Основні проблеми визначення сутності та змісту джерел права 4 страница

Отже, конкретизація поняття «джерело права» в сучасній теорії держави і права здійснюється в кількох аспектах:

а) у матеріальному розумінні під джерелом права розуміють економічні, соціальні умови життя суспільства, які визначають характер державної влади й виступають як правотворча сила суспільства;

б) в ідеологічному розумінні — сукупність ідей, правова сві­домість, концепції, політико-правові погляди тощо;

в) у формально-юридичному значенні джерело права є сукуп­ністю способів об’єктивації волі суб’єктів правотворчості, саме тут виокремлюють такі види джерел, як правовий прецедент, правовий звичай, нормативно-правовий акт і нормативний дого­вір, принципи права;

г) джерело права можна розглядати як джерело пізнання нрава (історичні пам’ятки права, дані археології тощо) (А. Калі- нін, С. Комаров).

Отже, у сучасній теорії права джерела права класифікують: на юридичні та матеріальні; соціальні, політичні й формальні; матеріальні, загальносоціальні та спеціально-юридичні.

Джерела права варто поділити на загальносоціальні та фор­мально-юридичні, оскільки традиційний поділ усіх джерел права на юридичні й матеріальні не дає змоги розглядати як дже­рела права суб’єктів правотворчості. Загальносоціальні джерела права об’єднують матеріальні, політичні, ідеологічні джерела.

Джерело права у формальному розумінні збігається з понят­тям «форма права» як офіційна форма вираження і закріплен­ня норм права. Це значення джерела права багатьом дослід­никам дає змогу бачити у формі права спеціальне, юридичне або формальне розуміння терміна «джерело права* або тверди­ти про умовність назви джерел права, які насправді є тільки формами, способами закріплення і вираження юридичних норм (А. Міцкевич).

Формально-юридичні джерела права (джерела права у фор­мально-юридичному розумінні) — це особлива форма виразу відповідного змісту норми права, тобто волі суб’єктів правотвор- чості. Відповідно норма права як єдина юридична категорія має свій зміст (волю суб’єктів правотворчості) і свою форму (джере­ла права), тобто складається із двох органічно поєднаних склад­ників: волі суб’єктів правотворчості та форми її вираження. До формально-юридичних джерел права належать нормативно- правові акти, правові звичаї, правові прецеденти, норматив- ноправові договори, принципи права, правову доктрину, релігій­ні норми, які можуть бути класифіковані за рівними критеріями.

Найпоширенішим є підхід, відповідно до якого класифіка­цію формально-юридичних джерел права розглядають з погляду їх ієрархії. Система формально-юридичних джерел права (далі — система джерел права) є органічним цілим, усі елемен­ти якого — це окремі види джерел, розташовані в певному порядку. Цей порядок залежить від юридичної сили, яку має певне джерело. Загалом існує два підходи щодо визначення структурної організації системи джерел права. За першим з них система джерел права не має ієрархії і чіткої внутрішньої підпо­рядкованості, а жодне із джерел права не може володіти абсо­лютним верховенством стосовно інших, хоча для закону й характерна тенденція переваги. Закон визнається рівним за юридичною силою з іншими джерелами права (характерно для скандинавських країн). Другий підхід визначає наявність вер­тикального зв’язку між джерелами права. Ієрархічна структура джерел встановлює градацію джерел права.

Залежно від способу прийняття можна вказати формально- юридичні джерела, прийняті уповноваженими органами дер­жавної влади; на референдумі народом; акти, прийняті в поряд­ку делегованої правотворчості та шляхом санкціонування. У цьому контексті формально-юридичні джерела права також можна поділити на дві групи залежно від ставлення держави до правових форм, носіїв правових норм, а саме: джерела, встанов­лені державою (нормативно-правові акти) — держава активна у створенні норми, прямо виявляє свою волю в конструюванні змісту права, де правова норма створюється професійним спе­ціально уповноваженим державним апаратом; джерела, санк­ціоновані державою, коли держава схвалює створену не нею соціальну норму, надаючи їй юридичного значення (правові зви­чаї, юридичні (судові) прецеденти), нормативні договори, док­трини та релігійні норми (мусульманське право) (Н. Вопленко).

