Галина Малик
Злочинці з паралельного світу
Розділ 1. Три прибульця
Надворі лив дощ.
Уже зовсім мокрий, безпритульний пес Рекс нарешті знайшов не закладене цеглою вікно підвалу. Він протиснувся у вузький отвір. У підвалі було темно. «Мабуть, бліх повно… – подумав Рекс і обтрусився. – Зате хоч тепло».
Очі звикли до темряви. Рекс почав шукати місце, де б можна було лягти і трохи поспати.
Уже другий день йому не щастило.
Вчора якийсь хлопчисько боляче поцілив йому каменем у голову. Від сирості нила скалічена нога. Її ще влітку переїхав якийсь «крутяк» на «Мерседесі». І з позавчора йому нічого не вдалося знайти на смітниках.
«Невже люди перестали їсти м’ясо?» – сумно думав Рекс, вмощуючись на якомусь дранті в кутку підвалу.
Рекс почав було дрімати, як раптом йому вчувся шерех. Пес різко підняв голову – на нього дивилися блискучі очі.
Шерсть на Рексовому загривку наїжачилася, і він загарчав.
Навпроти нього сиділи три пси – такі ж чорні, волохаті, великі, як і він сам. Різниця була лише в тому, що Рекс був брудний та худий, а вони – чистенькі та вгодовані.
– Здоров! – мовив середній пес.
Рекс пробурчав у відповідь щось нерозбірливе.
– Мене звати Пол, – продовжив незнайомець. І, кивнувши спочатку праворуч, а потім ліворуч, сказав: – А їх – Тер і Гейст. Ми – з паралельного світу.
– Ххр‑р‑р, – спробував прочистити горло Рекс і розгублено перепитав: – 3 я… якого світу?
– З па‑ра‑лель‑но‑го! – повторив Пол.
– Та він все одно не зрозуміє, – озвався Тер.
– Ми – це ти, тільки в іншому часі, в іншому місці й за інших обставин, – пояснив Гейст.
– Ну й що далі? – похмуро спитав Рекс, який все одно нічого не второпав.
Тер пошкрібся за вухом:
– Здається, мене вже вкусила блоха! Давайте швидше, бо потім цих бліх не здихаєшся!
– Так от, – швидко заговорив Пол, – ми вирішили втрутитися у ваше життя, щоб допомогти безпритульним.
– Розумієш, сил нема спостерігати, як ви тут мучитесь, – додав Гейст.
– Ой, у мене по череву точно блоха лазить! – верескнув Тер.
– Та помовч нарешті! – гавкнув на нього Пол. І знову звернувся до Рекса: – Ми вирішили дпробувати допомогти тобі та іншим безпритульним, бо далі так тривати не може.
– Але чому ви вирішили почати саме з мене? – буркнув Рекс.
– Бо ти ж – Рекс, що означає «цар», з кого ж нам було починати?
– А чому я взагалі повинен вам вірити? – раптом засумнівався Рекс. – Якщо ви такі розумні, краще зробіть так, щоб тут з’явилася не зовсім обгризена бараняча кістка!
– Братця, кінчай розмову, у мене від бліх уже вся шерсть ворушиться! – заскавучав Тер.
– От нав’язався на нашу голову! – сердито гавкнув Гейст. – Тут серйозна справа, а він зі своєю красою носиться! Замовкни, бо у нас вже немає часу!
Пол глянув на годинник з великими червоними цифрами, що світився на його задній нозі. На циферблаті враз замигтіла зелена цяточка.
– Ну от, добалакалися, наш час скінчився, – сердито мовив Пол і знову звернувся до Рекса: – Слухай уважно. Ти повинен негайно зустріти одного хлопця – звати його Хроня. Зараз він їде в електричці. Вона прибуде на вокзал о дванадцятій годині ночі. Хроня теж безпритульний. А далі що робити…
Раптом постаті усіх трьох псів почали прозорішати і розвіялись, наче туман, у півмороці підвалу.
Розділ 2. Зустріч
Рекс добрався до вокзалу і сховався під старим вагоном, що стояв у тупику.
«Хроня, Хроня… – бідкався він. – Як я його знайду? А якщо й знайду, то що далі? Я ж по‑людському розмовляти не вмію! Хлопець… Знаю я цих хлопців. Як тільки побачать собаку – камінь у руку і давай знущатися… А може, це мені все з голоду приверзлося?»
