Арабський халіфат за перших халіфів.

Халіфа́т (араб. خلافة إسلامية‎) — феодальна теократична арабо-мусульманська держава, що виникла внаслідок арабських завоювань VII—IX століть і очолювалася халіфами. Також халіфат як термін означає ісламську теократичну державу, яка має об'єднувати усіх мусульман. Втім лише першийОмейядський халіфат дійсно об'єднував усю умму.

Під контролем цієї держави в період її розквіту були землі Близького Сходу, Африки і південного заходу Європи. Халіфат контактував з такими регіонами як Європа і Великий Євразійський Степ, тісно взаємодіяв з тодішніми утвореннями на цих землях - Великою Булгарією, Тюркським і Хазарським каганатом, Великим князівством Руським, Східною Римською імперією.

Первісним ядром Халіфату стала створена Мухаммадом на початку VII ст. в Хіджазі (Західна Аравія) мусульманська громада — умма. У результаті арабських завоювань була створена величезна держава, що включала Аравійський півострів, сучасні Ірак, Іран, більшу частину Закавказзя, Середню Азію, Сирію,Ізраїль, Йорданію, Єгипет, Північну Африку, більшу частину Іспанії та Португалії, частину Північної Індії.

Слово Халіфат (араб. خليفة‎ — Khalīfah «спадкоємець», «представник») — означає як титул халіфа, так і велику державу, створену після Мухаммада арабами-завойовниками під керівництвом його «халіфів» — «представників».

Епоха існування Багдадського Халіфату, разом з декількома наступними століттями розквіту загальноісламської науки й культури, іменуються в західній історіографії Золотою добою ісламу.

Арабський халіфат виник у ІІV ст. на Аравійському півострові в результаті розпаду первіснообщинного ладу, тобто родоплемінних відносин у арабів. Створена в 662 році релігійно-політична община Мухамеда розповсюдила владу Іслам на Аравію, Іспанію, Північну Африку, Єгипет, Сірію, Іран, Ірак, Персію, держави Середньої Азії, Північну Індію. Ця величезна Імперія проіснувала до ХІІІ ст. і відома як А. Х

Його історію можна розділити на наступні основні періоди:

· Розклад родоплемінного ладу; (VІ - VІІ ст.),

· Завойовні війни і створення арабської імперії халіфат Омейядів (662-750 рр.).

· Падіння Омейядів, лахаліфат Абасидів (Багдадський халіфат і його розпад (750-1258).

В VІ-VІІ ст. араби соціально диференціювались. Виділились окремі роди, клани і племена. В Мецці рід Омейядів очолив караванну торгівлю. Загальноплеменні пасовиська захопили власники крупної рогатої худоби. Так появилась знать.

Складенню держав також диктувалося необхідністю боротьби з Іраном і Візантією, так як Іран і Візантія суперничали за Іемен, який був розташований в південній Аравії і в якому уже в першому тисячолітті до н. е. склалась висока землеробська культура, який був найбільш розвинутою державою. В 572 році був підкорений Іраном і Візантією.

Арабський халіфат за правління перших (праведних) халіфів. В умовах абсолютно кризової ситуації новий лідер умми потребував повної довіри й підтримки з боку правовірних мусульман, тому набрав чинності демократичний принцип, і новим ісламським вождем обрали Абу Бекра, але новим пророком він стати не міг, бо це б суперечило постулатові ісламу про Мухаммеда як "печатку" (тобто останнього з пророків). Тож мусульманська політико-державна думка розродилася концепцією халіфа ("заступника") пророка і в цій іпостасі - лідера мусульманської общини (й політичного, й релігійного).

Правління першого халіфа Абу Бекра було недовгим (632 - 634), але роль, яку він відіграв у цементуванні ісламського державного організму, важко переоцінити. Як давній соратник і тесть Мухаммеда він мав колосальний авторитет, а суворість тверезого політика й одностайна підтримка мусульман-фанатиків дала йому в руки зброю, проти якої роз'єднані бедуїни знову не вистояли.

Через рік весь півострів сповідував іслам, "лжепророків" ліквідували, але халіф чудово розумів, що примирити гордих бедуїнів з новою владою й новою релігією зможуть лише багата воєнна здобич, обширні завоювання з усіма здобутками, які вони приносили переможцям у середні віки (гроші, жінки, раби, землі тощо). Вже в 633 р. арабське плем'я шейбан на чолі з аль-Мусанною ібн Харісом удерлося до перської Месопотамії й захопило Хіру (колишню столицю Лахмідів).

