Зародження самурайського стану

Самурай (яп. 侍, Буси яп. 武士) - В феодальної Японії в широкому сенсі - світські феодали, починаючи від великих можновладних князів (дайме) і кінчаючи дрібними дворянами; у вузькому і найбільш часто уживаній значенні - військово-феодальне стан дрібних дворян. Хоча слова "самурай" і "бусі" дуже близькі за значенням, але все ж "буси" (воїн) - це більш широке поняття, і воно не завжди відноситься до самурая. Часто проводять аналогію між самураями і європейським середньовічним лицарством, але таке порівняння багато в чому неточно.

Самурайство зародилося в результаті реформ Тайка (646 р.) які були проведені як спроба перейняти політичну, бюрократичну і військову структуру династії Тан. Найбільший же поштовх до розвитку дайме і самураїв як класу дав імператор Камму в кінці VIII - на початку IX століття, звернувшись за допомогою до регіональних кланам в боротьбі проти айнів.

В X - XII ст. в процесі феодальних міжусобиць остаточно оформилися можновладні роди, був перед значними військовими силами, які лише номінально значилися на імператорській службі. На той час склалися і підвалини неписаного морального кодексу самурая "Шлях лука і скакуна" ("Кюба-но міти"), пізніше перетворився в звід заповідей "Шлях Воїна" ("Бусідо").

Початок виділення самураїв як особливого стану зазвичай датується періодом правління в Японії феодального будинку Мінамото (1192 - 1333). Передувала цьому затяжна і кровопролитна громадянська війна (т. зв. " Смута Гемпей ") між феодальними будинками Тайра і Мінамото створила передумови для встановлення сьогунату - правління самурайського стану з верховним воєначальником (сегуном) на чолі.

Виховання самурая

Навчання в сім'ї та настанови вчителя були двома основними факторами, фундаментом у вихованні молоді стану самураїв, що формували ідеал воїна, заснований на міфічних переказах, буддійському байдужості до смерті, страху і болю, конфуцианском культі синівської шанобливості і чисто японської основі - вірності своєму феодалу. Сім'я і наставник насамперед дбали про становлення характеру підлітка, виробляли відвагу і мужність, витривалість і терпіння. Майбутніх самураїв ростили безстрашними і сміливими, іншими словами, розвивали в них якості, які вважалися в середовищі самураїв самими головними чеснотами, при яких воїн міг знехтувати своїм власним життям заради життя іншої. Такий характер розвивався читанням оповідань та історій про хоробрість і войовничості легендарних героїв, знаменитих воєначальників і самураїв, переглядом театральних вистав. Нерідко батько наказував майбутньому воїну для розвитку сміливості вирушати вночі на цвинтарі або місце, відоме своєю поганою славою (де "водилася" нечиста сила і т. д.). Практикувалося відвідування хлопчиками публічних покарань і страт, а також нічний огляд відрубаних голів злочинців, на яких син самурая повинен був залишити свій знак, який доводить, що молодий бусі дійсно приходив на вказане йому місце. Щоб розвинути у молоді терпіння і витривалість, синів воїнів примушували виконувати непосильно важкі роботи, проводити ночі без сну (під час свят богів навчання), ходити босоніж взимку, рано вставати і т. д. ненамеренное ж позбавлення їжі вважалося корисним.

 

3. Бусідо

Етичний кодекс поведінки самурая в середньовічній Японії. Кодекс з'явився в період XI-XIV століть і був формалізований у перші роки сегуната Токугава.

Камакурський сьогунат

Уряд Кеммі - спроба реставрації влади імператора

Рр..

Японія до XII століття була як політично, так і економічно нестабільною. Країна була роздроблена, не було чіткого управління, чіткої централізації влади. Влада будинку Фудзівара поступово ослабла, чому певною мірою сприяло підсилене протистояння регентів і екс - імператорів в монастирях.

На тлі цього ослаблення серед самураїв виділилися дві основні змагалися угруповання: Тайра і Мінамото.

Усередині самурайських груп було відсутнє єдність, що проявлялося у заколотах і вміло використовувалося правлячим табором для придушення військової опозиції.

Мінамото вдалося в 1185 р. в битві при Данноура (бухта до витоку від Сімоносекі) вщент розгромити Тайра. Присвоївши собі в 1192 р. звання головнокомандуючого (сьогун) (див. Додаток 1.), Вони заснували головну штаб-квартиру на сході в місті Камакура. Створення резиденції в Камакура було викликано прагненням Мінамото послабити владу імператорського дому і наміром створити свою незалежну уряд. За назвою місцезнаходження штаб-квартири в японській історіографії виділяється період Камакурського сьогунату, для якогохарактерно двовладдя. Хоча Камакура був столицею сьогунату, він був розташований у відсталому східному районі, що в кінцевому рахунку зумовило його економічну слабкість і призвело до загибелі.

