Інші театри військових дії

18 грудня 1798 Росія укладає попередні угоди з Англією про відновлення союзу. А вже 23 грудня 1798 Росія і Османська імперія підписали договір, за яким порти і турецькі протоки відкриті для російських кораблів. Слідом за цим російський флот захоплює Іонічні острова. У червні наступного року здійснюється спільна висадка російсько-британських військ в Голландії. Габсбурги усвідомивши загрозу яку для них представляє кільце французьких республіканських домініонів, підписали союзну угоду з Російською Імперією, за яким допускається проходження через територію Австрійської монархії в Італії 60 тисячної російської армії. Побачивши в цьому відкрите порушення мирних домовленостей Франція оголосила 12 березня 1799 війну Австрії

Італійський і швейцарський походи Суворова

Росіяни успішно билися і розгромили французів при Адде і Треббии в 1799, проте були змушені піти в Швейцарію через Альпи. Причому в цю компанію великі втрати понесли польські легіони Домбровського, який аж до укладення миру з Англією і часткового розпуску легіонів усіма силами намагався позиціонувати дисперсно розкидані по французьким арміям частини легіонів як армію незалежної Польщі.

Італійська кампанія Наполеона

Головною подією війни стала битва при Маренго 1800, в ході якої Наполеон здобув нищівну перемогу над австрійцями і повернув під свою владу Італію.

Вихід Росії з війни

В 1801 р., в результаті російсько-французького зближення, готувався індійський похід війська Донського 1801. Після палацового перевороту 11 березня 1801 року, що призвів до воцаріння на російському престолі Олександра I, плани походу були згорнуті. Англія, ймовірно, субсидувала змовників, - писав історик Валишевський з посиланням на англійські джерела. У Лондоні не тільки знали про підготовлюваний змові на життя імператора Павла, але навіть сприяли успіху змови грошима, - вважав історик Шумігорскій.

Залишилася на самоті Англія, втративши всіх своїх союзників на континенті, 25 березня 1802 підписала з Францією Ам'єнський світ.

Підсумки війни

Війна завершилася Люневільський мирним договором і Ам'єнським мирним договором, що передали Франції лівобережжі Рейна і визнали незалежність Цизальпінської, Батавів і Гельветіческой республік.

 

 

39******* Війна Третьої коаліції (також відома як російсько-австро-французька війна 1805) — війна між Францією, Іспанією, Баварією та Італією з одного боку та Третьою антифранцузькою коаліцією, до якої входили Австрія, Росія, Велика Британія, Швеція, Неаполітанське королівство та Португалія — з іншого.

На півночі Європи, проти Данії мала діяти 100 тис. російсько-англійська армія. У Центральній Європі, проти Баварії та прирейнських союзників Наполеона - 80 тис. австрійська армія Макка, на допомогу якій з Росії рухалась 45 тис. армія Кутузова. В Північній Італії мала діяти 100 тис. австрійська армія ерцгерцога Карла-Людвіга-Іоганна, яка повинна була очистити від французів Ломбардію та розвинути наступ на південну Францію. Одночасно з цими арміями у Кампанії висаджувалась 36 тис. армія прихильників неаполітанських Бурбонів, що рухаючись на північ вийшла б на з'єднання з австрійцями ерцгерцога Карла-Людвіга-Іоганна. І нарешті у Центрі Європи між силами К.Макка та ерцгерцога Карла мала дяіти 25 тис. армія ерцгерцога Баптіста Йосифа Іоганна, який мав допомогти одному з них в разі потреби. Однак оскільки англійці не виступили на жодному напрямку, а Бурбони не змогли зібрати достатніх сил, то основними силами коаліції залишались австрійська та російська армії.

Підсумки війни

Незабаром після Аустерліца Австрія уклала з Францією Пресбургський мир, за яким втратила низку територій та стала союзницею Франції. Росія, незважаючи на тяжкі втрати, продовжила воєнні дії проти Наполеона у складі четвертої антифранцузької коаліції, яку також було організовано за активної участі Англії. Континентальна частина Неаполітанського королівства включаючи столицю — місто Неаполь була завойована Наполеоном. На цій території було утворено державу-сателіт Франції з тією самою назвою. Острівна частина королівства, тобто Сицилія, зберегла незалежність, але активної участі у воєнних діях не брала.

