Тема 4. Регіон у системі територіального поділу праці

4.1. Територіальний поділ праці

 

Адміністративно-територіальний розподіл України базується на успадкуванні від Радянського Союзу системи галузевого управління, за якої регіони розглядалися як суб'єкти соціально-економічних відносин, і, ставши на шлях розвитку ринкових відносин, Україна, через суто економічні причини, не мала можливості розробити сучасну концепцію державної регіональної політики (за таких темпів скорочення промислового і сільськогосподарського виробництва, інвестицій і розриву економічних зв'язків, що призвело до різкого падіння ВВП, не було можливості, та й часу, розробляти варіанти децентралізації головного управління, проведення інших територіальних реформ).

Ще одним фактором, який призвів до значної кількості помилок на цьому шляху і більше ніж на 10 років відклав рішення давно назрілих питань реорганізації сучасної системи регіонального управління, була відсутність досвіду здійснення трансформаційних перетворень адміністративно-командної системи на ринкову.

Регіон – цілісна територіальна частина господарства країни, що характеризується комплексом притаманних їй ознак: структурою виробництва, розвиненими внутрішніми зв'язками, концентрацією населення, певною виробничою та соціальною інфраструктурою, місцевими органами територіального управління. Регіон – це частина території країни, на якій функціонує сформований комплекс галузей виробництва, виробничої та соціальної інфраструктури.

Кожен регіон характеризується специфічними природно-географічними, історико-демографічними, політико-адміністративними особливостями. Саме в регіоні створені умови для виробничої діяльності, проживання та організації побуту і відпочинку населення. Тут формуються ознаки етнічної спільності людей, їх економічної і соціальної цілісності, поєднані інтереси усіх суб'єктів господарювання.

Регіональна економіка покликана забезпечувати раціональне використання ресурсного потенціалу регіону і на цих засадах вирішувати соціально-економічні проблеми населення, зменшувати залежність регіонів від центру. З цією метою треба визначити стабільні нормативи відрахувань до бюджетів усіх рівнів.

Головна мета державного регулювання розвитку регіонів – забезпечити найповніше використання їх ресурсного потенціалу шляхом оптимального поєднання інтересів держави і кожного регіону.

У класичному розумінні “економіка" – це наука про уміння раціонально вести домашні справи. У контексті розгляду регіональної економіки таким домом є регіон, що є народним господарством у мініатюрі.

Найважливіша характеристика регіону – його цілісність. Одна з основних функцій регіональної економіки – створення обслуговуючих виробництв, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення.

Соціально-економічний потенціал є інтегральною характеристикою регіону. Він характеризується величиною національного багатства, сукупного продукту, національним прибутком, вартістю основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції.

Таблиця 1.3

Структура адміністративно-територіальних одиниць України (за регіонами)

Регіон	Райони	Міста	Райони у містах	Селища міського типу	Сільські населені пункти
всього	у тому числі спеціального статусу, республіканського та обласного значення
Україна						28 540
Автономна Республіка Крим
Вінницька						1 466
Волинська				–		1 054
Дніпропетровська						1 438
Донецька						1 121
Житомирська						1 620
Закарпатська				–
Запорізька
Івано-Франківська				–
Київська				–		1 127
Кіровоградська						1 010
Луганська
Львівська						1 850
Миколаївська
Одеська						1 135
Полтавська						1 826
Рівненська				–		1 000
Сумська						1 491
Тернопільська				–		1 021
Харківська						1 682
Херсонська
Хмельницька				–		1 415
Черкаська
Чернівецька
Чернігівська
м. Київ	–				–	–
м. Севастополь	–

Структура соціально-економічного потенціалу регіону: природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, науковий, рекреаційний, інформаційний, соціальний, культурний.

При формуванні регіональної політики в Україні найбільш актуальною є розробка програм для Донбасу, Придніпров'я, Причорномор’я і Криму, Карпат, Полісся, зони Чорнобильської АЕС.

Види регіональної спеціалізації: внутрішньорегіональна, міжрегіональна, міжнародна.

Основа визначення спеціалізації – ступінь участі регіону в територіальному розподілі праці.

Територіальний розподіл праці – це одна з форм суспільного розподілу праці, нерозривно пов'язана з галузевою його формою. Саме розподіл праці диференціює процес виробництва, зумовлює глибину його спеціалізації, формує галузеву структуру, забезпечуючи тим самим високу ефективність індустріального розвитку.

