Основні проблеми визначення сутності та змісту джерел права 3 страница

Другим способом вираження принципів права є їх змістовне закріплення, тобто виведення принципів із змісту норм праващ Такі принципи більш абстрактні, з їх допомогою можна врегув льовувати найзагальніші суспільні відносини. Вони виражаються переважно загальні напрямки, тенденції правового регулювання ня. Проте не можна принижувати їх ролі. У механізмі правового регулювання вони постають у діалектичній єдності з принци-Я пами, що набувало текстуального вираження. Так, принципи«законності та справедливості притаманні будь-якій галузі* права, навіть якщо вони текстуально не закріплені у відповідній* галузі законодавства.

Ознакою принципів права є історичність, бо принципи усіх, 1 у т. ч. правових, явищ — історичні. Це означає, що історичні І умови розвитку суспільства і держави висувають відповідні 1 принципи: вони такі, якими є епоха, люди та їх потреби, спосіб І життя, суспільні відносини.

Принципи природи і суспільного буття (насамперед загальї носоціальні принципи) об’єктивні, тобто не залежатььід людської свідомості. Проте люди можуть їх пізнавати, формулювати 1 як відповідні поняття і дефініції, використовувати у практичній і діяльності. Уже досліджені, сформульовані, офіційно проголо- І шені, вони організовують і спрямовують діяльність людей та їх і організацій. За втілення у суспільне життя відповідних принципів державного будівництва, політичної системи, права, моралі І ведуть боротьбу різні соціальні групи. Передові принципи І можуть ставати гаслом революційних і еволюційних перетворень, стимулом і орієнтиром соціального прогресу.

Важливою і малодослідженою проблемою є питання ефективності впливу принципів права на суспільні відносини. Вона передусім залежить від того, наскільки повно і точно відобрази- 1 лися зовнішні закономірності суспільного розвитку та внутріш­ні закономірності права як соціального регулятора у самих принципах.

Лінія розробленості правових засобів, з допомогою яких право іич'улює суспільні відносини, від правової культури і правосві­домості членів суспільства, рівня наукового опрацювання самих Принципів, від того наскільки їх сприймає юридична практика, наскільки дієвими є форми, методи їх матеріалізації в реальних ну спільних відносинах.

Важливим є питання про межі демократизації і гуманізації принципів права. Відповідь на нього теж діалектична. Принципи права зумовлені суспільними соціальними відносинами і можуть Істотно демократизуватися і гуманізуватися разом з ними. Проте цю тезу не слід сприймати спрощено, принципи права мають від­носну самостійність, тобто у разі їх наукової обґрунтованості спрямовані у майбутнє, є орієнтирами, перспективами розвитку суспільства і держави, а отже, дещо ідеологічними,.відірваними лід матеріальних суспільних відносин і наближеними до духов­ного життя суспільства, до його культури.

Принципи як регулятори суспільних відносин мають також і пагальну цілеспрямованість, тому багато в чому визначають перспективи розвитку не тільки права, а й суспільства та держа­ви і тим самим сприяють усуненню недоліків діючого законодав­ства (В. Лазарев).

Отже, категорію «принципи права» слід використовувати в усіх випадках, коли йдеться про відправні ідеї і положення, що належать до юриспруденції. Термін «принципи» можна лише уточняти і деталізувати залежно від того, якою є сфера його існування та функціональна спрямованість. У цьому сенсі можна виокремити загальносоціальні та юридичні принципи. Юридичні принципи слід диференціювати на: принципи систе­ми (загальноправові, міжгалузеві, галузеві, принципи інститу­тів) і принципи структури (публічні і приватні, охоронні і регу­лятивні, матеріальні і процесуальні, суб’єктивні і об’єктивні) права. Принципи правоутворення, правореалізації 1 правоохо- рони, а також системні і структурні принципи права слід об’єд­нувати у принципи правового регулювання. Отже, поняття «юридичний (правовий) принцип» охоплює загальносоціальні і специфічно юридичні основи.