За рівнем правового регулювання формально-юридичні дже­рела права поділяють на національні, регіональні (наднаціо­нальні), міжнародні; за державним устроєм — на унітарну, яка складається із загальнодержавної системи джерел права, систе­ми джерел права адміністративно-територіальних одиниць і системи джерел права автономних утворень (у разі їх наявності), та федеративну, що об’єднує систему джерел права федерації і систему джерел права суб’єктів федерації (Р. Тополевський).

За предметом правового регулювання розрізняють галузеві формально-юридичні джерела права, а саме: джерела конститу­ційного, адміністративного, цивільного права тощо.

Залежно від належності до певної правової сім’ї розрізняють джерела права романо-германської, англосаксонської, тради­ційної, мусульманської правової сімей. Основними формально- юридичними джерелами права романо-германської правової сім’ї є нормативно-правовий акт, правовий звичай, судова прак­тика, нормативно-правовий договір; англосаксонської — судо­вий прецедент, нормативно-правовий акт, правовий звичай; країн мусульманського права — Коран, Суна, іджма, правова доктрина, кіяс; сім’ї традиційного права — правовий звичай, нормативно-правовий акт, судовий прецедент.

Залежно від способу оформлення і форми зовнішнього вияву джерела права поділяють на писані і неписані, формальні і неформальні. Писані джерела права відіграють визначальну роль у системі романо-германського права загалом і діють як документ, що має певну форму (наприклад, нормативно-право­вий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент). Неписані джерела не мають форми документа, але можуть ви­являтися у вигляді активної поведінки, що має юридичний зміст, впливає на процес формування і розвитку формально-ю­ридичних джерел права. До них слід зарахувати правові звичаї, правові доктрини, загальні принципи права.

Залежно від комплексу критеріїв (за юридичною силою, соціальною значимістю, ступенем поширеності серед інших джерел права) розрізняють первинні і похідні, джерела права. Західні вчені-юристи в галузі порівняльного правознавства вва­жають цей критерій одним із головних. На думку Е. Пірсона, у теорії джерел романо-германського права найважливішим фун­даментальним поділом джерел права на різні групи є їх класифі­кація на первинні, в яких містяться норми, що мають обов’язко­ву силу для судів, і на похідні джерела, що іноді називаються просто джерелами, або документами. Первинні джерела охоплю­ють нормативні акти та звичаї з перевагою перших над другими, іноді до них також зараховують загальні принципи права. Вто­ринні (похідні) джерела права мають значення лише тоді, коли первинні джерела повністю відсутні або коли вони неповні або незрозумілі. Це судові прецеденти та наукові праці відомих вче- них-юристів. Співвідношення між первинними та похідними джерелами права в різних національних правових системах має відмінності. Зокрема у правовій системі Франції загальні прин­ципи права і правові звичаї включають до первинних джерел поряд із нормативними актами, оскільки вони є основою права. Загальні принципи права розглядають як джерело, що в ієрар­хічному сенсі перебуває над усіма іншими джерелами права. У правовій системі Італії первинними джерелами права називають акти делегованого законодавства та регіональні законодавчі акти. Похідними джерелами права визнають «формальні адміністра­тивні акти» у формі ордонансів, що приймають центральні та місцеві органи виконавчої влади. Усі вторинні джерела права підпорядковані первинним і не можуть їм суперечити (М. Марченко).

Крім того, формально-юридичні джерела права можна класифікувати на традиційні та нетрадиційні. Нетрадиційні джерела права становлять систему нормативних приписів, що створюються, як правило, у процесі правозастосовної діяльно­сті не уповноваженими на те державними органами або хоча й уповноваженими, але при безумовному субсидіарному характе­рі застосування таких приписів для врегулювання суспільних відносин порівняно з нормативно-правовими актами, які вини­кають без прямого державного втручання, але за наступним дер­жавним схваленням (А. Рожнов).

