Механізм правового регулювання

Система суспільних відносин постійно потребує правового впливу, форми і методи якого змінюються залежно від суспіль­них потреб. Важливе місце в цьому процесі належить правовому регулюванню та його механізму, особливо у зв’язку о посилен­ням ролі права в процесі регулювання відносин між індивідами, соціальними групами та суспільством.

Сутність, особливості та структура механізму правового регулювання

Більшість науковців розглядає механізм правового рогулю- вання як систему, або сукупність засобів, за допомогою яких відбувається впорядкування суспільних відносин (широкий підхід). С. Алексеев механізмом правового регулювання вва­жає взяту в єдності сукупність правових засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відносини. На його думку, за допомогою цих засобів не лише відбувається впорядкування суспільних відносин, а й здійснюється вплив на свідомість і поведінку суб’єктів. Тому поняття «механізм правового регулювання» дає змогу не лише зібрати разом всі явища правової дійсності (норми, правовідносини, юридичні акти та ін.), а й охарактеризувати їх як цілісність, показати в системно-динамічному вигляді, що характеризує результатив­ність правового регулювання, його здатність гарантувати з правової сторони досягнення поставлених законодавцем цілей; висвітлити в зв’язку з цим специфічні функції, які виконують

конкретні явища в правовій системі, показати їх зв’язок т взаємодію.

О. Скакун механізм правового регулювання тлумачить я процес переведення нормативності права в упорядкованість с спільних відносин, здійснюваний за допомогою системи право'₍ вих засобів і форм з метою задоволення публічних і приватни^ інтересів, забезпечення правопорядку («належне» у праві стає «сущим», тобто норми права перетворюються на правомірну поведінку суб’єктів права). З огляду на це підкреслюється можливість упорядковувати суспільні відносини за допомогою різноманітних засобів і з використанням певних форм. Цілями такого впорядкування є забезпечення правопорядку, задоволен­ня публічних і приватних інтересів тощо.

Як підкреслюють М. Матузов та О. Малько, механізм право­вого регулювання є системою юридичних засобів, організованих в найбільш послідовному порядку з метою впорядкування су­спільних відносин, сприяння задоволенню інтересів суб’єктів права. Маючи певну структурну єдність та логічну послідов­ність, ця система засобів здійснює регламентацію суспільних відносин, сприяє задоволенню інтересів і потреб суб’єктів.

Подібні розуміння механізму правового регулювання ви­являють М. Кельман, О. Мурашин, характеризуючи його як єдину систему правових засобів, за допомогою яких відбуваєть­ся результативне правове впорядкування суспільних відносин та подолання перепон на шляху задоволення інтересів суб’єктів права. Це визначення механізму правового регулювання допо­магає виокремити ознаки, які характеризують його мету, засоби її досягнення та результативність. Мета механізму правового регулювання — подолання перепон на шляху задоволення інте­ресів суб’єктів права — досягається за допомогою використання сукупності засобів, які різняться за природою та функціональ­ним призначенням, але об’єднані в систему спільною метою.

Механізм правового регулювання як сукупність усіх правових засобів у їх єдності та взаємодії, за допомогою яких здійснюється правове регулювання, розглядає А. Черданцев. На його погляд, це ідеальна модель, створена в результаті спрощення процесу регулювання та відсторонена від будь-яких другорядних, несуттє­вих моментів. Елементи (блоки) механізму правового регулюван­ня він прив’язує до відповідних стадій процесу регулювання.

Механізм правового регулювання розглядають і в контексті діяльнісного підходу, що допомагає переосмислити традиційну проблематику, виокремити нові фундаментальні проблеми, усвідомити деякі категорії, тісніше пов’язати юридичну теорію з практикою. Так, С. Комаров підкреслює, що механізм правового регулювання виражає діяльнісну сторону процесу переве­дення нормативності права в упорядкованість суспільних відно­ви«. С. Бобровник та Н. Оніщенко пропонують відмовитися від рЮііуміння цього механізму лише як діяльності законодавця, ^! Котрий формує норму права, надає їй уповноважувального, іобов’язального чи заборонного характеру, а також як засобу виконання правового припису, підпорядкування суб’єктів забороні суб’єктами, яких цей припис стосується. Односторонній Підхід до механізму правового регулювання зводить нанівець І мету і цілі правового регулювання, не враховує фактори, які поливають на його процес.

І Прихильники вузького підходу до розуміння механізму права нового регулювання розглядають його як систему правових засобів (елементів), що здійснюють одночасне взаємопов’язане регулювання суспільних відносин певного виду.

Механізм правового регулювання — сукупність правових засобів, способів та форм, за допомогою яких забезпечується впорядкування суспільних від­носин, задоволення інтересів суб’єктів права, встановлення правопорядку в суспільстві, вирішення конфліктів, досягнення соціального компромісу в правовій сфері.

Правове регулювання є складовою частиною соціального регулювання. Його механізм є системою елементів, що взаємоді­ють. Серед них вирізняють: правові засоби (норми, суб’єктивні права та юридичні обов’язки тощо), способи (дозволи, заборони та зобов’язання) та форми (дотримання, виконання та викори­стання). Він забезпечує регулювання суспільних відносин (є динамічною частиною правової системи), має цілеспрямований та результативний характер.

За допомогою механізму правового регулювання обґрунтову­ють необхідність здійснення правового регулювання в суспіль­стві, впорядковують явища правової дійсності, забезпечують їх єдність, взаємозв’язок та взаємодію, трансформують правові приписи до реальної поведінки суб’єктів права.

Найхарактерніші ознаки механізму правового регулювання мають змістовний та формальний характер.

Змістовна ознака механізму правового регулювання перед­бачає наявність його цілей, досягнення яких свідчить про ефек­тивність правового регулювання. Цілі — сукупність уявлень щодо моделі майбутнього результату, здатного задовільнити вихідні потреби в умовах оцінених за результатами минулого досвіду (В. Карташов).

Цілі правового регулювання класифікують за значущістю (головні та другорядні), часом (перспективні та найближчі), результатами (кінцеві та безпосередні). Вони забезпечують

закріплення суспільних відносин, створюють умови для нових, запобігають виникненню суспільно-шкідливих чи небезпечних відносин.

Досягнення цілей правового регулювання здійснюється за допомогою засобів юридичного впливу на поведінку суб’єктів. їх сукупність, які є різними за природою та функціональним при­значенням, утворює формальну ознаку механізму правового регулювання. Ці правові засоби визначають форми реалізації права (дотримання, виконання та використання) і формують певну систему, хоч і не прив’язані до однієї сфери суспільних відносин. їх призначення — забезпечити соціальну свободу та активність поведінки суб’єктів (дозволи) чи покласти на осіб пасивний обов’язок утримуватись від вчинення дій, що пере­шкоджають інтересам особи (заборони), передбачати певну пове­дінку, гарантувати використання суб’єктивних прав іншими суб’єктами (зобов’язання). Вони повинні містити позитивні сти­мули щодо здійснення суб’єктами своїх суб’єктивних прав та виконання покладених на них обов’язків, а також бути спрямо­ваними на досягнення певного результату — забезпечення ефек­тивності правового регулювання.

Пов’язані вони з суб’єктивними правами особи (дозволи) чи інших осіб (зобов’язання, заборони), а також взаємопов’язані між собою та з іншими різновидами правових норм — уповнова- жувальними, зобов’язувальними та заборонними.

Характеристика механізму правового регулювання допомагає встановити його складові елементи, забезпечити їх єдність та вза- ємоузгодженість. Потреба в різних правових засобах зумовлена неоднозначністю задоволення інтересів різних суб’єктів права. Як інструменти правового впливу, вони повинні бути різноманітними та взаємопов’язаними, утворювати певну систему і бути спрямова­ними на досягнення ефективності правового регулювання.

