Основні проблеми визначення сутності та змісту джерел права 2 страница

5. Виокремлення в самостійні напрями юридичних наукових досліджень та автономні наукові дисципліни в межах юридич­них наук порівняльного правознавства; соціально-гуманітарних наук — порівняльного державознавства, покликаних осмислити різноманітність національних правових і державних систем.

6. Трансформація світоглядних орієнтирів юридичної науки, результатом чого є усвідомлення, що традиція західного права є лише одним із напрямків сучасного світового правового розвит­ку, притаманним здебільшого європейській цивілізації. В ки­тайській, мусульманській, африканській та інших цивілізаціях розуміння права та його місце в соціальному регулюванні має суттєві відмінності. Світ стає не тільки більш взаємозалежним, на його розвиток відчутно впливають неєвропейські цивілізації, тому майбутнє людства залежить від діалогу цивілізацій, засади якого сформульовано в «Декларації тисячоліття». Щоправда, в неєвропейських цивілізаціях право не завжди є найефективні­шим регулятором суспільних відносин. Становлення інформа­ційної цивілізації, динамічність світових змін підвищує важли­вість прогностичних потенцій науки в осягненні перспектив сві­тових процесів.

Це зумовлює необхідність юридичних наукових досліджень різних систем праворозуміння, визначення тих, що домінували в минулому, домінують в сьогоденні та домінуватимуть у май­бутньому; розширення експериментальної основи досліджень, що повинна охоплювати різні країни світу; визначення зумовле­ності правових і державних систем соціальними та природними факторами, їх місця і ролі в соціальному регулюванні, соціаль­ній організації кожної країни та інші зміни; дослідження про­сторового (географічного) виміру права і держави, прогнозуван­ня їх розвитку, а також становлення відповідних наукових дис­циплін — геоправознавства та геодержавознавства, правової футорології, соціорегулятології тощо.

Пізнання права неможливо звести тільки до юридичної науки, наукової методології чи інших наукових явищ, воно є їх диференційованою спільністю і формується на перехресті соціально-гуманітарних і юридичних наук, інших форм мислен­ня, також правової (соціорегулятивної) реальності в її зв’язках з іншими реальностями. Унікальність цього процесу зумовлена його зв’язками з юристами як професійною групою (прошарком суспільства) та охоплює притаманні їм форми пізнання, опану­вання та перетворення світу (наукова діяльність, юридична ос­віта, юридична практика, повсякденне життя). Об’єктом осмислення права є правова реальність, форми її пізнання та перетворення в контексті плюралізму цивілізацій, культур, осо­бливостей їх взаємодії та глобалізації людства. Тому основою методології його досліджень є плюралістичний підхід, вона повинна охоплювати наукову, освітню, практичну та повсякден­ну форми пізнання, опанування та перетворення світу. Юридич­не пізнання права релятивно національно та культурно зумовле­не, існує як «національне», «інтернаціональне» та «світове».

Світоглядні та філософські засади розв’язання проблем праворозуміння

У світоглядному контексті юридичні дослідження сутності права формувалися в епоху модерну, на класичному і некласич- ному етапах розвитку юридичної науки, в руслі модерністського світогляду. Характерне для модерну домінування раціоналізму «нав’язувало» буттю апріорні раціональні ідеї. На зміну йому прийшла ідея синтезу природного та соціального буття, розуму та реальності. Епоха постмодерну і світогляд постмодернізму, постнекласичний період розвитку юридичної науки, які при­йшли їм на зміну, зумовили інше розуміння досліджень права. Останнім часом спостерігається тенденція до кристалізації пост- модерністського бачення світу.

Поняття «постмодерн» і похідні від нього — «постмодер­нізм», «постмодерністський» — застосовують у різних сферах світосприйняття (філософії, науці, релігії, етиці, мистецтві, культурології). У правознавстві до нього вдаються для позначен­ня епохи, що настала в середині XX ст. і співвідноситься з епо­хою «модерну» (від початку Нового часу до середини XX ст.). Постмодернізм виник як реакція на кризові стани в західній культурі майже одночасно в різних країнах і в різних сферах культури. Спочатку він не мав чіткого змісту, лише фіксував новий етап соціального розвитку. Розвиток постмодернізму сприяв розумінню сучасної ситуації в культурі як періоду бага­товимірного діалогу, універсального способу існування культу­ри і людини.