Йдеться про санкціонування форм права. Водночас нетради­ційні джерела права держава визнає як можливі додаткові регу­лятори суспільних відносин. Це зокрема правові звичаї, судова практика, правова доктрина, нормативні договори у сфері при­ватного права. Загалом поняття «нетрадиційні джерела» має умовний характер і конкретизується стосовно конкретних дже­рел права. Значення цієї класифікації полягає у зверненні уваги на нетиповість певних джерел права (Н. Вопленко).

У вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі зберіга­ється традиція розгляду матеріальних, соціальних, природних та інших (реальних) джерел права переважно в теоретичному аспекті, а формально-юридичних джерел — у практичному. Виокремлення джерел права в матеріальному, ідеологічному, пізнавальному розумінні має певну дослідницьку цінність. Однак незалежно від критеріїв класифікації джерел права, вони виступають у межах однієї правової системи як єдине ціле, що формує систему і наповнює її нормативним змістом (М. Марченко).

Система джерел права

Класифікація джерел права здійснена на підставі вимог системного підходу, який орієнтує на вивчення та пізнання всієї сукупності складних та ієрархічних зв’язків між ними. Такий методологічний підхід до класифікації джерел права дає змогу виявити шляхи їх систематизації і побудови цілісної, логічно завершеної системи джерел права, а також дійти висновку, що юридичне обґрунтування цієї проблеми надає його елементам нормативно-регулюючого характеру, оскільки має безпосеред­ній вплив на практику правотворення.

Без відповідного упорядкування джерел права неможливо забезпечити правопорядок у державі, оскільки це є необхідною передумовою для виконання її функцій. Регулятивна та стабілі- зувальна роль права можлива тільки за умови існування чіткої системи джерел права. Не розрізнена сукупність актів різних органів і суб’єктів, а системно організований «нормативний масив» має перебувати в полі зору і вчених, і практиків (О. Мурашин).

Категорія «система джерел права» у формально-юридично­му розумінні виражає цілісність певних структурних елементів, що розгортається у певному ряду понять: нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент тощо, між якими існують певні спільні риси й водночас відмінності. Цілісність (тобто неможливість зведення властивостей системи до суми властивостей утворюючих її елементів) передбачає роз­гляд всієї сукупності джерел права як єдиного цілого, що воло­діє власними якісними властивостями, що не є сукупністю вла­стивостей окремих джерел права, але одночасно існуючих у взаємозв’язку з ними.

Система юридичних джерел права має властивості як склад- ноорганізована система:

1) складається з багатьох різнорідних складових частин — підсистем джерел права — системи нормативно-правових актів, системи нормативно-правових договорів, системи пра­вових прецедентів тощо, які взаємодіють завдяки системним зв’язкам;

2) здатність до змін унаслідок впливу як з боку інших під­систем правової системи, так і з боку новоутворених джерел права;

3) у процесі розвитку переходить з рівня на рівень — від зви­чаєвого неписаного права до писаного права, від фрагментарних нормативних сукупностей через кодифікацію — до складної динамічної системи;

4) у процесі функціонування завдяки системним зв’язкам виявляються нові принципи, правоположення, приписи, існу­вання яких не передбачалося у процесі її формування, які прямо не закріплені в юридичних джерелах права;

5) включає національну; ієрархічну та горизонтальну (галу­зеву) структуру (Р. Тополевський).

Крім того, система джерел права має такі властивості: вну­трішня узгодженість; суб’єктивно-об’єктивний та активний характер; динамічність. Саме динамізм виявляє внутрішню організацію системи джерел права, їх функціональність, упо­рядкованість взаємодії та можливість зміни її елементів. Одно­часно система джерел права характеризується стабільністю та розвитком, відкритістю.

Джерела права завжди містять приписи загального (за виключенням правового прецеденту), не персоніфікованого характеру, розраховані на багаторазове використання протягом тривалого часу. Це допомагає внести елементи стабільності, стій­кості, гарантованості, захищеності в повсякденне буття людей.