У сучасній юридичній науці сформовано два підходи щодо визначення елементів механізму правового регулювання.

1) широкий підхід, що характеризується сукупністю еле­ментів, задіяних у впорядкуванні суспільних відносин:

— норма права, яка визначає моделі можливої та необхідної поведінки суб’єктів суспільних відносин;

— нормативно-правовий акт — юридичний документ, що надає правовій нормі формально-визначеного, офіційного та обов’язкового характеру;

— юридичні факти — конкретні життєві обставини, які спричиняють дію норми права;

— правовідносини — різновид суспільних відносин, що регламентуються правовою нормою та виконують функції взає­модії правової норми з конкретним суб’єктом та визначення конкретної поведінки для персоніфікованих суб’єктів;

— тлумачення — діяльність щодо визначення справжнього вмісту норми права в разі її незрозумілості чи невідповідності вимогам юридичної техніки;

— реалізація права — втілення правової норми шляхом до­тримання, виконання, використання та застосування;

— законність як один із принципів реалізації правових при­писів через дотримання вимог норми права суб’єктами права;

— правосвідомість як рівень усвідомлення суб’єктами права правових приписів;

— правова культура як різновид загальної культури, що складається з духовних і матеріальних цінностей, які відносять­ся до правової дійсності;

— правомірна поведінка — усвідомлена діяльність суб’єктів, яка відповідає нормі права, соціально корисним цілям та пере­буває в установлених законодавством межах;

— протиправна поведінка — поведінка, що суперечить пра­вовим приписам;

— юридична відповідальність — міра державного примусу (особистого, майнового чи організаційного характеру), застосо­вана до суб’єктів, що скоїли правопорушення, та пов’язана з покладенням на них нового додаткового обов’язку.

2) вузький підхід до будови механізму правового регулюван­ня охоплює тільки ті елементи, які складають основу регулятив­ної функції права. Серед них — норми права, нормативно-право­ві акти, правовідносини, реалізація права, законність. Кожен із елементів цієї системи виконує своєрідну функцію в задоволен­ні інтересів суб’єктів, регулюванні суспільних відносин, досяг­ненні ефективності правового регулювання.

Відмежовуючи елементи механізму правового регулювання від інших правових явищ, С. Алексєєв вказує на такі їх особли­вості: інституційність, конкретна функціональність (до елемен­тів механізму правового регулювання належать правові явища, які реально функціонують — законність, правосвідомість).

Стадії механізму правового регулювання

Характеризуючи елементний склад механізму правового регулювання, О. Скакун виокремлює елементи, що діють на від­повідних стадіях регулювання (норми права, нормативно-право- ві акти, юридичні факти, правовідносини, акти безпосередньої реалізації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків); а також ті, що діють протягом усього регулювання (правова законніст: правосвідомість, правова культура); ті, що мають факультатив ний характер (інтерпретаційно-правові акти, акти застосуванн норм права). С. Бобровник елементи механізму правового регу лювання поділяє на основні та факультативні, пов’язує їх зі ста діями механізму правового регулювання.

Розмежування обов’язкових та факультативних елементі4 механізму правового регулювання допомагає контролювати за допомогою норми права модель обов’язкової та дозволеної поведінки суб’єктів правовідносин. Обов’язкова стадія передбачав необхідність врегулювання певних суспільних відносин, які моделюються, виникають та реалізуються в певних суб’єктиві них правах та юридичних обов’язках. Факультативна стадія включає необхідність офіційного тлумачення норми права в процесі її застосування.

В. Нерсесянц розуміє статичну та динамічну стадію правово­го регулювання. Статична стадія правового регулювання можлива, коли норма права існує в абстрактно-загальній формі, не застосовується до поведінки суб’єкта в певних умовах. Дина­мічна стадія правового регулювання знаходить свій прояв за умови, що норма права набуває конкретизованої форми та засто­совується до конкретної поведінки конкретної особи.

Динамічна і статична стадії мають певний механізм правово­го регулювання, що відображається в логічній побудові норми права, яка впливає на конкретні суспільні відносини та врегу­льовує певний тип цих відносин. Поділ на стадії є досить умов­ним та відображає вплив права на суспільні відносини на різних рівнях його реалізації.

Динамічна стадія пов’язана з процесом правотворчості, з формуванням норми права як правила поведінки загально­обов’язкового, формально визначеного характеру, що регу­лює найважливіші види суспільних відносин, встановлюєть­ся та охороняється державою. Правова норма встановлює зміст суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, ступінь їх взаємності, регулятивно впливає на суспільні відносини, виз­начає форми взаємодії їх суб’єктів. На думку П. Недбайла, саме з моменту видання норми права слід говорити про вступ в дію механізму правового регулювання. Однак правове регу­лювання здійснюється за допомогою цілого комплексу право­вих норм, що утворює певну систему, якій властиві певна організованість, єдність, координаційні та субординаційні зв’язки.

Організованість правових норм передбачає їх внутрішню узгодженість, заснованість на єдиних принципах. Цей принцип побудови правових норм тісно пов’язаний з ієрархічним підпо­рядкуванням приписів за їх юридичною силою та єдністю право­вих норм щодо їх єдиної мети: поєднати інтереси суспільства з Інтересами індивідів, урегулювати найважливіші сфери су­спільних відносин, функціонування яких неможливе без засто­сування юридичних засобів.

Системність норм права знаходить свій вияв в нормативно- правовому акті. На думку Л. Явича, саме з моменту видання нормативно-правового акту здійснюється правове регулювання суспільних відносин.

Вступаючи в правові відносини на основі певних юридичних норм, суб’єкти набувають суб’єктивних прав та юридичних обо­в’язків за власним бажанням (активна форма реалізації суб’єктив­них прав та юридичних обов’язків) чи на основі лравозастосовчого акту (складна форма реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків). Як вважають А. Вітченко та Ю. Толстой, норма права починає регулювати поведінку суб’єктів не з моменту її видання, а з моменту настання передбачених нею юридичних фактів.

На цьому етапі настає друга стадія правового регулювання, пов’язана з правовими відносинами, які забезпечують можли­вість реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. За їх допомогою норми права набувають персоніфікованого харак­теру, стосуються конкретного суб’єкта та безпосередньо вплива­ють на процес правореалізації. Залежно від характеру правових норм виникають різні види правових відносин, серед яких важливе місце належить регулятивним, що формуються на основі норм цивільного, адміністративного, земельного та інших галузей права, та охоронним, що виникають в результаті скоєння правопорушення.

Деякі вчені пов’язують з цією стадією механізму правового регулювання акти безпосередньої реалізації прав та обов’язків суб’єктів (дотримання заборон, виконання обов’язків, викори­стання прав) та акти опосередкованої реалізації прав та обов’язків (застосування права). Інші вважають, що видання актів реаліза­ції права слід розглядати як результат правового регулювання, що передбачає юридично значущі дії суб’єктів щодо здійснення їх прав та обов’язків суб’єктів, які випливають із конкретних правових відносин; за їх допомогою досягаються цілі правового регулювання.

За правомірної поведінки суб’єктів механізм правового регулю­вання вичерпує свою дію, а за неправомірної поведінки суб’єктів вступає в дію механізм покладення на суб’єктів юридичної відпо­відальності, основним елементом якої є акти застосування норм права, що встановлюють юридичну відповідальність конкретної особи за конкретне правопорушення.

 

Література

Алексеев С. С. Восхождение к праву. Поиски и решения / С. С. Алексеев. — М.: Издательство НОРМА, 2001. — 752 с.

Алексеев С. С. Линия права / С. С. Алексеев. —М.: Статут, 2006. — 461 с.

Алексеев С. С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве / С. С. Алексеев. — М., 1966. — 187 с.

Алексеев С. С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования / С. С. Алексеев. — М.: Статут, 1999. — 712 с.