Його радикалізм, відторгнення і неприйняття багатьох досяг­нень європейської цивілізації (хоча зародився в її лоні), а також глобалізація, не тільки «америко-» та «європо-», а й «японо-», «китає-», «латино-» та інші центризми, зумовили усвідомлення того, що на Землі діють і доцентрові, і відцентрові сили, думки і погляди, формуючи нову картину світу.

На противагу універсалізму в модернізмі постмодернізм абсолютизував «різне», «інше», деперсоніфікував і віртуалізував реальність. На запереченні універсалізму і плюралізму виникають, причому в різних формах світогляду і практики (філософії, науці, правознавстві, релігії, моралі, міжнародному співробітництві) ідеї нового бачення світу — пост-постмодерніз- му. Один із його напрямів — компаративізм — базується на ви­знанні рівноправності загального і різного, творення «загально­го» у діалозі «різного», історичної обмеженості заздалегідь вста­новлених програм і схем розвитку та пізнання світу тощо.

В основі компаративізму — ідея різноманіття і єдності світу, форм його пізнання, співвідношення світу і пізнання. Тому він протистоїть будь-якому «центризму» і «децентризму». Важли­вою його ознакою є циклічна діалогічність взаємодії різного (за­гальне народжується і вмирає в діалозі різного) і відсутність циклічності, діалогічності країн і культур.

Компаративне праворозуміння базується на припущенні, що право існує у всіх країнах, хоча його природа, розуміння, місце і роль у суспільному житті різні. Воно зумовлене розмаїттям правових реальностей різних країн і континентів, становленням загального в результаті їхньої взаємодії, діалогу, полілогу, полі­фонії, а не встановленими кимось ідеалам і нормам.

Кожна сучасна країна (нація, цивілізація) вступає в світовий діалог у своїй неповторності й унікальності як рівна будь-якій іншій країні. Право є однією з підстав і форм такого полілогу, його регуляція здійснюється й в інакших, ніж у європейських країнах, формах.

Науковою підставою компаративізму є синергетика — нау­кове світорозуміння, що заперечує побудову картини світу як статичної, структурованої на взаємозалежні фрагменти. Синер­гетика розглядає світ як плюралістичну сукупність нелінійних процесів у неврівноваженій відкритій системі, що самоорганізується. Навіть малі впливи в ній можуть привести до незворотних великих наслідків. На цьому базується нова картина світу, побу­дована на інших принципах, що характеризують плюралістич­ну, неврівноважену, непізнаванну і непрогнозовану цілком дій­сність, що розвивається нелінійно.

Однією з причин виникнення компаративізму є розширення економічних, політичних, культурних та інших зв’язків країн, регіонів, держав, недержавних суб’єктів та окремих людей. Тому в його основу було взято плюралізм розумінь світу пред­ставниками різних країн, народів і цивілізацій, кожний з яких формує свої картини (образи) світу, з яких формується загальне. Становлення «спільного світу» не може відбуватися тільки за мірками Північної Америки або континентальної Європи; він є світом буття всіх країн і цивілізацій, які будують його у взаємо­дії і за встановленими в цій взаємодії мірками. І не тільки на рівні ООН, інших міжнародних організацій, а й у різноманітних актах спілкування, співробітництва, боротьби, конкуренції дер­жав, недержавних об’єднань, осіб. Сучасне філософське наукове мислення, яке значною мірою ґрунтується на цінностях західної цивілізації, не змогло пояснити нові світові процеси і спрогнозу- вати їхні перспективи.

Відношення рівності, толерантності, терпимості, справедли­вості, свободи, «людиновимірності», які формують суть компа- ративності права поступово утверджуються у фундаментальних працях і теоріях права, а також здобувають офіційне визнання на міжнародному та національному рівнях. На сьогодні — це тенденція в міжнародному праві, діяльності ООН та інших між­народних організацій. Цей процес був ініційований розпадом коло­ніальної системи й становленням нових держав як суб’єктів між­народного права. В «Декларації про надання незалежності колоні- мльним країнам і народам», прийнятій резолюцією 1514 (XV) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1960 року, відзначається прагнення усіх раніше залежних народів до свободи, а перешко­джання їх у цьому — загрозою всезагальному світу.