Тоді ж мединці вперше атакували візантійську Сирію, але більшого старий Абу Бекр зробити не встиг, померши в 634_ р. від гарячки (на смертному одрі рекомендував обрати своїм наступником Омара). Другим халіфом був обраний залізний Омар ібн аль-Хаттаб (634 - 644), і в його правління халіфат став імперією.

Арабам протистояли дві наймогутніші імперії тогочасного світу, тому масштабні арабські завоювання здаються дивом. Візантія мала майже 20 млн населення і 120-тисячне військо найманців-професіоналів, а імператор Іраклій (610 - 641) проявив себе талановитим і енергійним правителем та полководцем. Такими ж приблизно силами володіли Сасаніди. Населення Аравії налічувало тоді 5 млн, тому для зовнішніх воєн халіфат міг виділити не більше за 80 тис. вояків.

Арабське озброєння значно поступалося візантійському або перському: в арабів була запалювальна суміш, але вони не мали облогових знарядь. Воювали араби спочатку пішки, здійснюючи марші на віслюках чи верблюдах (бо коні залишалися розкішшю). Лише розбагатівши, араби створили свою непереможну кінноту, тому спочатку кількісна й якісна перевага була на боці ворогів, але і Візантія, й Іран знесилились у війнах між собою. Візантію виснажувала боротьба зеленої й блакитної "партій", християн з іновірцями, халкедонітів з монофізитами й несторіанами, а гніт "ромеїв" над коптами Єгипту, арамеями Сирії, берберами й вандалами Північної Африки тощо зробив ці народи скоріше союзниками, ніж ворогами арабів.

 

Халіфат Омейядів.

Омейя́ди (661—750) — перша мусульманська династія халіфів із роду Омейя, засновником якої став Муавія.

Омеяди продовжили завойовницькі походи мусульманських армій: було захоплено всю Північну Африку на захід від Єгипту, завойовано Мавераннахр. Військові завоювання дали мусульманській спільноті велику кількість рабів, що призвело до економічного розвитку халіфату. Було досягнуто успіхів і в адміністративно-господарському управлінні. Наприкінці VII ст. на землях Халіфату було проведено грошову реформу, в результаті якої з’явилися нові срібні монети – дирхами. Майже на чотири століття вони стали зразком для всіх наступних грошей ісламських держав і основною „конвертованою валютою” всього цивілізованого світу.

Проте в той же час всередині халіфату росло невдоволення правлінням Омеядів. Їх звинувачували в пристрасті до розкоші, в нехтуванні ісламом. Головною силою опозиції виступали шиїти, звинувачуючи Омеядів у незаконному правлінні. Вимоги шиїтів підтримували арабські племена Іраку і набожні мединці. Зросло назадоволення неарабського населення, особливо мавалі — торговельних партнерів арабських племен. У результаті Омеядів було скинуто, але плодами цієї перемоги скористались Аббасіди — фактичні організатори антиомеядівського повстання, яким керував Абу Муслім.

Один з небагатьох уцілілих від поголовного винищення член сім'ї Омеядів, Абдаррахман ібн Муавія, втік до Іспанії, де йому вдалося756 року заснувати нову гілку династії Омеядів.

50.Аббасидський халіфат — ісламська феодальна держава, що отримала свою назву від династії своїх правителів, халіфів із родини Аббасидів. Халіфат називають також Багдадським за назвою його столиці, міста Багдад. До складу халіфату входили території сучасних арабських країн Азії, Іран (до початку 9 ст.), південна частина Середньої Азії, Єгипет, а також Північна Африка (до 9 ст.). Він існував як самостійна держава з 750 по 945 рік, коли його завоювали Буїди, що панували там до завоювання Багдадусельджуками у 1055 році. Під назвою Аббасидський халіфат розуміють також ісламську форму теократії, представники якої правили в Багдаді з 762 по 1258, а після захоплення його монголами перебували вКаїрі при мамлюкських султанах Єгипту до його завоювання османами в 1517 році.

Аббасидський халіфат був феодально-теократичною деспотією на чолі з халіфом, в руках якого зосереджувалася духовна та світська влада. На відміну від Омеядів (661–750), арабських аристократів, опорою яких були арабські племена, Аббасиди спиралися на аристократію багатьох країн, що входили до складу їхньої держави. За перших Аббасидів у 8-9 сторіччях особливе значення мала іранська знать, зокрема рід Бармакидів, а арабська родова аристократія втратила своє виняткове значення та привілейоване становище.

Найбільшими містами Аббасидського халіфату окрім Багдада були Басра та Дамаск. Ці міста були найбільшими ремісничими та культурними центрами.