Андрейцев В. І. Наукові та науково-правничі школи. Стан та проблеми пра­вового регулювання: монографія / В. І. Андрейцев. — К.: Знання, 2009. — 414 с.

Карташов В. А. Система систем. Очерки общей теории и методологии / В. А. Карташов. — М.: Прогресс-Академия, 1995. — 415 с.

Керимов Д. А. Методология права. Предмет, функции, проблемы философии права / Д. А. Керимов. — М.: СГА, 2003. — 521 с.

Киселева О. М. Поощрение как метод правового регулирования: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.01 / О. М. Киселева. — Саратов, 2000. — 197 с.

Малько А. В. Стимулы и ограничения в праве / А. В. Малько. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Юристъ, 2004. — 250 с.

Недбайло П. Е. Применение советских правовых норм / П. Е. Недбайло. — М.: Госюриздат, 1960. — 511 с.

Сорокин В. Д. Метод правового регулирования. Теоретические проблемы / В. Д. Сорокин. — М.: Юридическая литература, 1976. — 143 с.

Сырых В. М. Логические основания общей теории права. / В. М. Сырых. — Т. 1: Элементный состав. — 2-е изд., стер. — М.: ЗАО Юстицинформ, 2004. — 528 с.

Тихомиров Ю. А. Действие закона / Ю. А. Тихомиров. — М.: Известия, 1992. — 163 с.

10.Протиправна поведінка та юридична відповідальність

 

10.1. Теоретичні проблеми правопорушення

Представники науки загальної теорії права, на відміну від галузевих юридичних наук, тривалий час не намагалися про­аналізувати правопорушення, визначити його поняття та ознаки. Отже, дослідження протиправної поведінки є актуальним для сучасного правознавства.

Сутність і ознаки правопорушення

Концепція правопорушення у загальній теорії права значною мірою сформувалася як узагальнення розробок галузевих юридичних наук, що відображено як у системі необхідних ознак правопорушення, так і в загальнотеоретичному його визначенні, яке узагальнило ці ознаки. Спираючись на висновки більшості науковців і на проведений порівняльний аналіз дефініцій, можна сформулювати таке поняття правопорушення, яке могло б слугу­вати методологічною основою для усіх галузей права.

Правопорушення — протиправне винне (абобезвини) діяння (дія або без­діяльність), вчинене суб'єктом права, що порушує правопорядок і заподіює (або може заподіяти) соціальну шкоду окремим особам, суспільству, держа­ві та може тягнути за собою юридичну відповідальність.

Основними ознаками правопорушення є діяння (дія або бездіяльність); протиправність як порушення об’єктивного та (або)«суб’єктивного права; скоєння протиправного діяння суб’єктом права; наявність вини правопорушника (за класичної моделі складу правопорушення); соціальна шкода як сукупність нега­тивних наслідків правопорушення; юридична відповідальність.

Протиправність. Вона є основною ознакою правопорушення. Протиправний характер дії або бездіяльності передбачає, що в результаті їх скоєння порушено заборони, не виконуються зобов’язання, встановлені нормою права. Протиправність пра­вопорушення виражається в порушенні суб’єктом чинної норми права, діях усупереч її приписам, відповідно — у протиставлен­ні своєї волі держави, суспільству, вступі з ними у конфлікт. Особливість конфлікту особистості з державою, яка виражаєть­ся у формі правопорушень, полягає у протиправних діях суб’єктів, діях, що суперечать нормам права, забороняють певну поведінку або зобов’язують до активності.

Будь-яка поведінка суб’єкта може вважатися правомірною (дозволеною) або протиправною — такою, що порушує заборону та потребує припинення і застосування примусових заходів відпові­дальності. З цього правила законом можуть бути встановлені винятки, коли певна поведінка, що за законом формально є проти­правною, може не спричинити відносин юридичної відповідально­сті. Наприклад, за Кримінальним кодексом України, обставина­ми, що виключають злочинність діяння, є необхідна оборона (ст. 36), уявна оборона (ст. 37), крайня необхідність (ст. 39) тощо.

У теорії права справедливо виникає питання про обсяг проти- правності. Щодо цього обґрунтованою є позиція С. Комарова, який відносить до форм прояву протиправності пряме порушення правової заборони, невиконання покладених обов’язків, зловжи­вання суб’єктивним правом, перевищення повноважень тощо. За твердженням В. Бабаєва, протиправність може бути виражена шляхом прямих заборон; опосередкованої заборони і шляхом викладення у правовій нормі позитивної, правомірної поведінки.

Протиправність порушення правової заборони безсумнівна. Достатньо проблемним у теорії права є питання про протиправ­ність невиконання юридичних обов’язків. Правопорушення — це відступ не від будь-якого юридичного обов’язку, а лише від того, що має імперативний характер, юридичну санкцію (О. Лейст).

Є випадки, коли права у відносинах з одними особами одночас­но фігурують як обов’язки відносно інших. У цих випадках про- тивоправним є і невикористання права.

Діяння (дія або бездіяльність). У загальній теорії права поло­ження, згідно з яким правопорушення — це завжди діяння, є

аксіомою. Тому, як стверджує С. Параскєвова, будь-яке право­порушення — це завжди певне діяння, що перебуває під постій­ним контролем волі та розуму людини, тобто вольова, усвідомле­на дія (бездіяльність), що залежить від волі, свідомості людини і здійснюється нею добровільно. Правопорушення є юридичним фактом, що породжує охоронні правовідносини; протиправним діянням, яке полягає у порушенні заборон, невиконанні обов’язків, встановлених нормою права.

Лише діяння (дія або бездіяльність) матеріалізує наміри пра­вопорушника. Думка не може бути чітким і об’єктивним критері­єм соціальної шкоди, протиправності і законності або незаконно­сті поведінки фізичної особи. Дія вважається юридично значу­щою, якщо вона виражена зовні у формі рухів тіла, спричиняє або здатна спричинити юридично значущі наслідки, спрямована на реалізацію дозволів і заборон, які містяться у праві, або супере­чить вимогам заборонних норм (А. Прусаков). Конкретні ознаки юридично значущих дій закріплюються у правових нормах, а вони — у знакових системах (офіційних документах). Норма права передбачає зовнішню сторону поведінки (зміст дій, засоби, об’єкти, результати) і внутрішню (мета, мотиви вчинку). Чітка регламентованість правових дій відображає реальні можливості регулювання людської поведінки правовими засобами, гарантує від надмірного втручання у повсякденне життя людей.

Утримання від дії як різновид людських вчинків характери­зується тими ж властивостями, що і зовнішня дія. Насамперед це вплив, зміна реальної дійсності, що включає в себе ставлення індивіда як суб’єкта до об’єкта. Як зазначає О. Гранім, бездіяль­ність також є актом зовнішньої поведінки, а не тільки внутріш­нім психічним процесом, тому що без цього бездіяльність як своєрідна форма поведінки людини втрачає властивість суспіль­ного акту, свою суспільну значущість, адже вона притаманна будь-якому людському вчинку. Ідеться про бездіяльність, що протистоїть вимогам норм права (протиправна бездіяльність). Для протиправної бездіяльності необхідна наявність норматив­но закріпленого обов’язку і реальної можливості особи запобігти настанню шкідливих наслідків.

Вина. Інститут вини найбільш досліджений у правових нау­ках, особливо у кримінальному праві. «Наявність вини — кон­структивна (основна) ознака будь-якого правопорушення, — стверджує С. Кожевніков. — Мається на увазі, що правопору­шення — це якась психофізіологічна єдність, сполучення думки і вчинку, намірів і певного реалізованого результату. Правопо­рушенням визнається тільки винна поведінка суб’єкта права, коли у нього була можливість вибрати належну поведінку: вчи* няти або не вчиняти правопорушення; інакше кажучи, індивіді повинен усвідомлювати, що діє протиправно».

