання лінійності в розгортанні думки».[81]

Окрім моделі та методів викладу предмета, важливо правильно дібрати аргументацію.