Принципи права — відправні ідеї буття права, які виражають найважливіші закономірності і підвалини певного типу держави і права, є однопорядкови- ми із сутністю права і утворюють його основні ознаки, відрізняються універ­сальністю, вищою імперативністю і загальнозначущістю, відповідають об'єк­тивній необхідності побудови і зміцнення певного суспільного ладу.

Принципи права спрямовують і синхронізують механізм правового регулювання суспільних відносин, досконаліше від інших розкривають місце права у суспільному житті та його розвитку. Саме принципи права є критерієм законності і право мірності дії громадян і посадових осіб, адміністративного апара ту та органів юстиції і за певних умов мають велике значення для зростання правосвідомості населення, його культури і осві ти. Це свідчить, що принципи підлягають системному аналізові у їх динаміці і статиці.

Утворюючи головний зміст права, юридичні принципи пере­бирають на себе усі його властивості і функції. А це означає, що вони нормативно-регулятивні, всезагальні, обов’язкові, об’єк- тивно-обумовлені, історичні і ідейно-політичні категорії; їх соціальною функцією є регулювання і охорона суспільних від­носин; ці принципи є самостійною юридичною категорією, тобто мають відокремлюючі ознаки. Так, від юридичних норм їх відо­кремлює імперативність і безумовність, концентроване відобра­ження у них найважливіших закономірностей суспільства Принципи права забезпечують єдність всієї системи юридичних норм і відповідно — єдність правового регулювання суспільних відносин, пов’язують усі компоненти юридичної надбудови. Це їх внутрішньоправова функція.

Принципи права (норми-принципи, принципи-програми, принципи-завдання, що є навіть самостійними законодавчими актами) мають також самостійний вплив на суспільні відноси­ни. До них належать зокрема «Декларація про державний суве­ренітет України» від 16 липня 1990 року і «Акт проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 року. Спрямовуваль- ний вплив цих положень не викликає сумнівів. Проте ці прин­ципи не містять моделей прав і обов’язків, правовідносин, варі­антів поведінки, а тому йдеться про програмувальну функцію принципів права.

Критерії класифікації і види принципів права

Формування цілісного уявлення про принципи права не­можливе без вивчення їх класифікації, критеріїв і видів. До питання про критерії класифікації і види принципів права звер­тались радянські дослідники А. Денисов і С. Алексеев. А. Дени­сов запропонував диференціювати всі принципи на три групи: принципи, що властиві певній частині (галузі права); принци­пи, що характерні для двох і більше, але не для всіх галузей права; принципи, спільні для всіх без винятку галузей права. С. Алексеев, у свою чергу, запропонував класифікацію принци­пів залежно від їх значення для права і сфери поширення.Олена Лукашова обґрунтовувала необхідність розмежування мигальних принципів організації суспільства і власне правових принципів (законності, справедливості, рівноправності, нероз­ривного зв’язку прав і обов’язків, сполучення переконання і примусу, відповідальності за вину та ін.).

Р. Лівшиць і В. Нікітінський критерієм вважають безпосе­реднє (принципи-норми) і опосередковане (принципи, прямо не нафіксовані, але можуть бути виведені з норм закріплення). Г. Борисов, обравши як головну підставу різні сфери суспільних відносин, на котрі поширюються ті чи ті принципи, різний характер суспільних закономірностей, що ними відбивається, нказує такі групи принципів, що діють у правовій сфері: загаль­нополітичні; правові; побудови і функціонування державної організації; форм державної діяльності — правотворчості, покрема законодавчої діяльності, діяльності щодо реалізації правових норм, правоохоронної діяльності та ін.; права; міжга­лузеві; галузеві; окремих груп норм (П. Борисов).

Найсучаснішу і вичерпну класифікацію принципів права запропонував П. Рабінович. Він диференціював їх на: загально­людські (цивілізаційні); типологічні принципи об’єктивного юридичного права; конкретно-історичні; галузеві; міжгалузеві принципи права.