У теорії кримінального права більшість авторів вирізняют оцінну та психологічну концепції вини. Деякі дослідники ста* влять в один ряд із ними теорію небезпечного стану (В. Лунєєв)!

Згідно із панівною у сучасному вітчизняному кримінальному праві психологічною концепцією, вина — психічне ставлені ня осудної особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діян­ня (дії чи бездіяльності) та до його наслідків у формі умислу або необережності (ст. 23 КК України).»

Наявність юридичної відповідальності за протиправне діян-: ня. Аналіз вітчизняного законодавства свідчить про те, що не завжди за вказані у законі порушення передбачено юридичну відповідальність (наприклад, ст. 111 Конституції України щодо усунення Президента України з поста в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину). Ще абстрактнішим є таке формулювання: «Особи несуть відпові­дальність згідно із чинним законодавством». Подібні формулю­вання часто зустрічаються у законодавстві України.

Караність, або передбачення юридичної відповідальності. Ця ознака слушна лише для публічно-правових правопорушень. Стосовно загальнотеоретичних позицій, доцільно виокремлюва­ти лише обов’язкові і достатні для будь-якого виду правопору­шення і ознаки. Перелік обов’язкових ознак не є вичерпним; може бути розширений законом для окремих видів правопору­шень. Суперечливим залишається питання, на що саме посягає правопорушення: на об’єктивне чи суб’єктивне право. Щоправ­да, розкриття протиправності лише через порушення об’єктивних прав, як і через порушення суб’єктивних прав, звужує значення протиправності. Це дає підстави для висновків, що відповідаль­ність обов’язково повинна бути вказана у нормативно-правово­му акті, який містить поняття, ознаки конкретного правопору­шення. З цією метою необхідно поступово відмовлятися від бланкетних норм.

При вчиненні певних видів правопорушень можуть бути застосовані не заходи юридичної відповідальності, а інші заходи встановлені законом, зокрема примусові державно-правові захо­ди, здійснені поза інститутом юридичної відповідальності.

У літературі давно розмежовують юридичну відповідаль­ність і захист права. Відповідальність — захід державного при­мусу, що виступає як реакція на вчинене правопорушення. Захист права — державно-примусова діяльність, спрямована ин відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичних обов’язків. Найширше заходи захисту застосовують у цивільному праві.

Суспільна небезпека. Одним із перших дав визначення су­спільної небезпеки А. Піонтковський: «Суспільна небезпека іілочинного діяння породжується тим, що воно або безпосе­редньо завдає шкоду соціалістичним суспільним відносинам, пбо містить у собі можливість завдання відповідної шкоди». М. Шаргородський одним із перших визнав суспільну небезпеку обов’язковою ознакою будь-ркого правопорушення, а не лише іілочину. Суспільною небезпекою він вважав конкретні, дії, вчи­нені у конкретних умовах; небезпечність осіб, що їх вчинили.

У юридичній науці дотепер немає єдності думок відносно того, у яких саме характеристиках злочину виражається його суспільна небезпека. З одного боку, намітилась стійка тенденція розглядати суспільну небезпеку як об’єктивну властивість діян­ня, з яким пов’язується кримінальна відповідальність, 3 іншо­го, суспільну небезпеку пропонують розглядати: як певний об’єктивний антисоціальний стан злочину (Ю. Ляпунов); як шкідливість суспільно небезпечного діяння; здатність діяння заподіювати істотну шкоду охоронюваним кримінальним зако­ном інтересам; як її прояв у всіх юридично значущих ознаках злочину і складу злочину (О. Старовєрова).

Соціальна сутність шкоди виражається у сукупності нега­тивних наслідків правопорушення, що є порушенням правопо­рядку, дезорганізацією суспільних відносин і одночасно (хоча і не завжди) приниженням (применшенням), знищенням будь- якого блага, цінності, суб’єктивного права, обмеженням кори­стування ними та свободи поведінки інших суб’єктів всупереч закону. Соціальна шкода — це шкода, завдана або така, що може бути завдана правопорушенням окремим особам, державі, суспільству, яка вимірюється у кількісному та (або) якісному співвідношенні, виражається у майнових, немайнових та інших наслідках, у результаті чого порушується унормований стан соціальних зв’язків у суспільстві.

Юридичний склад правопорушення

В загальному значенні склад правопорушення — це елемен­ти, з яких воно складається, його структура і результат систем­ного аналізу. Правопорушення і склад правопорушення — вза­ємопов’язані, але не тотожні. Вони співвідносяться між собою

як явище (конкретне правопорушення) та юридичне поняття про нього (склад конкретного виду правопорушення). Конкрет«ним діянням, вчиненим у відповідній обстановці, часі та місці! є правопорушення, а склад правопорушення об’єднує найістот-» ніші, типові та універсальні його ознаки. В теорії права іноді це називають юридичним складом правопорушення (В. Навроцький). і

В теорії права по-різному визначають зміст поняття «склад правопорушенні». На думку одних науковців, — це системі найзагальніших та істотних ознак окремих різновидів правопорушень (О. Поляков); сукупність передбачених законом об’єктивних і суб’єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність (С. Олєйніков); система ознак пра­вопорушення, необхідних і достатніх для застосування! до правопорушника заходів юридичної відповідальності (Т. Тарахонич); система ознак, необхідних та достатніх для* притягнення правопорушника до юридичної відповідальності (Є. Гризунова).

Галузеві юридичні науки досліджують відповідні види пра­вопорушень. На думку Н. Батанової, «склад конституційного делікту складається з сукупності передбачених конституцій­ним правом обов’язкових об’єктивних і суб’єктивних ознак, які визначають суспільно небезпечне діяння як конкретний конституційний делікт». Як вважає Д. Бахрах, «...під складом адміністративного правопорушення розуміється встановлена правом сукупність ознак, за наявності яких протиправне діян­ня вважається адміністративним правопорушенням». На думку В. Івакіна, склад екологічного правопорушення — це сукуп­ність юридично важливих компонентів, які закріплені в зако­ні, наявність яких дозволяє говорити про те, що діяння є еколо­гічним правопорушенням.

Усі науковці зазначають, що склад правопорушення — це система або сукупність ознак. Таке уявлення повністю узгоджу­ється з етимологією слова «склад». Дослідники вказують на сукупність не будь-яких ознак, а конкретизують, що вони повинні бути об’єктивними та суб’єктивними, а також необхід­ними та достатніми для притягнення особи до юридичної відпо­відальності відповідного виду. Однак недостатньо аргументова­ні пропозиції визнавати те, що ці ознаки мають бути закріплені в законі, оскільки не завжди в нормах закону є вказівка на озна­ки складу правопорушення — вони можуть бути в будь-яких нормативно-правових актах, на яких ґрунтуються, наприклад, бланкетні диспозиції статей; далеко не всі. ознаки складу право­порушення закріплені нормативно, деякі мають латентний характер, наприклад, причиновий зв’язок між діянням і наслід­ком/ наслідками.

Для складу правопорушення характерні такі істотні ознаки:

1) сукупність елементів, які характеризують скоєне. Ця ознака свідчить, що склад правопорушення має складну будову та утворюється шляхом поєднання різних елементів;

2) наявність елементів та ознак, які мають об’єктивну та суб’єктивну характеристики;

3) елементи та ознаки є явними (передбаченими у гіпотезі та (або) диспозиції правової норми) або латентними (прямо у нормі не наведені, однак резюмуються, враховуючи інші ознаки скла­ду правопорушення);

4) склад правопорушення є наявним лише в тому разі, коли ці ознаки є необхідними і достатніми для визнання скоєного діяння правопорушенням. Ця ознака свідчить, що склад право­порушення є підставою для відповідного виду юридичної відпо­відальності, коли у вчиненому є всі обов’язкові об’єктивні та суб’єктивні його ознаки.

