Національно-визвольний рух в Латинській Америці (1815-1820рр.). Утворення незалежних держав.

У «Листах з Ямайки» (1815) Симона Болівара викладена нова програма визвольного руху, в якій передбачалася боротьба за скасування рабства, наділення землею солдат визвольної армії.
У 1816 р. створена Боліваром на острові біля берегів Венесуели революційна армія вступила до Венесуели і завдала поразки іспанським військам. У її складі героїчно боролися індіанські селяни, негри-раби, які отримували свободу, борючись в визвольної армії. Багато з них стали офіцерами і отримали найвищі нагороди республіки. У 1819 р. Болівар на чолі визвольної армії здійснив похід через високогірні перевали Анд в Нову Гранаду. Розгромивши іспанські війська в битві при Бояке (1819), війська Болівара і новогранадско-го генерала Сантандера вступили в столицю - місто Боготу і визволили всю територію країни.
В початку 1821 р. була повністю звільнена Венесуела і відновлена ​​республіка. Зібрався в місті Ангостуре (місто після смерті Болівара був названий Сьюдад-Болівар) конгрес оголосив про створення об'єднаної держави Велика Колумбія, до складу якого увійшли Венесуела, Нова Гранада, Панама і після свого звільнення Еквадор.

У 1826 р. розгромом і вигнанням іспанських колонізаторів завершилася тривала визвольна війна народів Латинської Америки. Іспанії вдалось утримати у своїх руках лише Кубу і Пуерто-Рико. Встановлення республіканських форм правління, запровадження демократичних конституцій, ліквідація рабства і станових привілеїв, проведення демократичних реформ в економіці сприяли подоланню негативних наслідків колоніалізму. Боротьба за незалежність була загальнонародною і зміцнила національну свідомість іспано-американців, дала поштовх формуванню іспано-американських націй.

Деякі з новостворених держав внаслідок загострення міждержавних відносин і внутрішніх процесів розпалися. У 1830 р. з Колумбійської федерації виникли самостійні держави - Венесуела, Еквадор і Нова Гранада. У 1839 р. розпалася Федерація Центральної Америки й утворилися незалежні Гватемала, Гондурас, Нікарагуа

55 *******Однак після завершення війни внутрішній ринок Англії відкрився для дешевої сільськогосподарської продукції з-за кордону. Ціни різко впали й у 1815 р. уряд торі на чолі з Ліверпулем прийняв "хлібні закони" в інтересах багатих землевласників - віднині ввезення зерна у країну заборонялося, якщо його ціна на внутрішньому ринку була нижчою від установленого мінімуму. Отже, хліб ставав надто дорогим для робітників і міщан. Країною прокотилася хвиля народних виступів, спричинених злиднями, подорожчанням продуктів харчування, непомірними податками, високим дорожнім митом тощо. Найпоширенішою формою руху протесту стали багатотисячні мітинги, на яких поряд із вимогою зниження ціни на хліб лунали вимоги проведення парламентської реформи. Щоб зняти напруженість у суспільстві, у 1833 р. було прийнято перший фабричний закон, який обмежував працю дітей до 8 годин щоденно і запроваджував державну інспекцію на фабриках. Того ж року прийняли закон про бідних. Усі, хто не міг забезпечити свій прожитковий мінімум, вважалися пауперами (жебраками) і направлялися до спеціальних робітних будинків, де з ними поводились, як зі злочинцями. Незважаючи на масовий опір робітників, нова система широко впроваджувалася в індустріальних районах країни Парламентська реформа 1832 р. в Англії та її наслідки. Суть реформи звелася до перерозподілу місць у палаті громад і збільшення електорату. Палата громад налічувала 658 членів, до реформи представляли: 188 місць від 114 графств, 465 - від 262 містечок, 5 - від університетів. Загальна кількість депутатів збереглося, але було ліквідовано 56 "гнилих" містечок, які посилали по 2 депутата. 32 "кишенькових" містечка з населенням до 4 тис. осіб замість 2 стали посилати по 1 депутатові. Звільнилися 144 місця в парламенті перерозподілили між графствами і містами. 42 міста отримали право посилати депутатів (серед них великі торгово-промислові центри - Бірмінгем, Лідс, Манчестер, Шеффілд). Було створено 22 нових виборчих округи, 14 з них - в індустріальних районах на півночі Англії. Політичне значення реформи було величезним. Вона показала можливість політичних змін під впливом громадської думки і підтвердила правоту лібералів, які відстоювали реальність поетапного здійснення демократичної виборчої реформи. Її наслідком також стала зміна співвідношення сил між палатами і короною на користь палати громад, кабінет міністрів тепер став формуватися з представників парламентської більшості. Потрібно відзначити, що саме поляризація думок у парламенті з питання про парламентську реформу 1832 поклала початок новому партійному розмежування: поділу на лібералів (реформістів) і консерваторів - і створенню вікторіанської двопартійної системи.

