З січня 1919 р. Українська Національна Рада одностайно прийняла постанову про об'єднання ЗУНР з УНР.

Схвалив С. Петлюра, підписавши 21 квітня 1920 р. від імені УНР відповідний договір з Ю. Пілсудським.

Отже, ЗУНР після восьми місяців самовідданої боротьби з зовнішніми ворогами припинила своє існування. За силою національно-патріотичного руху, національної свідомості, організованості західні українці, як підкреслюють численні дослідники, не поступалися іншим східноєвропейським народам, які добилися у той час незалежності.

ЗУНР у державно-правовому розумінні була відповідно організована, з належною законодавчою, виконавчою і судовою владою. Створена була й відповідно її правова основа. У практичній діяльності держави виявлялося не формально-показове, а реальне прагнення забезпечити справжню, гарантовану рівноправність націй, що проживали на її території.

Широким був і спектр політичних прав і свобод, проголошених ЗУНР: свобода слова, преси, мітингів і демонстрацій, недоторканність особи, свобода організацій союзів, товариств і партій; встановлення загального, рівного і прямого виборчого права, пропорційної системи виборів; безпрецедентний у світовій практиці орган гарантування кожній нації відповідного числа своїх представників на виборах органів влади, судових органів та ін., можливість організації своїх міністерств тощо.

Звичайно, керівники ЗУНР допустили низку серйозних помилок і прорахунків. Це — деяка політична нерішучість, політика очікування, відкладання на майбутнє рішень щодо гострих соціально-економічних проблем, неенергійне ведення війни. Однією з головних причин поразки можна вважати віру у всемогутність, справедливість і демократизм Антанти, тобто сподівання на допомогу ззовні, а не віра у свої власні сили, свого народу. Однак основною причиною падіння ЗУНР була зовнішня агресія значно сильніших сусідів — Польщі та Румунії.