Модернізм, його границі і риси

 

 

Щодо границь модерну існують два підходи. Один із них пов'язує початок модерну з Великою французькою революцією (кінець XVIII ст.) і становленням капіталізму в Європі, із практичною реалізацією соціального проекту, розробленого діячами французької Освіти. Інший підхід пов'язує початок модерну з розробкою самого соціального проекту і тоді початок модернізму переноситься майже на півтора сторіччя назад, до середини XVII століття, коли Ф. Бекон і Р. Декарт заклали основи нового світогляду, поставили людину в центр світобудови і на неї поклали відповідальність за її долю і за ствердження суспільної справедливості. Бекон і Декарт проголосили принцип «знання – сила» і відповідальність за істинність знання Декарт поклав на людину. З цього часу людина пов'язує своє майбутнє з розвитком знання, з його вищим проявом – наукою. Ця думка і знаходить свій розвиток у філософії Освіти. У філософії Освіти були сформульовані основні нові принципи суспільного ладу: свобода, рівність, справедливість, розум, прогрес, братерство і т. д. При цьому просвітителі припускали, що світ – природа, суспільство і сама людина – розумний, тобто функціонує за об'єктивними законами, і людина в стані своїм розумом осягнути ці закони і відповідно до цього знання побудувати свої суспільні відносини, перетворити природу і саму себе. Віра в розум, науку і прогрес є ядром світогляду Нового часу, ядром модернізму. На цій базі, з вірою в ці ідеали і цінності, відбуваються буржуазні революції і закладаються основи модернізації суспільства.

Але, проголосивши людину відповідальною за істину, Декарт заклав підводні камені у світогляд модернізму, адже тим самим він відірвав істину від буття, розніс їх по різних світах – мир суб'єкта й об'єкта. Античність і Середньовіччя виходили з єдності, тотожності істини і буття. В Античності ця єдність була проголошена Парменідом у його відомому виразі: «Одне й те саме є думка і те, що вона мислить» і знаходила своє вираження в тому, що суттю Космосу, суттю буття оголошувався Логос – розум, закон, що і був відповідальним за буття, тому що він був нерозривний із ним. У Середньовіччя уособленням єдності істини і буття є Бог. Він і творець буття, і носій істини. Тому збагнення істини й в одному, і в іншому випадку є і збагненням буття. Звідси впевненість і закінченість філософських систем Античності і Середньовіччя. У філософії Нового часу людина проголошується відповідальною за істину, але не відповідальною за буття: вона його не створювала. Гегель був єдиним у Новий час, хто спробував знову з'єднати істину і суще, буття, але він уже не був почутий. Людина вже виступає тільки суб'єктом, що пізнає, щоправда, за ним визнається можливість пізнати істину і побудувати свою діяльність відповідно до неї. Але вже в останній третині XVIII століття, тобто на самому початку практичної реалізації модерністського проекту, Кант висловив сумнів щодо можливості адекватного пізнання людиною світу. А ХІХ століття показало, що і з практичною реалізацією модерністського проекту виникають великі проблеми. Гасла, під якими відбувалася Велика французька революція, так і залишилися гаслами, так і не знайшли свого втілення в життя. ХХ століття ще більш підсилило сумніви. Дві світові війни, що були розв'язані на території освіченої Європи й унесли десятки мільйонів життів, гонка озброєнь, глобальні проблеми і СНІД, що поставили людство на межу виживання, остаточно підірвали віру й у «розумність» світу, і в можливості розуму. Навіть успіхи в галузі споживання країн, що складають «золотий мільярд», виглядають сумнівно, якщо подивитися на них з погляду самоцінності людини, його свободи і всебічного розвитку. Вже в ХІХ столітті Ніцше у своїй філософії заявив про неспроможність претензій розуму на істину, про необхідність переоцінки всієї системи цінностей. Це було прямим вираженням кризи модерну і початком постмодерна. Але тільки початком. Двадцяте століття підсилило ці тенденції. Вони знайшли свій прояв і у феноменології, і в герменевтиці, і в психоаналізі, і в екзистенціалізмі. Але все-таки аж до останньої третини ХХ століття ми можемо говорити про епоху модернізму. І основна причина такого стану справ зводиться до того, що в цей період людина вірить ще в об'єктивність буття, що нехай навіть виступає у вигляді мовних структур. «Мова – будинок буття», – заявляє Хайдеггер. І тільки коли суспільство вступає в постіндустріальну фазу, переходить до інформаційного суспільства, коли Інтернет починає обплутувати своєю мережею увесь світ, можна з повним правом говорити про початок стадії постмодернізму.