Найстабільнішими джерелами права є релігійні норми, пра­вові звичаї, загальні принципи права. Доктринальні форми права також діють тривалий час. Нормативно-правові договори, наприклад, також мають тривалий час дії. Порівняно з ними нормативно-правові акти та правові прецеденти є більш нестій­кими та здатними до змін. Отже, про стабільність закону йдеть­ся лише умовно, у розумінні його достатньої адекватності певній сфері суспільних відносин. Стабільність джерел права загалом виявляється у стійкості їх змісту, що забезпечується особливою процедурою їх прийняття чи виникнення, визначеним колом суб’єктів, завдяки чому вони набувають загальнообов’язковості до виконання, юридичної сили та юридичних гарантій захисту. Особливо важливим для національних правових систем є ста­більність Конституції як Основного закону, що визначає основи правового регулювання суспільних відносин.

Забезпечення стабільності джерел права передбачає здій­снення низки заходів, серед яких:

1) загальні — проведення продуманої державної політики, що отримає підтримку громадян та стане передумовою грома­дянської злагоди; забезпечення принципу розподілу державної влади та ефективна діяльність органів державної влади;

2) процесуальні — об’єктивна потреба виникнення джерела права, врахування суспільної думки та інтересів, з’ясування системних зв’язків між джерелами права та іншими соціальни­ми регуляторами; експертиза проектів, закріплення відпові­дальності суб’єктів правотворчості; систематизація джерел права; удосконалення планування правотворчості; розробка фінансових, організаційних та правових аспектів реалізації закону.

Досягнення стабільності системи джерел права можливе зав­дяки постійному моніторингу нормативного масиву, підвищен­ню ролі правової доктрини в системі джерел права, забезпеченню постійного зворотного зв’язку юридичної науки, правотворчості та юридичної практики. Без відповідного упорядкування дже­рел права неможливо забезпечити правопорядок у державі, оскільки це є необхідною передумовою для виконання її функ­цій. Регулятивна та стабілізувальна роль права можлива тільки за умови існування чіткої системи джерел права.

Елементи системи джерел права існують не відокремлено, а вибудовуються на підставі певних принципів, які дозволяють системі джерел права мати цілісний вигляд.

На сучасному етапі система джерел права має відповідати принципам системи, що дало б змогу досліджувати джерела права в контексті внутрішньої організації та взаємодії, а також взаємодії із зовнішнім середовищем, тобто здатності виступати самостійним елементом системи більш високого порядку.

Принципи побудови системи джерел права — це основи, правила, які, відповідно до своїх властивостей, зумовлюють її розвиток і функціонування, забезпечують внутрішню єдність системи джерел права, узгодженість її складових елементів. До принципів побудови системи джерел прав належать: струк­турність, системність, ієрархічність. На підставі принципів побудови системи джерел права формуються, діють та удоско­налюються її підсистеми: нормативно-правових актів, норма­тивно-правових договорів, правових прецедентів, правових звичаїв та правових принципів.

Внутрішня структура нормативно-правових актів має вигляд органічної системи законів і підзаконних нормативно- правових актів, між якими існують субординацій!«зв’язки. Система нормативно-правових договорів є сумативною, оскіль­ки між її елементами — міжнародними, федеративними, колективними, конституційними договорами — встановлю­ються зв’язки координації. Система правових прецедентів є органічною і утворюється із прецедентів, які приймають вищі судові інстанції, та прецедентів, прийнятих судами нижчих інстанцій. Системи правових звичаїв, доктрин, принципів є сумативними, оскільки їх складові пов’язані не субординацій- ними зв’язками, а координаційними. Ці підсистеми мають функціонувати відповідно до принципів системи. Між ними виникає взаємозв’язок, взаємодоповнення та взаємодія. Тобто принципи відповідно до своїх властивостей виконують регулю­вальну та упорядковувальну функцію в системі джерел права. Тому важливим є закріплення принципів побудови національ­ної системи джерел права у спеціальному законі.

Стійкі зв’язки між джерелами права (функціональні, субор- динаційні, генетичні, ієрархічні) створюють структуру системи джерел права, тобто забезпечують її впорядкованість; спрямова­ність цього впорядкування характеризує організацію системи джерел права.