На початку 80-х років XII ст. Мінамото прагнули охопити своєю владою все населення країни, однак в умовах соціального хаосу це було нездійсненне. Тому хоча двір, втративши контроль над східними провінціями, був змушений санкціонувати політичну владу самурайського стану, вже в другій половині 80-х років самураї спонукали імператора знову взяти на себе функції управління не васалами сьогуна, що юридично було оформлено в спеціальному указі 1205 р., згідно з яким всі апеляції невассалов сьогуна належало направляти вКіото на розгляд екс-імператора. Крім того, всі зовнішньополітичні зв'язки контролювалися кіотоскім двором, а не сьогунатом [5, с. 235].

У XIII в. почалося розмивання основний податковий одиниці в сеен (див. Додаток 1) - «іменних господарів» - цього проміжного соціального шару, на одному полюсі якого утворилися «нові імена» - дрібні феодали і самураї, що осіли на землю, а на іншому - дрібне селянство. Це знаменувало розвиток процесу соціального розмежування станів селян і дворян (самураїв) (див. Додаток 1).

У громаді цього періоду було відсутнє самоврядування. Сьогунським адміністратор - «земельний голова» вершив суд і здійснював нагляд за виконанням повинностей і збором податків. Певну ініціативу виявляли заможні селяни, які укладали податкові контракти з феодалами та адміністрацією, щоб податок щорічно не переглядався [12, с. 45].

В кінці XIII - початку XIV ст. набувають поширення листи - апеляції селян, які феодали і сегуни вже не могли ігнорувати. У 1250 р. встановлюється процедура "позови общинників», згідно з якою скарги формально заохочувалися сьогуном. Однак селяни фактично не могли скаржитися на беззаконня Дзіто (див. Додаток 1), оскільки для подачі скарги їм треба було мати дозвіл від Дзіто, на якого подавалася скарга.

Деякий зміцнення сільської громади сприяло консолідації основної маси селян, хоча вплив заможної сільської верхівки в питаннях керівництва громадою не зменшилося [1, с. 48].

Про розвиток товарно-грошових відносин у XIII ст. свідчить заборона 1226 вживати тканину в якості грошей. У 1290 р. і Китаю іде спеціальне посольство для закупівлі мідних грошей в обмін на золото, оскільки в обігу перебували лише мідні монети, що не виготовлялися тоді в Японії.

Розвиток товарно-грошових відносин спричинило за собою часткову заміну панщини і натурального податку грошима (комутація).Цей процес прискорився в другій половині XIII в. і означав виникнення грошової реформи феодальної земельної ренти, що збереглася до кінця XVI ст.

Поява сеенскіх ринків стимулювало розвиток грошової форми феодальної земельної ренти. Феодали розглядали сеенскіе ринки як свою власність

Таким чином, розвиток торгівлі стало економічною основою загострення соціальних і станових суперечностей.

Адміністративна структура влади самурайського стану виникла на основі поширення практики управління феодальними будинками на всі дворянське стан. Військове управління сьогунату (див. Додаток 1), йменувалося Польовий ставкою (Бакуфу), поділялося на дві основні групи: адміністративну та судову в складі Адміністративної палати та Вищої судової палати. Крім того, існувало спеціальне Самурайське управління.

Для здійснення адміністративно-поліцейських функцій сьогунат заснував інститути Земельного голови (Дзіто) і Охоронців, захисників (сюго).

Джерела датують виникнення Дзіто 1185 роком [14, с. 187]. Вони призначалися з числа васалів Мінамото, проте перший час ще не регулярно. Протягом декількох місяців (з листопада 1185 р.) Дзіто прямували в 36 західних провінцій для забезпечення сьогунським військ продовольством, але вже в наступному році ця функція стала сходити нанівець. За підрядного угодою з Камакура Дзіто надавалося повнеправо управління на місцях в обмін на регулярно поставляються податки. Після 1221 Дзіто стали уповноваженими сьогуна в частнофеодального сеена, де їх адміністративна і поліцейська діяльність дублювала функції керуючих, призначених власниками сеенов.Дзіто творили беззаконня, ігнорували судові рішення Камакура, змушували місцевих жителів підписувати сприятливі для себе письмові показанія.Права останніх зміцнювалися за рахунок скорочення реальної влади і доходів власників сеенов [23, с. 133].

Сюго з 1190 р. стали призначатися сегуном в провінції як керівників поліцейських сил для наведення порядку і підтримання зв'язку з васалами сьогуна. Володіючи збройною силою, вони стали витісняти губернаторів і, привласнивши собі їхні основні функції, стали основною військово-адміністративної силою в провінції, військовими губернаторами.

