Становлення самобутньої російської філософії почалося з постановки і осмислення питання про історичну долю Росії. У напруженій полеміці кінця 30–40-x рр. ХIX ст. про роль і місце Росії у світовій історії оформилися слов'янофільство і західництво як протилежні течії російської соціально-філософської думки.
Головна проблема, навколо якої зав'язалася дискусія, може бути сформульована наступним чином: чи є історичний шлях Росії таким же, як і шлях Західної Європи та особливість Росії полягає лише в її відсталості або ж у Росії особливий шлях і її культура належить до іншого типу? У пошуках відповіді на це питання склалися альтернативні концепції російської історії: Західники – Слов'янофіли.
Лідери слов'янофільства – Олексій Степанович Хомяков (1804–1860), Іван Васильович Киреевський (1806–1856), Костянтин Сергійович Аксаков (1817–1860), Юрій Федорович Самарін (1819–1876), – виступили з обгрунтуванням самобутнього шляху розвитку Росії. Вони виходили з того, що у Росії є свій особливий шлях розвитку, який визначається її історією, становищем у світі, величезністю території та чисельностю населення, географічним положенням і особливо своєрідними рисами російського національного характеру, так званої російської «душі».
До цих рис вони відносили: орієнтацію на духовні (релігійні), а не матеріальні цінності, примат віри над раціональністю, головне значення мотивів колективізму – «соборності», готовність особистості включати свою діяльність в діяльність цілого - громада, держава.
Трьома основами особливого історичного шляху Росії слов'янофіли вважали православ'я, самодержавство і народність, але розуміли їх інакше, ніж офіційна урядова ідеологія. По-перше, з цих трьох основголовною вважалося православ'я, а не самодержавство (як в офіційній урядовій ідеології). По-друге, і це важливо, під «самодержавством» розумілася така собі зразкова самодержавна монархія - сукупність ідеальних принципів, на яких має базуватися держава. Ці ідеальні принципи, на думку слов'янофілів, аж ніяк не адекватно, а в ряді відносин потворно, втілилися в російській дійсності, але їх можна і треба виправити.
Також під «православ'ям» здобував тлумачення основний зміст православної релігії – втілення вічних істин добра, справедливості, милосердя, людинолюбства. Цей зміст не ототожнювався з офіційним православ'ям, й тим більше з практикою православної церкви.
З позицій сконструйованого ними ідеалу, слов'янофіли різко критикували реальність, як європейську, так і російську. На Заході, – писав К. Аксаков, – душі вбивають, замінюючись удосконаленням державних форм, поліцейським благоустроєм, совість замінюється законом. З іншого боку, А. Хомяков, критикуючи російську дійсність, відзначав такі її типові риси, як безграмотність, неправосуддя, розбій, крамоли, пригнічення особистості, бідність, невлаштованість, неосвіченість і розпусту.
Таким чином, коли слов'янофіли говорили про «особливий шлях Росії» вони аж ніяк не мали на увазі збереження існуючої в Росії соціальної реальності. Вони мали на увазі дотримання певних соціальних і моральних цінностей. Ці цінності слов'янофіли вважали традиційними для Росії і протилежними цінностей західноєвропейської культури. Головне завдання вони бачили в тому, щоб кращі цінності російської культури в житті розкрилися повніше.
Західники П. Чаадаєв, О. Герцен та ін. вважали, що у Росії не може бути іншого, протилежного західноєвропейському шляху розвитку, який був взмозі забезпечити процес розвитку і суспільства, і особистості. Вони різко критикували не тільки російську дійсність (це робили і слов'янофіли), але і такі основи соціального і духовного життя Росії того часу, як самодержавство і православ'я. Головне завдання вони бачили в освіті народу, у розвитку демократичних засад його існування, в досягненні більшої соціальної і політичної свободи особистості.
Орієнтація на західноєвропейську цивілізацію, критика православної церкви, обгрунтування пріоритету особистісного начала над колективним чітко проглядається вже у П. Чаадаєва. Разом з тим, критикуючи церкву, П. Чаадаєв вважав за необхідне зберегти християнську релігію, як основу духовності особистості. А О. Герцен більше схилявся до матеріалізму й атеїзму.
При всіх розбіжностях західників і слов'янофілів, у них було багато спільного. І цим загальним у них була любов до свободи, любов до Росії, гуманізм. На перше місце на шкалі цінностей вони ставили духовні цінності, були глибоко стурбовані проблемою морального зростання особистості, ненавиділи міщанство. З усієї системи західноєвропейських цінностей, західники по суті прагнули взяти тільки орієнтацію на розум, науку, раціональне осмислення світу.
Західники також вважали, що Росія не стане і не повинна сліпо копіювати західноєвропейський досвід. Взявши у Західної Європи її основні досягнення, Росія не повторить негативних сторін західноєвропейської і явить світу більш високі, більш досконалі зразки соціального і духовного життя. Ідеал моральної особистості у західників і слов'янофілів має ряд загальних основних рис: моральною визнається особа, орієнтована на високі моральні цінності та норми, що підкоряє їм свою поведінку на основі вільного волевиявлення, без будь-якого зовнішнього примусу.
Головна принципова відмінність між західниками і слов'янофілами виходила з питання про те, на якій основі можна і потрібно слідувати до соціального і морального ідеалу: на основі релігії і віри, спираючись на історію російського народу, його традиції, що склалися на той час, культуру або ж опори на розум, логіку, науку, і на перетворення відповідно до них соціальної реальності за передовими зразками європейського життєустрою.
Розвиток цих двох різних філософських, ідеологічних підходів до проблеми перетворення соціальної реальності мав продовження в російській релігійній філософії.