Отже, систему джерел права можна охарактеризувати як складноорганізовану комплексну, багаторівневу, динамічну й відкриту систему, елементи якої об’єднані структурними зв’яз­ками. Кожний елемент цієї системи є самостійним і може бути досліджений окремо.

Функції джерел права

Важливим аспектом вивчення змісту джерел права є з’я­сування їх функцій.

Функції джерел права — напрями їх впливу нахуспільні відносини, потреба у здійсненні якого породжує необхідність існування джерел права як одного із засобів правового регулювання.

Вони відображають найістотніші ознаки джерел права, похо­дять з їх природи та спрямовані на здійснення особливої ролі, яку джерела права виконують як один з елементів механізму правового регулювання. Функції джерел права — це потенцій­на, об’єктивна здатність джерел права бути регулятором і засо­бом управління суспільними відносинами, яка обумовлена зако­номірностями їх розвитку та реалізується за допомогою ціле­спрямованого впливу на відносини, що існують у суспільстві.

Функції джерел права класифікують на основні (загальні) та спеціальні. Деякі різновиди джерел права мають конкретні функції.

Функції джерел права є способом реалізації та забезпечення функцій держави, інструментом реалізації політики держави, засобом організації та забезпечення її діяльності щодо здійснен­ня впливу на регулювання суспільних відносин.

Соціальна цінність джерел права виявляється в тому, що вони є виразниками міри свободи в суспільстві та необхідності, що пов’язано зі встановленням юридичної відповідальності суб’єктів суспільних відносин. Закріплення прав, свобод, обов’язків людини та громадянина в джерелах права вимагає від суб’єктів права дій саме в межах правового поля і відповідно до нього. Цим забезпечується розбудова громадянського суспіль­ства та правової держави.

Саме в джерелах права об’єктивуються засоби досягнення соціальних компромісів, узгодження окремих і загальних інте­ресів (суспільства, держави, особи). Адекватність відображення системою джерел права потреб суспільного регулювання і перед­бачення напрямів подальшого розвитку суспільства стабілізує суспільство та стимулює його розвиток на основі верховенства права, динаміку відкритої правової системи, забезпечуючи її цілісність і здійснення все складніших завдань. Коли ж система джерел права не відповідає правосвідомості та юридичній прак­тиці, то розбіжність між бажаним і дійсним зростає, поглиблює суспільні суперечності, породжує суспільні конфлікти. Розри­ваються системоутворюючі зв’язки, система розпадається на слабопов’язані елементи, позбувається своєї особливої функції,

дестабілізує суспільство, гальмує соціальний розвиток (Р. Тополовський).

Отже, джерела права становлять раціональну можливість ви ливу на суспільні відносини, їх цінність для суспільства й дер­жави пояснюється характером і наслідками цього впливу, а зна­чення цих актів для суспільства і держави відображається в їхніх функціях, оскільки в них закладені абстрактно-теоретич­ні можливості, способи й форми регулювання суспільних відно­син. Критерієм ефективності джерел права є їхня здатність ішливати на державну політику в галузі економіки, політики, культури. Тому теоретичне дослідження соціальної цінності джерел права в правореалізаційній практиці передбачає насам­перед вивчення їхніх функцій. Від цього багато в чому залежить перспектива використання джерел права у всіх галузях суспіль­ного життя, розв’язання практичних завдань гармонійного розвитку громадянського суспільства.

Література

Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования: [пер. с англ.] / Г. Дж. Берман. — 2-е изд. — М.: Изд-во МГУ: Изд. группа ИНФРА М — НОРМА, 1998. — 624 с.

Берман Г. Дж. Вера и закон: примирение права и религии / Г. Дж. Берман; пер. с англ. Д. Шабельникова и М. Тименчика. — М.: Асі Маг^пет, 1999. — 432 с.

Богдановская И. Ю. Источники права на современном этапе развития «Общего права»: автореф. дис.... д-ра юрид. наук / И. Ю. Богдановская. — М.,

2007. — 48 с.

Вопленко Н. Н. Источники и формы права: учеб. пособие / Н. Н. Вопленко. — Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2004. — 102 с.