Здалеку почав наростати стукіт коліс. Рекс визирнув з‑під вагона. Ревматичний вокзальний годинник показував за дві хвилини дванадцяту.
Захеканий старий електровоз прогуркотів повз Рекса й зупинився. З вагонів електрички почали виходити люди.
Ось вже й останній пасажир підтюпцем вибіг з вокзалу. Ре^сс чекав. Невдовзі почулися легкі обережні кроки. Пес насторожився.
Пролунав легкий свист. Він обережно висунув голову з‑за колеса й побачив перед собою якусь купу лахміття. З неї стирчала скуйовджена голова. Двоє блакитних очей дивилися просто на Рекса.
– Ти Рекс, чи що? – спитала купа лахміття. – Вилазь, тільки не кусайся!
– Чого б це я кусався? – несподівано сам для себе людським голосом проговорив Рекс і, вражений, затнувся. – Я‑а‑ак це я?.. – забелькотів він.
– Точно, Рекс, – сказав хлопець, бо це був хлопець, а не купа лахміття. – Давай, давай, це я, Хроня! Пішли, я знаю одне місце, бо знову на дощ збирається!
Рекс, ще не прийшовши до тями, покірно поплентався за хлопцем.
Вони пройшли дворами, спустилися брудними сходами й опинилися в старому покинутому будинку.
Серед підвалу, на перевернутому ящику з‑під горілки «Кайзер», у щербатій філіжанці стояла свічка. Хроня чиркнув сірником і запалив її. Рекс почав озиратися.
По кутках накидане дрантя, картонні коробки, уламки дерев’яних ящиків.
Хроня кинув щось на підлогу. Рекс побачив, що це була стара вовняна ковдра, у яку Хроня загортався. Сам хлопець був невисокий, худий і дуже брудний.
– Ти що, живеш тут? – несподівано для себе спитав Рекс. І завмер, бо ще ніяк не міг звикнути, що вміє розмовляти, наче людина.
– Та ні, – сказав Хроня, скидаючи мокрі черевики. – Іноді ночую, коли приїжджаю в це місто. А підвал ще взимку знайшов, як тільки втік з інтернату. Тут спокійно, ніхто сюди не ходить, так що не бійся.
– А я й не боюсь, – буркнув Рекс і ліг на підлогу.
Зненацька купа картону в кутку заворушилася. Рекс схопився на ноги й загарчав. З‑під картонної коробки поволеньки вийшов здоровенний сірий котище з лисою від лишаю головою. На ній подекуди стирчали шерстинки так, що здавалося, ніби його невміло постригли. Кіт потягнувся й сказав:
– Не пісяйте кип’ятком, чуваки! Я свій. А дражнять мене Ратою.
«Ну й дива! – не міг отямитися Рекс. – І цей шпарить полюдському!»
Він знову було простягнувся на сухій підлозі, але тут зі сходів донеслося ляпання крил. До кімнати залетів великий барвистий папуга. Від різкого помаху його крил свічка згасла.
У темноті почулося котове сичання, потім шум боротьби і вигуки: «Дур‑р‑рень!», «А, то ти так!», «Шантр‑р‑рапа!»
Коли Хроня знову запалив свічку, Рата саме випльовував перо, а папуга сидів на водогінній трубі майже під стелею і дзьобом поправляв скуйовджене пір’я.
– Ну й пр‑р‑рийомчик! – сердито сказав папуга. – Шантр‑р‑рапа! Я з пор‑р‑рядної р‑р‑родини! Я не дозволю! Хто тут Р‑р‑рекс?
– И‑й‑й‑я, – озвався Рекс, що знову схопився на ноги, як тільки до кімнати залетів новий гість.
– Запр‑р‑росити – запр‑р‑росили, а чому за пор‑р‑рядком не стежите?! – закричав папуга. – Може, я ще не зовсім безпритульний! Може, мене ще знайдуть! Може, він уже шкодує!
– Хто шкодує? – спитав Хроня.
– Хто‑хто… Хазяїн! – далі кричав папуга. – Я ж не навмисне йому в тарілку какнув! Ну так у мене вийшло! А він! Одразу з балкона викидати! О! Він ще буде каятись! Шантр‑р‑р‑апа! А тут ще цей, бритоголовий, кидається! – і папуга заходився знову вкладати пір’я.
