Правове регулювання як особлива форма соціального регулювання

9.1. Сутність правового регулювання

Важливим аспектом дослідження будь-якого предмета є ана­ліз його сутності з урахуванням як традицій певної держави, так і науково-теоретичних традицій, які встановлюють межі його правового усвідомлення. У юридичній літературі сформувалося певне розуміння сутності правового регулювання, незважаючи на різні підходи щодо його визначення.

Зміст, особливості та предмет правового регулювання

Термін «регулювання» (лат. regulo — правило) означає упо­рядкування, приведення чогось у відповідність з чимось. За твердженням Д. Керімова, «регулювати» означає встановлюва­ти межі, масштаб поведінки людей, вносити в суспільні відноси­ни стабільність, систему, порядок і тим самим спрямовувати їх у певному напрямі.

В юридичній літературі відсутнє єдине розуміння категорії «правове регулювання». Більшість науковців схиляється до думки, що правове регулювання — це вплив права на суспільні відносини, що здійснюється через використання системи засо­бів, які мають юридичний характер та забезпечують упорядкування суспільних відносин. С. Алексеев тлумачить цю катего­рію як здійснюваний за допомогою правових засобів (юридич­них норм, правовідносин, індивідуальних приписів та ін.) результативний, нормативно-організоваиий вплив на суспільні нідносини з метою їх упорядкування, охорони, розвитку відпо­відно до вимог економічного базису, суспільних потреб даного соціального устрою. П. Рабінович правовим регулюванням вва­жає здійснюваний державою за допомогою всіх юри дичних засо­бів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення охорони і розвитку. Про правове регулюван­ня як одну із форм впливу права на суспільні відносини з метою їх упорядкування, що здійснюється за допомогою всієї системи юридичних засобів веде мову О. Малько. Цю точку зору поділяє Р. Русінов, в розумінні якого правовим регулюванням є ціле­спрямований вплив на поведінку суб’єктів та суспільні відносини за допомогою правових (юридичних) засобів. За переконанням

B. Червонюк, правове регулювання — це здійснюване державою за допомогою права та сукупності правових засобів упорядку­вання суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона та розвиток; О. Скакун — це здійснюване громадянським су­спільством і державою за допомогою усієї сукупності юридич­них засобів упорядкування суспільних відносин, їх закріплен­ня, охорона, захист і розвиток.

Поняття «правове регулювання» відображає динаміку права, його силу та енергію, спрямовану на досягнення правово­го результату, вирішення життєвих ситуацій, які вимагають впливу права. Здійснюють його за допомогою засобів, які утво­рюють не просто комплекси, багатоелементні утворення, а послідовно з’єднані ланцюги певної структури, що знаходиться у динаміці. У цьому контексті цікава думка Ю. Шемшученко та С. Бобровник, які вважають, що правове регулювання — це один з основних засобів державного впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування в інтересах людини, суспільства та дер­жави. Т. Радько підкреслює, що правове регулювання — це регла­ментація суспільних відносин через загальнообов’язкові правила поведінки та засновані на них приписи індивідуального характе­ру, забезпечені в необхідних випадках державним примусом.

Термін «регулювання» найчастіше відносять лише до права як системи норм і деяких інших специфічних правових засобів (правовідносини, акти реалізації норм права). Деякі науковці не погоджуються з розумінням регулювання суспільних відносин як жорсткого їх нормування державою (законом), оскільки, на їх думку, категорія «регулювання» не є тотожною примусу, жорсткому і владному припису. Норма права встановлює лише модель відносин, в якій суспільні інтереси повинні співвідноси­тись з інтересами членів суспільства, причому право широко використовує для впливу на поведінку людей: стимулювання, заохочення, надання прав тощо.