Обов’язковою початковою умовою дії права є правосвідо­мість і правотворчість, а у механізмі правового регулювання, окрім них, функціонують правовідносини, правореалізація, законність, інші юридичні фактори. Спрямовуючим центром цього механізму є принципи права. Вони не тільки пронизують кожну його ланку (правової системи загалом), а й змінюються у специфіці цих ланок. За умови, що правова система достатньо сформувалась і набула чіткої структури, а тому її елементи стали відносно самостійними, така зміна принципів права при­водить до створення відносно самостійних (спеціалізованих) принципів — системи, структури права, правоутворення, право реалізації, правоохорони.

Право як нормативно-регулятивна система, диференціюється на відносно автономні галузі залежно від предмета і методу пра­вового регулювання. Це і зумовило системну класифікацію принципів на загальноправові (головні) і притаманні різним від­носно автономним групам норм.

Для поділу системи права на відповідні галузі мають значен­ня не всі властивості суспільних відносин, а лише ті з них, що важливі для вибору і формування відповідних юридичних засо­бів впливу (методів правового регулювання). Створення галузей права (кримінального, цивільного, адміністративного, шлюбно, сімейного та ін.) — процес історичний і об’єктивний у тому роз мінні, що законодавець позбавлений можливості на свій розс^ вибирати засоби юридичного впливу, незважаючи на відносин що регулюються. Водночас між суспільними відносинами різн го виду немає і не повинно бути абсолютних кордонів. Про кожній галузі права залежно від предмета і методу правовог регулювання властивий свій комплекс принципів юридичног опосередкування відповідної сфери суспільних відносин. У ци¹ принципах загальноправові принципи права конкретизуються спеціалізуються. Саме тому принципи системи права і поділя ють на загальноправові, міжгалузеві, галузеві і принципи інсти тутів права. Можна стверджувати, що принципи системи прав створюються як продовження і відображення загальноправови принципів.

Отже, загальноправові принципи права, що мають всезагаль-і ний характер, конкретизуються у принципах кожної галузі,) Основні принципи права набувають специфічної модифікації у галузях права і у сферах правоутворення, правореалізації і пра- воохорони. Тому у сфері правоутворення постають відносно авто­номні принципи правотворчості, а серед них і законотворчості, у правореалізації — передусім принципи правозастосування, у правоохороні — принципи правосуддя, юридичної відповідальності тощо. Саме основні принципи диференціюються на загальносо- ціальні і спеціально-юридичні (системні і структурні), а серед загальносоціальних досить чітко виділяються політичні, еконо­мічні, соціальні, ідеологічні, моральні основи права.

Деякі загальноправові принципи можуть формуватися, удосконалюватися і діяти, не будучи до певного часу чітко закрі­пленими у законодавстві. Вони можуть функціонувати у сферах судової практики і правових звичаїв (традицій), комплексів суб’єктивних прав і конкретних (особливо саморегуляційних) пра­вовідносин, тобто бути переважно загальносоціальними, загальноправовими принципами права. Оптимальним є повне закріплення головних джерел у конституційному законодавстві, що надає їм стабільності й універсальності, але це робиться не завжди.

Принципи права відображають роль особи у сучасних умо­вах. Тому науковців цікавлять аксіологічні аспекти права, соціальна цінність його принципів, різновиди правових принци­пів, що діють виключно у сфері соціальних відносин, тобто загальносоціального права і його принципів. А дослідження міжгалузевих, галузевих принципів та принципів інститутів права у межах загальної теорії держави і права навряд чи може

Ці принципи виводять переважно з предмета і методу правового регулювання. їх завжди розглядають у системі загальноправовими.

Отже, принципи права слід розглядати не тільки як основоположні ідеї, керівні засади права, а як відображення головних, що існують у правовій системі. Одночасно принципи практично єдиним інформаційним компонентом теми права щодо якого нема намагань віднайти онтологічний діалог у правовій дійсності. Хоча якщо розглядати принципи як, від яких залежать усі відносини у системі, то зрозуміло, і що об’єктивною ознакою принципів права є принципи-відносини, і Це підтверджується тим, що всі сформульовані принципи І Права (за винятком фіктивних) можна зарахувати до принципів- низків, тобто у кожного правового принципу є приицип-відношення, на якому він базується. Так, галузеві принципи ґрунту­ються на трьох групах правових зв’язків: таких, що існують у предметі галузі зв’язках, що існують у методі галузі зв’язках у Механізмі галузевого правового регулювання, тобто між засобами Правового впливу на предмет (хоча при їх аналізі та виокремленні нони ніби зливаються). Наприклад, важливим структурним зв’яз­ком у механізмі правового регулювання є правовий зв’язок між суб’єктами, тобто правові відносини. Водночас предмет галузі про­низує саме правова структура, тобто система правових відносин. Такою є діалектика свівідношення правової системи і структури.