– Попереджати треба, – нарешті виплюнув пір’їну кіт. – Я думав, чувак, що ти голуб. А нащот хазяїна – забудь! Якщо вони викидають – то це вже назавжди, – і Рата сердито сплюнув на підлогу.
Розділ 3. Знайомство
Після Ратиних слів папуга замовк і сердито наїжачився.
– Ось я, – продовжив кіт, – як мене лишай постриг і хазяйка вигнала, гадаєш, скільки разів я повертався? Вісім! І що, гадаєш, так і розігналася вона мене назад брати? Мітлою мене з двору виганяла! Навіть їсти й разу не дала, хоча б хліба шматочок! Ну, я їй це ще згадаю! А тебе хто викинув? – повернувся він до Хроні.
– А мене так давно викинули, що я навіть не знаю, хто, – сказав Хроня. – Я давним‑давно в інтернаті живу. Тільки хреново там, тому я сам утік. Вони мене шукали‑шукали, а потім плюнули.
– Бач! Бач! – стрепенувся папуга. – Щасливий, тебе шукали! Мене, може, теж шукають!
– Так вони ж не тому шукали, щоб мені краще було, а щоб на них начальство не капало, – пояснив Хроня. – А їм самим начхати, чи живий я, чи ні…
– А моїй хазяйці не байдуже, бо я хор‑р‑роший, хор‑р‑роший, кр‑р‑расивий! – знову закричав папуга.
– Слухай, ти, чувак, заткни пельку, бо дістанеш фейсом об тейбл! – засичав Рата. – Кр‑р‑расивий! – перекривив він папугу. – Дивитись треба, куди какаєш! Поналітали тут, приблуди!
– Сам ти пр‑р‑риблуда! Сам пр‑р‑риблуда! – закричав ображений папуга.
– Це я приблуда? – засичав кіт. – Та я, якщо хочеш знати, автохтон, я тут з діда‑прадіда!
– Авто… хто? – спитав Хроня.
Чувак, пресу треба читати! – презирливо сплюнув Рата. – Це я нещодавно газету таку на смітнику знайшов – «Котяча Брись» називається. І там написано, що всі, хто ще з діда‑прадіда на одному місці живуть, називаються автохтони. І їм на цьому місці належить все – і калюжі, і смітники, і підвали, і взагалі вся земля! А ті, хто чужі – хай сидять тихо! Ось тебе як звуть? – спитав він папугу.
– Фер‑р‑рі мене звуть, Фер‑р‑рі! – гордо закинув папуга голову.
– Ти диви, чувак, ще й під свого косиш! – роздратовано сказав Рата. – Який ти Фері, якщо ти сюди аж з Африки приканав?! І повинен тихо сидіти!
– Ну, все! – спинив їх Рекс. – Ще нам тут не вистачало людських розборок. Краще давайте вирішувати, що далі робити. Для чого і хто нас сюди зібрав? І як це ми всі заговорили, наче люди?
– Я замовкну, замовкну, – не вгамовувався папуга Фері, – хай і цей бр‑р‑ритоголовий замовкне! Мене сюди запр‑р‑росили! Сказали: «Йди туди, там буде Р‑р‑рекс». От я й пр‑р‑рилетів, а тут ця шантр‑р‑рапа… – не встиг він договорити, як Рата підстрибнув і висмикнув у нього з хвоста ще одну пір’їну. Котові очі зловісно світилися.
– Ох ти, дурнуватий пучок пір’я, – сказав кіт, вдаючи, ніби й не збирався добиратися до папуги, – це ж були три пси. Я ще одразу подумав, що мені хана буде – такі здоровенні. А вони нічого. Кажуть, шкода нас. Кажуть, щось робити треба. А що? Хіба ти примусиш мою стару відьму мене назад забрати? Та нізащо! Вона краще пушку купить і відстрілюватись буде!
– Ну що ж, – сказав Хроня. – Давайте лягати спати, бо ось і свічка догорає. А взавтра щось придумаємо.
Розділ 4. Нові прибульці
Вранці першим прокинувся Рекс.
В кімнаті було світло. Рекс потягнувся й позіхнув. Хроня, що спав у кутку на старій куфайці, заплямкав губами й повернувся на бік. Рекс підійшов ближче і побачив на спині у хлопця сині рубці.
«Ого!» – сказав сам собі Рекс і глянув на свою задню ногу. На ній синів точнісінько такий рубець – від залізного прута.