Правовим регулюванням суспільних відносин С. Комаров вва­жає вплив на них за допомогою специфічних правових засобів: норм права, правовідносин, актів реалізації. Правове регулюван­ня розглядають також як спрямовувальну і закріплювальну діяльність держави в особі її уповноважених органів і посадових осіб, а також суспільства, яка здійснюється в процесі: підготовки і прийняття, зміни і відміни правових норм; їх реалізації в кон­кретних суспільних відносинах; застосування заходів державно­го примусу до правопорушників з метою встановлення і підтрим­ки стабільного та ефективного правопорядку, оптимального роз­витку суспільства та особи. Цю точку зору підтримує В. Сирих, підкреслюючи, що правове регулювання — єдність правотворчо- сті, правореалізації та застосування юридичної відповідальності. Своєрідний підхід до визначення правового регулювання висло­вила Н. Гранат: правове регулювання — частина (аспект) дії права, яка характеризує спеціально-юридичний (не інформатив­ний та ціннісно-мотиваційний) вплив права на поведінку та діяльність його адресатів, але безпосередньо з ним не пов’язана.

Загалом поняття «правове регулювання» є складним та бага­тогранним, загальнотеоретичним і міжгалузевим. Своїм змі­стом воно виражає правовий вплив на суспільні відносини через систему юридичних засобів, способів, форм та методів з метою приведення їх у відповідність з потребами суспільства, забезпе­чення у ньому порядку та стабільності. Важливе при цьому ви­значення співвідношення між поняттями «правове регулюван­ня» та «правовий вплив».

Вплив — це певна система дій стосовно чогось. Правовий вплив — це результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини як специфічної системи правових засобів (норм права, правовідносин, актів реалізації та застосування), так і інших правових явищ (правосвідомості, правової культу­ри, правових принципів, правотворчого процесу).

На думку О. Малько, категорія «правовий вплив» — це взя­тий у єдності та багатоманітності весь процес впливу права на соціальне життя, свідомість та поведінку людей. На думку О. Скакун, правовий вплив — це поширення дії права в усіх фор­мах і напрямах на свідомість і поведінку людей, на їх взаємодію як учасників суспільних відносин з метою забезпечення особи­стих чи соціально значущих результатів. Поряд із категорією «правовий вплив» іноді використовують категорію «вплив права», маючи на увазі результативний вплив формально-юри­дичного джерела права на поведінку людей за допомогою право­вих засобів (правове регулювання) та не правових (інформація, ідеологія, виховання тощо).

Правовий вплив — це результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини за допомогою власне правових засобів (норм права, правових відносин, антів застосування права) та інших правових явищ (правосвідомості, правової культури, правових принципів, правотворчого процесу).

Здійснюють його в різних сферах суспільного життя, просте­жується він в інформаційній, виховній та іншій ролі права. Пра­вовий вплив на відміну від правового регулювання пов’язаний із суспільними відносинами, які не регулюються правом, але на які поширюється його дія. Формується він за допомогою норми права, залежить від правової культури суспільства. Це забезпе­чує формування в однотипній ситуації певного стандарту пове­дінки як безпосередньої умови законослухняної поведінки гро­мадян. Правовий вплив охоплює правові та інформаційні засоби впливу на суспільне життя та психологічні (правові стимули та правові обмеження), виховні, ідеологічні (підвищення рівня пра­вової культури, формування прогресивних правових ідей, прин­ципів тощо) та інші. Структурно він охоплює правосвідомість, правову культуру, правові принципи, правотворчий процес.

Категорії «правове регулювання» та «правовий вплив» різні за змістовим наповненням, їх розмежування пов’язане з багатоаспектністю дії права. На сучасному етапі категорія «правове регулювання» наповнюється новим змістом, її слід розглядати через більш широку категорію «правовий вплив».

Сферою правового регулювання є суспільні відносини (еко­номічні, політичні, культурні, національні, релігійні та інші), що потребують правового впливу. Ці відносини як предмет пра­вового регулювання є вольовими, об’єктивно потребують впливу з боку держави та мають чітко визначений зміст. В економічній сфері — це відносини, пов’язані з формуванням ринкової систе­ми, з розвитком різних форм власності, виробництвом, розподі­лом матеріальних благ. В політичній сфері — це правове закріп­лення плюралістичних форм та методів здійснення влади, фор­мування демократичних інститутів. В соціальній сфері — це формування соціальної політики, спрямованої на задоволення інтересів людей в галузі освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення та ін.