Можна стверджувати, що у праві необхідно виокремлювати принципи, які воно містить як відображення об’єктивно існую­чих зв’язків у правовому регулюванні суспільних відносин (принципи системи), і принципи, властиві структурній органі­зації системи права. Йдеться вже про зв’язки між його найваж­ливішими частинами: публічним і приватним правом, окреми­ми галузями права тощо. Наявний взаємозв’язок принципів структурної організації права і принципів, які право отримує як регулятор суспільних відносин. Обумовленість їх принципами- зв’язками між усіма правовими засобами і зв’язками в предметі і методі окремої галузі формує ланцюг закономірностей, що ста­ють об’єктивною основою побудови і вдосконалення системи і структури законодавства. Такий підхід змушує законодавця у процесі нормотворчої діяльності не тільки звертатися до принципів, що формуються як відображення закономірностей суспільних відносин, що регулюються правом, але й брати до уваги принципи-зв’язки, що існують у правовій системі.

З огляду на викладене можна стверджувати, що існують загальносоціальні та юридичні, публічні і приватні, охоронні і

регулятивні, матеріальні і процесуальні, об’єктивні і суб’єктив ні принципи, а відповідно і галузі права.

Усю сукупність принципів доречно поділити на такі групи:;

1) принципи правосвідомості;

2) принципи правоутворення;

3) принципи правотворчості, а серед них законотворчості нормотворчості;

4) принципи системи права: загальноправові (основні) міжгалузеві; ралузеві; принципи інститутів права;

5) принципи структури права: загальносоціального і юри дичного; публічного і приватного; регулятивного й охоронного матеріального і процесуального; об’єктивного і суб’єктивного;

6) принципи правореалізації, а серед них принципи правозастосування; і

7) принципи правоохорони, а серед них принципи правосуд-, дя і юридичної відповідальності.

Принципи системи і структури права, що змінюються у прин­ципи правоутворення, правореалізації і правоохорони, можн назвати принципами правового регулювання, визнаючи при цьому особливу роль загальноправових (основних) принципів.

Основні проблеми визначення сутності та змісту джерел права

Для формулювання теорії джерел права потрібне глибоке проникнення в їх сутність, визначення їх основних властиво­стей, виявлення і пояснення існуючих закономірностей їх функ­ціонування.

Саме теорія джерел права дасть змогу передбачати подаль­ший шлях їх розвитку. Завдання правового дослідження джерел полягає у з’ясуванні того рівня загальності ознак окремих дже­рел права, який їх характеризує і визначає їх сутність.

Сутність джерел права

Однією з актуальних проблем теорії права на сучасному етапі є осмислення джерел права як категорії юридичної науки та одного з елементів правової системи і механізму правового регу­лювання, що пов’язана з такими поняттями як «правова форма», «форма права», «правова система», «система права». (Система джерел права має свій поняттєво-категоріальний апарат ти згідно із класифікацією розгортається у такий ряд: норматив­но-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий преце­дент, правовий звичай, правова доктрина, загальні принципи права. Крім того, зміст теорії джерел права становлять знання, отримані в результаті дослідження теоретико-методологічних насад джерел права, аналізу джерел права у світлі концепцій пра- ворозуміння та з’ясування функцій джерел права.

Деякі науковці розглядають зазначену проблему у контексті широкого праворозуміннії стосовно окремих аспектів джерел права, однак комплексних, глибоких досліджень джерел права не проводилося. Зокрема предметом дослідження Р. Тополев- ського стали закономірності функціонування системних зв’яз­ків юридичних джерел права, їх природа та класифікаційні ознаки у їх структурованому розмаїтті.