, Сальвадор і Коста-Рика.

 

56.Грецька революція, або Грецька війна за незалежність 1821—1829 років (— революція грецького народу, в результаті якого було повалено османське панування та завойована незалежність Греції. Повстання в Греції розпочалося у другій половині березня 1821 року. Впродовж трьох місяців повстання охопило весь Пелопоннес, частину континентальної Греції, частину островів Егейського моря. Рушійною силою революції було селянство, керівником виступила буржуазія, що тільки починала формуватися. Зібрані в січні 1822 року в Піаду (поблизу Епідавра) Національні збори проголосили незалежність Греції та прийняли демократичну конституцію (Епідаврський органічний статут 1822).Султанський уряд у відповідь здійснив жорстокі репресії проти греків. У лютому 1825 року на допомогу султану Махмуду ІІ прийшла армія його єгипетського васала під командуванням Ібрагіма-паші, яка спустошили більшу частину Пелопоннесу і разом з турецькою армією 10 квітня (22 квітня) 1826 року опанувала Месолонгіоном. На допомогу грецьким військам прибували іноземні добровольці. В першу чергу, тиск громадської думки, а також протиріччя у, так званому, «Східному питанні» змусили уряди європейських держав втрутитися в грецькі справи[3].Обрання Національними зборами в Тройзені (квітень 1827 року) Іоанна Каподистрії, колишнього міністра закордонних справ Росії, президентом Греції розцінювалося західноєвропейською дипломатією як свідчення зростання російського впливу. Щоб послабити вплив Росії і зміцнити свої позиції, Великобританія та Франція домоглися укладення з нею Лондонської конвенції 1827 року, за якою три держави зобов'язувались спільно вимагати від турецького уряду надання Греції автономії за умови сплати нею щорічної данини султану.Результатом ігнорування Туреччиною Лондонської конвенції стала Наваринська битва 8 жовтня (20 жовтня) 1827 року, в якій союзницька англо-франко-російська ескадра знищила турецько-єгипетський флот. За Адріанопольським мирним договором 1829 року, укладеним після перемоги Росії в російсько-турецькій війні 1828—1829 років, Туреччина визнавала автономію Греції за умови сплати нею щорічної данини султанові, а 1830 року Греція стала незалежною державою, що офіційно засвідчив Лондонський протокол.

57. У 1829 р. король призначив прем'єр-міністром ультрарояліста герцога Поліньяка. Прихід до влади крайніх монархістів зумовив різке загострення політичної ситуації у країні. Посилились антиурядові виступи опозиційної преси, пожвавилась діяльність республіканського підпілля. Вибори 1830 р. принесли перемогу лібералам. Король вирішив розправитись з опозицією і 25 липня підписав чотири ордонанси (укази), підготовлені Поліньяком. Король не лише розпускав непокірну палату депутатів і повністю скасовував свободу друку, але й здійснював державний переворот. Усупереч конституції, без згодж парламенту, він ще більш обмежив виборче право, яке залишалося тількя великим землевласникам.Оприлюднення «ордонансів Поліньяка» викликало обурення в Парижі. Ліберальна газета «Нація» закликала населення до опору урядові. 27 липня 1830 р. у Парижі спалахнуло збройне повстання, підняте республіканцями. У ньому брали участь друкарі, студенти, ремісники. Урядові війська за 3 дні втратили 2,5 тис. солдат. Захопивши палац Тюїльрі, повсталі підняли над ним триколірний прапор революції. Карл X був змушений зректися престолу на користь свого онука і втік до Англії.

.

58***** * Чарти́зм (англ. Chartism) — політичний та соціальний рух в Англії з кінця 1830-х до кінця 1840-х років, отримавший ім'я від поданої в 1839 році парламенту петиції, яка називалася хартією або народною хартією.