При встановленні сфери правового регулювання варто врахо­вувати:

— правом повинні бути врегульовані найсуттєвіші суспільні відносини, які мають принципове значення для держави, об'єд­нань громадян, окремих осіб (об’єднання в політичні партії, здійснення підприємницької діяльності — нові для України су­спільні відносини, врегульовані нормами права);

— зміни в суспільних відносинах повинні бути відображені в праві (наприклад^ у сфері охорони здоров’я поряд з безкоштов­ними медичними послугами виникають та знаходять правове закріплення платні медичні послуги);

— розвиток суспільних відносин повинен стимулюватись за допомогою права (поряд із будівництвом за державні кошти виникає будівництво за кошти інвесторів);

— право впливає на виникнення нових відносин та здійснює їх регулювання, якщо вони потребують і піддаються юридичній регламентації;

— суспільні відносини потребують регламентування, якщо вони відображаються у свідомій вольовій поведінці суб’єктів (право не може регулювати поведінку психічно хворих осіб чи осіб, що перебувають під гіпнозом);

— право регулює тільки відносини, що виникають між суб’єктами, об’єднаннями громадян тощо. Не є предметом пра­вового регулювання явища об’єктивної дійсності (фізичні, біо­логічні, природні процеси) за умови, що вони не перетворюють­ся на конкретні юридичні факти.

Аналізуючи поняття «правове регулювання» як вихідний пункт, об’єднувальне начало характеристики права в дії, в про­цесі реалізації його потенції і сили, С. Алексєєв підкреслює характерні його особливості: правове регулювання є специфіч­ним різновидом соціального регулювання, спрямованим на досягнення певних результатів в житті суспільства; воно здій­снюється за допомогою цілісної системи засобів, які реально відображають матерію позитивного права як нормативного інституційного утворення — регулятора.

Загалом правове регулювання має цілеспрямований харак­тер, оскільки виступає певним регулятором суспільних відно­син, упорядковуючи їх за допомогою права на рівні суспільства. Воно має організаційний та упорядкований характер (здійсню­ється за допомогою певних засобів) і повинно бути спрямоване на досягнення певних цілей, мати результативний характер. Правове регулювання має певний предмет та сферу правового впливу, усвідомлені суб’єктами та суспільством і важливі для них. Забезпечують його певні методи, які координують діяль­ність суб’єктів у сфері права, реалізуються за допомогою їх оубординаційної підлеглості в процесі виконання або викори­стання норми права. Стадії правового регулювання — правова регламентація суспільних відносин, виникнення суб’єктивних прав, юридичних обов’язків та їх реалізація.

За допомогою правового регулювання відносини між суб’єкта­ми набувають певної правової форми, оскільки через норми права держава встановлює міру можливої та дозволеної поведінки.

Засоби, способи і типи правового регулювання, правові режими

У юридичній літературі сутність поняття «правові засоби» витлумачують у широкому та вузькому значенні. У широкому значенні — це всі правові явища, інституційиі установки та форми, які тим чи іншим чином пов’язані з регулятивною (охо­ронною) дією права. У вузькому значенні — передбачені правом (законом, індивідуально-правовим актом, договором) юридично значущі дії (їх поєднання та комбінація), які здійснюються суб’єктами з відповідним ступенем дозволеності чи не забороне­ними законом способами для задоволення їх інтересів, досягнен­ня соціально корисних цілей. Як різновид правових засобів, ці дії є не фактичними, а змодельованими та забезпеченими норма­ми права, використовуються як інструмент здійснення відповід­них правомірних дій, водночас пов’язаних із захистом поруше­ного права чи забезпеченого законом інтересу.

Категорію «правові засоби» С. Алексеев зараховує до катего­рій загального та універсального порядку, які охоплюють весь юридичний інструментарій: юридичні норми та інші юридичні інструменти, а також «структури» (конструкції) юридичної регуляції. Цим він підкреслює багаторівневість правових засо­бів, їх функціональну спрямованість та інструментальний характер, розглядає їх як інструмент вирішення конкретних завдань, реалізації потенціалу та сили права.

До правових засобів Ю. Тихомиров відносить і діяння: видан­ня підзаконних нормативно-правових актів на основі закону, на його виконання та відповідно до нього, процес відміни та зміни цих актів, правильне застосування законів та ін.