Орієнтація людства на дружні стосунки і співробітництво між країнами набула розвитку в «Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співро­бітництва між державами відповідно до Уставу ООН» (1970), «Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримі­нації на основі релігії або переконань» (1981), «Декларації прав осіб, які належать до національних чи етнічних, релігійних та мовних меншин» (1992).

У Декларації тисячоліття Організації Об’єднаних Націй» наголошується на таких фундаментальних цінностях як свобо­да, демократія, рівність, солідарність, терпимість, повага до природи, загальний обов’язок, верховенство права та ін.

Глобальність та взаємозалежність світу, глобальне партнер­ство регіонів і країн, збереження культурного плюралізму — провідна ідея міжнародно-правових документів останніх років. Філософські, теоретичні та методологічні засади пізнання права формуються у просторі взаємодії компаративних і юридичних наук, де компаративні науки визначають методологію, а юри­дичні — особливості об’єктів (правової реальності). При цьому правова реальність розглядається в контексті соціокультурних регуляторів (регулятивного простору, що охоплює усі країни світу з притаманними їм домінуючими регуляторами, які зумов­люють своєрідність його національної чи цивілізаційної конфі­гурації). Тому в гносеологічному аспекті пізнання права не може бути зведене лише до певної науки чи методу, а є складним утворенням, що охоплює різні форми існування й організації компаративних правових досліджень — методологічний прин­цип, методологічний підхід, наукову дисципліну, передній край досліджень, масив спеціальних публікацій тощо.

В онтологічному аспекті пізнання права виходить з того, що правова реальність, як і регулятивна реальність, має компара­тивну природу, що виявляється в інтерпретаціях права та інших регулятивів через формальну рівність і нерівність, міру свободи, правомірність, протилежність (антиправо) та ін. Осмислення права здійснюється в його основних вимірах — просторі, часі, культурі, предметності, функціонуванні: право як світогляд повинна досліджувати філософія правового компаративізму;

філософію права — компаративна філософія права; правові тек­сти — компаративна лінгвістика права; суб’єктів права — антропологія права; правову поведінку та відносини — компара­тивна соціологія права тощо.

В аксіологічному аспекті пізнання права спрямоване на до| слідження проблем суспільної корисності, небезпечності і ней| тральності, рівня розвиненості права (міру, питому вагу соціальному регулюванні); правової цивілізації, що базується на праві, цінності правового життя і правових цінностей в житті; оцінки життя з позиції права, справедливості, свободи рівносі як правових цінностей. В антропологічному вимірі осмисленні права орієнтоване на суб’єкти права, людину, країни, цивіліза| ції, міру людського та суб’єктивного у правових реальностях повсякденність людського існування.

Роль праворозуміння у розвитку юридичних наукових знань і правової практики

Сучасне праворозуміння, з огляду на те, що методологія юриї дичних та інших наук, потреби комплексного дослідженні соціальних процесів зумовлюють подальшу як інтеграцію, так,| диференціацію юридичного наукового знання насамперед сфері дослідження спільних для них наукових проблем, поклі кане забезпечувати:

1) інтеграцію, взаємопроникнення, взаємоузгодженістьі взаємну перевірку адекватності правовій реальності отриманні результатів на міждисциплінарному рівні, що спрямовано н| створення цілісної наукової картини правової сфери світу;

2) орієнтованість юридичних наукових досліджень на комі плексне вивчення актуальних правових проблем, що передбачане тільки вивчення і тлумачення нормативно-правових актії (позитивістсько-нормативістських аспектів), а й інших «площин» правової реальності;

3) удосконалення методологічної бази юриспруденції наяі них парадигм, методологічних підходів, методів, дослідниць ких програм і методик, оптимальне поєднання якісних і кількіс них методів, їх комплексного застосування з використання! можливостей комп’ютерних технологій, математичного соціального моделювання тощо;

4) осмислення варіативності та альтернативності перепекти! правового розвитку, прогностичну спрямованість науковий юридичних досліджень, що не тільки пояснюють і описують існуючий стан правових явищ, а виявляють імовірні варіанти їх їй»дальшого розвитку, здійснюють їх оцінку, виявляють причини й умови, що сприяють або перешкоджають їх настанню. Такий Прогноз не повинен мати тільки короткочасний, «тактичний», а має бути розрахованим на довгострокову перспективу, відображати «стратегію» і альтернативність правового розвитку;