Проблемам мовних шляхів утворення терміна «джерело права», визначення найпридатніших для дослідження цього поняття логічних прийомів та способів присвячено положення дисертаційного дослідження Т. Турової «Актуальні проблеми теорії джерел права».

Л. Корчевна у праці «Проблема різноджерельного права: Дослід порівняльного правознавства» висвітлила гетерогенність і комплементарність джерел права у країнах Європи й Азії на основі порівняльно-правового методу дослідження та з огляду на особливості західної і східної традицій права.

У дослідженні М. Марченка «Джерела права: навчальний посібник» здійснено спробу загальнотеоретичного аналізу дже­рел права в аспекті порівняльного аналізу правової системи Росії, романо-германської правової сім’ї, сім’ї загального права, а також релігійно-правових систем.

Джерела права як об’єкт пізнання правової науки — це складне поліструктурне явище взаємопов’язаних компонентів — різних джерел права. Відповідно завдання формулювання кон­цептуальних засад теорії джерел права ускладнюється тим, що номінативну функцію (функцію назви) стосовно цієї правової категорії виконують лексично багатозначні слова. Словоспо­лучення «джерело права» утворене шляхом поєднання двох самостійних слів — «джерело» та «право». Ці слова є полісе- мічними, виконують номінативну щодо поняття функцію. Багаторічні наукові дискусії можуть бути припинені саме в разі визнання історично утвореної мовної та логічної багато­значності цього поняття. Наукові дослідження мають спрямову­ватися на виявлення його обсягу та змісту. На думку Т. Турової, найправильнішим використанням терміна «джерело права буде приєднання до нього додаткових означень, які уточнювати^г муть сферу його застосування: «соціальне», «політичне», «фор мальне». Відповідно важливою складовою теоретичного дослі дження джерел права є визначення поняття «джерело права» що має на меті з’ясування його суттєвих ознак та виокремленн видів джерел права. Поняття «джерело права» має у вітчизня, ній юриспруденції категоріальний статус і становить досит * широку систему знань, що розвивається, певну теорію у склад³ загальної теорії держави та права. Відповідно це поняття ма лише ті ознаки, які суттєві в певному, конкретно визначеном ¹ розумінні та має таке значення:

1) узагальнює певну кількість джерел права за ознаками, щб існують у певних відносинах;

2) дає змогу згрупувати, об’єднати в певну систему такі дже­рела, які не збігаються між собою в більшості інших суттєвих ознак. Наприклад, поняттям «джерело права» охоплено багато явищ, які за різними ознаками відрізняються між собою: джере­ла права — соціально-економічні відносини, джерела права — нормативно-правові акти;

3) допомагає відмежовувати джерела права від інших право­вих актів;

4) сприяє виникненню нових знань про джерела права, у т. ч. включенню до системи джерел права нових видів джерел. Це відбувається шляхом виключення у досліджуваному явищі ознак джерел права і поширення (або непоширення) на нього поняття, що означає ці джерела.

5) є підставою для класифікації джерел права на різновиди, що охоплюються окремими поняттями. Наприклад, поняття «закон» охоплює велику кількість нормативно-правових актів. Залежно від структури закони поділяють на прості та кодифіко­вані; залежно від сфери правового регулювання — конституцій­ні, цивільні, адміністративні тощо. Від точності класифікації залежать оцінка того чи іншого джерела права, характеристика його юридичної природи та юридичних наслідків. Тому важли­вим при класифікації є дотримання відповідних логічних вимог, зокрема щодо визначення і поділу поняття.

Поглиблене дослідження джерел права як категорії права потребує аналізу питань, що стосуються поняття «форми права» та «джерела права», а саме співвідношення форми права та його змісту. Категорію «форма» застосовують для позначен­ня різних явищ правової дійсності, які пов’язані із зовнішнім виявом права.