Склад правопорушення — сукупність обов'язкових об'єктивних І суб’єктив­них ознак, передбачених у гіпотезі та (або) диспозиції правової норми або невказаних у ній, що випливають з інших ознак, та є необхідними І достатнімидля притягнення особи до юридичної відповідальності відповідного виду.

Утворюють склад правопорушення об’єкт, об’єктивна сторо­на, суб’єкт і суб’єктивна сторона.

Об’єкт правопорушення. У теорії права єдиного його тлу­мачення дотепер ще не вироблено. Найчастіше — це соціальна цінність, на яку посягає правопорушення, заподіюючи їй шкоду або ставлячи під загрозу заподіяння шкоди (В. Кудряв­цев); суспільні відносини, які охороняються правом і на які це правопорушення посягає (С. Лисенков, А. Колодій, О. Ти­хомиров, В. Ковальський); блага чи соціальні цінності, на які посягає правопорушення (Т. Тарахонич) тощо. У різний час ним вважали норми права, суспільні відносини, правові відносини, правові блага (інтереси), людину, соціальні цін­ності, соціальну безпеку, порядок відносин між людьми у су­спільстві.

Найприйнятнішою є концепція об’єкта правопорушення як суспільних відносин, оскільки вона є універсальною. Тим біль­ше, що людина, блага, законні інтереси тощо не існують поза

межами суспільних відносин і фактично є їх елементами. Тому будь-яке правопорушення, заподіюючи шкоду певним соціаль* ним благам, законним інтересам, людині, завдає шкоди саме суспільним відносинам.

Об’єкт правопорушення — суспільні відносини, що регулюються та (або) охороняються нормами права, яким унаслідок скоєння правопорушення заподіюється або може бути заподіяна шкода.

Крім суспільних відносин, об’єктом складу правопорушенні може бути предмет або потерпілий. Найповніше ці поняття ви­світлені в доктрині кримінального права.

Об’єктивна сторона складу правопорушення. Теоретики права ведуть мову про неї як про «зовнішні» ознаки, що харак­теризують правопорушення; «зовнішнє вираження протиправ­ного діяння»; «зовнішній прояв самого протиправного вчин­ку»; «сукупність зовнішніх ознак, що характеризують певне; правопорушення» (А. Поляков). При цьому, як правило, ото-] тожнюють поняття «об’єктивна сторона правопорушення» та' «об’єктивна сторона складу правопорушення». Однак об’єктив­на сторона правопорушення є явищем реальної дійсності, яке розгортається у відповідному проміжку часу, в певному місці, з використанням знарядь і засобів скоєння правопорушення, є одним із елементів юридичного факту правопорушення. Об’єк­тивна сторона складу правопорушення — це теоретична конструкція, яка передбачена у диспозиції правової норми або зако­номірно випливає з інших ознак правопорушення та характери­зує його зовнішню сторону.

Будь-який склад правопорушення характеризується такими ознаками, як діяння, наслідок (наслідки), причиновий зв’язок між діянням і наслідками, спосіб, час, місце, знаряддя, засоби, обстановка вчинення правопорушення. Об’єктивна сторона складу правопорушення не завжди характеризується сукупні­стю вище перерахованих ознак. Обов’язковою ознакою об’єк­тивної сторони складу правопорушення є лише діяння, а інші ознаки залежать від того, чи передбачив їх законодавець у пра­вовій нормі. Тобто вони стають обов’язковими ознаками об’єк­тивної сторони складу правопорушення лише тоді, коли прямо передбачені законодавцем.

Ознаки об’єктивної сторони складу правопорушення поділя­ють на обов’язкові (необхідні) та факультативні (необов’язкові, додаткові). До обов’язкових належить діяння (єдина обов’язкова ознака) у формі дії або бездіяльності, а всі інші — до факульта­тивних ознак об’єктивної сторони складу злочину. Законодавство України гласить, що правопорушення може бути вчинене шляхом дії і бездіяльності, які традиційно об'єднуються у пра­мову категорію «діяння». Наприклад, у статтях Кримінального кодексу України, в яких вживається термін «діяння», в дужках вказується на дію або бездіяльність (ст. 11,15, 24, 25 та інші). У Кодексі України про адміністративні правопорушення також є відповідне формулювання. Дія передбачає активну форму пове­дінки людини, бездіяльність — пасивну. Кримінальна відпові­дальність за бездіяльність настає лише в тому випадку, коли особа не вчинила певну дію, хоча зобов’язана була і могла її вчинити.

На думку В. Кудрявцева, злочинна дія є активною формою поведінки людини, перебуває під контролем волі та вико­нується власними рухами тіла цієї людини (жестом, словом або впливом на матеріальні об’єкти). Якщо у вчив:еному відсутній прояв волі особи (у випадку непереборної сили, непереборного фізичного, психічного примусу) або воно не є усвідомленим (наприклад, вчиняється неосудним або особою, яка не досягла віку, з якого настає відповідальність), це означає відсутність саме діяння, а тому немає підстав для притягнення особи до юридичної відповідальності відповід­ного виду.

Наслідки є факультативною ознакою об’єктивної сторони правопорушення. Це шкода (збиток), яку заподіює правопору­шення суспільним відносинам, що охороняються законом, або реальна загроза заподіяння такої шкоди. У кримінальному праві суспільно небезпечні наслідки залежно від обсягу шкоди, заподіяної діянням об’єкту, поділяють на реальну шкоду і створення загрози (небезпеки) її заподіяння. Залежно від характеру шкоди суспільно небезпечні наслідки можуть бути поділені на наслідки матеріального та нематеріального характеру. Матеріальні наслідки — шкода, що має особистий (фізичний) характер (наприклад, смерть людини, тілесні ушкодження), а також майнова шкода (наприклад, у злочинах проти власності). Нематеріальні наслідки не пов’язані з фізичним впливом на людину як суб’єкта суспільних відносин чи впливом на матеріальні предмети зовнішнього світу (блага), з приводу яких існують ці відносини. До нематеріальних на­слідків належить шкода, завдана політичним, організаційним і соціальним інтересам.

Причиновий зв’язок є обов’язковою ознакою складу право­порушення, якщо у скоєному наявні діяння і наслідки. Його складність зумовила появу багатьох теорій причинового зв’язку,

серед яких — теорії адекватного причинового зв’язку, основа причини, безпосередньої (найближчої) причини, необхідног випадкового причинового зв’язку, ймовірного причиново зв’язку, необхідної умови (condition sine qua non).

На сьогодні залишається багато невирішених питань що встановлення причинового зв’язку як однієї з ознак об’єктив сторони правопорушення. Всі теорії причинового зв’язку основному не суперечать, а доповнюють одна одну і допомагаю¹ з’ясувати і встановити цю ознаку об’єктивної сторони скла правопорушення. Сучасна концепція причиновості базується генетичному принципі (ніщо не може виникнути із нічого ч перейти в ніщо); а також принципі закономірності (ніщо не ві$ бувається незакономірно, довільно).

Для констатації причинового зв’язку між діянням і наслі ками необхідно взяти до уваги, що між будь-якими явища (діянням і наслідками) він є об’єктивним, тобто існує незалежн від свідомості людини. Наявний він лише тоді, коли діяння необхідною умовою (причиною), без якої неможливе настанн наслідку: а) причина (діяння) у часі повинна передувати наслід ку; б) причина (діяння) не лише повинна передувати наслідку часі, а й викликати його; в) причиновий зв’язок має місце лиш тоді, коли діяння є визначальною умовою настання наслідку;

г) діяння перебуває в причиновому зв’язку з наслідком, якщо: воно неминуче викликає його настання.