5) пріоритетний розвиток фундаментальних юридичних дисциплін, які визначають засади прагматичних (прикладних) Юридичних наукових досліджень;

6) розширення емпіричної бази юридичних досліджень, що По може обмежуватися вітчизняним досвідом соціального і правового розвитку, а має охоплювати досвід інших країн, різних цивілізацій. У цьому сенсі дуже важливі порівняльні правові дослідження, які дають змогу не тільки виявити різноманітні Оііособи подолання соціальних проблем, а й оцінити їх ефектив­ність, розробити механізми і процедури рецепції цього досвіду Для забезпечення внутрішнього розвитку;

7) розвиток критичності наукових досліджень, що покликані іиявляти не тільки позитивне в соціальному і правовому розвит­ку, а і його негативні аспекти, що потребує певної громадянської бміливості, а також забезпечення їх соціальної захищеності, Підвищення соціальної відповідальності за істинність і обґрунто- воність результатів досліджень, забезпечення об’єктивності їх Оцінювання. Розв’язання цих завдань потребує зміни форм орга­нізації юридичної науки і підготовки наукових кадрів, стимулю­вання праці вчених, її технічного і фінансового забезпечення;

8) якісне наукове забезпечення правотворення, правозастосування, правової політики тощо;

9) поєднання наукової та освітньої діяльності у сфері професійної підготовки юристів.

Такий перелік завдань, що постають перед сучасним праворозіумінням, пояснюється його поліфункціональністю, методологіч­ною спрямованістю на пізнавальні процеси, об’єктивністю відоб­раження світоглядних засад у правовій культурі суспільства.

7.2. Сутність та основні характеристики принципів права

Термін «принцип» означає основні, найзаряльніші, вихідні положення, засоби, правила, що визначають Природу і соціальну сутність явища, його спрямованість і най­суттєвіші властивості.

Генеза принципів права

Принципи права завжди були об’єктом уваги вчених-право- знавців, проте через їх мінливість, філософську сутність, аб­страктність абсолютна більшість аспектів розуміння принципів права потребує дослідження і доопрацювання. Одним із таких аспектів є питання про генезу принципів права.

Будь-які принципи є продуктом людської діяльності, резуль­татом якої вони стають та інтереси якої задовольняють. Прин­ципи є соціальними явищами, як за джерелом виникнення, так і за змістом: їх виникнення зумовлене потребами суспільного розвитку і у них відображаються закономірності суспільного жит­тя. Без урахування таких істотних моментів неможливо поясни­ти і зрозуміти особливе значення цих принципів для послідовно­го узгодження людської діяльності з вимогами об’єктивних соціальних закономірностей. Це повною мірою стосується і принципів права — специфічного прояву певної частини загаль- носоціальних принципів у правовій системі.

Отже, з початку виникнення принципи права існують як модифіковані та пристосовані до правової сфери певні загально- соціальні принципи, що перебувають у діалектичній єдності. Джерелами цих принципів є політика, економіка, мораль, ідео­логія, соціальне життя тощо.

Розглядаючи проблему генези принципів права, необхідно наголосити на їх особливій ролі та місці в їх створенні моралі. Відомо, що історично право виникло значно пізніше від моралі, з появою нових процесів у сфері суспільного життя, які зумов­люють необхідність нових типів соціального врегулювання. Право і мораль тісно пов’язані, що зумовлено близькістю сфер їх дії, однак вони регулюють суспільні відносини з різних позицій, що виражається в різному характері оцінок, притаманних кож­ному з цих видів норм і принципів. Правові оцінки ґрунтуються на таких принципах, як законність, справедливість, рівність; моральних категоріях — добро, зло, порядність, совість. У пра­вових норм і принципів є специфічна форма буття, вони набува­ють офіційного втілення в системі нормативно-правових актів. Моральні норми і принципи зафіксовані в моральних поняттях і свідомості, а тому вони більш незалежні, багатоваріантні, не мають фіксованої форми.