 

40***** У 1809 р. Наполеон подолав п’яту коаліцію, перемігши австрійську армію біля Ваграма. За Шенбрунським мирним договором Австрія втрачала величезні території та вихід до моря. Держава Наполеона сягнула зеніту своєї могутності. До складу Фр. Імперії ввійшли Бельгія, Голандія, ПН. І Цен. Італія, Далмація, Іллірія. Населення імперії зросло втричі. У 1811 Наполеон одружився з дочкою австрійського імператора Марією Луїзою. Улітку 1812 Н. на чолі 600-тис. війська розпочав похід у Росію, захопили Смоленськ, підійшли до Москви. Вирішальна битва відбулась 7 вересня 1812 біля Бородіно 130 тис. французів і 132 тис. росіян, перемога росіян. Н. змушений відступити з Москви, під час відходу франц. Зазнали багатьох втрат. 16-19 жовтня 1813 біля Лейпцига відбулася вирішальна битва, в якій брало участь півмільйона солдат («битва народів»). Саксонська армія зрадила Н., що вирішило долю бою. У 1814 війна була перенесена на територію Франції. 6 квітня 1814 Н. зрікся престолу. Його розмістили на о. Ельба в Середземному морі, дозволили носити титул імператора Ельби. Повернення дворян-емігрантів викликало велике незадоволення в селян і частини буржуазії. Н. вирішив цим скористатися. 1 березня 1815 Бонапарт висадився на пд. Франції з 1 тис. солдатів та 6 гарматами. За три тижні без жодного пострілу він увійшов у Париж. Вирішальна битва відбулася 18 червня 1815 при Ватерлоо. Н. зазнав поразки 22 червня удруге зрікся престолу і був засланий на о. св. Олени. Світова імперія впала, тривале існування мали лише справи Н. Підсумки багаторічних воєн було зроблено на Віденському конгресі жовтень 1814-червень 1815.

41*********** Війна четвертої коаліції (також відома як російсько-пруссько-французька війна) — війна наполеонівської Франції та її сателітів у 1806–1807 роках проти коаліції великих держав (Росія, Пруссія, Англія). Почалась з нападу королівської Пруссії на Францію. Але у двох генеральних битвах під Йєною та Ауерштедтом Наполеон розгромив пруссаків й 12 жовтня 1806 року вступив до Берліну. 1 листопада 1806 року 150,000 французька армія перетнула кордон Великопольщі. У грудні 1806 року до війни вступила імператорська російська армія. Жорстокі бої під Чарновим, Голиміном та Пултуськом у грудні 1806 року не виявили переможців. Генеральна битва зимової кампанії відбулась під Ейлау у січні 1807 року. У кривавій битві між головними силами французької Великої армії Наполеона та російської під керівництвом генерала Л. Л. Беннігсена переможців не виявилось. Оскільки вночі після битви Беннігсен відступив, Наполеон оголосив себе переможцем. Обидві сторони були знекровленими тримісячною безрезультатною боротьбою й зраділи приходу бездоріжжя, яке до травня поклало край бойовим діям. До того часу сили російської армії було задіяні у війні, яка почалась з Османською імперією, а тому Наполеон отримав істотну численну перевагу. До початку весняної кампанії він мав 190 000 солдат проти 100 000 російських. Під Гейльсбергом Беннігсен успішно відбив атаку французької армії, однак під Фрідландом чисельна перевага французів відіграла вирішальну роль. Наполеон з 85 000 солдат завдав тяжкої поразки російській армії з 60 000 чоловік.

Кампанію в Польщі та Східній Пруссії було розпочато Наполеоном з метою нав'язування росіянам вирішальної битви, щоб виграти її та диктувати умови миру. Мети імператора було досягнуто лише майже через півроку. Весь цей час (зима 1806 — літо 1807) йшли більш-менш тяжкі бої. Але найкривавішою стала битва при Прейсіш-Ейлау, у якій вперше за свою дивовижну кар'єру Наполеон не одержав рішучої перемоги.

 

42******* Зовнішня політика Директорії характеризувалася постійними війнами. У 1795 р. Франція підписала мирну угоду з Пруссією, и якою до неї відійшли землі лівого берега Рейну. Іспанія також пристала на мир, і перша антифранцузька коаліція розпалась. Але Австрія вирішила й далі вести війну, Англія ж допомагала їй грішми. У війні проти цих країн найбільше відзначився молодий генерал Наполеон Бонапарт (1769— 1821).