Сукупність інших факультативних ознак об’єктивної сто­рони правопорушення утворюють: місце вчинення правопору­шення — певна територія або інше місце, де відбувається діян­ня і настають наслідки; час вчинення правопорушення — пев­ний відрізок (проміжок) часу, протягом якого відбувається діяння і настають наслідки; обставини вчинення правопору­шення — конкретні об’єктивно-предметні умови, в яких воно вчиняється; засоби вчинення правопорушення — предмети матеріального світу, що застосовуються особою при вчиненні діяння; знаряддя вчинення правопорушення — предмети, використовуючи які особа фізично впливає на матеріальні об’єкти; спосіб вчинення правопорушення — це сукупність (система) прийомів і методів, що використовуються при вчи­ненні правопорушення.

Суб’єкт складу правопорушення. У теорії права його визна­чають по-різному: деліктоздатна фізична особа (О. Поляков); «особа, яка вчинила правопорушення» (С. Лисенков, А. Коло­дій, О. Тихомиров, В. Ковальський); «фізична або юридична особа, яка скоїла правопорушення», необхідною ознакою якого його деліктоздатність (С. Олєйніков); «деліктоспроможна особа, яка скоїла правопорушення» — індивідуальний та колек- Тивний суб’єкти (Т. Тарахонич).

Потрібно розрізняти поняття «суб’єкт правопорушення» (явище реальної дійсності) та «суб’єкт складу правопорушен­ня» (відповідна теоретична конструкція). Наприклад, у разі визнання суб’єктом складу правопорушення юридичної особи, суб’єктом злочину є конкретна фізична особа, яка пра­цює у відповідній організації, оскільки юридична особа здій­снює конкретне діяння (дію, або бездіяльність вчинити не може). Для притягнення фізичної особи до юридичної відпо­відальності необхідно встановити, що вона досягла віку, з якого настає юридична відповідальність відповідного виду, та є осудною. Крім досягнення віку, з якого настає юридична відповідальність, потрібно встановити, що особа, яка скоїла правопорушення, є осудною (дієздатною).

Осудність визначається в Кримінальному кодексі України як такий стан особи на момент вчинення злочину, за якого вона могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19 Кримінального кодексу України). Неосудною визнається особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворюван­ня, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки (ч. 2 ст. 19 Кримінального кодексу України). Така особа не підлягає кримінальній відпо­відальності.

Суб’єктивна сторона складу правопорушення. Її трактують як внутрішнє психологічне ставлення суб’єкта до вчиненого протиправного діяння та його наслідків (С. Лисенков, А. Коло­дій, О. Тихомиров, В. Ковальський); ототожнення з виною (С. Олєйніков); сукупність ознак, які характеризують суб’єк­тивне ставлення особи до свого діяння та його наслідків (Т. Тара­хонич). Ототожнення суб’єктивної сторони з виною не виправда­не, оскільки вина є лише обов’язковою ознакою цього елемента складу правопорушення. Крім неї, ознаками суб’єктивної сторо­ни складу правопорушення називають мотив і мету, а іноді ще й емоційний стан суб’єкта.

Суб’єктивна сторона складу правопорушення — це психічна діяльність

особи, яка охоплює її свідомість та емоційно-вольову сфери і відображає

ставлення її свідомості та волі до діяння і наслідків.

У сучасному праві як форми вини виокремлюють поняття «умисел» та «необережність». Кримінальний кодекс України ці поняття не розкриває, а лише називає і описує їх види. Так, умисел у ньому поділено на прямий і непрямий. «Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання» (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України). «Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспіль­но небезпечні наслідки, і хоча не бажала, але свідомо припу­скала їх настання» (ч. З ст. 24 Кримінального кодексу Украї­ни). Кожен вид умислу має свої інтелектуальні та вольові озна­ки. Інтелектуальні ознаки прямого та непрямого видів умислу полягають в усвідомленні суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і передбаченні його суспіль­но небезпечних наслідків. Усвідомлення суспільно небезпечно­го характеру діяння передбачає розуміння фактичної сторони того, що вчиняється, всіх обставин, що характеризують об’єк­тивні ознаки складу злочину. Передбачення означає відобра­ження у свідомості тих подій, які мають статися. Прямий і непрямий види умислу відрізняються вольовими ознаками. За прямого умислу вольовою ознакою є бажання особи настан­ня наслідків своєї дії чи бездіяльності, а за непрямого — свідо­ме допущення їх настання. Особливість його полягає у відсут­ності бажання настання суспільно небезпечного наслідку. Передбачаючи такий наслідок, особа не відчуває потреби в ньому.

Необережність поділяють на злочинну самовпевненість і зло­чинну недбалість. «Необережність є злочинною самовпевнені­стю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення» (ч. 2 ст. 25 Кримі­нального кодексу України). «Необережність є злочинною недба­лістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспіль­но небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити» (ч. З ст. 25 Кримі­нального кодексу України).

Факультативними ознаками суб’єктивної сторони складу правопорушення є мотив його вчинення — внутрішнє спонукан­ня вчинку людини, що визначає його зміст, а також мета його вчинення — уявлення про бажаний результат, якого прагне особа, що визначає спрямованість її діяння.

10.2. Теоретичні проблеми юридичної відповідальності

Важливою методологічною основою розуміння феномену відповідальності є філософські категорії «свобода» і «необхід­ність». Свобода поза межами необхідності породжує свавілля, вседозволеність, волюнтаризм. Необхідність, узята поза сво­бодою, спричинює цілковиту нездатність суб’єкта до прий­няття самостійних рішень, вчинення самостійних дій. Саме відповідальність дає змогу знайти оптимальну рівновагу між ними.

Природа, сутність і характерні ознаки юридичної відповідальності

Перехід від зобов’язальної недемократичної системи право­вого регулювання до дозвільної демократичної у сучасній Укра­їні гальмується низьким рівнем юридичної відповідальності і високим рівнем правової безвідповідальності суб’єктів вітчизня­ного права.

Поняття «юридична відповідальність» утвердилося в юри­дичній науці у 60-ті роки XX ст. Тоді панували зобов’язальна система правового регулювання, коли юридичну відповідаль­ність розглядали як важливий інструмент, що примушує дотри­муватися приписів правових норм усіх громадян, посадових осіб тощо (ретроспективний аспект). У 80—90-ті роки минулого сто­ліття у зв’язку із демократичними трансформаціями вітчизняні вчені почали приділяти більше уваги дослідженню сутності юридичної відповідальності та розкриттю її глибокого позитив­ного змісту. Нині більшість із них визнає існування позитивно­го (перспективного) аспекту форми реалізації у структурі юри­дичної відповідальності.

Суть юридичної відповідальності розглядають у вузькому і широкому розумінні.

— прихильники вузького розуміння юридичної відповідаль­ності (М. Шаргородський, І. Самощенко, О. Іоффе, Л. Явич,

В. Копейчиков, П. Рабінович, В. Котюк, В. Молдован, А. Коло­дій та ін.) пов’язують юридичну відповідальність із протиправ­ною поведінкою, правопорушенням, що передбачає застосу­вання державного примусу, покарання. Вони вважають, що юри­дична відповідальність складається лише з одного аспекту — ретроспективного. Правомірні дії суб’єктів у розуміння відпові­дальності не входять. Ця позиція визначає ретроспективний (негативний) аспект юридичної відповідальності;

— прихильники широкого розуміння: юридичної відповідаль­ності (Р. Косолапов, С. Лисенков, В. Марков, М. Матузов, П. Недбайло, Н. Слободчикова, О. Скакун, С. Гусарєв, О. Слюса- ренко, А. Олійник та ін.) розглядають її не тільки як наслідок негативного явища, реакцію держави на скоєний делікт, а як явище позитивне, що передбачає свідоме, відповідальне став­лення індивідів до своїх вчинків і виключає порушення право­вих приписів.

