Категорія буття. Буття світу і буття людини

Екзистенціалізм відмовляється від традиційного розуміння філософії – метафізики. На думку Хайдеггера, філософія не є і не може бути наукою, як вважала метафізика від Платона й Аристотеля до Ніцше. Не є вона і світоглядом. Філософія порівнянна з мистецтвом і релігією, вони їй ближчі за все, але все-таки її не можна визначити через мистецтво і релігію. Її можна визначити тільки через саму себе, вона є самостійне й останнє. «Філософія є філософствування» [4, с. 331]. Філософія має справу з граничними поняттями, що не можуть бути визначені науково. Філософія прагне до абсолютно загального, збагнути світ у цілому, хоча що таке «світ у цілому», залишається під сумнівом. Філософствує кожна людина, оскільки в філософії людина ставить себе під питання і тільки через неї людина може одержати якусь відповідь на проблему буття. Але філософствує людина не завжди, а тільки тоді, коли буває в «фундаментальному настрої», що Хайдеггер визначає як ностальгія. При ностальгії людина занурюється у світ, зливається з ним, тут до неї приходить усвідомлення своєї конечності.

Подібне розуміння філософії висловлює і Камю. «Є лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема – проблема самогубства, – пише він. – Вирішити, вартує або не вартує життя того, щоб його прожити, значить відповісти на фундаментальне запитання філософії. Усе інше – чи має світ три виміри, чи керується розум дев'ятьма або дванадцятьма категоріями – другорядне» [2, с. 24]. Що ж штовхає нас до цього питання, що змушує нас філософствувати? Нудьга, туга, відповідає Камю. Вона зіштовхує нас із абсурдністю нашого існування. Як проходить життя: підйом, сніданок, дорога, чотири години на роботі, обід, чотири години роботи, вечеря, сон; і так день за днем. В один прекрасний момент перед людиною стає питання «навіщо?». Нас долає нудьга, туга. «Навіщо?», якщо все рівно життя спрямоване до смерті. Камю, щоправда, зауважує, що «родовід абсурдного світу походить від злидарського народження» [2, с. 29]. Але в його подальших міркуваннях соціальний стан не грає особливої ролі. Звичайно, багатство дає можливість урізноманітнити життя, але і воно не рятує від нудьги і туги, не усуває абсурдності світу.

Цей настрій і ставить людину перед проблемою буття. Категорія буття є центральною категорією філософії, на думку екзистенціалізму. Парменід, увівши категорію буття, хоча його висловлення «є, власне, буття» дотепер не продумане, на думку Хайдеггера, визначив розвиток європейської думки дотепер і забезпечив планетарну перевагу європейського типу мислення. Хайдеггер має на увазі той факт, що давньогрецьке уявлення про буття як пошук потаєного сущого обумовило появу науки, узагалі, і новоєвропейської науки, зокрема, хоча між давньогрецькою наукою і новоєвропейською наукою є дуже велика відмінність. Можна навіть сказати, що вони протилежні, тому що грецьку науку-філософію цікавить загальне і не цікавлять частковості, а новоєвропейську науку, навпаки, цікавлять, насамперед, часткове, досвід. Але, на думку екзистенціалістів, давньогрецьке розуміння буття, як і його розуміння всією наступною метафізикою[4], невірне. Вони виходили з розуміння буття як сущого, що знаходиться за межами чуттєвого сприйняття, трансцендентного за своєю суттю. І атоми Демокрита, і ідеї Платона, і Бог Середньовіччя, і монади Лейбніца, і відчуття Берклі – усе це суще, що називається буттям. І навіть коли Ніцше на місце цього раціонально абстрактного, трансцендентного ставить волю до влади, як прояв чуттєво конкретного, він, заявляє Хайдеггер, не виходить за рамки метафізики, тому що і він розуміє буття як суще, як волю до влади. Але буття як сущого немає. «Буття» – це не Бог і не основа світу. Буття ширше, ніж усе суще, і все рівно воно ближче людині, ніж будь-яке суще, будь то скеля, звір, художній твір, машина, будь то ангел або Бог» [4, с. 202]. Будь-яке суще вже припускає конкретне буття, тому від сущого не можна прийти до буття, а можна прийти тільки до іншого сущого, яке теж завжди конкретне, виразне. Тому в рамках класичної філософії не може бути вирішена проблема буття, хоча класична філософія її поставила.