Головна вимога петиції, відображена в шести пунктах (виборче право для всіх чоловіків старше 21 року, таємне голосування, відміна майнового цензу для депутатів, рівні виборчі округи, річний строк парламентських повноважень) та зведене до загального, прямого, таємного і постійного виборчого права, було чисто політичним і відповідало бажанням радикальної частини буржуазії; попередниками чартистів по відношенню до цієї вимоги були ще в XVIII ст. Картрайт (Cartwright), Вількс, Годвін, в XIX ст. Коббет, Аттвуд і в великій мірі Фрэнсіс Плес(Place), із яких останні два праймали участь і в самому чартистському русі. Інші вимоги чартистів, які мали економічний та соціальний характер, були виражені в їх петиціях у меньш виражених формах. Проте саме вони, не зважаючи на всю їх невизначеність для самих вождів, були центром діяльності руху.

Чартисти сподівались, що реформований, згідно з їхніми побажаннями, парламент зуміє знайти надійні засоби для усунення соціальних бід, проти яких вони виступали. Для них побудований на принципі загального голосування парламент, повинен був стати організацією робочого класу у видах захисту економічних інтересів; тому Чартизм можна вважати попередником соціал-демократії, хоча взагалі соціалістичні намагання були досить слабкі. Безпосередньою причиною, яка дала поштовх зародженню чартизму, стали кризи 1825 та 1836 років і утворене ними безробіття 1825—1830 та 1836—1840 років, яке поширювалося переважно в на Ланкаширі. Криза викинула на ринок десятки тисяч робочих рук і значно знизила заробітню плату інших. Безробіття викликало ще в 1820-х роках довгий ряд робітничих путчів у різних містах Ланкашира, які супроводжувалися пограбуванням продовольчих магазинів.

Рух призвів до парламентської реформи 1832 року, яка отримала підтримку і у робітників. Але успіх цього руху повністю не задовольнив усі маси населення.

Парламент, що обирався на основі нової виборчої системи, провів у 1834 році відміну старого закону (часів Єлизавети) про приниження бідуючого класу і замінив теперішню систему з надто суворим і навіть образливим для ув'язнених режимом. Між іншим, безробіття якраз в цей час заганяло в «робітничку в'язницю» маси народу. Закон визвав люту ненависть і вона поширилась на реформований парламент. Рух і виразилося спочатку у формі протесту проти закону про бідних 1834 року.

Починаючи від 1836 року, у країні відбувалися мітинги з десятками і навіть сотнями тисяч присутніх, що були направлені проти цього закону і закінчується подачею у парламент петиції про його відміну. У одну сесію 1838 року, було подано 333 петиції, з 268 000 підписів, проти закону (на захист закону поступило 35 петицій, з 952 підписами).

Великим діячем Чартизму був В.Ловетт, який мав великий вплив на політичні кола не лише чартистів, а й усієї Англії. У 1836 році, за сприяння Ловетта, була утворена Лондонська асоціація робітників (англ. London Working Men’s Association), що складалася з 100 представників. В рядах членів організації також був Ф.О’Коннор.

У період 1840-х років, у Великій Британії розпочалась нова економічна криза: зріс рівень безробіття, соціальне та економічне становище населення було злиденним, тому у цей момент Чартизм набирає нових обертів.

Події форсувалися через серію революцій у Європі, зокрема у Франції, однак до збройних конфліктів між владою та протестуючими справи не дійшло. Англійський уряд вчасно звернув увагу на проблему Чартизму і вжив різких заходів щодо придушення руху. Королівське представництво явно побоювалося повторення подій у Австро-Угорщині, Прусії та Франції.

Чартизм залишив по собі велику пам'ять працюючої частки населення Англії; ріст тред-юніонів у послідуюче десятиліття, енергічність боротьби робочих за свої економічні інтереси і за політичні права (1867 та 1884) у великій мірі завдячують саме чартистському рухові.

