Японія на світанку середньовіччя

Природно-кліматичні умови. Географічно Японія являє собою великий острівний архіпелаг у західній частині Тихого океану, поблизу від материкового узбережжя Східної Азії. Його серцевину становлять чотири найбільші острови (Хоккайдо, Хонсю, Сікоку, Кюсю), але північний Хоккайдо не входив в епоху середньовіччя до складу японської держави, залишаючись під контролем айнів, а невеликий, надзвичайно гористий та лісистий Сікоку (на південь від Хонсю) залишався протягом середніх віків глибокою політичною та культурно-господарською периферією японської цивілізації.

Більша частина території середньовічної Японії являла собою лісисті гори, надзвичайно багаті на флору та фауну, хоча й дещо біднішу від материкової (внаслідок острівної ізоляції), але досить своєрідну, представлену переважно дрібнішими, ендемічними формами (японські ведмідь, вовк, олень, гірська антилопа, кабан, лисиця, макака тощо). Птахи переважали морські або перелітні, а стрімкі гірські ріки та блакитні озера кишіли рибою. Багатою була фауна навколишніх морів (Охотське, Японське, Східно-Китайське, Внутрішнє Японське), рибу, водорості, молюсків, ракоподібних та ссавців, яких активно споживали середньовічні японці. Непрості природні умови (обмеженість ресурсів, періодичні землетруси, тайфуни) виховали в японцях незвичайну працелюбність, організованість, винахідливість, терплячість та воістину “філософське” ставлення до швидкоплинного людського буття, а острівне розташування Японії породило ряд специфічних особливостей її розвитку. Географічна віддаленість країни не призвела до її культурної ізоляції. Події на континенті з найдавніших часів впливали на її історичний розвиток, на формування японського етносу, господарства, писемності, релігії тощо. Середньовічні японці запозичували у сусідів багато й з радістю, але володіли унікальною здібністю все це капітально переробляти та перетворювати на своє, що дало можливість “Країні Вранішнього Сонця” зберегти цивілізаційну самобутність. Вирізняли японців також клановий корпоратизм, шана до влади, обережне ставлення до будь-яких нововведень, фанатичне обожнювання сакральної імператорської династії (яка ніколи не переривалася), повага, на відміну від прочиновницького Китаю, до військової служби та дисциплінована войовничість, доведена до стану масової готовності на самопожертву заради вождя. До цього треба додати потяг до законності та порядку, національну чванливість, віру в унікальність, обраність та божественність своєї країни, схиляння перед начальством, культ сили та стійкості й виняткову особисту охайність японців, які так часто милися, що це дивувало всіх іноземців, які приїздили на острови. Японія на світанку середньовіччя. На рубежі н.е. Японія була сукупністю протодержавних утворень, які в науковій літературі дістали назву “чіфдом” або “вождівство”. Протодержави являли собою групу общин, адміністративно підпорядкованих центральному селищу, де перебувала резиденція вождя, завданням якого було забезпечити захист “чіфдома” від нападу сусідів, створити якомога ефективнішу систему управління та оптимально організувати виробництво для отримання максимально високого сукупного додаткового продукту. З'явилася первинна стратифікація суспільства на вождів та їхніх наближених, жерців, адміністраторів, дружинників і простий люд. Але межі між ними залишалися ще досить аморфними та умовними, тому засобом політичної стабілізації “чіфдома” стало обожнювання, сакралізація влади вождя. Народні збори поступово втрачали свою роль, а їхні функції переходили до освячених фігур вождів, опорою яких ставали їхній ранг першосвященика племінного культу та особиста дружина. Технологічною базою “чіфдомів” залишалися мотика, рало та копалка епохи ранніх металів (з міді, бронзи, каменю чи дерева).