На сьогодні багато вчених — фахівців із загальної теорії права й галузевих юридичних наук обстоюють ідею щодо кон­струювання юридичної відповідальності у широкому плані, яка виходить за межі розгляду її тільки як наслідку правопо­рушення. З цього приводу М. Строгович зазначив, що юридич­на відповідальність є насамперед відповідальним ставленням людини до своїх обов’язків, відповідальністю за правильне виконання особою покладених на неї законом обов’язків. У разі його невиконання настає відповідальність в її негативно­му значенні — примусі, стягненні, покаранні тощо. Позитивна відповідальність у людини виникає, на думку П. Недбайла, вже тоді, коли вона приступає до виконання своїх обов’язків, а не тільки тоді, коли вже їх не виконує або починає діяти всупе­реч ним.

У позитивному значенні юридична відповідальність відобра­жає особливий зв’язок, взаємовідносини громадян з державою, у межах яких держава покладає на суб’єктів права юридичні обов’язки і вимагає їх виконання, а також дотримання заборон. Внаслідок об’єктивно здійснюваної залежності від держави гро­мадянин зобов’язаний виконувати приписи та дотримуватися заборон, передбачених законодавством.

Юридична відповідальність є складним соціальним явищем і проявляється у негативному (ретроспективному) і позитивному (перспективному) аспектах.

Ретроспективна юридична відповідальність — специфічні правовідносини між державою і правопорушником унаслідок застосування державно-пра­вового примусу, що характеризується осудом протиправного діяння і суб’єк­та правопорушення, покладанням на нього обов'язку зазнавати позбавлень і несприятливих наслідків особистого, майнового, організаційного характе­ру за скоєння правопорушення.

Ці правовідносини конкретні, індивідуалізовані, виникають на підставі правопорушення.

Перспективна юридична відповідальність — сумлінне виконання своїх

обов’язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колек­тивом людей і окремою особою.

Позитивною юридичною відповідальністю є відносини активного характеру, ретроспективна відповідальність настає внаслідок того, що суб’єкт своїми діями порушив відносини юридичної відповідальності, тобто вчинив безвідповідально.

Двоаспектне розуміння юридичної відповідальності визна­ють не всі вчені оскільки в суспільній думці відповідальність традиційно пов’язували з відплатою, покаранням. Проблемою відповідальності займалися здебільшого юристи, яких цікавила насамперед кримінальна відповідальність. Це відбувалось тому, що розуміння права у суспільній думці та науці більше було зорієнтовано на зобов’язання, заборони, державно-примусові заходи. Однак праву притаманні не тільки заборонні тенденції, адже розвиток і становлення правової держави надають першо­чергового значення позитивній відповідальності, яка стимулює соціально корисну активність людей. Кримінально-правова норма є не лише охоронною, заборонною, а й регулятивною. Єдність позитивного і негативного аспектів у юридичній відпові­дальності випливає з її нормативно-правової основи, розрахова­ної на програмування заборонених або обов’язкових варіантів поведінки і на правові обмеження стосовно правопорушників. Важливим є запобігання правопорушень задля уникнення необхідності карати за них. Цим зумовлена важливість позитив­ної відповідальності.

Позитивна відповідальність є не тільки внутрішнім переко­нанням людини діяти правомірно, вона має і юридичну підста­ву — норму права, завдяки якій відбуваються формування у суб’єктів мотивів позитивної та необхідної, з погляду права, поведінки. Зовнішньою формою вираження позитивного аспекту юридичної відповідальності є різні види правомірної поведінки. Позитивна юридична відповідальність має норма­тивний характер, вона зафіксована у правовій нормі, яка вказує дозволені та заборонені варіанти поведінки. Нормативність при­таманна не лише державно-примусовій, а й добровільній юри­дичній відповідальності. Добровільність і примусовість у відпо­відальності становлять єдине ціле. Це випливає з її нормативної основи. Нормативність добровільної відповідальності передба­чає взаємні права та обов’язки учасників суспільних відносин і пов’язані з нею специфічні заходи. Наполягаючи на юридич­ному характері позитивної відповідальності, В. Єлеонський

стверджує, що її джерелом є правові норми. За позитивної відповідальності санкції є стимулом позитивної поведінки.

Вагомим аргументом на користь добровільної (позитивної! відповідальності є правовий інститут заохочення. Він пов’яза ний з добровільним виконанням громадянами своїх обов’язків є стимулом для вчинення правомірних дій. На думку О. Малька' заохочення є юридичним стимулом, як правило, найдієвішим Заходи заохочення, так само як і заходи примусу, забезпечуют встановлену державою модель правомірної поведінки.

Заохочення безпосередньо пов’язане з виконанням обов’язків, з усвідомленням суб’єктом значущості своїх дій і реалізуй ється у реальній правомірній поведінці. Коли до особи вживаютв заходи заохочення, добровільна відповідальність об’єктивуєтьі ся у них так само, як примусова відповідальність у покаранні; Завдяки цьому інститут заохочення у праві стимулює правову активність особи, формує повагу до соціальних цінностей, сприяє реалізації добровільної відповідальності.

Прихильники традиційного розуміння відповідальності; аргументують свою позицію тим, що позитивна відповідальність не має процесуальної форми реалізації. При цьому вони не враховують заохочення, однак у законодавстві прямо вказано, що воно має процесуальну форму реалізації. Процесуальна форма може полягати й у діяльності компетентних органів щодо присвоєння почесних звань та надання нагород. У деяких випад­ках встановлення звичайної активності громадян, не пов’язане із заохоченням, також може мати процесуальну форму. Напри­клад, діяльність слідчого, прокурора стосовно встановлення обставин, що виключають злочинність діяння. Зазвичай, це закінчується закриттям справи за відсутністю складу правопо­рушення або його факту. За таких обставин стверджується, що громадянин діяв правомірно, тобто держава констатує його доб­ровільну (позитивну) відповідальність. Щоправда, мовчазне схвалення державою дій особи позбавлене процесуальної форми вираження. В цьому немає необхідності, оскільки держава не повинна реагувати на кожний правомірний вчинок.

Основне соціально-функціональне призначення юридичної відповідальності полягає у примусі щодо дотримання вимог норм права, якими регулюються позитивні суспільні відносини, тобто відносини, які відповідають інтересам класу або суспіль­ства. Підкорення правопорушника цьому примусу, зазнавання ним певних обмежень є лише засобом, методом досягнення головної мети юридичної відповідальності.

Крім державного примусу, важливою ознакою ретроспектив­ної юридичної відповідальності є суспільний осуд поведінки правопорушника. Стосовно співвідношення позитивного та негативного аспектів юридичної відповідальності В. Кудрявцев назначив, що пов’язана із покаранням ретроспективна відпові­дальність не є самоціллю. Її головна мета — у виправленні та перевихованні правопорушника, пробудженні у нього почуття відповідальності за свої вчинки в майбутньому, розуміння соціального значення своєї поведінки. Ретроспективна відпові­дальність, відповідно, є лише специфічним методом забезпечен­ім позитивної відповідальності.

Доки у правовій теорії та юридичній практиці поняття «юри­дична відповідальність» використовували переважно в ретро­спективному значенні, дискусійних проблем щодо нього не виникало. Зі з’ясуванням основних ознак, сутності і соціальної природи позитивної юридичної відповідальності дискусії щодо сутності юридичної відповідальності набули особливої гостроти.