Сьогун проголосив себе «Главою сюго і Дзіто», претендуючи на всю повноту адміністративної і поліцейської влади. Проте його розпорядження зустрічали опозицію навіть серед самурайського стану, не кажучи вже про його супротивників. Збройне придушення неслухняних здійснював «уповноважений з примусу» - один з найсильніших васалів сьогуна [2, с.103].

Землі сьогунським васалів підрозділялися на спадкові (санкціоновані сегуном) і отримані за заслуги. Оплачені кров'ю подаровані землі становили предмет особливої ​​гордості самураїв. Остання категорія землі цінувалася ними особливо високо.

Невассали сьогуна (хігокенін) ставилися в більш низьке соціальне положення по відношенню до сьогунським васалам, так як служили іншим феодалам, які потенційно могли бути носіями відцентрових тенденцій.

У міру природного зростання і розпаду великих сімейних груп сьогунат ставав все більш зацікавленим у збільшенні числа своїх васалів і перетворював на васалів відокремилися молодших синів. Цей процес відбувався на початку XIV ст. і свідчив про втрату патріархами їх минулої всевладдя.

Смертю Мінамото Йорітомо скористався і екс-імператор Готоба, який, спираючись на формування західних самураїв, зокрема на групу Міура, спробував повернути собі владу під час смути 1219-1221 рр.. (Роки Секю), але змовники зазнали поразки. З цього часу Ходзьо почали регулярно направляти двох інспекторів з загонами в Кіото, в район Рокухара, де були розташовані офіційні установи регентів, для нагляду за діями імператора і його оточення. У заколотників було конфісковано понад 3 тис. сеенов на користь сьогуна і його прихильників.

Камакурського сьогунат перешкоджав діяльності феодалів, ні пов'язаних з ринком, ремісничо-торгового люду і заможного селянства, і тому всі вони стали боротися з цим режимом. Супротивники сьогунату з самурайського стану іменувалися в офіційних документах «поганими загонами» (Акуто). Насправді це були прогресивні сили. Їх виникнення було особливо характерно для періоду загострення соціальних протиріч»наприкінці XIII-XIV ст.

Селяни боролися проти сьогунату як в самурайських дружинах, так і самостійно, відстоюючи свої інтереси колективними зусиллями у військових загонах сільських громад. Селяни вели боротьбу проти беззаконь сеенской та центральної адміністрації, проти панщини, відробіткової ренти.

Таким чином, Камакурського сьогунат був позбавлений влади. Тепер почалася боротьба серед переможців: Асікага і Нітта [21, с. 85].Але в цю боротьбу втрутився екс - імператор Годайго, який мріяв про встановлення своєї влади і створення власного уряду.

Після повалення Камакурського сьогунату в червні 1333 екс-імператор Годайго повернувся в Кіото, скинув імператора Коген, але «виїденого на престол в 1332 р., і відновив свою владу: було створено уряд Кеммі [23, с. 78].

Годайго успадковував величезний сеен коммендаціонного типу, частина земель якого він завітав буддійському храму; роздав придворним великі земельні володіння, стимулюючи тим самим створення частнофеодального землеволодіння і підриваючи економічну основу своєї влади.

Гостра нестача коштів спонукала Годайго обкласти 5%-ним податком майно провінційних губернаторів, що згубно позначилося на становищі уряду, який втратив підтримки місцевих адміністраторів. Прагнучи скоротити заборгованість експлуататорського стану торговельно-ростовщическому капіталу, Годайго подібно Ходзьо видав указ про анулювання заборгованості. Цей захід позбавило екс-імператора підтримки лихварів, вплив яких продовжувало посилюватися.

Асікага, скориставшись провалом політики Годайго, змінив останньому, зайняв Кіото в січні 1336 і посадив на престол іншого представника Північної гілки імператорського дому. Годайго, захопивши регалії імператорської влади, біг на південь у дачну резиденцію Йосіно. З цього часу почався більш ніж піввіковий період збройної боротьби всередині імператорського будинку. У цю боротьбу були втягнуті всі верстви японського середньовічного суспільства.

Проголошується політична формула нового режиму: «Єднання придворних аристократів і самураїв», - але насправді це була спроба реставрувати політичну владу імператорського дому.

Таким чином, Камакурського сьогунат і уряд Кеммі стало важливою сходинкою у розвитку Японії, і в житті японських жителів, так як багато хто з них отримали права, яких раніше не мали. А в листопаді 1336года Асікага оголосив про відновлення військового управління країною. Час політичного панування Асікага іменується сьогунатом Муроматі за найменуванням району в Кіото, де знаходилася резиденція сьогунів.