 

59******* Революція 1848–1849 років у Німеччині — революційні події, які тривали з березня 1848 до пізнього літа 1849 в Німецькому союзі, відома також під назвою «Баденська війна».Його головною внутрішньою пружиною стало питання про об'єднання Німеччини, усуненні втручання князів, правлячих феодальних сил в господарське життя німецьких держав, що відкриває шлях подальшому розвитку капіталістичних відносин. Ідеї об'єднання Німеччини знайшли широке розповсюдження серед ліберальної буржуазії. Під час революції був створений перший загальнонімецький парламент — Франкфуртські національні збори і була скасована цензура.22 лютого 1848 р. «реформістський» банкет національної гвардії Франції був заборонений у дванадцятому муніципальному окрузі Парижа (Друга Французька республіка), що спровокувало заколот. В результаті революції 1848 року у Франції, король Луї-Філіп I відрікся від престолу. Ці події ініціювали березневу революцію в Німеччині. На півдні і на заході країни пройшли великі збори і масові демонстрації. Головним чином, населення вимагало свободи друку, свободи зібрань і національний Німецький парламент.В Гейдельбергу (Баден), 5 березня 1848 р., група німецьких лібералів почала готуватися до виборів в Німецький парламент. Передпарламент був зібраний 31 березня, у франкфуртській церкві Святого Павла. Його члени закликали до вільних виборів в національний Німецький парламент, на що було згодна більшість німецьких князівств.На закінчення, 18 травня 1848 Німецький парламент відкрив свою першу сесію в церкві Святого Павла. Через те що серед 586 депутатів багато було професорів (94), вчителів (30) і тих, хто мали університетську освіту (233), його прозвали «професорським парламентом» Головна причина поразки революції полягала в зраді ліберальної буржуазії. Розгрому революційних сил сприяли також боязка і нерішуча політика дрібнобуржуазних демократів слабкість і неорганізованість робочого класу. Перемога контрреволюції багато в чому зумовила об'єднання країни надалі антидемократичним дорогою під верховенством мілітаристської Пруссії.

60******** Нова революція у Франції була зумовлена посиленням протиріч між фінансово-урядовою верхівкою та іншими верствами населення, її прихід прискорився неврожаями 1845—1846 pp. та економічною кризою 1847 р. Почалися масові банкрутства, звільнення та зростання безробіття. Улітку 1847 р. розпочався рух так званих банкетів: щоб пропагувати реформи і при цьому обійти суворі заборони спілок та зборів у Парижі та великих провінційних містах організовувались обіди. Під час них гучно говорили про реформи і різко критикували уряд. Розлючений уряд заборонив черговий такий банкет, призначений на 22 лютого 1848 р. Це стало безпосереднім приводом до революції. Почалися масові заворушення. Король відправив уряд у відставку, розпустив палату депутатів і погодився провести реформу. Армія не підтримала Луї-Філіпа. Коли він на коні у супроводі синів під'їхав до військ, які захищали його палац, то вони не відповіли на його привітання, а національна гвардія кричала: «Реформи!». 24 лютого Луї-Філіп зрікся престолу і втік в Англію, а 25 лютого 1848 р. було проголошено II республіку (І — в 1792-1804 pp.). 4 травня 1848 р. почали роботу Установчі збори. Більшість у них мали праві республіканці (500 місць з 880). Орлеаністи і легітимісти провели 300 кандидатів, демократи і соціалісти — 80. Збори відмовили у створенні міністерства праці, чого хотіли робітники; були заарештовані лідери робітничої опозиції. Це спричинило повстання в Парижі. Військовий міністр генерал Кавеньяк отримав повноваження диктатора. Проти 45 тис. повстанців було кинуто 250 тис. солдатів. 11 тис. учасників повстання, яке за чотири дні зазнало поразки, було відправлено в заслання.12 листопада 1848 р. була прийнята Конституція II республіки. Вища виконавча влада належала президенту, якого обирали загальним голосуванням на три роки, а законодавча — Законодавчим зборам, які обиралися на чотири роки. Але виборче право не поширювалося на значні групи робітників. Президентські вибори відбулися 10 грудня 1848 р. Вважалося, що найбільші шанси має приборкувач червневого повстання генерал Кавеньяк. Але досить несподівано президентом обрали небожа імператора Наполеона Бонапарта, сина його брата Людовіка — Луї Бонапарта (1808-1873 pp.). На виборах він отримав 5,4 млн. голосів, а Кавеньяк — 1,4 млн. Він зібрав голоси всієї опозиції, за нього проголосували роялісти і католики, селяни і робітники, які не мали ніякого виховання і орієнтувалися лише на знамените прізвище Бонапарт. На відміну від свого великого дядька Луї був людиною посередніх здібностей, але великих амбіцій. Він народився в Голландії, де Наполеон поставив свого брата королем, жив в Італії та Англії, Двічі намагався захопити владу у Франції (в 1836 і 1840 pp.), але невдало, був засуджений за це до довічного ув'язнення, відбув шість років, але зумів утекти. У 1850-1851 pp. у Законодавчих зборах розгорнулася боротьба між бонапартистами та їх супротивниками за внесення до Конституції поправки про можливість переобрання президента на другий термін. Отримавши відмову> бонапартисти здійснили державний переворот, У ніч на 2 грудня 1851 р. війська Луї Бонапарта за короткий термін захопили всі основні державні установи. Були заарештовані лідери опозиції, кількість заарештованих досягла 26 тис. Плебісцит, проведений 14 і 21 грудня, показав, що 7 млн. французів проголосували «за» президента і лише 700 тис. були «проти». У січні 1852 р. була опублікована нова Конституція, яка продовжувала термін правління Луї Бонапарта на 10 років. Законодавчий корпус був позбавлений багатьох прав. 21 листопада 1852 р на всенародному референдумі 7,8 млн. французів проголосувало за імперію, 253 тис. проти, близько 2 млн. утримались. 2 грудня 1852 р. Луї Бонапарт проголосив себе імператором під іменем Наполеона III (1852-1870 pp.) Наполеоном II бонапартисти вважали сина Наполеона І, який ніколи не правив і помер у 1832 р.

