Як тільки вдалині затих жіночий вереск, з‑під ліжка Аріадни Трохимівни виліз Рата. У лапах він тримав літрову скляну банку, в яку говорив, щоб голос його скидався на голос з іншого світу. Ввімкнув у кімнаті світло. На тумбочці сидів Фері, який мить до того кружляв над господинею, вдаючи з себе духа.
– Ги‑ги‑ги! – зареготав Рата. – Здорово це у нас вийшло! Гайда тепер на кухню – подивимось, що там є в холодильнику.
Він побіг у кухню, відчинив вікно, скочив на підвіконня і гукнув у темряву:
– Гей ви там, вилазьте! Валіть усі сюди!
З темряви виступив Хроня. Він зазирнув у вікно, але не поспішав заходити досередини.
– Ну, чого ти? – спитав Рата.
– Знаєш, що мені буде, якщо мене хтось спіймає у чужому будинку? Скажуть, що я хотів щось украсти, і посадять у в’язницю. Ні, я краще вас тут почекаю.
– І ми теж, – сказала Доллі, виходячи разом з Рексом з кущів.
– Ну гаразд, тоді чекайте там. – Рата підійшов до холодильника і відчинив його.
А відчинивши, витріщив від здивування очі і тільки й вимовив:
– Ого!!!
Холодильник був вщент заповнений ковбасами у різнобарвних обгортках з написами, бляшанками з чорною та червоною ікрою, паштетами та чимось таким, про що кіт навіть уяви не мав. Морозильник був забитий м’ясом та рибою, пакетами з імпортними курячими стегенцями, фаршем та печінкою.
– Ого… – ще раз простогнав Рата і облизнувся.
Такого достатку в господині не було, коли Рата ще жив у неї. Кіт не знав, що Аріадна Трохимівна, бухгалтер за освітою, вийшовши на пенсію, почала працювати головним бухгалтером у спільному американсько‑українському підприємстві, а крім того – ще в чотирьох малих підприємствах, на роботу в які навіть не приходила. Всю цифрову писанину їй приносили прямо додому. Це було зручно й вигідно для неї, тому жила вона, як сир у маслі. Бо, ніде правди діти, бухгалтерську справу знала як свої п’ять пальців.
Рата почав перебирати бляшанки. На одній він побачив намальовану котячу морду.
– Японський бог! – вигукнув перелякано. – Вже консерви з котів почали робити!
Він узяв баночку й виглянув у вікно. Під вікном стояв Хроня.
– Ану глянь, що це за консерва, – тицьнув йому кіт.
– «Віс‑кас» – по складах прочитав Хроня. – Що воно таке? – здивовано глянув він на Доллі.
– Ваша кіска купила би «Віскас»! – негайно озвався папуга Фері.
– Це спеціальний корм для котів, – пояснила Доллі.
– Для котів? – здивувався Хроня. – Ну дають! Тут людям нічого жерти, а вони для котів…
– Для котів? – зрадів Рата. – А я вже було подумав… Значить, годиться!
Він озирнувся по кухні й побачив на гачечку велику полотняну сумку. Зняв її й почав напаковувати всім, що було в холодильнику. Сумка швидко наповнилася, а залишалося ще більше половини запасів. Ледве дотягнувши сумку до вікна, Рата подав її Хроні. Хроня взявся за низ, але важезна сумка повалила його на землю.
– Ой‑йой! – вигукнув Хроня, падаючи. – Що в біса ти сюди накидав?
– Тихо, не горлай! – засичав з вікна Рата. – Зараз я ще щось знайду!
Кіт понишпорив у комірці, де знайшов ще одну, таку ж величеньку сумку. В неї помандрувало те, що було в морозильнику. Не гаючись, Рата теж спустив її за вікно.
Дуже задоволений собою, Рата оглянув усі кухонні шафи, перевіряючи, чи не пропустив ще чогось їстівного.
А Хроня намагався підняти сумку, та не зміг навіть відірвати її від землі. Тоді він видряпався на підмурівок і зазирнув до кухні.
– Гей, ти! – гукнув він Раті. – Що ти ще там шукаєш?! Ми й цього ось, що ти наскладав, не доволочимо. Хана вже, пішли, а то вона зараз повернеться!
Рата виліз через вікно і сів перед сумками. «Гм! – почухав він лапою потилицю. – Дійсно, як його все це понести? А, придумав!» Кіт знову стрибнув на підвіконня і зняв з гачка над газовою плитою довгий вишиваний кухонний рушник.
– Гей, чувак! – гукнув він сердитого Хроню. – Давай сюди! Бери ось рушника і зв’яжи сумки.