Придушивши заколот роялістів, Наполеон здобув прихильність Директорії. 27-річного генерала було призначено в Північну Італію командувачем армії, яка мала йти походом на австрійців.

Армія налічувала трохи більше 30 тис. роззутих і кепсько одягнених солдатів; їм протистояла 80-тисячна, добре озброєна армія Австрії. Незважаючи на це, Бонапарт розбив кращих австрійських генералів. Про нього заговорила вся Європа.

Ідучи в Італію, він заявляв, що метою походу є визволення її населення від австрійців і гніту феодальних урядів. Однак обіцянки виявилися брехнею. Панування Австрії було замінено пануванням Франції. Італійців Наполеон Бонапарт пограбував, жорстоко придушивши народний рух в Італії.

Війну було закінчено миром 17 жовтня 1797 р. Франція здобула Бельгію, Ломбардію з сусідніми країнами та лівий берег Рейну. Італію було перетворено на кілька «дочірніх», а насправді — залежних від Франції республік. Швейцарія та Голландія також перетворилися на залежні від Франції республіки. Проте Англія — головний ворог — залишалася невразливою.

У 1798-1799 pp. Бонапарт здійснив похід в Єгипет і Сирію (30-тисячна армія з артилерією на 350 суднах), сподіваючись згодом відібрати в Англії найціннішу її колонію — Індію. Успіхи початкового етапу експедиції незабаром змінилися невдачами. Похід закінчився повним провалом. Населення чинило загарбникам відчайдушний опір. Армія зменшувалася від безперервних боїв, спеки й чуми. Зв'язок із Францією перервався. Англійський адмірал Нельсон знищив французький флот у нічній битві біля мису Абукир.

Під час єгипетського походу утворилася друга антифранцузька коаліція (Англія, Австрія, Росія, Туреччина, Неаполітанське королівство). Дізнавшись про перемоги російського генерала О. Суворова в Італії та Швейцарії, а також про те, що становище Директорії хитке, Наполеон залишив армію в Єгипті та з великими труднощами, проскочивши крізь загородження англійських кораблів, що чатували на нього, у жовтні 1799 р. з'явився в Парижі. Залишки французької армії в Єгипті згодом здалися англійцям.

Війна в Італії було закінчено миром 17 жовтня 1797 р. Франція здобула Бельгію, Ломбардію з сусідніми країнами та лівий берег Рейну. Італію було перетворено на кілька "дочірніх", а насправді - залежних від Франції республік. Швейцарія та Голландія також перетворилися на залежні від Франції республіки. Проте головний ворог - Англія залишалася невразливою.

Конвент було розпущено і влада перейшла до Директорії (1795-1799), склад якої змінювався. Головну роль у ній відігравали Ті. Баррас та Л. Карно. Директорія виражала інтереси буржуазії, однак неспроможність проводити ефективну внутрішню політику змушувала її йти на компроміси і часто робити поступки полярним політичним силам. Переважну більшість у Раді старійшин та Раді п'ятисот становили колишні члени Термідоріанського Конвенту. Правління Директорії було безпосереднім продовженням панування термідоріанців, тобто промисловців і фінансових кіл, які заволоділи багатствами колишніх власників-аристократів і не могли допустити повернення старого, дореволюційного режиму. 1796 р. уряд Директорії розкрив змову "Товариства рівних", яку очолював Гракх Бабеф.

Директорія утримувала владу тільки завдяки успіхам французьких армій у боротьбі з силами коаліції. Однак змінився характер війни - якщо спочатку французи вели визвольну війну, то за Директори вона перетворилася на загарбницьку. Після поразки австрійських та прусських військ у Бельгії у квітні 1795 р. у Базелі Пруссія та Іспанія підписали з Французькою республікою сепаратні мирні угоди. За ними до Франції приєднувався лівий берег Рейну, іспанські володіння на о. Гаїті, частина Бельгії, а на території Голландії утворювалася залежна від Франції Батавська республіка.

