Філософія свободи М. Бердяєва

 

 

Проблема особистості – одна з головних теоретичних проблем в історії російської філософії. Проблема особистості концентрує в собі основні питання політичного, правового, морального, релігійного, соціального та естетичного життя та думок. Місце особистості в суспільстві, умови її свободи, структура особистості, її творча реалізація являє собою цілісний процес розвитку ідей.

Так, наприклад, головна проблема філософії Миколи Бердяєва (1874–1948) – сенс існування людської особистості в її зв'язку з сенсом буття в цілому. На думку письменника, філософія "пізнає буття з людини і через людину", сенс буття виявляється в сенсі власного існування. Осмислене існування – це існування в істині, досяжне людиною на шляхах порятунку (втечі від світу) чи творчості (активного перебудови світу культурою, соціальною політикою).

На думку російського філософа Г. П. Федотова, чотири взаємопов'язані поняття визначають релігійну тему Бердяєва: Особистість, Дух, Свобода і Творчість. Вихідна світоглядна позиція філософа – визнання протилежності між духом і природою, психічним і фізичним.

Дух є суб'єкт, життя, свобода, творчість. Природа є об'єкт, річ, необхідність, визначеність. У царстві духа всі розбіжності долаються любов'ю. Бог є Дух. У своїй потаємної сутності він істота ірраціональна і сверхраціональна. Бог виходить за межі природного світу і може розкрити себе тільки символічно. Щодо уявлень М. Бердяєва про зв'язок між Богом і всесвітом можна представити його вчення про свободу.

Філософ розрізняє три види свободи:

1. Первинну ірраціональну свободу, тобто Свавілля. Ніщо.

2. Раціональну свободу, яка виявляється у виконанні морального боргу.

3. Свободу, сповнену любов'ю Бога.

Людська ірраціональна свобода корениться в "ніщо", але це не порожнеча, це первинний принцип, що передує Богу і світу. Бердяєв зазначає, що десь, на незрівнянно більшій глибині є безосновне, до якого незастосовні не тільки категорії добра і зла, але незастосовні і категорії буття і небуття.

Філософа хвилює проблема теодицеї, тобто примирення зла світу (об'єктивації) з існуванням Бога, що для нього також пов'язано із проблемою свободи. Бердяєв вважає, що важко примирити існування всемогутнього і всеблагого Бога зі злом і стражданнями світу. Таким чином, він приходить до необхідності припустити існування Нествореної волі. Свобода не створена Богом, але він сам народжується... з волі і з цієї ж волі, з Ніщо, що потенційно містить у собі Все, він творить світ. Бог присутній лише в свободі і діє лише через свободу, – от думка письменника. Ця ідея несе у вченні Бердяєва подвійну службу: пояснює наявність зла у світі (нестворена свобода пояснює... виникнення зла) і визначає свободу людини не тільки стосовно світу, але і до Бога. Така концепція свободи важко пріміряється із розумінням Бога як істоти Абсолютної. Так як свобода не створена Богом, він не має владу над свободою. Свобода є первинною по відношенню до добра і зла, вона обумовлює можливість як добра, так і зла. Тому Бог–Творець всесильний над буттям не володіє ніякою владою над небуттям, над Нествореною свободою. Ця безодня первинної свободи, спочатку попередньої Богу, є джерелом зла. Бердяєв не міг, подібно Соловйову, покласти відповідальність за зло у світі на Бога. Але він рівною мірою не приймав християнську схему, що вкорінюється зло в самій людині. Він вважав за краще абсолютизувати свободу, відокремити її від Бога і людини, щоб тим самим онтологізувати зло, занурити його в добитійствений хаос. Це відкриває шлях до гармонізації буття, яка здійснювалася за допомогою творчості. Але оскільки творчість, на переконання філософа, також виникає з волі, то саме протиборство зла і творчості складає сутність нової релігійної епохи – епохи "третього одкровення", чеканням якої наповнена більшість творів Бердяєва.

Бердяєв переконаний, що свобода трагічна: якщо вона складає сутність людини, то, отже, вона виступає як обов'язок; людина поневолена своєю свободою. Вона тяжкий тягар, який несе чоловік. Він відповідальний за свої вчинки і те, що відбувається у світі. Свобода є моя незалежність і визначеність моєї особистості зсередини... не вибір між поставленим переді мною добром і злом, а моє творення добра і зла, – вважає автор, – сам стан вибору може давати людині почуття пригніченості... навіть несвободи. Звільнення настає, коли вибір зроблений і коли я йду творчим шляхом. Бердяєв сприймає свободу не як легкість, а як труднощі.

Таким чином, в основі всієї філософської системи М. Бердяєва лежить принцип Свободи. Не буття (матерія, природа) і не дух (свідомість, ідея), а Свобода виступає у нього в якості першооснови світу. При цьому філософ має на увазі не свободу волі індивіда, а онтологічну свободу, яка лежить в основі всього буття.