Право і мораль взаємодіють, але не поглинають одне одного. Так, одна з найважливіших моральних категорій — справедли­вість — одночасно є юридичною категорією, одним із найважли­віших принципів правоутворення, правореалізації, правоохоро- ци. Саме з принципу справедливості випливають не тільки рівні права громадян, а й рівні їх обов’язки, відповідальність перед законом осіб, що порушили закон. Принцип справедливості означає і те, що усі конфлікти, які виникають у суспільстві, кого б вони не торкались, мають вирішуватися з позицій закон­ності. Це суперечить твердженню, ніби різниця між правом і мораллю полягає в тому, що моральні норми у співвідношенні з правовими безпосередньо пов’язані з духовним життям людей, що юридичні норми живуть не у свідомості людей, а в норматив- но-правових актах, а мораль виконує функції духовного впливу.

Важливим джерелом формування принципів права є полі­тична сфера. Це підтверджує як політична практика, так і до політична теорія, що унаочнює аналіз історії політичних і пра­вових учень. Так, Платон у «Державі», конструюючи модель ідеальної справедливої держави, обґрунтовує принцип рівності чоловіка і жінки, у «Законах» — викладає принцип законності керівництва суспільством. Арістотель як основу управління су­спільством обирає принцип справедливості, а про право (і при­родне і волевстановлене) говорить тільки як про політичне пра­во, тобто таке, яке можливе і має місце лише в державі (принцип владного забезпечення).

Теоретичні уявлення про принципи природних прав люди­ни, взаємовідносини людини і громадянина з державою, розпо­ділу влад, суспільного договору і народного суверенітету, право­вої держави і громадянського суспільства, народовладдя, соціальної держави і власності стали основою усіх наступних політичних і правових учень.

Економічні фактори формування права втілені насамперед у принципі приватної власності, який поступово стає найважливі­шою ідеєю права. Власність оголошується природним правом людини, джерелом волі і рівності з іншими людьми. Органічний зв’язок між юридичною формою і власністю простежується про­тягом усього їх існування. Так, Платон у «Державі» пропонує план ліквідації приватної власності серед правителів і військо­вих, тобто найвищих двох прошарків: «Перед усім, ніхто не повинен мати якусь приватну власність... Потім, ні в кого не повинно бути житла чи комори, куди б не мав доступу усякий бажаючий». їм заборонено не тільки мати у своєму розпоря­дженні золото і срібло, а навіть торкатися його. За ліквідацію власності ратував Т. Мор та інші утопічні соціалісти, а Й. Фіхте, Г.-В.-Ф. Гегель вважали її основою суспільства.

Унаслідок таких суперечностей у розумінні принципів гос­подарювання (насамперед виробництва, розподілу і обміну власністю) у сучасному світі сформувалися дві протилежні, але, як свідчить міжнародна практика, не антагоністичні моделі еко­номіки — одержавлена і ринкова.

Ідеологія також є витоком принципів права, оскільки будь- які осмислені дії людини переслідують певну мету, а ідеологія — _ це вербальна модель, що передбачає мету і оцінювання діянь людини, держави, інших соціальних суб’єктів з погляду загаль­носуспільних інтересів. Джерела ідеології закорінені у потребі забезпечити виживання і розвиток людини. Вони виникли ще на ранніх етаїїах її розвитку (можливо, навіть стадних). Саме тоді почали вироблятися такі принципи: не вбий свого; піклуйся про дітей; поважай старших; об’єднуйся для захисту від ворогів і до­бування харчів під керівництвом вожака та ін. З розвитком розу­мових здібностей, мови виникли різні види ідеології, мораль, релігія тощо. Саме релігія і проголосила принципи, які пізніше стали правовими: не вбий, не кради, не бреши, не заздри, не пере­любствуй, шануй батьків своїх, працюй та ін.

Отже, принципи права історичні, які змінюються і розвива­ються на певній їх сукупності. Так, принцип рівності у праві рабовласницького типу існував у спотвореному вигляді — як рівність власників-товаровиробників і повна (фактична і юри­дична) нерівність між вільним населенням і рабами. Феодальне право юридично закріплювало фактичну нерівність між стана­ми, мало до появи абсолютизму партикулярний характер, було правом пільг, пронизувалося принципами теологічного світо­гляду. Головні принципи буржуазного права найчіткіше сфор­мульовані в англійському «Біллі про права» (1689), Декларації незалежності США (1776) та їх «Біллі про права» (перших 10 поправок до Конституції США; 1789—1791), французькій «Декларації прав людини і громадянина» (1789) тощо. У них проголошувалися природними, священними і недоторканними права громадян, приватна власність, свобода і рівність, сувере­нітет народу і його право чинити опір пригнобленню. Метою кожного державного союзу, йдеться в «Декларації прав людини і громадянина», є забезпечення природних і невід’ємних прав людини. Ними є свобода, власність, безпека і опір пригноблен­ню. Її закони можуть забороняти лише те, що спричиняє шкоду суспільству, а те, що не заборонено законом, дозволено.