Однак війна з Австрією і Англією тривала. У квітні 1796 р. почався італійський похід генерала Наполеона Бонапарта. За шість днів він розгромив сардинську та австрійську армії. Перша битва відбулася поблизу селища Монтенотто в горах і закінчилася поразкою австрійців. 15 травня між Францією і П'ємонтом (Сардинське королівство) було підписано договір, за яким королівство перетворювалося на васала Франції. Бонапарт захопив фортеці Тироль і Мантую, у листопаді завдав поразки австрійцям у битві при Арколі, а в січні 1797 р. у битві при Риволі вщент розгромив австрійську армію ерцгерцога Карла. У жовтні 1797 р. Австрія і Франція підписали Кампоформійський договір, за яким Франція отримувала лівий берег Рейну, Бельгію, Іонічні острови і фактично всю Італію. Цей договір генерал Бонапарт підписав одноособово і Директорія змушена була погодитися, оскільки він був єдиним генералом, що здобув такі блискучі перемоги. Бонапарт став найпопулярнішою людиною Франції. Вихід Австрії з війни означав крах першої коаліції. На завойованих в Італії територіях створюється французька система держав-сателітів - дочірніх республік: у 1797 р. Цизальпійська (Мілан) та Лігурійська (Генуя) республіки; у 1798 р. після громадянської війни у Швейцарії вона перетворюється на Гельветичну республіку, після захоплення Рима Папська область отримує назву Римської республіки, а Неаполь стає столицею Партенопейської республіки.

Договір між Австрією і Францією був закликом до нової війни. Намагаючись підірвати колоніальну могутність Англії, Директорія вирішила надіслати експедицію в Індію, але для початку захопити Єгипет як шлях в Індію, що пролягав через арабські країни. Очолив експедицію Наполеон Бонапарт, який отримав право бути головнокомандувачем у війні з Англією. Найголовнішим його завданням було здобути перевагу над англійцями в Середземному морі. У1798 р. його війська захопили о. Мальту і флотилія у 232 кораблі підійшла до Александрії в Єгипті. Понад 30 тис. французьких солдатів з 2 тис. гарматами завдали нищівної поразки мамелюкам Мурадбея поблизу пірамід і здобули Каїр. Разом із військовими до Єгипту прибули сотні вчених та інженерів для освоєння та вивчення країни. Проте англійська ескадра адмірала Г. Нельсона завдала поразки французькому флоту в Абукірській затоці, відвоювала у французів о. Мальту і фактично відрізала армію Наполеона від Франції. Його подальша спроба захопити Сирію завершилася невдачею, оскільки французи зазнали поразки під Акрою.

Активна завойовницька політика Франції зумовила створення у 1798 р. другої антифранцузької коаліції, до якої ввійшли Англія, Австрія, Росія і Туреччина. Головні події розгорталися в Італії та Швейцарії. У Швейцарії австрійська армія ерцгерцога Карла завдала поразки французам під Остерахом і Цюрихом. В Італії російська армія під командуванням О. Суворова завдала відчутних ударів французам. Росіяни розгромили французькі війська поблизу Треббії і Нові, а у 1799 р. повністю витіснили окупантів з Італії. Російська ескадра адмірала Ф. Ушакова звільнила Іонійські острови.

Роялістські повстання, відсутність належного законопорядку (розбій та грабежі) переконували більшість населення у необхідності встановлення твердої влади. З генералів найбільш прийнятною кандидатурою в диктатори виявився Бонапарт. Він залишив напризволяще рештки своїх військ у Єгипті та повернувся до Парижа.

Тим часом у Парижі поширювалися чутки про якобінську змову і засідання законодавців було перенесено у приміський палац Сен-Клу. Бонапарт домовився з впливовими фінансистами та лідером конституціоналістів Е. Сійєссом про підтримку ними майбутнього перевороту. Всі п'ять директорів пообіцяли генералу піти у відставку. 18 брюмера (9 листопада) 1799 р. Бонапарт з гренадерами з'явився на засіданні Ради п'ятисот у Сен-Клу, де головував його брат Люс'єн. Під багнетами гренадерів члени Ради п'ятисот та Ради старійшин змушені були прийняти декрет про передання влади трьом консулам, першим з яких став Наполеон Бонапарт. Переворот 18 брюмера завершив французьку революцію.

Велика французька революція кінця XVIII ст. знищила феодально-абсолютистський лад у Франції та встановила республіку.

Французький консулат

Консулат (фр. Consulat) - період в історії Франції, під час якого влада в країні фактично належала Наполеону Бонапарту, але юридично його влада була різним чином обмежена. Тривав з 9 листопада 1799 (18 брюмера VIII року, коли Бонапартом було здійснено державний переворот) по 18 травня 1804 (коли Наполеон був проголошений імператором).