61. ***15 березня 1848 р. революція почалася в Угорщині. Робітники, студенти, ремісники, інтелігенція вийшли на вулиці столиці - Пешта з вимогами національної незалежності і демократичних свобод, створення нового уряду, скасування панщини. Свої ініціативи демократи виклали «12-ма вимогами». Угорський сейм прийняв низку постанов:

- про скасування дворянських привілеїв;

- про знищення кріпацтва;

- про запровадження парламен­таризму т. д.;

- виборчий закон був обтяженим високим майновим цензом.

У національних областях імперії - Трансільванії, Хорватії, Воєводині, Закарпатській Україні, Славонії - заворушення почалися під впливом подій в Австрії та Угорщині. У Трансільванії найактивніше виступало за зрівнювання в політичних правах румунське населення. Закарпатські ук­раїнці домагалися представництва у віденському парламенті, активно виступаючи за скасування кріпацтва. 12-17 червня 1848 р. відбулося повстання у Празі. Робітники і селяни Чехії виступили з вимогами національної автономії. Мирні демонстрації були розстріляні військами. Опір тривав близь­ко тижня, штурм Праги закінчився повною поразкою по­встанців. Фердінанда І вжив радикальніших заходів. У Відні почали готуватися до введення військ. У відповідь на це б жовтня 1848 р. в Австрії почалося нове повстан­ня за участю десятків тисяч ро­бітників, студентів, ремісників, інтелігенції. Відправку військ було зірвано. Імператор з набли­женими вдруге за часів революції залишив столицю. Близько місяця Відень перебував у стані облоги, і тільки 1 листопада урядові вій­ська штурмом оволоділи містом.

Після поразки почалися репресії і терор по всій Австрії. Пар­ламент був розігнаний, імператор Фердінанд І зрікся пре­столу на користь небожа Франца-Йосифа. Новий імператор послав свої війська в Угорщину і па початку січня.1849 р. захопив Пешт.

4 березня.1849 р. була уведена в дію Імперська консти­туція:

- імперія Габсбургів зберігалась як двоєдина держава, яка складалась із формально незалежних Австрії та Угорщини;

- відновлювалося єдине централізоване управління;

- законодавча влада переходила в руки двопалатного пар­ламенту;

- вся повнота виконавчої влади передавалася імператорові.

Але уряд Л. Кошута не зміг у ході повстання вирішити головне завдання: зміцнити відносини із селянством, проголосивши про передачу їм землі, і надати рівні права слов'янським народам, які перебували під владою проголошеної угорської держави. Ухвалення закону про аграрну реформу за два тижні до закінчення революції було вже не в змозі виправити становище. У травні 1849 р. у Варшаві відбулася зустріч ро­сійського імператора Миколи І і Франца-Йосифа, на якій австрієць попрохав допомоги у придушенні революції в Угорщині. На початку червня почалася російська інтервенція в Угорщину. На початку серпня після тяжких поразок, перебуваючи в цілковитій ізоляції, армія Угорщини капітулювала. У країні почався кривавий терор, більшість лідерів революції було страчено.