На думку О. Бондарева, юридична відповідальність може мати винятково позитивний характер, будучи позитивною пра­вовою якістю суб’єктів права, їх соціально активною правомір­ною поведінкою. Її внутрішній психологічний аспект утворю­ють усвідомлення суб’єктами соціально активної і звичайної правомірної поведінки, встановленої регулятивними: нормами права, а також взірців належної поведінки, ЇХ позитивної емо­ційно-чуттєвої оцінки та вольове спрямування своїх дій відпо­відно до цих правових взірців. Антиподом юридичної відпові­дальності є юридична безвідповідальність суб'єктів права, що зовні виражається у протиправній поведінці. Внутрішній психо­логічний аспект юридичної безвідповідальності суб’єктів права виражається у незнанні або недостатньому усвідомленні ними цінності правових вимог, встановлених зобов’язувальними чи заборонними нормами права, нехтуванні, а іноді і прямій нега­тивній правовій установці і вольовому спрямуванні своєї пове­дінки у протилежне русло.

В юридичній літературі існує думка про невмотивованість єдиного визначення цих аспектів юридичної відповідальності: два різні явища не можуть бути об’єднані одним поняттям. Так, О.Лейст вважає, що негативна юридична відповідальність не є зворотною стороною позитивної юридичної відповідальності, її дзеркальним відображенням. Ці аспекти відповідальності сут­тєво відрізняються за змістом та цілями: через негативну від­повідальність здійснюється охоронна функція держави; у позитивній відповідальності виражається її демократичний характер і творча роль.

Загалом обидва аспекти юридичної відповідальності діалек­тично взаємозв’язані і становлять єдине ціле одного соціального явища. Тому при розумінні категорії «юридична відповідаль­ність» слід виходити з таких тверджень:

— як і будь-яке соціальне явище, юридична відповідаль­ність характеризується багатогранністю та багатосторонністю, не є категорично однозначною; її позитивний і негативний аспекти є частинами цілірного соціального явища — юридичної відповідальності;

— юридична відповідальність має не тільки охоронний, а й регулятивний характер, тобто ґрунтується на чинних правових нормах, які містять вимоги не порушувати правові приписи, що впливають на свідомість індивідів та формують у них відпові­дальне ставлення до права, суспільства, держави;

— регулятивна роль юридичної відповідальності знаходить практичне вираження у правомірній поведінці;

— юридична відповідальність набуває охоронної ролі, у разі порушення правових приписів, виражається у застосуванні при­мусу до порушника, який підлягає осуду з боку суспільства, дер­жави і повинен зазнати негативних наслідків свого протиправ­ного діяння. Це має на меті виховання порушника і запобігання правопорушень іншими особами.

Розкриття ознак юридичної відповідальності дає підстави трактувати її як усвідомлення суб’єктом права своїх дій у проце­сі реалізації наданих прав і покладених на нього обов’язків, вольового рішення діяти і власне поведінки (дії чи бездіяльно­сті), що відповідає вимогам закону, а також як можливість за­знавання певних обмежень у разі порушення норм права (ретро­спективна відповідальність).

Функції юридичної відповідальності

Заходи юридичної відповідальності впливають на суб’єкта правопорушення з метою охорони і захисту прав та інтересів громадян, відновлення порушених прав, запобігання правопо­рушень у майбутньому шляхом загальної та спеціальної превен- ції. У цьому виявляються функції юридичної відповідальності, які реалізуються шляхом відповідної діяльності державних органів.

Функції юридичної відповідальності — основні напрями впливу норм правана суспільні відносини, через які досягаються цілі та проявляється призна­чення відповідальності.

Функції юридичної відповідальності мають складну структу­ру, яку утворюють:

— суб’єкти функцій юридичної відповідальності. Вплив пра­вових норм розрахований насамперед на деліктоздатну особу. Він по-різному стосується суб’єктів, на які безпосередньо «спря­мована» функція юридичної відповідальності, і суб’єктів, які беруть участь в її реалізації (посадові особи, компетентні орга­ни). Таке розмежування має здебільшого умовний характер, оскільки невиконання суб’єктами покладених на них функцій передбачає таку відповідальність. У зв’язку з цим постає про­блема співвідношення функцій юридичної відповідальності і функцій правоохоронних органів;

— об’єкти впливу функцій юридичної відповідальності, якими є суспільні відносини, що складаються у процесі життє­діяльності і поведінки суб’єктів;

— способи та засоби здійснення функцій юридичної відпові­дальності;

— фактичні і формальні підстави реалізації юридичної від­повідальності, що приводять у дію функціонування відповідаль­ності;

— загальносоціальні та юридичні наслідки (результати) реалізації функцій юридичної відповідальності, що можуть мати найрізноманітніший характер: правомірна поведінка, обмеження прав та свобод, поновлення суспільних відносин, нормалізація морально-психологічного клімату в суспільстві;

— правовідносини, що виникають під час реалізації функцій відповідальності;

— норми юридичної відповідальності є певними «носіями» функцій права, а у правовідносинах названа відповідальність втілюється.

Функції юридичної відповідальності за своїм змістом часто дублюють одна одну. Серед них розрізняють регулятивну, охо­ронну, каральну, поновлюючу, виховну (превентивну) та заохо­чувальну (стимулювальну) функції.

Регулятивна функція юридичної відповідальності — напрям правового впливу, який полягає у спонуканні індивіда дотримуватися правових приписів та виявляється в його правомірній поведінці. Охоронна функція спрямована на захист позитивних суспільних відносин шляхом нормативно встановлених механізмів притягнення винних осіб до відпові­дальності у разі порушення норм права. Каральна функція — напрям правового впливу на суб’єктів правопорушення, що від­повідає принципам юридичної відповідальності і полягає в осуді, позбавленнях особистісного та майнового характеру. Виховна (превентивна) функція — напрям правового впливу на індивідуальну і суспільну свідомість, який полягає у форму­ванні правосвідомості, правової культури та викоріненні зі сві­домості особи правового нігілізму, антисоціальної поведінки (реальної або припустимої). Поновлювальна функція — такий напрям впливу на свідомість та поведінку людей, який спрямо­ваний на впорядкування суспільних відносин, правового стату­су суб’єктів. Заохочувальна (стимулювальна) функція — на­прям впливу, на позитивне ставлення особи до встановлених правил поведінки і бажання виконувати (дотримуватися) не­обхідні вимоги права й отримувати відповідні заохочення, передбачені законодавством.

Функції юридичної відповідальності є конкретними проява­ми функцій права та беруть участь у їх реалізації. Вони визнача­ються змістом, сутністю, соціальним призначенням юридичної відповідальності. Поняття «функція юридичної відповідально­сті» повинно одночасно охоплювати призначення і напрями пра­вового впливу на суспільні відносини.

Усі функції юридичної відповідальності об’єднують такі ознаки:

— соціальна обумовленість; цільова спрямованість; само­стійність та взаємодія;

— наявність взаємозв’язку з функціями права, які надають впливу функцій юридичної відповідальності певного напряму;

— взаємозв’язок функцій юридичної відповідальності з функціями її складників;

— прояв через функції юридичної відповідальності призна­чення юридичної відповідальності.

Характерною їх ознакою є цільовий характер, адже кожній або декільком функціям відповідає певна суспільно-корисна мета, про яку дбає суспільство, використовуючи юридичну від­повідальність як один із засобів її досягнення. Функції юридич­ної відповідальності тісно пов’язані з функціями права: одна функція права може задавати напрям правового впливу декіль­ком функціям юридичної відповідальності. Наприклад, караль­на, превентивна, поновлювальна функції задаються охоронною функцією права.

Підстави юридичної відповідальності

Сучасна правова доктрина підставами юридичної відпові­дальності визначає: закон — як правову підставу; правопору­шення, тобто адміністративний проступок, дисциплінарний проступок, злочин, іншими словами — фактичну підставу, яка приводить у дію всю структуру юридичної відповідальності.

Виникнення юридичної відповідальності, та притягнення до неї не є тотожними. Виникнення юридичної відповідальності зумовлюється фактом правопорушення, який містить передба­чений законом склад злочину (проступку). При