Отже, принципи права можуть висуватися стихійно, у резуль­таті емпіричного досвіду або ж формулюватися свідомо і на рівні теоретичних концепцій, набуваючи тим самим характеру науко­вих принципів, які більш концептуально виражають наукову думку, що відображає закономірності суспільного розвитку.

Основні ознаки і визначення принципів права

У сучасній вітчизняній і юридичній літературі існує багато різних дефініцій принципів права. Одні наголошують, що прин­ципи — категорія об’єктивна, інші — юридичні принципи тлу­мачать як основні ідеї і навіть поняття, що виражають сутність історичного типу права. Деякі вчені вважають, що принципи є сферою правосвідомості, правової ідеології і науки, інші — що юридичні основи перебувають поза безпосереднім змістом права, яке трактують досить широко. Точаться також дискусії, чи можна вважати прйнципами права такі загальні положення, які не набули прямого закріплення у нормативно-правовому акті, а лише випливають зі змісту його норм. Трапляються також визначення, що спираються на різницю між поняттями «прин­ципи права» як його найважливіша соціальна основа і «правові принципи», які, навпаки, властиві самій юридичній матерії.

Принципи права — неодноманітне і неоднозначне явище, до дослідження якого можна і треба підходити з різних боків. Проте бажано хоча б частково унормувати трактування сутності принципів.

До найсуттєвіших ознак принципів права належить їх регулятивність. Регулювання суспільних відносин є основною функцією права. Таке регулювання здійснюється за допомогою механізму правового регулювання.

Механізм правового регулювання — цілісне, результативне упорядкування і організація суспільних відносин за допомогою системи правових засобів, у відповідності з вимогами соціально-економічного і політичного рівня розвит­ку суспільства.

Регулятивні властивості принципів права не можна ототож­нювати з регулятивними характеристиками норм права, тому що у принципів вони абстрактніші і не настільки активні, мате­ріальні, як у норм. Регулятивний характер принципів права посилюється і зростає на сучасному етапі розвитку суспільства та держави у зв’язку з формуванням демократичної, соціальної, правової держави і громадянського суспільства в Україні. Сукупність принципів права також відображає ці ідеї, саме вони акумулюють найсуттєвіші властивості вказаних явищ і тим самим відображають притаманні їм процеси і закономірності. Так, принципи права передують виникненню певного типу пра­вового регулювання і завдяки своєму регулятивному характеро­ві багато в чому визначають його. Це і зумовлює їх схожість. Саме сформульований нині, в умовах формування правової дер­жави і громадянського суспільства, загальний принцип права — «дозволено все, що прямо не заборонено законом», забезпечив можливість існування загальнодозвільного типу правового регулювання. А принцип став підґрунтям для загальнозаборон- ного типу правового регулювання. Принцип розподілу влади між громадянським суспільством та державою обґрунтував необхідність диференціації права і його принципів на публічне та приватне.

Теза про регулятивний характер принципів права, що в ньому текстуально закріплені у вигляді норм або ж з них виво­дяться, може викликати багато заперечень. Проте непереконли­вою є позиція авторів, які вважають принципами права тільки такі основні засади, які текстуально виражаються в ньому. Виражені у праві принципи ніби віддаляються від свого мате­ріального носія (норм права) і стають принципами правосвідо­мості, внутрішніми регуляторами поведінки людини. З цих позицій можна розглядати принципи в об’єктивному і суб’єк­тивному їх значенні, тобто виокремлювати принципи об’єктив­ного і суб’єктивного права, а також вказувати на їх не тільки вже регулятивні, а й на нормативно-регулятивні та ідейно-полі­тичні ознаки.