62. 21 червня на територію східних комітатів Угорщини було введено російську армію Івана Паскевича. Вступ Росії до війни на боці контрреволюції означав неминучу поразку Угорщини. Одночасно почався новий наступ австрійців, армію яких очолив Юліус Гайнау. Австрійські війська були посилені контингентами, які було відкликано з італійського фронту після остаточного придушення революційних виступів у Північній Італії. Під натиском імператорських військ Гергей був змушений відступити на південь. У той же час армія Бема у Трансільванії була у декількох битвах цілком розбита росіянами та практично припинила своє існування. 13 липня було здано Буду і Пешт. 9 серпня біля Темешвару зазнав поразки корпус Дембінського. Становище угорського уряду стало катастрофічним, Комітет оборони переїхав до Сегеду, а потім до Араду.Воєнні поразки сприяли зближенню угорської революції з рухами національних меншин. В результаті переговорів Кошута з Ніколає Белческу, лідером румунського національного руху, була досягнута домовленість про заходи з урегулювання угорсько-румунських протиріч в Трансільванії, а за румунами було визнано всі національні права (крім територіальної автономії). 28 липня державні збори прийняли закон про національності Угорщини, в якому проголошувалось рівноправ’я всіх націй держави, а також емансипація євреїв. Однак ці заходи вже не могли врятувати ситуацію. В результаті поразок на фронтах армія Угорської революції скоротилась до 30 тисяч чоловік, що неможливо було співставити з австрійськими та російськими силами.10—11 серпня 1849 року угорський уряд пішов у відставку, попередньо передавши диктаторські повноваження генералу Гергею. Кошут та його соратники емігрували до Туреччини. 13 серпня у Вілагоші Гергей оголосив про капітуляцію угорської армії та здався на милість російських військ. 17 серпня капітулював Арад, 26 серпня — Мункач. Нарешті, 5 вересня, здався Комаром. Революція в Угорщині зазнала поразки.

63.Революція 1848—1849 в Італії — це буржуазна революція, завданням якої була ліквідація феодально-абсолютистських порядків, знищення державної роздробленості та іноземного (австрійського) гніту, створення єдиної національної італійської держави. На першому етапі революції (січень — серпень 1848) на чолі антифеодального національного табору стояла ліберальна буржуазія. Початок революції поклало народне повстання 12 січня 1848 в Палермо. У березні 1848 року, в результаті народних повстань, скинули австрійське ярмо Ломбардія і Венеція, а у герцогстві Парма і Модена була повалена влада проавстрійських правителів. В умовах стрімкого зростання патріотичного руху почалася війна за незалежність. 29 квітня Пій IX виступив із закликом про припинення війни з Австрією. 15 травня був здійснений контрреволюційний переворот в Неаполі. Після поразки під Кустоцією (25 липня) Карл Альберт уклав ганебне перемир'я, яке повернуло Ломбардію і Венецію під владу австрійських Габсбургів. Восени 1848 розгорнувся 2-й етап революції, який ознаменував більш високий рівень її розвитку. Її очолили буржуазні революціонери-демократи. Вони висунули програму демократичної перебудови й об'єднання країни, що передбачала розгортання народної війни проти Австрії та скликання Всеіталійських установчих зборів для вирішення питання про майбутній державний устрій Італії. Мадзіністи вимагали проголошення єдиної Італійської республіки. 16 листопада 1848 року в Римі спалахнуло народне повстання, в результаті якого утворився світський уряд. 9 лютого 1849 була проголошена Римська республіка. На її чолі став Тріумвірат (з березня ним керував Джузеппе Мацзіні. 20 березня знову почалася війна проти Австрії. Але три дні по тому армія Карла Альберта зазнала поразки при Новарі. Військовою катастрофою скористалася зовнішня і внутрішня контрреволюція. У травні 1849 австрійська армія зайняла Флоренцію, де ще до цього стався монархічний переворот. Війська неаполітанських Бурбонів що були вигнані в 1848 році з острова Сицилія, знову опанували островом. 3 липня 1849 об'єднаними силами європейської контрреволюції (Франції, Австрії, Іспанії, Королівства обох Сицилії) була розгромлена Римська республіка, в героїчній обороні якої величезну роль зіграв Джузеппе Гарібальді. Останньою (22 серпня) впала, затиснута в кільце облоги Венеція. Поразка революції була викликана низкою причин. Найвищий її підйом збігся з періодом спаду революційного руху в Європі, що сприяло створенню інтервенціоністського блоку держав. Послабила революцію також відсутність єдності між окремими її вогнищами. Проте одна з основних причин поразки революції полягала в тому, що буржуазія, в тому числі і найпрогресивніші її шари, не змогли здійснити до кінця свою роль гегемона, здійснити поставлені історією завдання. Так, передове її політичне крило — буржуазні демократи не зуміли створити міцного союзу з народними масами, перш за все з селянством, не зважившись зв'язати антифеодальний, національно-визвольний рух із селянською боротьбою за землю. Незважаючи на поразку у 1848-49 роках,революція в Італії мала значний вплив на подальший розвиток визвольного руху італійського народу. Це була перша буржуазна революція, що розгорнулася в Італії в загальнонаціональному масштабі. Виявивши революційну самодіяльність мас, вона збагатила італійський народ бойовим досвідом і зміцнила традиції боротьби за незалежність, демократію і свободу Італії.