Первинним осередком соціальної організації традиційного японського суспільства залишалася в середні віки патріархальна сімейно-кланова система, де жінка посідала найнижчу сходинку. Шлюб під тиском конфуціанських канонів був, на відміну від стародавніх часів, міцним, а сім'я - переважно моногамною, одначе соціально-політична верхівка дозволяла собі тримати гареми, в залежності від суспільного статусу чоловіка. Базою традиційного японського господарства залишалося орне поливне рисівництво. Вирощували японці також овочі й фрукти, а в середні віки почали культивувати чай, апельсини й, на рубежі нового часу, - тютюн. Майже все землеробство мало зрошувально-іригаційний характер. Основа традиційної японської системи харчування - зварений без солі рис, до якого подавали різноманітні приправи з овочів та фруктів. Середньовічні японці майже не знали м'яса, зате дуже активно споживали рибу, ракоподібних, молюсків і морські водорості, причому переважно сирими. Пили воду, пиво, соки та рисову горілку саке. Одяг (кімоно) мав чітко виражений становий характер. Простолюд носив вузькі штани, широку куртку вільного крою, сандалії-дзорі на плоскій підошві та солом'яний бриль, підв'язаний стрічкою (і жінки, й чоловіки). Взуття представників військового стану (самураїв) було таким самим, але одяг складався з халата й камісімо - штанів-спідниці з крилаткою, що одягалася поверх халата. Голову прикрашала екзотична зачіска (череп спереду голили, а з волосся ззаду робили “кінський хвіст”). Аристократи, демонструючи багатство, надягали по кілька кімоно (куртка і штани-спідниця), носили таку саму зачіску й гета - дерев'яні сандалії-колодки на високих підставках. Кімоно для знатних дам відрізнялось яскравішим кольором, курткою з обов'язковим заходом, довгими рукавами та широким поясом з великим бантом на спині.
37.Японія в епоху Ямато. Поява буддизму Народження держави (III-сер.VII) ядро японського народу склалося на базі племінної федерації Ямато (так називалася Японія в давнину) у III-V ст. Представників цієї федерації належали до Курганної культури раннього залізного віку.
На стадії оформлення держави суспільство складалося з кровно-родинних кланів (удзі), існували незалежно на своїй землі. Типовий клан був представлений його головою, жерцем, нижчої адміністрацією і рядовими вільними особами. До нього примикали, не входячи в нього, групи напіввільних (беминов) і рабів (яцуко). Першим по значенню в ієрархії стояв царський клан (тенно). Його виділення в III ст. стало поворотним моментом в політичній історії країни. Клан тенно правил за допомогою радників, владик округів (агата-нусі) і керуючих облас-тями (кунино мияцуко), тих вождів місцевих кланів, але вже уповноважених царем. Призначен-ня на посаду правителя залежало від волі найбільш могутнього клану в царському оточенні, що постачав також царської прізвища дружин і наложниць зі своїх членів. З 563 по 645 рр. таку роль грав клан Сога. Цей період історії отримав назву періоду Асука по найменуванню резеденції царів у провінції Ямато.
Внутрішня політика царів Ямато була спрямована на об'єднання країни і на оформлення ідеологічної основи єдиновладдя. Важливу роль у цьому відіграли створені в 604 р. принц Сетоку-тайси «Законоположення з 17 статей». У них був сформульований головний політичний принцип вищого суверенітету правителя і суворого підпорядкування молодших старшим. Внешнепо-литическими пріоритетами були зносини з країнами Корейського півострова, що доходили іноді до збройних сутичок, і з Китаєм, мали форму посольських місій і мета за-имствования будь-яких відповідних нововведень.
Соціально-економічний лад III-VII ст. вступає в стадію розкладання патріархальних відносин. Общинні орні землі, що перебували в розпорядженні сільських дворів, начина-ють поступово підпадати під контроль сильних кланів, протиборчих один з одним за вихідні ресурси; землю і людей. Таким чином, відмітна особливість Японії полягала в тієї значної ролі родоплемінної феодализирующейся знаті і більш виразною, ніж де-небудь ще на Далекому Сході, тенденції до приватизації земельних володінь при відносній слабкості влади центру.
У 552 р. в Японію прийшов буддизм, який вплинув на уніфікацію релігійних і мо-рально-естетичних ідей. Поширення буддизму в національних масштабах сталося в період правління Суйко і регента Сетоку, заснував ряд монастирів і вважався покровителем релігії. Проникнення китайських шкіл Дзедзицу, Куся, Санрон, Кегон і Хоссо стало періодом серйозного вивчення доктрин в VII столітті. Зусиллями імператора тієї епохи Цьому буддизм отримав друге народження і був проголошений державною релігією в період Нара. Кокубундзи або монастирі з'явилися в кожній японській провінції і утворили секти Сингон і Тендай в період Хейан.

Період Камакура доповнив розвиток дзэнбуддизмом і новими сектами Нітірен і Дзедоке. Сьогунат Токугава активно використовував релігію для викорінення перших християнських релігій. У цей період відзначається трансформація релігії та чітке формулювання етики зусиллями проповідника Сесан Судзукі. Реставрація Мейдзі затвердила синто в якості державної релігії і проголосила хайбуцу кисяку або знищення буддизму. Цей період характеризувався руйнуванням культових приналежностей, храмів і скульптур і формированем у релігії властивості пристосовуватися до мінливих тенденцій історичного розвитку країни.