На відміну від Бога, людина наділена подвійною природою (дух – матерія), яка породжує, на думку Бердяєва, вічне протиріччя і весь трагізм людського існування: як істота духовна, людина вільна, а як істота природна, громадська і державна – вона підпорядкована необхідності і не може вирватися за її рамки. Трагічна боротьба і протиріччя між свободою і необхідністю, «царством Духа» і «царством Кесаря» нерозв'язні в цьому світі. Вирішення цієї проблеми пов'язане з подоланням дуалізму людини, яке можливе лише есхатологічно, тобто може бути досягнуто тільки в царстві Божому.

Найважливішою для філософа стає також проблема творчості. Творчість – це головне призначення людини, причому мова йдеться про творчість у філософському сенсі – про «світотворство», яке знаходить свою «об'єктивацію» у культурі, науці, мистецтві тощо. При цьому виявляється істотне протиріччя самої творчості. В акті творчості людина вільна, вона долає відчуження, «нижчий» світ – природний і соціальний, який не є справжнім буттям, який автор і називає «об'єктивуванням». Але в результаті творчості людина знову повертається у сферу «об'єктивації», яка завжди знеособлює людину, створює психологію раба. У цьому зв'язку слід зазначити, що Бердяєв знаходить рабство і в богослов'ї, яке розглядає Бога як «Пана» і, тим самим принижує людину. На його думку, на відносини між Богом і людиною були перенесені відносини між паном і рабом, взяті з соціального життя.

У вченні Бердяєва про людину і суспільство проявляється друга характерна риса російської релігійної філософії, яка також звертається до містичної архаїки – це ідея соборності. Соборність – це вільна єдність основ церкви в справі спільного розуміння ними правди і спільного пошуку ними шляху до спасіння, єдність, заснована на одностайній любові до Христа і божественної праведності. Так як віруючі разом люблять Христа як носія досконалої істини і праведності, то церква є не тільки єдність багатьох людей, але і єдність, в якій кожна особистість зберігає свою свободу. Це можливо лише в тому випадку, якщо така єдність грунтується на безкорисливій, самовідданої любові. Соборність – це є єднання Духа. Бердяєв бачить в соборності саму ідею Церкви та церковного порятунку: є кругова соборна відповідальність усіх людей за всіх, кожного за весь світ, всі люди – брати по нещастю, всі люди брали участь у первородному гріху, і кожен може врятуватися лише разом зі світом. Бердяєв вказує на неперекладність поняття соборності на інші мови і, для західного його засвоєння вводить термін «коммюнотарності» (від франц. сommune – громада, комуна), хоча соборність він визнає по суті російською ідеєю і близькість до неї знаходить лише у небагатьох мислителів Заходу. Людині, не зазнавшої цього єднання в Дусі, неможливо зрозуміти і пізнати в чому ж відмінність соборності від колективності і общинність азіатський товариств або солідарності товариств західних.

Звідси випливає, що як тільки російська філософська думка починала торкатися окремої особистості, тобто ставити етичні питання, то вони відразу перетворювалися на ідеологію цього суспільного подвижництва і героїзму.

З філософської антропологією пов'язана і соціальна філософія Бердяєва, розуміння ним відносин між особистістю та суспільством. Суспільство – об'єктивація людських відносин, чужа людському духу і волі реальність. При цьому, з його точки зору, суспільство є частиною особистості, його соціальною стороною, а не особистість – частиною суспільства. Об'єктивоване суспільство придушує особистість, в ньому панує роз'єднання людей. У такому суспільстві існує комунікація, але немає спілкування, особистість існує лише як функція, панує загальне відчуження, влада техніки і держави.

При аналізі теми, очевидно стає, що для російських мислителів моральна точка відліку була вихідною при розкритті всіх філософських проблем, будь це проблеми онтології, гносеології, соціально – політичні чи будь-які інші. Якщо для західноєвропейської філософії характерно ставлення до етики як до своєрідної «надбудові» над онтологією, гносеологією, філософією історії, як до виведення з цих галузей філософського знання, то російськими мислителями етика покладена в саму підставу систем, вони бачать в ній якийсь фундамент свого філософствування. Пояснити цю думку можна характерним прикладом вирішення гносеологічних проблем Бердяєвим, Шестовим і багатьма іншими. Ці філософи ставили в пряму залежність від моральних якостей людини його можливості пізнати світ: світ відкривається лише морально цілісній, духовній особистості. Тому саме поняття істини є для них не тільки гносеологічною, але і етичною категорією. У силу такої моралістичної спрямованості російська філософія і тяжіла завжди до соціальної проблематики, до моральної оцінки свого ставлення до народу.