Іншї проблеми визначення сутності та змісту джерел права правову категорію «джерело права» використовують для ІВічі, щоб відобразити істинне знання про правову сферу суспіль­ного життя, а категорія «форма права» виступає як взірець, державний масштаб поведінки людей та оцінки їх вчинків. Окремим аспектом дослідження категорії «джерело права» вивчення співвідношення понять «зміст» і «форма». Форма Права, так само як і форма будь-якого явища чи процесу, не ішіує окремо від її соціальної сутності та змісту, є парною кате­горією стосовно змісту. Це означає, що форма права і зміст права Ііоребувають у діалектичній єдності та взаємодії; виступають як дні різні площини, два різні зрізи права; переходять одне в одне, тобто стосовно одних явищ правової дійсності вона виступає як форма, а щодо інших — як зміст, і навпаки; форма права є дина­мічною і перебуває у постійному русі та розвитку. Стійка за при­родою форма права під впливом змін змісту права та навколиш­нього середовища також змінюється.

Хоча форма права — похідна від змісту, у межах своїх можливостей вона активно впливає на розвиток змісту права.

Формулювання концептуальних засад джерел права перед­бачає також аналіз співвідношення понять «правова форма», «форма права», «джерело права». Категорії «правової форми» і «форми права» співвідносяться з правом. Відмінності иолягають у різних об’єктах їх впливу та організації. Форма права співвідноситься безпосередньо із правом, організовує правову матерію. Водночас правова форма опосередковує та організо­вує і неправову матерію, у повсякденному бутті виступає у вигляді правової форми економічних, політичних та інших відносин. Іншими словами, поняття «правова форма» є загаль­ним відображенням об’єктивного зв’язку права і явищ, иа які воно впливає, визначення його місця серед інших форм. Поняття «форма права» розглядається як самостійно явище, яке виражається зовні за допомогою певних конкретних засо­бів. Отже, поняття «форма права» є складовою поняття «пра­вова форма».

Усю багатоманітність тлумачень категорії «форма права» можна звести до таких основних: форму права можна розуміти в широкому і вузькому значеннях. У широкому розумінні форма права відображає характер права як рівної міри або масштабу, що застосовується до людей як учасників суспільних відносин. У такому розумінні право є історично зумовленою формою орга­нізації суспільних відносин.

У системі категорій права поняття «джерело права» виконує подвійну функцію: дає змогу відмежувати джерела права від соціальних регуляторів, які такими не є; розкриває місце буд якого джерела права в системі джерел права, співвідношен його юридичної сили з юридичною силою інших джерел права Сутність джерел і форм права збігаються, тільки коли йдет^! ся про джерела права у формально-юридичному розумінні, я ' одночасно є формами права. Методологічно правильною осн вою дослідження проблем організації правового змісту акт суб’єктів правотворчості є теорія джерел права в формальн юридичному«, розумінні. Також доцільно використовував поняття «джерело позитивного права» для позначення зовніпі нього вираження норм права і поняття «форма права» дл характеристики всіх зовнішніх виявів права: нормативних т ненормативних. Розуміння єдності джерел і форм права похб дить з юридичного змісту цих термінів. Категорія «джерел права» не може ототожнюватися з категорією «форми права» яка орієнтована на теоретичне пізнання не лише форм зовніш нього вираження правових норм, а й інших ознак, що характе­ризують зовнішні зв’язки правових явищ.

Джерела права у формально-юридичному розумінні — обов’язкові до, виконання акти уповноважених суб'єктів права, що містять норми права у письмовій формі, а також акти волевиявлення владних суб'єктів, які є непи­саними нормативними актами, на основі яких (актів) виникають, змінюються та припиняються правові відносини.

Використання права як регулятора суспільних відносин зумовлює існування в межах правової системи великої кількості правових норм і правових актів, між якими існує взаємозв’язок і взаємозалежність, обумовлює розмаїття джерел права, які потребують певного упорядкування.