Найбільш розвинені міжрегіональні зв'язки в паливній, металургійній, машинобудівній, лісозаготівельній промисловості через концентрацію виробництва на обмеженій території.

Завдяки міжрегіональному обміну використовуються найунікальніші особливості природно-господарських регіональних комплексів, відбувається взаємодоповнення економіки.

Спеціалізація в широкому розумінні – це визначення економічного профілю (індустріальний, індустріально-аграрний, аграрний).

Основа характеристики регіональної спеціалізації – це рівень концентрації і питома вага даного виробництва в регіоні, а також ефективне обслуговування не тільки свого, а й інших регіональних структур, активна участь у загальнодержавному розподілі праці.

Показники спеціалізації регіонів:

- частка виробництва продукції галузей спеціалізації (промисловості, сільського господарства) регіону в загальному рівні виробництва продукції відповідної галузі в державі;

- коефіцієнт локалізації (зосередження) даної галузі (виробництва) на території регіону;

- коефіцієнт виробництва продукції на душу населення в регіоні;

- коефіцієнт товарності (визначається як відношення вартості завезеної продукції до тієї, що виробляється в регіоні).

Виробничо спеціалізованими можна вважати області, що мають коефіцієнт локалізації та виробництва продукції на душу населення більше одиниці.

Ефективність регіональної політики залежить від чіткого визначення території регіону, його меж, природно-ресурсного і соціально-економічного потенціалу.

 

 

4.2. Основні поняття територіального поділу продуктивних сил

 

Кожна держава, перш ніж розробити концепцію розвитку в навколишньому просторі та регіональної політики, оцінює власні економічні, демографічні, природні і територіальні можливості, шукає нішу в міжнародному розподілі праці, визначає галузі спеціалізації як усередині країни, так і на світовому ринку.

 

F Визначення “територіального поділу праці “

C Це процес виробничої спеціалізації регіонів і посилення міжрегіональної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами

 

В основі територіального поділу праці лежать:

Ø природні умови і ресурси,

Ø розмаїття територій,

Ø відмінності між народами, що населяють території,

Ø історично сформовані навички роботи.

Процес територіального поділу праці і регіоналізації пов'язаний з поняттям економічних районів і економічного районування.

Економічне районування – це наукове обґрунтування меж економічних районів у державі.

Основу економічного районування складають територіально-промислові комплекси (ТПК) та енерговиробничі цикли, що дають можливість об'єднати виробничі процеси на території та визначити напрямки господарської спеціалізації регіонів.

 

 

Рис. 1.12. Основа економічного районування

 

Промисловий комплекс – це форма організації продуктивних сил, необхідна для комплексного розвитку території з максимальним використанням її природних ресурсів.

Енерговиробничі цикли – це продуктивне об'єднання підприємств і областей навколо визначеного виду сировини й енергії.

Економічне районування спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів шляхом формування економічних зв'язків як усередині формувань, так і між ними.

Економічні зв'язки – це коло відносин у виробничій і невиробничій сферах.

 

Рис. 1.13. Види економічних зв'язків

 

Виділення певних територіальних формувань створює територіальну структуру виробництва. Територіальна структура виробництва відображає розміщення продуктивних сил на території у вигляді промислових центрів, сільськогосподарських районів і т. д.

 

 

4.3. Форми розміщення і територіальної організації продуктивних сил України

 

 

Форми розміщення продуктивних сил – це стійкі територіально-економічні утворення, що характеризуються розмаїттям і взаєморозміщенням структурних елементів.

Промисловий центр – це група промислових підприємств, пов'язаних спільними допоміжними виробництвами, а часто і спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення й обслуговуються спільною інфраструктурою.

Виробничий комплекс – це об'єднання підприємств, пов’язаних виконанням єдиної господарської функції та тісними виробничими стосунками таким чином, що вилучення якого-небудь компонента або порушення зв'язків знижує ефективність усього комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій (прикладом можуть бути виробничі комплекси СРСР).

 

Рис. 1.14. Форми розміщення продуктивних сил

 

Територіально-виробничий комплекс – це об'єднання підприємств на певній території, для якого найкращий ефект досягається завдяки вдалому компонуванню підприємств відповідно до природних і економічних умов (прикладом може бути Придніпровський ТПК, основою якого є металургія).

Портово-промисловий комплекс – це об'єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території й акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічного й іншого різновидів діяльності.

Технополіс – це науково-технічний центр, що забезпечує створення і впровадження нових розробок.