Сучасну своєрідність правових засобів виявляють їх соціаль­на цінність (забезпечення досягнення правових цілей), здатність відображати інформаційні якості права і створювати умови для його дії, а також зумовлювати юридичні наслідки.'Джерелом їх забезпечення є примусова сила держави. У сукупності засобів правового регулювання В. Горшеньов вирізняє засоби впливу (зовнішні фактори стосовно волі суб’єктів — дозволи та заборо­ни) та засоби реалізації права (це результат реагування суб’єктів на правовий вплив — здійснення дозволених законом дій та утримання від заборонених дій).

В юридичній літературі засоби правового регулювання кла­сифікують за різними критеріями.

Залежно від суупеня складності розрізняють: прості (суб’єк­тивні права та юридичні обов’язки; заохочення та покарання; пільги та заборони) і складні (норма, інститут).

Залежно від функціонального призначення: регулятивні (дозволи) та охоронні (засоби захисту).

З огляду на предмет правового регулювання: конституційні, адміністративні, цивільні, кримінальні тощо.

За характером: матеріальні (рекомендації) та процесуальні (позов).

За часом дії: постійні (громадянство) і тимчасові (премія).

Залежно від виду правового регулювання: нормативні (забо- рни, встановлені нормами права) та індивідуальні (акт засто­сування права).

Залежно від інформаційно-психологічної спрямованості: стимулювальні (заохочення), обмежувальні (примус).

Способами правового регулювання є прийоми юридичного впливу, втілені в юридичних нормах та інших елементах право­вої системи. Основні способи правового регулювання: дозволи, заборони та зобов’язання, що відповідають регулятивно-статич- ній та регулятивно-динамічній функції права.

Дозволи — важливий елемент правового регулювання, що забезпечують соціальну свободу та активність людини. Юридич­ного характеру вони набувають з моменту закріплення в уповно- важувальних нормах як суб’єктивні права та реалізуються у про­цесі застосування. Дозволи мають добровільний характер, за­лежать від бажання суб’єкта, якому належить суб’єктивне право.

Заборони — засіб забезпечення організованості суспільних відносин, створення перешкод для небажаної, суспільно небез­печної чи шкідливої поведінки. Вони мають обов’язковий характер, забезпечуються засобами юридичної відповідальності та знаходять закріплення в заборонювальних нормах, реалізу­ються через дотримання правових норм. Заборони встановлю­ють певну міру поведінки суб’єктів, покладаючи на них обов’я­зок утримуватись від вчинення певних дій, що суперечать нор­мам права.

Зобов’язання — нормативне закріплення юридичного обо­в’язку вчиняти певні дії в інтересах суб’єктів права. Як вид юри­дичного обов’язку вони мають активний характер, передбача­ють певну поведінку, є гарантією використання суб’єктивних прав і реалізуються через виконання правових норм.

За допомогою правового регулювання відносини між суб’єк­тами набувають певної правової форми, оскільки через норми права держава встановлює міру можливої та дозволеної поведін­ки. Способам правового регулювання відповідають регулятивно- статична та регулятивно-динамічна функції права. Докладаючи на осіб обов’язок утримуватись від вчинення певних дій, що суперечать нормам права, заборони встановлюють певну міру поведінки суб’єктів; дозволи забезпечують соціальну активність суб’єктів та певний рівень їх свободи; зобов’язання сприяють реалізації покладених на осіб обов’язків, їх виконання гаранту­ється з боку держави у вигляді застосування юридичної відпові­дальності. Крім основних способів правового регулювання, є ще і додаткові: стимулювальна дія норм права, застосування засо­бів примусу, попереджувальна дія норм права. Вони забезпечу­ють належне використання наданих прав та виконання покладе­них на суб’єктів обов’язків.

Застосування кокретного способу правового регулювання за­лежить від типу правового регулювання (загальнодозвільний, спеціальнодозвільний), який залежить від змісту правових від­носин.

Тип правового регулювання — спосіб поєднання загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон щодо суб'єктів, відносини між якими регулюються правовими нормами.

Загальнодозвільний тил правового регулювання передбачає дію принципу: «Дозволено все, крім прямо забороненого зако­ном». Застосовується в процесі регулювання цивільних, трудо­вих, житлових, сімейних та інших відносин, сприяючи розвит­ку ініціативності, самостійності в прийнятті рішень.