Вже наприкінці 8 сторіччя арабські та іранські мореплавці досягли берегів Індонезії та Малайї, а потім через Сінгапурську протоку потрапили до Тихого океану й вели торгівлю з Китаєм. У Гуанчжоу були квартали заселені купцями мусульманами, які прибули з Аббасидського халіфату.

Оскільки халіф поєднував в своїх руках світську та духовну владу і був головою ортодоксального ісламу, то повстання проти існуючих порядків, викликані наприклад великими податками чи утисками знаті й чиновників, часто ставали також ідеологічними конфліктами й набували форми сектантства, єресей чи відновлення старих доісламських вірувань. Найзначнішими з них були — виступи під керівництвом Сумбада в Хорасані (755), повстання Муканни (776–783) в Середній Азії, селянська війнахурамітів (816–837) під керівництвом Бабека в Азербайджані та Західному Ірані, повстання під керівництвом Маз'яра в Мазендерані (839) та інші.

Характерною особливістю суспільства Аббасидського халіфату було тривале існування сильного рабовласницького ладу. Праця рабів, переважно іноземного походження використовувалася не лише в побуті та ремеслах, але й в сільському господарстві й особливо в системі штучного зрошування. У найбільш розвинутому аграрному регіоні халіфату — Південному Іраку та в Хузестані для обробки цілини, проведення каналів, вирощування бавовни та цукрової тростини використовувализинджів — рабів зі Східної Африки. У 869–883 роках відбулося могутнє повстання зиджів, яке халіфські війська ледь придушили. Після того, хоч рабство й збереглося, але загальна кількість рабів та їхнє значення в господарстві почали швидко зменшуватися.

Вже з кінця 8 сторіччя посилення місцевої знаті, що привласнювала державні землі, дозволило прикордонним регіонам Аббасидського халіфату стати незалежними від багдадського уряду. Сепаратистські прагнення феодалів збіглися з прагненням місцевого населення звільнитися від арабського панування. Виникли місцеві династіїІдрісидів (788–985) в Марокко, Аглабідів (800–909) в Іфрикії, а з 821 року почалося відокремлення Ірану де панували Тахіриди (821–873), Саффариди (867–908),Саманіди (875–999), Газневіди за Махмуда та Маруда та деякі інші дрібні місцеві династії. Особливо запеклою й успішною була боротьба народів Середньої Азії таЗакавказзя, що завершилася в 9 сторіччі відновленням місцевої державності.

Одночасно з розпадом Аббасидського халіфату відбувалося ослаблення політичної влади й значення багдадських халіфів. Занепокоєні повстаннями підданих (в тому числі й жителів столиці) і, не вважаючи надійним та достатньо боєздатним ополчення арабських племен, верхівка яких була пов'язана з попередньою династією, халіфи зробили своєю опорою загони, що складалися з іноземних найманців та рабів (персів, берберів та інших). Халіф Мутасім (833–842) став формувати гвардію з рабів тюрків. В другій половині 9 на початку 10 сторіччя ця гвардія захопила політичну владу в халіфаті. В 945 році західноіранські шиїтські шахіншахи Бувейхіди (Буїди), захопивши Багдад, зробили халіфа знаряддям своєї політики. Позбавлений політичної влади халіф перетворився на мусульманського першосвященика, авторитет якого визнавали усі суніти. Після захоплення Багдада сельджуками в 1055 році аббасидські халіфи, хоч і залишалися переважно першосвященниками, частково відновили свою світську владу. Але в той час вони володіли тільки Багдадом та його околицями й були лише дрібними володарями.

25.Імперія Сун – держава в Китаї, що існувало з 960 по 1279. Правляча династія – Чжао, на прізвище роду государів.

Підстава імперії поклало кінець роздробленості Китаю, що тривала з часу падіння династії Тан в 907 року. Появі імперії передувала Епоха п'яти династій і десяти царств.Переломним пунктом в історії династії є 1127, коли війська чжурчженьского державиЦзінь захопили столицю імперії, Кайфен. Імператорський дім був заграбована в полон до Маньчжурії, але одному з синів отрекшегося монарха вдалося втекти на південь, у Цзяннань. Він переніс столицю в Ліньань (сучасний Ханчжоу), а його воєначальник Юе Фей зупинив подальше просування чжурчженей на південь. Таким чином, історія Сун ділиться на Північний і Південний періоди, відповідно, до і після перенесення столиці.

Китай під владою монголів

Початок першого етапу завоювання можна датувати 1209 роком. У 1211 році монгольські війська на чолі з Чінгізханом виступили проти держави Цзінь (Північний Китай), що знаходився під владою чжурчженей. Вони не змогли протистояти монголам, до 1215 держава майже повністю було завойовано, тоді був узятий Яньцзін.

