Теорія пізнання й етика І. Канта

 

 

Родоначальником німецької класичної філософії є І. Кант (1724– 1804 рр.). У докритичний період своєї творчості до 1770 г., І. Кант виступав, як великий вчений – астроном, фізик, географ. У роботах цього періоду таких як, «Загальна природня історія і теорія неба» (1755 р.) І. Кант виступав як стихійний матеріаліст і діалектик, що обґрунтовує ідею саморозвитку природи.

У критичний період Кант створює три основні роботи, які і дали назву даному періоду:

1. «Критика чистого розуму» (1781 р.);

2. «Критика практичного розуму» (1788 р.);

3. «Критика здатності судження» (1790 р.).

І. Кант у цих трьох роботах, зв'язаних єдиним задумом, що обґрунтовують систему «трансцендентального ідеалізму» (таку назву мала філософія Канта), здійснив корінний переворот у постановці та вирішенні проблем філософії. У середньовічній філософії й філософії епохи Відродження центральною частиною філософських систем є вчення про буття – онтологія. Філософи Нового часу – Спіноза, Локк, Бекон, Декарт, Берклі, Юм – перенесли акцент на проблеми гносеології. Однак у центральній проблемі гносеології – взаємодія суб'єкту та об'єкту – докантівська філософія акцентувала увагу на аналізу об'єкту пізнання. І. Кант робить предметом філософії специфіку суб'єкту, що пізнає, його здатність до пізнання, яка, на його думку, визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання. Таким чином, Кант робить «коперніканський переворот» у філософії. Це завдання Кант вирішує у своїй роботі «Критика чистого розуму» (1781 р.).

При розгляді даного питання студент може використовувати джерела [1; 5; 9].

У людини є три засоби пізнання:

1) почуття;

2) розсудок (предметне мислення);

3) розум (мислення про мислення).

Трьом видам пізнання відповідають:

1) математика;

2) природознавство;

3) філософія.

Почуттєве пізнання (арифметика, геометрія) можливі в силу того, що нам апріорно властиві простір і час. «Я називаю трансцендентальним, – пише Кант, усяке пізнання, що займається не тільки предметом, скільки видами нашого пізнання предметів, оскільки це пізнання повинне бути можливим a priori» [4].

Але почуттєве пізнання дає нам лише уяву про предмет, явище, лише впорядкований апріорними формами (простором і часом) емпіричний матеріал, який повинен бути осмислений розумом.

«Розум нічого не може споглядати, а почуття нічого не можуть мислити. Тільки з їхнього з'єднання може виникнути знання» [4].

Розум підводить різноманіття вражень почуттєвого досвіду під єдність поняття. Ця здатність розуму обумовлена тим, що йому a priori властиві категорії – загальні поняття, що виступають формами мислення.

Кант виділяє чотири групи категорій: кількість, якість, відносини, модальність.

Розум не пасивно осмислює дані почуттєвого досвіду, а конструює образ предмету за допомогою категорій. Але в силу цього образу предмету, наявний у нашій свідомості, і сам предмет не тотожні. Річ, що існує в нашої голові, – це явище (феномен), а річ, що існує сама по собі, – це річ у собі» (ноумен), і вони в принципі не можуть збігатися, тому що ми не можемо пізнавати об'єктивний мир, не накладаючи на нього свої пізнавальні форми, не конструюючи його. Кант обмежує можливості пізнання тільки миром явищ (феноменів) і відриває, у такий спосіб явище від сутності. По суті, Кант виступає як непослідовний агностик, на відміну від повного агностицизму Д. Юма.

На думку І. Канта, завдання розуму інше, ніж завдання чуттєвості й розуму. Розум виходить за межі чуттєвості, досвіду, він формує не трансцендентальні основоположення, а трансцендентальні принципи (за межами досвіду), що дають можливість здійснити вищу єдність знання.

Розум – це вища здатність суб'єкту, яка керує діяльністю розуму, ставить перед ним мети. Розум оперує ідеями. Доказу положення про те, що розум опирається на уявні ідеї, служить навчання Канта про антиномії розуму.

Антиномії – це суперечливі взаємовиключні положення (світ кінцевий – світ нескінченний, Бог є – Бога немає і т.д.).

Таким чином, філософія як система особливого філософського знання неможлива. Але вона можлива, по-перше, як критична філософія, що досліджує наші здатності до пізнання; по-друге, філософія необхідна для того, щоб досліджувати кінцеву мету існування людину, тобто як мораль.

Студент при розгляді даного питання, також може скористатися джерелами [3; 8].

В етиці, як і в пізнанні, Кант намагається знайти загальне правило моралі, що не випливає з досвіду. Він виходить із того, що повинність – «ти повинен» – є абсолютне зобов'язання, що не випливає з досвіду. Якщо це так, то повинен бути загальний абсолютний принцип, згідно з яким людина повинна діяти, як загальне моральне правило. Кант в «Критиці практичного розуму» формує цей принцип, називаючи його категоричним імперативом. Він формує його в такий спосіб: «поводь так, щоб максима твоєї волі могла в той же час мати силу принципу загального законодавства» [5]. Це значить: поводь стосовно інших так себе, як ти хочеш, щоб вони поводили стосовно тебе.

У політичній теорії Кант виходить, насамперед, із прав індивіду, виводячи їх із трансцендентальних властивостей людини. Якщо в моралі людина повинна ставитися до іншій людині, як до мети, то й у праві, він повинен виходити з поваги прав інших. Кант був одним з перших, хто заговорив про права людини та правову державу.

Найбільше повно відповідь на дане питання можна знайти в джерелах [1; 3; 6].

 

Література

 

1. История философии в кратком изложении. – М.: Мысль, 1994. – 510 с.

2.История философии: учебник для вузов / под ред. В. П. Кохановского, В. П. Яковлева. – Ростов н/Д.: Феникс, 2001. – С. 39 -43.

3. Канке, В. А. Философия. Исторический и систематический курс: учебник для вузов / В. А. Канке. – М. Логос, 2000. – С. 105–110.

4. Кант, И. Критика чистого разума / И. Кант. – М.: Мысль, 1994. – 591 с.

5. Лузан, А. А. Введение в философию / А. А. Лузан. – Краматорск: ДГМА, 2009. – С. 54–59.

6. Миголатьев, А. А. Философия: учебник для вузов / А. А. Миголатьев. – М.: Юнити–Дана, 2001. – С. 136–143.

7. Невлева, И. М. Философия: учеб. пособие для студентов вузов / И. М. Невлева. – М.: РДЛ, 2002. – С. 126–129.

8. Скирбекк, Г. История философии / Г. Скирбекк, Н. Гилье. – М., 2001. – С. 441–461.

9. Чернов, Г. А. Кант. Критика чистого разума / Г. А. Чернов // Вопросы философии. – 2000. – № 2. – С. 184–186.