 

 

Зміст постмодернізму

 

 

Постмодернізм у філософії нерозривно пов'язаний із новим розумінням природи знання, істинності знання, з чого випливає і новий погляд на буття. Узагалі, як уже вказувалося в попередньому розділі, у ХХ столітті увага філософії зосереджена на знанні і мові, виходячи з чого здійснюється підхід до всіх інших філософських проблем. Саме такий підхід ми спостерігаємо в роботі Жана Франсуа Ліотара (1924–1998) «Стан постмодерна». «Наша робоча гіпотеза полягає в тому, – пише Ж. Ф. Ліотар, – що в міру входження суспільства в епоху, що називається постіндустріальною, а культури – в епоху постмодерна, змінюється статус знання» [1, с. 10]. Ця зміна статусу знання виявляється насамперед у тому, що знання перестає бути тільки елементом процесу розвитку розуму, формування особистості, а набуває вартісної форми, стає головною продуктивною силою, набуває статусу інформації. Суспільству відтепер знання необхідне у вигляді інформації і тому при його оцінці мова тепер йде не про його істинність, але про легітимацію. Знання стає одним із головних факторів сили держави й останнє відіграє важливу роль у його легітимації,
тому що «в епоху інформатики питання про знання більше, ніж коли-небудь, стає питанням про управління» [1, с. 28].

Ліотар уявляє знання у вигляді певної мовної гри, у якій правила встановлюються гравцями за згодою. Сама гра має сенс і значення, якщо правила визнаються гравцями. У суспільствах епохи модерну легітимуючу функцію стосовно знання, правил гри виконували великі розповіді: гегелівська ідея загальної раціональності і розвитку, марксистська ідея класового протиборства і відчуження, ідея Парсонса про системний характер суспільства і навіть ніцшеанська ідея волі до влади, хоча, з іншого боку, філософія Ніцше може розглядатися як передпостмодерністська. Але у ХХ столітті великі розповіді сходять зі сцени і не можуть виконувати роль легітимуючого фактора. Таким фактором тепер стає влада, що є правлячим класом, що приймає рішення і «...створюється не традиційним політичним класом, а різнорідним шаром, сформованим із керівників підприємств, великих функціонерів, керівників великих професійних організацій, профспілок, політичних партій і релігійних конфесій [1, с. 43]. У свою чергу, легітимність рішень влади здійснюється через ефективність, через продуктивність. Продуктивність є не тільки показником результативності, але і гарною верифікацією і гарним закінченням. З іншого боку, легітимуючу функцію стосовно знання виконують учені, що є уже не інтелектуалами і носіями суспільних ідеалів, а фахівцями, експертами, що встановлюють правила гри, що формулюють парадигми і дискурси.

Постмодерністська теорія знання із самого початку відкидає ідею продуктивності як легітимацію знання. Справа в тому, за словами Ліотара, що продуктивність із самого початку пов'язана з ідеєю стабільної системи, що задовольняє закони термодинаміки. Але сучасна наука, особливо квантова теорія і мікрофізика, підірвали наше уявлення про стабільність, детермінізм і передбачуваність. Виходячи з цього, «…постмодерністська наука будує теорію власної еволюції як перериваного, катастрофічного, незгладимого, парадоксального розвитку. Вона змінює зміст слова «знання» і говорить, яким чином ця зміна може відбуватися. Вона робить не відоме, а невідоме, і вона вселяє модель легітимації, що не має нічого спільного з моделлю найбільшої результативності, але яка є моделлю розвитку, що розуміється як [7] паралогія» [1, с. 133]. У Ліотара паралогізм означає відсутність визначеного дискурса, визначених правил гри у функціонуванні науки як умова її легітимації, а також заперечення легітимуючого значення за ефективністю і результативністю. У науці можуть існувати й існують одночасно не одне, а кілька правил гри. «Наука, якщо тільки вона вибіркова, є у своїй прагматиці антимоделлю стійкої системи. Будь-яке висловлення потрібно утримувати тільки тоді, коли воно містить відмінність від відомого раніше і піддається аргументації і доказу. Вона є моделлю «відкритої системи», у якій релевантність висловлення полягає в тому, що воно «дає народження ідеям», тобто іншим висловленням і іншим правилам гри. …В узагальненому вигляді питання про легітимацію перетворюється в питання про відношення між антимоделлю, представленою науковою прагматикою, і суспільством» [1, с. 155].