64. політичний розвиток США у 80-90 рр.18с т 4 липня 1776 р. Декларацію незалежності проголосила створення нової незалежної держави — США. 3 вересня 1783 р. між Англією і США був підписаний мирний договір у Версалі (Франція). Англія визнала незалежність США і надала їм територію від атлантичного узбережжя до річки Міссісіпі. Остаточне конституційне оформлення США відбулось 17 вересня 1787 р., коли було прийнято Конституцію. Першим президентом США було обрано Джорджа Вашинґтона. За Конституцією США з нечіткої конфедерації перетворювалися на сильну федеративну державу. Її суб'єкти — штати зберегли за собою значну частину прав, але головні загальнодержавні функції було передано Федеральному (центральному) урядові. Федеральний уряд вирішував питання зовнішньої політики, оборони, фінансів, загальнодержавного законодавства. Конституція передбачала принцип поділу влади на гілки (законодавчу, виконавчу, судову). Виконавча влада в країні передавалася президентові США, який обирався строком на чотири роки, був головою держави, уряду, а також головнокомандувачем збройних сил. Він призначав міністрів, яких затверджував Конгрес (парламент), але підпорядковувалися вони лише президентові, а також послів, членів Верховного суду. На випадок хвороби, смерті або нездатності президента керувати державою вводилася посада віце-президента, який одночасно виконував функцію головуючого в сенаті (верхній палаті Конгресу). Законодавча влада належала Конгресові. Він мав право встановлювати і збирати податки, регулювати торгівлю (зовнішню та між штатами), карбувати гроші, вводити мито, набирати армію і флот. Конгрес складався з двох палат. Верхня — сенат — обиралася на засіданнях місцевих законодавчих зборів. Кожен штат, незалежно від розміру й кількості населення, посилав двох представників. Сенат обирався строком на шість років з обов'язковою заміною третини складу через кожні два роки. Сенат затверджував призначення на вищі державні посади, вирішував питання зовнішньої політики, в разі необхідності виступав як судовий орган вищих державних службовців, аж до президента.. Нижня палата — палата представників — обиралася терміном на два роки пропорційно кількості виборців у штаті. Вона обговорювала законопроекти, утверджувала бюджет і податки, але свої рішення мала узгоджувати з сенатом. Право голосу було надано тільки білим чоловікам, які досягли 21-річного віку і мали певне майно. Так у Конституції закріплювалося існування расового та майнового цензу. Конституція встановлювала і Верховний суд — вищу судову інстанцію, яка призначалася з 6 (згодом із 9) юристів на довічний термін Перші 10 поправок були сформульовані Джорджем Медісоном і оформлені у Білль про права (1791 р.). З часом була утверджена і державна символіка. 14 червня 1777 р. Конгрес затвердив національний прапор: 13 червоних і білих горизонтальних смуг і в куті на синьому тлі 13 зірок, що символізували перші 13 штатів держави. Згодом кількість зірок збільшувалась у міру зростання кількості штатів. У 1782 р. було затверджено Герб.