До характерних особливостей національного буддизму відносять акцентування уваги на гуманних встановленнях, символічної орієнтації, відкритість з практикою синто і шаманізму, прийняттям феноменалистского світу і появою світського керівництва. Буцугу або ритуальні речі відображають стародавнє індійське походження у вигляді чернечих ряс кэса, хати для збору подаянь, суйбе або бе у вигляді пилигримских глечиків і фусацуегу у вигляді спеціального комплекту для очищень. Прості церемонії використовували основні елементи у вигляді возжигания свічок, куріння пахощів і аранжування квітів. Початок церемонії о экзотерическом буддизмі сповіщають удари бонсе або бронзового або чавунного дзвону, эсотерический буддизм використовує ритуальні речі экзотерического. До ритуальних приладдя амідаїзма відносять нэндзю або чотки і мокуге і гонги.

Вплив буддизму на культурні та релігійні традиції японського народу протягом історії розвитку сформувало ставлення до буддизму, як до основної релігійної формі культу сучасної Японії поряд з синто.

Переворот Тайка.

В першій половині III ст. в Японії утворився досить великий племінний союз, який, на думку одних дослідників, острів Кюсю, а на думку інших, південну частину острова Хонсю, район пізніших провінцій Ямато, Коті і Сэцу. Пізніші відомості говорять про «царстві Ямато» саме на острові Хонсю. З цього племінного союзу і зросла Японське держава. Спочатку воно займало північної частини Кюсю, південну частину Хонсю, а з середини IV ст. і південний край Корейського півострова (район Миманы). Освіта держави відбувалося в боротьбі вождів племінних груп, що мешкали у кожному із зазначених районів, причому у другій половині V ст. гегемонія в общеплеменном союзі перейшла до племенний групі Ямато.

Виникнення ранньофеодальної держави

Формування ранньофеодальної держави в Японії слід віднести до другої половини IV ст. Це знайшло своє вираження у зміні відносин між главами племінного союзу - царями Ямато - та місцевими вождями: останні стали розглядатися як представники центральної влади. Змінилися і відносини між вождями - старійшинами і общинниками: місце «дарів» - частини мисливської здобичі і продукції домашнього ремесла - зайняв оброк - зерном (татикара) та продукцією ремесла (міцуги); з'явилася обов'язок виробляти будівельні, іригаційні та осушувальні роботи (этати). Про зародження феодальних виробничих відносин свідчило і виділення з общини власних володінь (ата) родової знаті, превращавшейся у феодалів. На їхніх полях працювали підневільні землероби (табэ) з числа збіднілих общинників, які потрапили в залежність від колишніх родових старійшин. По своєму положенню такі табэ були близькі до рабів. Від рабів, з'явилися набагато раніше і колишніх лише домашніми слугами (яцуко), вони відрізнялися тим, що зберігали своє майно і господар не міг їх продати або вбити. Через це багато істориків називають цих землеробів полусвободными.

Ці напіввільні зіграли велику роль в процесі утворення Японської держави, так як їх працю сприяв розвитку продуктивних сил. У категорію напіввільних потрапляла значна частина корейців і китайців, або занесених на японські острови хвилями міграцій, або вивезених під час набігів японців на Корею. Ці вихідці з Кореї і Китаю були носіями набагато більш високої культури, зокрема більш високої техніки землеробства. Частина переселенців з Китаю і Кореї становили ремісники - гончарі, ковалі, теслі, ткачі, вишивальники і т. д. Місцеві племінні вожді, під владу яких вони підпадали, надавали їм можливість мати своє майно і знаряддя виробництва, але зобов'язували їх жити в певних місцях компактними групами і відбирали у них всю продукцію. Тим самим по своєму положенню такі ремісники наближалися до рабів. У той же час від рабів-слуг їх відрізняло, як і табэ, те, що пан не міг вбивати і продавати їх. Цю категорію напіввільних японські джерела називають томобэ і какибэ. Так поряд з виникненням феодальних відносин в Японії мали місце і рабовласницькі відносини.