– Навіщо? – не второпав Хроня.
– А ми зараз будемо з Рекса ішака робити! Ги‑ги‑ги! – зареготав Рата.
Рекс, що лежав у кущах, очікуючи, чим це все закінчиться, підняв голову.
– Ану, начальник, іди сюди! – гукнув його Рата. – Стань отут. А ти, – звернувся він до Хроні, – піднімай оту сумку й перекидай через нього.
Доллі зубами допомогла Хроні, і вони перевісили сумки через спину Рексові, наче віслюку. Рекс тільки закректав під вагою.
– Ги‑ги‑ги! – знову зареготав Рата. – Ну чим тобі не верблюд! Ну а тепер гайда!
Рата вже зробив крок від вікна, але раптом ляснув лапою по чолу, щось згадавши, і знову плигнув на підвіконня. Повернувся він за мить, тримаючи в зубах відкривачку для консервів з дерев’яною ручкою.
– Ледь не забув, йоксель‑моксель, – сказав він, – бо бляшанки чим, зубами будемо відкривати? – і діловито запхнув відкривачку в сумку.
– Ну а тепер – гайда городами, так безпечніше.
Попереду Рата, за ним нав’ючений Рекс, за Рексом Доллі – вони подалися городами. Ледве за ними перестали шелестіти сухі бур’яни, як хвіртка до будинку Аріадни Трохимівни розчинилася і пропустила у двір спочатку двох міліціонерів, а за ними й саму господиню, яку під лікоть турботливо підтримував Антін Романович.
Розділ 17. Сварка
У той час коли, напівпритомна Аріадна Трохимівна перелічувала міліціонеру все, що в неї вкрали, додавши до списку магнітофон «Айву», фотоапарат «Кодак» та переносний кольоровий телевізор «Соні», друзі вже благополучно добралися до свого будинку.
Скинувши важкі сумки на підлогу, Рекс мовчки влігся на своє місце. Біля нього простяглася Доллі. Хроня з кутка похмуро спостерігав за Ратою, який метушився навколо сумок, витягаючи та розкладаючи принесене.
Хомка плутався у нього під ногами, примовляючи:
– Ой, скільки їжі, товариші! Ой, скільки! Тепер нам надовго вистачить! Треба список написати, щоб нічого не пропало, щоб усім порівну, щоб не все відразу… А то як єсть, так і сраці честь, як то кажуть… Треба, щоб надовше вистачило! Я, як головний завідувач складу, за все відповідаю! Щоб не вкрали…
Тут Рата припинив витягати бляшанки і з усієї сили ляснув Хомку лапою під зад.
– Ох ти смердючий пацюк! – зло засичав він. – Хто це тут у кого збирається красти? Ми самі у себе? Чи, може, ти ще кого знаєш, хто не проти оце вкрасти?
Хомка з переляку зарився в картонні коробки й затих.
– Тільки тр‑р‑расти вміють кр‑р‑расти! – озвався з труби Фері.
– Та виходить – не тільки трасти, – сказав похмуро Хроня.
– А хто ще? – здивувався Рата.
– А оце все, – Хроня кивнув на сумки, – хіба не крадене?
– Ні, це не крадене, – зло заперечив Рата, – це екс‑про‑прі‑йо‑ва‑не майно у класового ворога!
– Ну й слів ти нахватався у своїй «Котячій Брисі»! – аж закрутив головою Рекс. – Ти хоч сам розумієш, що ти оце пролепендів?
– Я розумію, – так само злісно просичав Рата. – А ось дехто, – він глянув на Хроню, – не розуміє, що він каже, коли говорить.
– А що тут розуміти? – знизав плечима Хроня. – Залізли, як злодії, у будинок і забрали у нещасної бабки всю їжу.
– Як злодії?! У нещасної?! – перекривив Хроню кіт. – По‑ перше, йоксель‑моксель, це й мій дім, з якого мене ця стара піпетка вигнала! А по‑друге, оця вся жратва – це те, що я не з’їв за той час, поки тиняюся безпритульний! Зрозуміло? Це все – моє, мені належить. А я вас цим усим пригощаю! А по‑третє, ця нещасна бабка, як ти, чувак, кажеш, завтра свій холодильник напакує по саму зав’язку знову. Так що ти за неї не переживай! Ти за себе переживай. Врешті‑решт ми ж домовилися мстити, мстити і ще раз мстити!
– Якщо це так називається оце мстити, то я не хочу, – похмуро сказав Хроня. – Це звичайний грабунок, і я більше на таке не піду.
– Я теж, – підтримав його Рекс. – На душі неначе насрано.