Спеціальнодозвільний тип правового регулювання передба­чає використання заборон, в рамках яких норма права встанов­лює конкретні дозволи, що відображає принцип: «Заборонено все, крім прямо дозволеного законом». Цей тип правового регу­лювання є дозвільним, застосовується найчастіше в адміністра­тивному праві та потребує чіткого впорядкування суспільних відносин, послідовної реалізації принципів законності.

Різновиди правового регулювання класифікують за різни­ми критеріями. За способом поєднання дозволів та заборон розрізняють загальнодозвільний та спеціальнодозвільний вид правового регулювання; за територіальним статусом правотво чого суб’єкта регулювання — централізоване та нецентралізов не; за обсягом суспільних відносин, на які поширюється прав ве регулювання, — загальне (нормативне) та індивідуальне пр вове регулювання (П. Рабінович).

Сутність та особливості застосування методів, способів і типі правового регулювання мають теоретичне і практичне значенн На думку Е. _Трубецького, при створенні та розвитку прав' необхідно враховувати історичний досвід правового життя су спільства, а також ідеї розумного впливу на соціальні процеси Це є передумовою добору найефективніших методів, способів типів і режимів правового регулювання.

Щодо видів правового регулювання найчастіше ведуть мов про нормативне та індивідуальне правове регулювання (С. Бо бровник), які, на погляд О. Скакуна, пов’язані між собою. І Нормативне регулюванняповинно забезпечувати єдиний порядок і стабільність в регулюванні суспільних відносин з. допомогою прийняття нормативно-правових актів, розрахова них на багаторазове застосування. Індивідуальне регулюванн базується на нормативному та повинно враховувати конкретну’ життєву ситуацію, конкретну особу шляхом прийняття актів застосування права.

Важливе місце серед засобів правового регулювання нале­жить правовому режиму (лат. regimen — управління, керів­ництво). Р. Мухаєв вважає його сукупністю способів, методів, типів правового регулювання, що характеризують особливості та характер правового впливу, формуються в межах кожної галузі права; М. Матузов та О. Малько під правовим режимом розуміють особливий порядок правового регулювання, вира­жений у певному поєднанні юридичних засобів, що створюють відповідний соціальний стан, сприятливі чи несприятливі умови для задоволення інтересів суб’єктів права.

Правовий режим — певна сукупність юридичних засобів, що застосовують­ся в певній сфері суспільних відносин, характеризує особливості правового впливу та забезпечує дію механізму правового регулювання.

Правовому режиму притаманні такі особливості:

1) встановлюється законодавством та забезпечується при­мусовою силою держави;

2) характеризується певним рівнем стабільності та високим рівнем нормативності;

3) регламентує певні сфери суспільних відносин і діяльність суб’єктів права;

4) є специфічним порядком правового регулювання, що пгсладається із сукупності юридичних засобів, спрямованих на досягнення певної мети і характеризується певним їх співвід­ношенням;

5) в основу правового режиму покладений конкретний спо- піб правового регулювання — заборона, дозвіл чи позитивне зо­бов'язання;

6) найстійкішим та визначеним в їх змісті є загальне юри­дичне становище суб’єктів права, в якому концентруються всі особливості правового режиму;

7) фігурує як кінцевий результат певне правове становище, що склалося в суспільстві в результаті використання правової форми регулювання суспільних відносин.

Правовий режим передбачає певний порядок регулювання з ішкористанням різноманітних правових засобів (це певні юри­дичні категорії та діяння суб’єктів щодо їх застосування для досягнення конкретного результату), що характеризують особливе поєднання дозволів і заборон та позитивних зобов’язань, що, взаємодіючи, створюють особливу спрямованість регулю­вання, бажаний соціальний стан, забезпечують чи не забезпечу­ють задоволення інтересів суб’єктів права.