65. ****Особливості соціально – економічного розвитку США у першій пол..19ст. - Кінець XVIII - перша половина XIX ст. стали часом бурхливого розвитку Сполучених Штатів Америки. Здобуття незалежності зумовило швидке зростання фабричної промисловостіі фермерського господарства на північному сході країни. Йшло активне освоєння західних земель. Із 1820 р. до 1860 р. частка країни у світовому промисловому виробництві зросла з 6 до 15%. На початку XIX ст. у США розпочався промисловий переворот, який, охопив насамперед текстильну промисловість. Уже в 40-х роках американські бавовняні тканини успішно конкурували з англійськими на світовому ринку. У 30-х роках на північному сході швидкими темпами почала зростати важка промисловість. Активно розвивалась транспортна мережа країни. Район Великих озер було зв'язано з Атлантичним океаном низкою каналів, нові залізниці з'єднували райони фермерського господарства з великими містами і промисловими центрами, що потребували продуктів харчування і сировини. У 1807 р. на Гудзоні було випробувано перший у світі пароплав Фултона, після чого в країні почалося будівництво парових кораблів. На середину XIX ст. тоннаж торговельного флоту США вже дорівнював англійському. Розвиток промисловості сприяв зростанню нових індустріальних центрів - Чикаго, Піттсбурга, Детройта. У США з Європи переселялися мільйони людей. В основному це були селяни і ремісники, гнані злиднями і безробіттям. Умови життя робітників у США були кращі, ніж в Європі. Брак робочої сили змушував підприємців платити більшу зарплатню. До того ж будь-який бажаючий з переселенців міг освоювати нові землі на заході. Нових переселенців називали піонерами. За першовідкривачами-піонерами йшли фермери-скватери, які займали на свій страх і ризик землі, що юридично вважалися державною власністю. На освоєних західних землях вони вирощували пшеницю і розводили худобу. У 1841 р. на вимогу фермерів Конгрес ухвалив закон про першу заїмку, який полегшив придбання в держави земельної ділянки тим, хто її вже обробляв.. Завдяки розвитку сільськогосподарського машинобудування фермери мали можливість застосовувати в господарстві механічні жатки і сінокосарки. У великих фермах використовувалася наймана праця. У південних штатах продовжувало розширюватися плантаційне господарство, засноване на рабській праці. На плантаціях вирощувалися тютюн, рис, рослина-барвник індиго. Але з бурхливим розвитком текстильної промисловості і зростанням попиту на сировину на плантаціях стала переважати бавовна. Як і капіталістичні підприємства Півночі, плантаційне господарство Півдня теж орієнтувалося на ринок, але воно базувалося на підневільній рабській праці. Існування плантаційного господарства пояснюється тим, що продукція, яку воно виробляло, не потребувала застосування складних знарядь і висококваліфікованої праці, а лише посилення експлуатації, збільшення посівних площ і кількості.Всі економічні досягнення мали місце головно на Півночі США. Це пояснюється особливостями господарства на Півдні та Півночі країни.

66.Місурійський компроміс і його наслідки Місурійський компроміс.
У законодавчому порядку визначені межі розповсюдження рабства у США.Суперечності між рабовласницьким Півднем і промисловою Північчю стали добре помітними вже на початку XIX століття. Пе-ршим відвертим зіткненням між Північчю і Півднем, що створило загрозу розколу країни, став конфлікт 1818-1820 років. Він виник у зв'язку з питанням про вступ до Союзу нового штату Міссурі. На той час до складу США входило одинадцять рабовласницьких і одинадцять вільних штатів, а тому в такому впливовому органі, як сенат, було двадцять два сенатори від південних штатів і двадцять два — від північ-них. Штат Міссурі був рабовласницьким і тому, щоб підтримати і зберегти рівновагу, що склалася в сенаті, одночасно з Міссурі до Союзу увійшов щойно створений штат Мен. Так було досягнуто історичної угоди — Міссурійського компромісу, який пови-нен був підтримати рівновагу представництва рабовласницьких і вільних штатів у сенаті. Сенат схвалив резолюцію, згідно з якою було встановлено, що на північ від 36° ЗО' північної широти рабство буде заборонено. Було вирішено надалі приймати до Союзу одночасно по два штати: один вільний і один рабовласницький. Міссурійський компроміс не усунув суперечностей, а лише відтягнув конфлікт між Північчю і Півднем. Позиції рабовласників щодалі стають сильнішими в кон-гресі і федеральному уряді, міцнішають вони і в Верховному суді США. Великий вплив там мала і партія рабовласників, так звана демократична партія. Угода означала поступку фермерсько-буржуазної Півночі рабовласницькому Півдню. Та негри недовго раділи - у 1854 році цей закон відмінили і рабство у США стало безмежним.