– Вибачте, пане Рато, але я теж… – підняла гарненьку голівку Дол.
– Ну й пішли ви всі знаєте куди? – сказав Рата. – А я це все не збираюся отій «нещасній» повертати. Не хочете їсти – не треба. Мені на довше вистачить. А ти, пацюк, теж відмовляєшся, чи як? – гукнув він до Хомки. Але ображений Хомка не озивався.
Зате озвався Фері. Він нахилив чубату голову набік і закричав:
– Мені зер‑р‑рна! Зер‑р‑рна! Або гор‑р‑рішків від Фер‑р‑ре‑р‑р‑ро!
– Є тобі зерно, пучок пір’я! – зрадів Рата і витяг з сумки декілька сухих качанів кукурудзи, які встиг прихопити у комірці, де Аріадна Трохимівна тримала корм для курей.
– Годиться? – гордо спитав він папугу. – Я про тебе не забув! Ти мені допоміг – я тобі!
– Натур‑р‑рпр‑р‑родукт – ваше здор‑р‑ров’я та довголіття! – сказав Фері й заходився біля качанів.
Розділ 18. Новий план дій
Наступного ранку Рата прокинувся злий і невдоволений.
Перш за все він глянув на купу їжі. До неї ніхто не торкався.
Всі решта вже не спали. Доллі вилизувала свою пухлину. Вона важко дихала – їй було дуже погано. Фері, сидячи на трубі, чистив пір’я. Хроня порався коло своїх черевиків, намагаючись надати їм хоч трохи пристойного вигляду.
Обвівши усіх поглядом, Рата сердито сказав:
– Ну то й що, ви оголосили голодовку? – і вже іншим, майже прохальним голосом, додав: – Що, хай це все добро пропадає? Я ж не лише для себе його брав.
Всі подивилися на Хроню, чекаючи, що він скаже. Хроня поставив біля себе обчищеного від присохлого болота черевика і, ковтнувши голодну слину, неквапом мовив:
– Ну, я так гадаю, раз усе це вже тут, то треба його з’їсти!
У Рати задоволено блиснули очі.
– Не радій! – сказав йому Хроня. – Більше ми красти нічого не будемо, затям!
– Та я що, я нічого, – забурмотів Рата, побоюючись, щоб Хроня не передумав.
Вони влаштували розкішний сніданок, скуштувавши всього, чим був багатий холодильник Аріадни Трохимівни.
А після сніданку Доллі сказала:
– Пане Рекс, можна мені взяти слово?
– Та бери, бери, хто тобі не дає! – озвався розімлілий Рата, а Рекс лише хитнув головою.
– Бачте, – нерішуче почала коллі, – ще коли мій професор філології був живий, мені довелося чути від нього про відомих народних месників…
– Кого‑кого? – не зрозумів Рата.
– Ну, ватажків повстанців, які вели справедливу війну проти багатіїв. Вони визволяли людей, приречених на страту, відбирали у багатих нажиті працею інших багатства…
– О! О! Чули? – зраділо перебив Доллі кіт.
– …і віддавали їх бідним, – продовжила Доллі, глянувши на Рату, який розчаровано відвернувся.
– Звали їх Микола Шугай, Олекса Довбуш, Устим Кармалюк…
– Ніколи не чув про цих чуваків, – презирливо скривився Рата.
– Який же ти автохтон після цього, – усміхнувся Хроня, – якщо навіть героїв свого народу не знаєш? А‑а, я й забув, – в’їдливо додав він, – тобі ж ніколи було – ти БІСНІСОМ займався.
– Чим займався, тим займався, – прошипів Рата, – а про таких вальтонутих, щоб віддавали своє добро комусь – не чув.
–.Є ще багато відомих імен народних месників у всьому світі. Ось, приміром…
– Зор‑р‑ро! Зор‑р‑ро! – раптом закричав зі своєї труби Фері.
– Ви цілком маєте рацію, пане Фері, – повернулася до нього Дол.
– А‑а, цей чувак у чорній масці – про нього я чув! – зрадів Рата. – Колись усі паркани були цим Зорро пописані. Ну що ж, я згоден спробувати так, як ти кажеш – рятувати, виручати, визволяти… А там подивимося…
– Ну, якщо визволяти… – сказав Рекс. – Знаю я одне місце. Ходімте, покажу.
– Що за місце? – спитав Хроня.
– А ось прийдемо – побачите, – не пояснив Рекс.
Вони вийшли з будинку і рушили за Рексом у напрямку нового мікрорайону, забудованого дев’ятиповерховими однаковими коробками будинків.