У 1226 Чингізхан починає похід проти держави Сі Ся, у 1227 воно повністю знищене. У зворотному шляху Чингізхан помер. Після нього правителем став Угедей, який в 1231 спільно з Толуен повів війська на Північний Китай. Уклавши проти нього тимчасовий союз з Південної Сун, до 1234 вони спільно домагаються розгрому держави Цзінь.

У 1235 році починається війна монголів з імперією Сун. Спочатку активні військові дії в сорокових роках знизилися. У цьому регіоні монголи сконцентрувалися на війні з іншими державами (Далі, В'єтнам). У 1258 році робиться нова атака на Сун, але китайці чинили запеклий опір, а до того ж смерть монгольського командувача Мунке змусила їх піти.

Хан Хубілай почав похід у 1267 році, осадив міста Сян'ян і Фаньчен, взяті в 1273. Після чого наступ продовжилося. 19 березня 1275 у вирішальному битві біля Дінцзячжоу була розбита китайська армія, після чого монголи з легкістю продовжили захоплювати території. В 1276 році вони взяли столицю Ліньань і імператора в полон. У 1279 році монголи розбили останні

Хубилаем в 1280 була заснована імперія Юань. Китайські війська брали участь у ряді воєн нарівні з монгольськими. Відомо про застосування ними облогових знарядь і навіть вогнепальної зброї.

В XIV столітті в Китаї почалася криза, підсилив невдоволення населення. В 1351 через розлив річки Хуанхе Тогон-Темура наказав зганяти народ для будівництва дамб, це призвело до повстань в Сюйчжоу і в Жаньяне. Утворилася селянська армія і почалося Повстання Червоних пов'язок, яке закінчилося поваленням промонгольского режиму спочатку в Южному, а потім і в Північному Китаї.

Імперія Мін.

Велика Мінська імперія – держава під владою династії Мін, яка правила в Китаї після відділення Китаю від монгольської імперії Юань з 1368 по 1644. Незважаючи на те, що мінська столиця Пекін впала в 1644 в результаті повстання Лі Цзичена, частина країни залишалася під контролем лояльного до мінської сім'ї режиму (Південна Мін) до 1662.В імперії Мін був побудований флот і створена постійна армія, загальна чисельність якої сягала 1 млн осіб.Приватний сектор земельних володінь в результаті тривалих війн скоротився до однієї третини всієї оброблюваної площі, на противагу чому зріс державний сектор. По суті, в імперії перемогла надільна система, хоча її встановлення формально і не було оголошено. Була проведена жорстка централізація управління, робилися спроби регламентувати всі сфери життя громадян. Незважаючи на успішне правління перших двох імператорів - ЧжуЮаньчжана та його сина ЧжуДі - з часом у державному апараті імперії з'явилися ознаки розкладання, і до початку XVII століття він вже був наскрізь просочений корупцією, імператори мало цікавилися політикою, і вся вища влада була зосереджена в руках їх численного оточення (родичів, євнухів і придворних). Криза торкнулася також аграрні відносини: після тотальної приватизації землі наближеними імператорів державний сектор практично зник. Мінський Китай почав проводити політику самоізоляції. У цей час на північно-східних околицях Китаю виникло молоде, але сильна держава маньчжуров під владою клану Нурхаци. Скориставшись селянським повстанням Лі Цзичена, вони захопили Пекін і приєднали Китай до маньчжурської імперії Цін. Після падіння столиці і смерті імператора ЧжуЮцзяня, який покінчив життя самогубством, володарі залишилися під контролем Мін Нанкіна, Фуцзяня, Гуандуна, Шаньсі і Юньнань так і не змогли скоординувати свої дії і за 1662 рік один за іншим впали під натиском маньчжурів. Один з головнокомандуючих Південної Мін, ЧженЧенгун, усвідомлюючи безперспективність боротьби проти маньчжуров на материку, вирішив залишити материк (зберігши за собою дві бази - Сямень і Цзіньмень, вигнати голландців з Тайваню і перетворити цей острів в основну базу війни проти завойовників. Формально Тайвань став вважатися частиною імперії Мін, але після страти останнього законного мінського імператора ЧжуЮланаЧжен не хотів більше нікого визнавати як монарха. Так виник рідко зустрічається у світовій історії курйоз - " монархія без монарха "; вся реальна влада на острові належала" головнокомандувачу-приборкувач "ЧженЧенгуна, фактично заснував нову династію. Чжен правили Тайванем і воювали з маньчжурамі під прапором імперії Мін ще двадцять років.