Нове слово російської філософії перспективно пролунало на початку XX століття й полягало в наступному: створення онтологічної гносеології, синтезованої з екзистенціальним і релігійно-метафізичним підходами. До цього філософського сплаву, і так незвичайного для того часу, вважали за необхідне додати таку Новітню критику розуму, яка радикально відрізнялася б від кантівської критики, і забезпечувала внераціональним формам людського духу легітимний вхід в онтологічну гносеологію. Пізніше ці тенденції саме в їх єдності та синтезі стали прокладати собі дорогу і в західноєвропейську філософську думку.

 

Література

 

1 История философии: учебник для ВУЗов / А. Н. Волкова, В. С. Горнев. – М.: Приор, 1997. – С. 79-82.

2 Лосский, Н. О. История русской философии. – М.: Вища школа, 1991. – 559 с.

3 Соловьев, В. С. Чтения о Богочеловечестве. – Издательство: АСТ, 2004. – Серия: Философия. Психология. – 251 с.

4 Бердяев, Н. А. Философия свободы. Смысл творчества / Н. А. Бердяев. – М.: Правда, 1989. – 608 с.

 

 

Неотомізм

 

 

Неотомізм являє собою один з найвпливовіших напрямків західноєвропейської філософії XX століття. Ця філософія сходить в своїх основах до вчення схоласта XIII століття святого Хоми (Томаззо, Фоми) Аквінського (1225–1274) (від його імені й походить назва даного напрямку).

Необхідність відродження релігійної філософії у ХХ ст. визначалася низкою факторів, які прихильники даного напрямку пояснювали наступним чином. По-перше, неспроможність так званої Нової філософії, починаючи з епохи Відродження, призвела до безперервного ланцюга відхилень і помилок не тільки в духовній реальності Західного світу, а й здобула відбиток у формі кризи всього соціуму. Отже, Світ лежить у злі – така вихідна позиція світорозуміння неотомістів. Виниклі глобальні проблеми людства як підсумок збільшення відстані між людьми та Богом, як результат «відпадання від справжнього джерела буття», і, якщо не вирішити цю проблему своєчасно, вся світобудова опиниться під загрозою загибелі. Представники неотомізму основним своїм завданням бачать подолання хаосу сучасного життя, набуття ясності і чистоти буття з Богом і для Бога, відродження втрачених духовних цінностей.

По-друге, розвиток науки, насамперед природознавства, який набув стрімкий темп за добу Нового часу, згідно неотомизму, крім позитивних сторін мав ще й негативні. Зокрема, наука відводить сучасну людину від розуміння значення моральних і релігійних ідеалів. Людина зайво увірувала в науку, в той час як відповідно до ідей неотомізму, наука не в змозі і не повинна вирішувати питання про кінцеві причини буття і сенсу людського існування. Наука вивчає вторинні причини і зовнішні (функціональні) зв'язки явищ. Особливе значення неотомізм надає поняттю особистості. Особистість не може існувати поза свободи, самосвідомості, проявів духовної творчості. Особистість самоцінна; всі люди мають однакову моральну цінність, незалежно від їхнього соціального походження, становища в суспільстві, національності, кольору шкіри і т. п.

Початок неотомізму датується появою енцикліки Папи Лева XIII «Aesterni Patres» («Вічні батьки»), яка була опублікована в 1789 році. У ній філософія св. Хоми проголошувалася єдиною філософською доктриною, відповідної основам віровчення католицької церкви. З цього часу вивчення філософії св. Хоми Аквінського було введено в якості обов'язкового у всіх католицьких навчальних закладах, а також розповсюджувалось і в некатолицьких університетах. З цього періоду і починається неотомізм – філософська течія, що намагається заново переосмислити філософську спадщину св. Хоми, модернізувати його вчення, пристосувати до сучасності.

Головні центри неотомістской філософії – римська Академія святого Хоми (заснована в 1891 р.) і Лувенский університет в Бельгії, при якому в 1893 році був створений Вищий інститут філософії. Пізніше виникли католицькі університети в Парижі, Мілані, Мюнхені, Фрейбурзі та ряді інших європейських міст.

Найбільш значні представники неотомізму: Ж. Марітен, Е. Жильсон (Франція); М. Грабман, К. Беймкер, І. де Фриз, І. Лотц, К. Райнер, Г. Фальк (Німеччина); Д. Мерсьє, Д. Ніс, Л. Ноель, М. де Вульф (Бельгія); А. Джеремі, Д. Крапель (Італія) та ін.

Так само, як і середньовічний томізм, сучасний неотомізм не є єдиним і монолітним філософським вченням. Існує велике число шкіл і напрямів всередині самого неотомізму, які більшою чи меншою мірою модернізують, переглядають вчення Аквіната, запозичуючи при цьому ідеї інших філософських напрямів таких, як феноменологія, екзистенційна філософія, критичний реалізм тощо.

Найбільш ортодоксальною (близькою до середньовічного томізму) є Римська школа. Найвпливовіший напрямок всередині неотомізму – це так званий «екзистенційний» томізм, найбільш видатними представниками якого є Жак Маритен і Етьєн Жильсон.