Нормативно-регулятивність принципів права полягає у тому, що принципи, зафіксовані у праві, набувають значення загальних правил поведінки, які мають загальнообов’язковий, владний характер. Це притаманно як безпосередньо нормам- принципам, так і принципам, які виводяться з норм.

Взаємопогодженість і взаємодію права його принципи можуть забезпечувати тому, що самі вони, незважаючи на системний та структурний поділ, внутрішньоєдині, що також є характерною ознакою. Джерела виникнення принципів, на від­міну від норм права, є об’єктивними, регулювати суспільні відносини вони можуть тільки будучи внутрішньо збалансова­ними, несуперечливими, інтегрованими і водночас диференці­йованими на певні види. При цьому має значення і діалектична єдність принципів і норм права. Адже принципи права виявля­ють себе у нормах права, а норми права, згруповані за ознакою загальності змісту, виражають певну ідею.

Під об’єктивною зумовленістю принципів права є їх об’єк­тивна зумовленість — відповідність характеру суспільних від­носин економічним, політичним, ідеологічним процесам, що відбуваються у суспільстві. Іншими словами, принципи права — це такі правові явища, які безпосередньо пов’язують зміст права з його соціальними основами — закономірностями суспільного життя, на основі яких правова система побудована і які вона закріплює. Ця залежність зумовлює характер правотворчості, «міст правових норм, способи і методи реалізації права. Напри­клад, такий загальносоціальний принцип організації політич­ної влади, як принцип народовладдя, визначає існування такого принципу правотворчості, якактивна і широка участь народу і його представників у правотворчій діяльності державних орга­нів. Саме ця зумовленість дає змогу принципам акумулювати гутність права, характерні ознаки і особливості правової систе­ми або інших соціальних систем (В. Кудрявцев).

Принципи права — ідеологічна категорія, це означає, що нони, як і право загалом, є формою суспільної свідомості, яка здійснює загальний ідейний, інформаційно-виховний вплив, тобто виконує функцію загального закріплення суспільних від­носин, що і дає змогу розглядати їх з позиції певних ідей, керів­них основ. Так, визнання пріоритету загальнолюдських інтере­сів у найзагальнішому вигляді вплине на правову систему зага­лом, механізм правового регулювання, його типи і методи.

З ідеологічністю принципів права пов’язана ще одна важли­ва проблема. Більшість дослідників підтримують думку про те, що правові принципи у вигляді змістовних основ правосвідомо­сті передують створенню правової системи взагалі та системи і структури права зокрема. Це відбувається по-різному, але най­виразніше — у період зміни суспільства і держави відповідно до інтересів тих прошарків (груп, партій, об’єднань) населення, що прийшли до влади. Проте слід визнати, що хоча вказане поло­ження було сформульоване як таке, що належить до правової системи, яка виникає при зміні одного типу права іншим, воно стосується і правових систем у період їх реформування. Тому правову реформу в Україні, від якої значною мірою залежить побудова правової держави і громадянського суспільства, необхідно розпочинати з оновлення, формування та реального запровадження принципів права. У цілісному системному утво­ренні, якими є суспільство і держава, виокремлюється певна група структур (явищ), взаємозв’язки між якими найінтенсив- ніші і які тому позначаються на усьому цілісному утворенні. Такими активними центрами правової системи і є її принципи.

Важливою ознакою принципів права є спосіб їх матеріаліза­ції у праві. Розрізняють два способи вираження принципів права: безпосереднє формулювання їх в нормах права (текстуа­льне закріплення) і виведення принципів права зі змісту норма­тивно-правових актів (змістовне закріплення). Текстуальне закріплення принципів права міститься, наприклад, в Консти­туції України (ст. 1, 3, 6, 8, 15, 19 та ін.), які проголошують принципи суверенності і незалежності, демократичності Я соціальності держави, її правову спрямованість, визнаниЛ людини найвищою соціальною цінністю, поділ державної владиИ на законодавчу, виконавчу та судову, верховенство права тощоЛ Формування громадянського суспільства і правової державіИ неможливе без текстуального закріплення загальноправовизЯ принципів у Конституції України, міжгалузевих і галузевих, аі також відповідних принципів структури права — в кодифікаЯ ційних та інкорпораційних актах, принципів юридичного інституту — в актах, що його стосуються.