Правові режими залежно від використання засобів (інформа­ційний підхід) поділяють на стимулювальні та обмежувальні. Для стимулювальних правових режимівхарактерне викори­стання різних засобів, серед яких перевага надається договорам, що дає змогу суб’єктам обирати найоптимальніший варіант поведінки. Режим правового обмеження встановлює чітко ви­значені варіанти поведінки суб’єктів. Завдяки цьому правовий режим стимулювання встановлює для суб’єктів свободу поведін­ки в рамках чітко визначених меж (правових обмежень).

Крім зазначених, О. Малько послуговується і такими крите­ріями класифікації: залежність від предмета правового регулю­вання (конституційний, адміністративний, земельний та інші режими); залежність від юридичної природи (матеріальні та процесуальні режими); залежність від суб’єктів (режим біжен­ців, осіб без громадянства тощо); залежність від функцій права (режим особливого регулювання та режим особливої охорони); залежність від форми виразу (законний та договірний); залеж­ність від рівня нормативних актів, в яких вони закріплені (регіональні, локальні тощо); залежність від сфер використання (загальнодержавні та міждержавні (режим територіальних вод, режим економічних санкцій).

В основі правового режиму — різні способи правового регу лювання: дозволи, заборони, зобов’язання. Правові режим забезпечують дію механізму правового регулювання, що зумо лює їх теоретичну та практичну значущість.

Метод правового регулювання

У юридичній енциклопедії метод правового регулюванн тлумачать як спосіб впливу юридичних норм на суспільні від но сини. П. Рабінович розглядає його як специфічний спосіб владного впливу на поведінку людей, який застосовується держа вою при регулюванні певної групи суспільних відносин; думку О. Кисельової — сукупність юридичних прийомів, засо бів, які складають спосіб цілеспрямованого впливу на вольову поведінку індивіда в сфері суспільних відносин; М. Марченкої розглядає його як спосіб впливу норм права на ті чи інші суспільні відносини, на поведінку людей; на думку А. Піголкіна —це способи впливу норм даної галузі права на поведінку людей, на суспільні відносини, що регулюються даною галуззю права.

Більшість науковців розкриває поняття «метод правового регулювання» через категорію «спосіб» правового впливу на суспільні відносини. Це є тлумаченням методу як певного спосо­бу дії; спосіб — певна система цих дій. Тому метод і спосіб спів­відносяться як загальне та особливе.

Іншої точки зору дотримуються В. Горшеньов, О. Кисельова, М. Султигов, які розглядають метод і спосіб як синонімічні категорії. З цією позицією погодитися важко, оскільки спосіб правового регулювання включає в себе такі основні форми про­яву як дозволи, заборони і зобов’язання.

Компонентами методу правового регулювання, на думку

А. Піголкіна, є: специфічний спосіб взаємозв’язку прав і обов’язків між учасниками урегульованих галуззю правовідно­син; сукупність юридичних фактів, що є підставою виникнення, зміни та припинення правовідносин; способи формування змісту прав і обов’язків суб’єктів права із норм права (за згодою сторін, із адміністративно-правового акту); санкції, способи та процеду­ри їх застосування.

Методом правового регулювання С. Алексеев вважає прийо­ми юридичного впливу, їх поєднання, використання в певній галузі суспільних відносин конкретного комплексу юридичних засобів впливу. У дискусії щодо можливості використання мето­ду правового регулювання як первинного критерію поділу системи права на основі галузі, викристалізувалося дві позиції. При­хильники однієї (С. Алексєєв, А. Вітченко, В. Лазарев, А. Піголкін, С. Полєніна, О. Йоффе, М. Шаргородський, Л. Явич) пере­конані, що метод правового регулювання є правовим явищем, яке має галузевий характер. В основі цього висновку — теза про та що існують вихідні, первинні методи — логічно виокремлені найпростіші прийоми регулювання. Залежно від характеру від­носин ці методи використовують у різних варіаціях. Галузеві методи не можуть фігурувати як найпростіші прийоми, вони є юридичним режимом регулювання, специфічним комплексом прийомів та засобів регулювання, які тісним чином пов’язані з відповідною групою суспільних відносин.