Суспільство при цьому, на думку Ліотара, повинне виходити не з принципу системності і консенсусу, а з принципу справедливості. При цьому справедливість не прив'язана до консенсусу. А що ж тоді є справедливість за Ліотаром? Потрібно вважати, що це – різноманіття правил гри, свобода змінювати ці правила. «Цей напрямок (постмодернізм) відповідає еволюції соціальних взаємодій, де тимчасовий контракт насправді витісняє постійні встановлення в професійних, афективних, сексуальних, культурних, сімейних, міжнародних галузях, у політичних справах» [1, с. 160].

Ще далі від Ліотара в дискредитації знання пішов інший французький філософ – постмодерніст Жак Дерріда (1930 р.). Дерріда створює свою теорію деконструкції, у якій він «демонтує владу монументального тексту». Він показує багатозначність тексту, що випливає з багатозначності будь-якого слова. «...Мова не є ні абсолютним, ні точним, ні логічним. У кожному слові, кожній фразі і навіть способі побудови речень закладені можливості появи двозначностей, що спотворюють значення. Мова уникає ясності і точності» [1, с. 11]. Уже звідси видно, що постмодернізм проголошує інші задачі, ставить перед філософією інші цілі. Класична філософія ставила за свою мету зведення знання до єдиного, намагалася знайти першооснови, буття як таке. Якщо навіть некласичні філософи, такі як Ніцше, Фрейд, Хайдеггер, неопозитивісти, не змогли ухилитися від цієї мети, хоча в них вона виступає у вигляді волі до влади, несвідомого, «DaSein» (буття-існування) або мовного факту, то постмодернізм, і Дерріда особливо, проголошує право читача давати своє власне тлумачення тексту. Проголошується неспроможною традиційна концепція істини й однозначності буття. Тепер ця однозначність заперечується не тільки в дійсності, але й у мові. Буття може набувати різних форм і немає потреби в обґрунтуванні. Воно може бути у вигляді зоряних воєн або простору Гаррі Поттера, у вигляді віртуального простору Інтернету або простору політики пострадянських держав. Воно може бути в будь-якому вигляді й у природі, і в суспільстві, і в мисленні, і в мові. Філософія з її прагненням до єдності, однозначності стає неможливою. Правда, у такому випадку неможлива і філософія постмодернізму, що, утім, Дерріда і не заперечує. Адже його інтерпретація мови є однією з можливих інтерпретацій. Але як тоді бути зі справедливістю Ліотара, яку він проголошує непорушною цінністю? На це відповіді у філософії постмодернізму немає.

 

Література

 

1 Лиотар, Ж. Ф. Состояние постмодерна / Ж. Ф. Лиотар. – М.: Алетейя, 1998. – 162 с.

2 Стребен, П. Деррида за 90 минут / П. Стребен. – М.: АСТ: Астребель, 2005. – 104 с.

3 Бистршицки, И. Культура постмодернизма / И. Бистршицки // Вестник МГУ. Серия 7, Философия. – 2003. – № 3.

4 Введение в философию: учеб. пособие для вузов / авт. кол. И. Т. Фролов [и др.]. – М.: Республика, 2003. – 623 с.

5 Ильин, В.Р. История философии: учебник для вузов / В.Р. Ильин. – СПб.: Питер, 2003. – 732 с.

6 Канке, В. А. Философия: учебник / В. А. Канке. – М.: Логос, 2002. – 344 с.