Розвитку рабовласницьких відносин перешкоджали, однак, багато факторів. Головна галузь господарства - землеробство - в переважній частині перебувала в руках общинників. Великі латифундії, що створюють умови вигідного застосування праці рабів, в гірській країні були неможливі. Був обмежений і джерело поповнення робочої сили: рабів захоплювали головним чином в Кореї під час набігів. Але в VI ст. на півострові зросла в могутню державу одне з трьох корейських царств - Сяяла, яка не тільки успішно відбивала набіги японців, але в 562 р. навіть витіснила японців з Миманы. Придбання рабів на японських островах з племен ебісу (айну, айни) і кумасо (хаято) було пов'язане з далекими і важкими походами і натрапляли на сильний опір цих тоді ще численних племен. Тому рабовласницький шлях розвитку в VII ст. вже вичерпав свої можливості, і Японія не стала рабовласницькою державою; її розвиток пішло по шляху феодалізму. (Деякі сучасні японські історики знаходять, що рабовласницькі відносини в стародавній Японії розвинулися настільки, що можна говорити про існування рабовласницького ладу, що охоплює VIII і навіть наступні століття. Однак інші японські історики, як і радянські вчені, вважають, що кріпосницькі відносини панували в Японії вже в другій половині VII ст., що, звичайно, не означало повного зникнення рабства.)

Феодальні відносини стали панівними в Японії у другій половині VII ст. Процес утвердження феодальних відносин супроводжувався боротьбою, в якій зіткнулися окремі групи правлячого класу, які прагнули до влади. Ще на початку VII ст. серед членів роду царів Ямато з'явилися тенденції вважати свою владу принципово відмінною від влади інших родів знаті. У зв'язку з цим у 605 р. принц-регент Умаядо (Сетоку-тайси) оголосив «закон з 17 статей» - декларацію царів Ямато. Тоді ж була зроблена спроба спертися на Суйскую імперію, що утворилася у 589 р. в Китаї: до суйського двору одне за іншим прямували посольства. У посланнях, передаються цими посольствами, вперше увійшов у вжиток новий - китайський за походженням - титул тенно, яким стали іменувати себе у зовнішніх зносинах правителі Японії. Цей титул зберігається за правителями Японії до цих пір і перекладається на європейські мови словом «імператор).

У подальших подіях велику роль відіграли зовнішні фактори: політичний вплив Китаю, де в цей час створилася могутня, централізована феодальна імперія, вплив китайської освіченості, особливо права, політичних теорій; вплив буддизму, який перейшов з Китаю в Корею, а звідти до Японії. Централізована, ієрархічно організована буддійська церква була свого роду зразком для феодальної держави. Єдність культу і абсолютне значення верховного божества (Будди) сприяли подоланню в області ідеології уявлень, пов'язаних з залишками колишньої родоплемінної роз'єднаності.

«Переворот Тайка»

У цих умовах у 645 р. стався переворот, який отримав назву «переворот Тайка» (за назвою року, коли він стався)(В Японії, як і в Китаї та Кореї, літочислення велася за роками правління, яким давали особливі найменування.). Принц Наканоэ знищив рід Сога, який на час абсолютно відтіснив царський рід від влади. У цьому перевороті царський рід був підтриманий родом Накатомі, тобто родом спадкових жерців споконвічної японської релігії синто (культ сил природи, поєднаний з культом предків), що отримали після перевороту прізвище Фудзівара. Однак основну силу перевороту становили табэ, томобэ в какибэ, які прагнули звільнитися від свого полурабского положення. Відразу ж після перевороту, в 646 р. було оголошено звільнення всіх табэ, томобэ і какибэ з рівняння їх у правах з феодально залежними селянами. Таким чином, «переворот Тайка» призвів до утвердження феодального способу виробництва як панівного.

У тому ж маніфесті 646 р. були оголошені скасованими всі приватні володіння, і земля перейшла у власність держави. Населення перетворилося у власників державних наділів. Отже, як у Китаї і Кореї, японське раннефеодальное держава грунтувалася на державній феодальної власності на землю.

Основна маса населення - селяни - отримувала подушні наділи і була обкладена зерновим податком і податком з продуктів домашнього ремесла, а також несла службу на громадських роботах (будівельних, іригаційних та інших) протягом певної кількості днів в році. Правлячий клас зберіг земельні володіння під виглядом наділів - посадових, рангових. Таким чином, для феодалів володіння землею обумовлювалося службою і носило бенефициальный характер. Селяни-хлібороби формально не були позбавлені особистої свободи; вони зберігали своє майно і знаряддя виробництва, що тягло за собою і відому їх ініціативу у веденні господарства. Але в той же час вони були позбавлені права залишати свої наділи, тобто виявлялися фактично прикріпленими до землі.