Класифікація джерел права

У юридичній науці на сучасному етапі не існує єдиного під­ходу щодо класифікації джерел права, хоча ця проблема не є новою. Багатофункціональність поняття «джерело права» дає змогу вживати його в різних значеннях. Джерело права як поняття не замикається на формально встановлених державою офіційних правових актах, що слугують юридичним засобом вираження і закріплення норм, а розкриває соціальні джерела права, його визначеність розмаїттям умов соціального життя. Основою поділу джерел права на формальні та соціальні є різні способи формування права:

1) цілеспрямоване виникнення правових норм унаслідок Діяльності уповноважених державних органів, які в межах Нласної компетенції здійснюють свої правотворчі функції;

2) спонтанне формування правових норм під впливом факто­рії), процесів і явищ суспільного життя.

Ці два способи істотно різняться. Діяльність суб’єктів право- Творчості врегульована, відбувається в певних процедурно-проце­суальних формах, упорядкована, цілеспрямована і має професій­ний характер. Дія соціальних джерел спонтанна, вона підпорядко- иана законам суспільного розвитку (Н. Вопленко, А. Рожков). Соціальні джерела права— складна, поліструктурна, багаторів­нева система факторів суспільного життя, які прямо чи опосе­редковано, з різним ступенем вираження на конкретному етапі Історичного розвитку держави й суспільства впливають на зміст права та ініціюють формування його джерел. До найістотніших компонентів цієї системи належать економіка, політика, соціальна структура суспільства, ідеологія, психологія, мораль­ність (Н. Вопленко, А. Рожков).

Якщо під джерелом права розуміти те, що породжує право чи правові норми (а саме у такому розумінні, звичайно, і викори­стовують цей термін), для суб’єктів, які встановлюють юридич­ні норми, і суб’єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому випадку джерелом є юридичний мотив, суспіль­ні відносини, які мають правову природу, тобто ті, що можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами, типові види правомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, принципи права, закони, міжнародно-правові угоди, загально­людські цінності, досягнутий рівень правової культури та пра­восвідомості. При цьому можна виділити:

1) соціально-правові джерела, у т. ч. об’єктивні і суб’єктивні (матеріальні та ідеальні);

2) юридичні джерела — нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо;

3) історичні — коли розглядають джерело, з якого норма започатковує свій історичний зміст. До історичних джерел сучас­ного українського права можна зарахувати римське, візантійсь­ке право, які формулювали норми, що були втілені в законодав­стві (В. Копєйчикова).

Важливе значення для розгляду джерел права має розгляд тих соціально-економічних умов, які впливають на зміст норм права. У цьому контексті виправданим є виокремлення джерел права в матеріальному розумінні. Це насамперед економічна система суспільства, яка детермінує процес правотворення за допомогою і через державну діяльність. Матеріальне джерело може відображатися у відповідних формах, а може й не бути. Так буває в період революційних подій, коли фактичні суспіль­ні відносини замінюють собою правові. Потім відбувається легітимація революційних змін і вони'закріплюються в актах нової держави (С. Бошно).

Звертаючи увагу на важливість джерел права в ідеологічно­му розумінні, слід зазначити, що ідеологія і психологія суспіль­ства (система ідей, поглядів, теорій, які виражають правові погляди суспільства) — це інтелектуальне та емоційне середови­ще, на ґрунті якого формуються, відповідаючи історико-націо- нальному духові народу, відповідні джерела права. Ідеологіч­ним і психологічним фактором формування права є не тільки правосвідомість, а й інші форми суспільної свідомості (політич­ні, моральні, економічні погляди), що визначають зміст право­вих вимог (А. Міцкевич). Так, політика, впливаючи через сферу політичної свідомості та практичної діяльності учасників полі­тичного життя, є одним з найважливіших джерел права. Основ­ними суб’єктами формування політичних джерел права є класи, нації, народи, громадські об’єднання, що реалізують свої корін­ні інтереси через діяльність політичних партій. Саме у статутах і програмах партій та рухів, виступах їх лідерів формулюється мета правотворчої політики, яка з часом втілюється у формі та змісті права. Політичні інтереси, набуваючи юридичного закріп­лення, перетворюються на суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Деякі дослідники виділяють джерела права в пізнавальному розумінні, маючи на увазі матеріали (документи), що викори­стовуються для підготовки проектів конкретних джерел права, з огляду на те, що вони пояснюють причини, умови, мету, які без­посередньо сприяли появі певного джерела права.