Ю. Шемшученко розрізняє імперативний та диспозитивний метод правового регулювання. Імперативний метод — владний вплив на учасників суспільних відносин без права вибору варі­антів поведінки; диспозитивний — варіанти поведінки учасни­ків суспільних відносин як рівноправних сторін. Дві групи мето­дів виокремлює А. Вітченко: імперативний (метод заборон, метод владних приписів, методів зобов’язування) та диспози­тивний (метод заохочення, метод рекомендацій та інші методи). Л. Явич веде мову про метод конституційного закріплення; адміністративно-правовий метод (владно-наказовий, організа­ційно-розпорядчий); цивільно-позовний метод юридичної рівно­сті сторін.

На думку С. Полєніної, кожній галузі права притаманний специфічний метод правового регулювання: для адміністратив­ного, фінансового, кримінального права — імперативний; для цивільного права — диспозитивний; для трудового права — метод заохочення; для фермерського права — рекомендацій; для процесуальних галузей — автономії та рівності сторін, а також метод переконання та примусу, притаманний праву загалом та окремим його галузям. Наукова дискусія серед прихильників цього підходу спричинила істотні розбіжності щодо кількості методів та їх характеристики в різних галузях права. Стверджу­валось, що кожна галузь права використовує не тільки їй прита­манні методи правового регулювання, а й відповідне поєднання компонентів методу за домінування одного з них.

Представники іншого підходу вважають (С. Вільненський, В. Лаптєв, В. Сорокін, В. Нерсесянц), що існує єдиний метод правового регулювання як сукупність прийомів та способів впливу держави на суб’єктів права і на відносини між ними.

В. Сорокін вважає, що метод правового регулювання — це сукупність юридичних прийомів, засобів, способів впливу соціально управлінських систем, які є складовою частиною

державного апарату, на соціально-правове середовище та йо складові елементи. Головне в цьому визначенні — розумій методу як сукупності засобів, способів впливу на поведін суб’єктів, що держава використовує з метою регулятивно впливу на соціально-правове середовище як єдиний предм правового регулювання. Цим В. Сорокін доводить, що мето кожної галузі права має специфічні особливості.

Насамперед метод є сукупністю засобів, які використов ють органи держави і громадські організації. Він дає змог диференціювати соціально-правове середовище на внутрішн і зовнішнє, що обумовлює використання різних за характеро засобів впливу на нього в конкретних випадках. Зумовлю його єдиний предмет правового регулювання — певна сукуп ність взаємодіючих елементів соціально-правового середовв ща. Ці елементи мають статичний та динамічний характер¹ що є причиною використання різних за характером засобі впливу на них. Регулятивного впливу зазнають лише ті еле менти соціального середовища, в розвитку яких зацікавлен держава.

Як зазначає В. Нерсесянц, метод правового регулюванн може мати різні галузеві прояви, оскільки предмет правовог регулювання кожної галузі права вимагає особливого поєднай-¹ ня прийомів та способів правового впливу.

В юридичній літературі найчастіше розрізняють основні та^! факультативні елементи методу правового регулювання. До основних (первинних) відносять наявність (відсутність) у суб’єктів правовідносин формально-юридичної (державно-во- льової) рівності. Цей елемент методу правового регулювання допомагає вирізнити його серед інших методів і впливає на застосування державою всіх елементів методу правового регу­лювання. До неосновних (вторинних, додаткових) елементів методу правового регулювання зараховують: особливості юри­дичних фактів (наявність чи відсутність формально вільного волевиявлення суб’єктів щодо виникнення, зміни чи припинен­ня суб’єктивних прав та юридичних обов’язків); особливості нормативного регулювання змісту правовідносин (взаємних суб’єктивних прав та юридичних обов’язків); міра визначеності змісту юридичних прав і обов’язків; особливості юридичної про­цедури реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків; особливості юридичного забезпечення регулятивної дії право­вих норм.

Ці елементи методу правового регулювання притаманні будь-якому методу і співвідносяться між собою.

Іншої позиції дотримується Р. Сивий, розрізняючи методи Правового регулювання, засновані на формально-юридичній рів­ності учасників правовідносин (приватно-правовий, децентралі- іопаний, диспозитивний), а також засновані на формально-юри­дичній нерівності учасників правовідносин (публічно-правовий, Нейтралізований, імперативний).

Критерієм класифікації методів обрано один із його струк­турних елементів, який характеризує особливості правового становища суб’єктів правовідносин.