Для управління державою був створений великий апарат, що складався з центральних органів (Верховної державної ради та підпорядкованих йому 8 відомств) і місцевої влади (намісників провінцій і повітових начальників); країна була підрозділена на адміністративні райони - провінції (купи) і повіти (кору). Все населення було зобов'язане нести військову службу. Вводилася система світської освіти, побудована за китайським зразком, для підготовки чиновників. Китайська мова стала офіційною мовою урядового вжитку і навіть увійшов у побут вищої верстви правлячого класу. У 701 р. весь цей лад отримав фіксацію у зводі законів - Кодекс Тайхоре. В 710 р. був закінчений будівництвом місто Нара - перше місто в Японії.

Рабовласницькі пережитки після «перевороту Тайка»

Затвердження феодалізму в Японії не призвело до повної ліквідації рабовласницького укладу. Була знищена категорія напіввільних томобэ і какибэ, категорія ж яцуко - домашніх рабів - збереглася. З'явилася нова категорія державних рабів - слуг в урядових установах. Володіння рабами було на той час одним із засобів отримання землі. За законом власник раба отримував на нього від держави додаткову ділянку в розмірі 1/3 наділу вільного. Панівна верхівка прагнула тому збільшувати кількість рабів.

Проте основне джерело їх отримання - полонені з числа місцевих іноплемінників - в цю пору міг мати значення тільки на околицях. Звернення ж в рабство членів переможених пологів після припинення боротьби між ними також не могло мати місця. Тому доводилося вдаватися до інших засобів: насильницького відведенню і викрадення селян, особливо дітей, або купівлі у глави сім'ї молодших членів. В рабство можна було звернути також за злочин і за несплату боргу. Існувала і самопродажа в рабство людей, які не мають засобів до існування. У VII-VIII ст. кількість рабів досягало 10-20% всього населення. Їх працю застосовувався більше всього на будівництві. Але вже до кінця VIII ст. рабська праця стала застосовуватися все рідше і рідше, а використання рабів у землеробстві і зовсім припинилося.

Правління Фудзівара

Припадає в основному на період Хейан ("мир", "спокій") з 794 по 1185 рік. Дім Фудзивара належав до наймогутніших родів Японії та залишив глибокий слід у політичній і культурній її історії. Засновником роду став Накатоміно Камако, ініціатор змови проти Сога, виходець з клану синтоїстських жерців, у майбутньому підтримав буддизм. За участь у змові проти Сога Накатомі-но Камако одержав від імператора нове "красиве" ім'я Фудзивара, що означає "поле гліциній". За правління Фудзивара тривали реформи Тайка. Посаду регента - "оомі" було скасовано, другою особою імперії став принц-наступник, а третім за рангом - "утицуомі" - радник імператора і принца. Цю посаду й одержав Фудзивара.

Дім Фудзивара мав необмежений вплив на державні справи, привласнив собі право "постачати" принцам-наступникам дружин з роду Фудзивара. Останні стали офіційними регентами - кампаку навіть при дорослих імператорах. Клан Фудзивара зберіг свій вплив на весь період Хейан.

Усі найважливіші посади в уряді стали спадковими, і їх посіли члени роду Фудзивара. Було скасовано запозичену в Китаї систему просування по службі шляхом складання іспитів.

Усі государі епохи Хейан мали Фудзивара в ролі дідусів, дядьків, двоюрідних братів, шуринів, а також регентів, канцлерів і просто менторів; імператори посідали престол і зрекалися престолу тільки за їхньою волею. Значний вплив клан Фудзивара справляв на тено включно до середини XII століття. Аби хоч якось зберегти залишки влади, імператори Японії в XI столітті створили систему "інсей" - монастирський уряд. Імператор добровільно відрікався від трону на користь спадкоємця, приймав чернечий сан і нібито віддалявся від світу. Насправді імператор-монах мав свій двір, охорону, двірню та ін. Зі свого усамітнення государ-інок намагався керувати державою, ведучи боротьбу з кланом Фудзивара за найважливіші посади в уряді.

Державне управління

Структуру державного управління Японії періоду Хейан запозичено з Китаю. Лівий міністр володів основними владними повноваженнями, за відсутності його заміщав правий міністр. Відповідно існували ліва і права ревізійні канцелярії, їм у свою чергу підпорядковувалися різні відомства - церемоніальне, податкове, військове, судове; палати - музикальна, наук і освіти, посольств і монастирів; управління - фінансове, кавалерійське, флоту, будівельне, мисливське, кухонне, імператорських гробниць, пахощів, вин, імператорської родословної, темного і світлого начал (гадально-заклинальне); відділення - нагляду за охороною двірцевих брам, двірцевого убранства, шевське, ткацьке, лакових виробів, тюрем.