Проблема буття може бути зрозуміла і вирішена тільки через призму людського існування. Людина є тією істотою, що тільки і може поставити проблему буття. Людині властива свідомість. А це не одна із властивостей, якостей, притаманних людині поряд із іншими якостями. Свідомість є принципово особливою властивістю в порівнянні з усіма іншими властивостями, притаманними людині й іншим речам світу, що і ставить людину в особливе положення. «Свідомість є буття, для якого в його бутті стоїть питання про його буття, – пише Сартр, – оскільки це буття припускає інше, ніж воно, буття» [3, с. 350]. Завдяки свідомості людина є тією істотою, що порушує питання про буття, знає про своє буття. Сартр характеризує буття свідомості як «для-себе-буття», а буття речей світу як «буття-в-собі». «У-собі-буття» характеризується абсолютною тотожністю, щільністю, пасивністю. У той час як «для-себе-буттю» властиве знищення, воно є заперечення, мінливість. У бутті речей сутність передує існуванню, а в бутті людини існування передує сутності. Усе у світі є те, що воно є з моменту своєї появи, лише людина у своєму існуванні ніколи не закінчена. Думка у філософії не нова. Уже в епоху Відродження Піко делла Мірандола, відстоюючи свободу волі людини, стверджував, що, створивши людину, Бог не встановив для неї жорстко позначеного місця, надавши їй можливість самій створювати свою долю, піднятися до ангела або опуститися до тварини. Але ні Мірандола, ні навіть Декарт, що поставив своїм «Еrgо cogito» людину у центр своєї філософії, не вийшли в розгляді людини за межі метафізики.

Метафізика, на думку Хайдеггера, у своєму розумінні природи людини розглядає її як суще серед інших сущих, не виділяє її з інших видів буття, розглядає її як особливу річ, наділену своїми здібностями. Навіть Сартр у своєму «Бутті і ніщо» залишається ще в рамках метафізики, оскільки і сутність, і існування він розглядає в традиційному змісті. Екзистенція (від пізньолат. Ex(s)istentsa – існування) – це не просте існування, як його розуміє середньовічна філософія на противагу essential – сутності, а людське існування, спосіб буття людини. «Ек-зистенція може бути властива тільки людській істоті, – пише Хайдеггер, – тобто тільки людському способу «буття», тому що тільки людині... доступна доля ек-зистенції. Тому в ек-зистенції ніколи і не можна мислити якийсь специфічний рід серед інших родів живих істот...» [3, с. 198]. Нерозуміння метафізикою цієї особливості буття людини веде до того, що, поставивши проблему буття, метафізика взагалі не знає буття. Вона знає тільки суще і під буттям розуміє суще як таке в цілому, у його найбільш загальних рисах, у його вищому прояві. Цей принцип підходу до буття успадковує і наука, як грецька, так і сучасна, хоча в принципі сучасна наука і не порушує питання про буття, у кращому випадку її цікавить суще у вигляді останньої основи, будь то атом, елементарна частка, енергія тощо.

Людина знає про буття, оскільки вона екзистує, і в цьому стані вона зіштовхується з Ніщо. У своїй промові «Що таке метафізика?» Хайдеггер розкриває процес відкриття буття як процес відкриття Ніщо. Зіштовхуючись з Ніщо ми приходимо до розуміння буття як єдності сущого, сущого як такого, тому що тільки перед Ніщо єдність сущого перед нами виявляється як буття, як протилежність Ніщо. Але цей прояв Ніщо, прояв буття не є результатом аналізу. «Буття – зовсім не визначення думки» [4, с. 39]. Відкриття Ніщо, а значить і буття є результатом екстатичного стану, результатом ностальгічного стану, глибокої туги, результатом «фундаментального настрою жаху». Екзистенціалізм тому і вважають однією з головних ірраціоналістичних течій західної філософії ХХ століття, оскільки він вважає буття, суще як таке недоступним розуму. Воно під силу тільки безпосередньому баченню, інтуїції. Тільки в стані або настрої туги, жаху, ностальгії, людина сприймає суще в цілому так, що вона сама включена в суще й усвідомлює вона це тому, що в цьому стані вона виявляється перед Ніщо, усвідомлює свою конечність, спрямованість свого буття до смерті. Але потрібно мати на увазі, що нудьга і жах, у яких нам відкривається Ніщо, а значить і буття – це не нудьга від поганої, нецікавої книги або уявлення, не жах боягуза перед уявлюваною або реальною небезпекою, а метафізична нудьга і метафізичний жах, що охоплюють нас цілком, що ставлять наше буття під питання перед Ніщо, що відкриває нам істину буття і Ніщо.