Встановлення консулату. Після перевороту 18 брюмера єдину владу у Франції представляло тимчасовий уряд, що складалося з трьох консулів (Бонапарт, Сійєс, Роже-Дюко). На двох комісіях з членів Ради п'ятисот і Старійшин лежав обов'язок скласти нову конституцію. Консули - або, точніше, консул Бонапарт, так як два інших були не більше ніж його знаряддями, - діяли з рішучістю самодержавної влади. Париж поставився до перевороту абсолютно спокійно. До 22 Фрімер VIII року комісії, виробляли конституцію, закінчили свої роботи; проект Сіейса був перероблений згідно з бажаннями Бонапарта, який є головним автором конституції. Це була цілком монархічна конституція, що зберігала лише примара народної влади. Конституція, вручаючи верховну виконавчу владу трьом консулам, призначала на 10-річний термін першим консулом - Бонапарта, другим - Камбасереса і третім (на 5-річний термін) - Лебрена. Перший консул отримував, прямо або в злегка замаскованому вигляді, право призначати на всі державні посади, не виключаючи членів законодавчого корпусу, трибуната, державної ради і сенату. Конституція повинна була бути піддана народному голосуванню (плебісциту), і це було майже єдиним проявом народного суверенітету. При подачі голосів народом не допускалися дебати; голосування було відкрите.

Конституція VIII року - основний закон Французької Республіки з 25 грудня 1799 по 4 серпня 1802. Період дії Конституції VIII року називається також десятирічним консульством. Фактично встановлювала диктатуру першого консула (Бонапарта), але прямо не проголошувала її. Ця конституція представляла собою справжню пародію на ідеї Сійєс і Дону. Вона складалася з 95 статей, розташованих без всякого систематичного порядку.

Декларація прав людини і громадянина в ній не згадується, не сказано про свободу друку, гарантується лише особиста безпека (статті 76-82). Визнаючи народ носієм верховної влади, вона тим не менш позбавляє його права обирати депутатів і шляхом принципу народного представництва допомогою депутатів видавати закони, контролювати державні фінанси і т.д. Громадянином визнавався француз у віці від 21 року, який не є найманим робітником і живе в одному місці не менше року.

Право вносити законопроекти належить виключно уряду. Законопроект виробляється Державною радою і слідом за тим представляється Трибуната і Законодавчого корпусу. Трибунат складається з 100 членів у віці від 25 років, що призначаються сенатом на 5 років. Вони можуть бути переобрані. Щорічно склад трибуната оновлюється на одну п'яту.

Законодавчий корпус складається з 300 членів у віці від 30. Правила його формування ті ж, що у трибуната. У Законодавчих корпусі обов'язково повинен перебувати хоча б один представник від кожного департаменту.

Виконавча владаналежить трьом консулам, що обирається на 10 років. Вони можуть бути переобрані скільки завгодно разів. Вони призначаються сенатом.

Пригнічуючи, таким чином, всі прояви політичної волі, Бонапарт енергійно проводив у життя позитивну частину своєї програми. Вона полягала в створенні твердої, вкрай централізованої влади, в заступництві промисловості, особливо землеробства, в примиренні з новим порядком речей всіх тих елементів старого суспільства, які тільки можуть з ним примиритися (особливо церкви), в поліпшенні фінансів. Законом 28 Плювіоз VIII року (17 лютого 1800 року) «про поділ території та адміністрації» збережено і зміцнене поділ Франції на департаменти і введено нове поділ на округи (arrondissements). На чолі департаменту поставлений призначається урядом префект. У містах міським господарством повинні були завідувати призначувані мери. Таким чином все управління зверху до низу робилося строго централізованим.

Важливим законодавчим актом був цивільний кодекс 1804 року, згодом (1807) перейменований в кодекс Наполеона.

 

 

44. Перша Французька імперія (1804-1815) - Епоха імперії Наполеона Бонапарта у Франції.

З 1804 року почалася нова епоха в історії Франції - епоха імперії, яка, втім, була прямим продовженням попередньої, бо Наполеон і під час консульства в дійсності був правителем держави. Царювання Наполеона було наповнено, з деякими перервами, війнами, спершу надзвичайно щасливими для Франції, хоча і з окремими несприятливими епізодами (Трафальгарська битва); Франція поширила свою владу і вплив майже на всю Європу, залишивши глибокий слід в її внутрішніх порядках.