Вопленко Н. Н. Правоприменительная практика: понятие, основные черты и функции / Н. Н. Вопленко, А. П. Рожнов. — Волгоград: Волгоград, гос. ун-т, 2004. — 205 с.

Декларация о принципах международного права, касающихся дружествен­ных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уста­вом ООН, утвержденная резолюцией 2625 (XXVI) Генеральной Ассамблеи от 24 октября 1970 года [Электронный ресурс]. — Режим доступа:

http://www.un.org/ пл55'1ап/доситеп/ёабос8/сотге5/г25-2625.рМ.

Декларация о ликвидации всех форм нетерпимости и дискриминации на основе религии или убеждений, утвержденная резолюцией 36/55 Генеральной Ассамблеи от 25 ноября 1981 года. — [Электронный ресурс]. — Режим доступа:

http://www.un.org/russian/documen/declarat/relintol.htm.

Декларация о правах лиц, принадлежащих к национальным или этниче­ским, религиозным и языковым меньшинствам, принятая резолюцией 47/135

Генеральной Ассамблеи ООН от 18 декабря 1992 года [Электронный ресурс]. — Режим доступа:

http://www.un.org/russian/documen/gadocs/convres/r47-135.pdf>.

Декларация тысячелетия Организации Объединенных Наций. Утвержден^ резолюцией 55/2 Генеральной Ассамблеи от 8 сентября 2000 года [Электрон! ный ресурс]. — Режим доступа:

http://www.un.org/russian/documen/gadocs/ convres/rl5-1514.pdf.

Колодій А. М. Принципи права України / A. M. Колодій. — K.: Юрінком Інтер, 1998. — 208 с.

Концепция стабильности закона / Авт. кол.: В. П. Казимирчук, Т. В. Худойки- на, С. В. Поленина**и др.; отв. ред. В. П. Казимирчук; Ин-т гос. и права РАН. — М.: Проспект, 2000. — 176 с. — (Серия «Конфликт закона и общества»).

Корчевна Л. О. Проблема різноджерельного права: Дослід порівняльного правознавства / Л. О. Корчевна. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецько- го НАН України, 2004. — 360 с.

Кравець В. М. Типи праворозуміння як методології основних філософсько- правових дискурсів: автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.12 / В. М. Кра­вець. — Нац. акад. внутр. справ України. — K., 2003. — 20 с.

Лутай В. С. Основной вопрос современной философии. Синергетический вопрос / В. С. Лутай. — К.: Издатель ПАРАПАН, 2004. — 156 с.

Малишев Б. В. Судовий прецеденту правовій системі Англії (теоретико-пра- вовий аспект): автореф. дис.... канд. юрид. наук / Б. В. Малишев. — Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — K., 2002. — 19 с.

Марченко М. Н. Источники права: учебник / М. Н. Марченко. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Изд-во Проспект, 2005. — 760 с.

Оль П. А. Правопонимание: от плюрализма к двуединству / П. А. Оль. — СПб.: Юридический центр Пресс. — 2005. — 243 с.

Пархоменко H. М. Джерела права: проблеми теорії та методології: моно­графія / H. M. Пархоменко. — K.: TOB «Видавництво “Юридична думка”»,

2008. — 336 с.

Тихомиров A. Д. Юридическая компаративистика: философские, теоретиче­ские и методологические проблемы / А. Д. Тихомиров. — К.: Знання, 2005. — 334 с.

Томашевська М. О. Корпоративні акти в системі джерел права України: автореф. дис.... канд. юрид. наук / М. О. Томашевська.; Ін-тзаконодавства Вер­ховної Ради України. — K., 2005. — 19 с.

Тополевський Р. Б. Системні зв’язки юридичних джерел права: автореф. дис.... канд. юрид. наук / Р. Б. Тополевський. — X., 2004. — 18 с.

Хорошковська Д. Ю. Роль судової практики в системі джерел права Украї­ни: теоретико-правове дослідження: автореф. дис канд. юрид. наук / Д. Ю. Хо­рошковська. — К„ 2006. — 20 с.