Хроня перевернувся на спину й відкрив очі.
– Чого ти? – злякано спитав він, побачивши біля себе Рекса.
– Хто це тебе? Отам, на спині?
– А‑а, – поправляючи перекручену сорочку, сказав Хроня, – то хлопці на стадіоні.
– За що?
– Та вони у футбола грали, а ранці в кущах лежали. Я один потягнув – думав, може, там щось поїсти знайдеться. Ну, а вони побачили…
– А що, у вас, у людей, теж між собою за їжу б’ються?
– Хе, чудило! Ще й як б’ються!
На трубі заворушився папуга, розправив крила і закричав:
– Добр‑р‑рого ранку! Полундр‑р‑а! Заср‑р‑рані пор‑р‑рядки! Пар‑р‑рламент у відставку!
– Заткніть пельку цьому політику, бо я за себе не ручаюсь! – закричав зі свого кутка Рата, ліниво потягуючись.
Рекс нашорошив вуха і повернув голову до входу.
– Тихо, сюди хтось іде, – сказав він.
Дійсно, хтось обережно спускався сходами. Але це була не людина. Рекс нюхом відчув собаку. Шерсть на його загривку наїжачилася, і він ступив крок до сходів за рогом підвалу. Але тут на сходах хтось делікатно кашлянув:
– Кхи‑кхи!
І почувся приємний жіночий голос:
– Вибачте, будь ласка, що потурбували вас, але чи дозволите нам зайти?
Усі ошелешено мовчали, тільки Рата мовив:
– Давай, валяй, тільки по одному!
З‑за рогу обережно висунулася гарна собача мордочка з маленькими гострими вухами і великими розумними очима.
Гостя уважно оглянула всю компанію й зупинила свій погляд на Рексові.
– Скажіть, будь ласка, ви – пан Рекс? – спитала новенька, все ще не виходячи з‑за рогу.
Рекс ніяково закрутився на місці й присів на задні ноги:
– Р‑р‑ргм, який там пан – просто Рекс!
– Ги‑ги‑ги! – зареготав Рата, впавши на спину. – Ой, не можу! Пан Рекс з облізлим хвостом і пан Рата з обідраним фейсом!
Новоприбула граціозно вийшла з‑за рогу і, вишукано обгорнувши хвостом лапи, теж присіла. Це була шотландська вівчарка – коллі. На животі у неї видималася велика пухлина, яку вже не могла прикрити навіть її довга і колись гарна шерсть. На шерсті грудками засохло болото, а колись білі плями і розкішна грива були чорними від бруду.
– Дозвольте відрекомендуватися, – продовжила вівчарка, – мене звати Доллі, можна просто – Дол.
– Ха‑ха, і це всі? – весело спитав Рата.
– Ні, не всі! – почувся тоненький голосок, і з‑поміж передніх лап Доллі визирнула сіра мишка.
Р‑раз – і Рата одним стрибком зірвався з місця. Але Рекс перегородив йому собою дорогу, і вони клубком покотилися по підлозі.
Коли Рата підвівся, мишки ніде не було. А Доллі сказала:
– Ви помилилися, це не мишка. Це хом’як. Звати його Хома.
– Можна просто Хомка, – знову з’явилася голова з круглими щоками. – Як то кажуть: хоч казанком, аби не в піч!
Розділ 5. Несподіваний сніданок
Побачивши, що Рата заспокоївся, хом’як Хомка добув щось з‑за своєї круглої щоки і почав гризти.
– Що це ти їси? – заздрісно спитав Рата.
– Заначку, – відказав Хомка.
– Яку заначку?
– Яку‑яку, – не бачиш – сухарик, – показав Хомка. – На дорозі знайшов, як ішли сюди.
– Ой, як їсти хочеться! – тоскно промовив Хроня.
Рекс мовчав, але його порожній живіт підвело аж під ребра.
– Якщо ви дозволите, – несміливо мовила Дол, – у мене тут дещо є…
– Що це – дещо? – жваво обернувся Рата.
– Та знаєте, у мене є один знайомий продавець у м’ясній крамниці, – Дол сором’язливо опустила очі, – я йому трішки подобаюсь. То якщо ви не проти…
– Ну, чувіха, та хто ж проти… – почав був Рата.
– Хто ж проти ковбас та білого хліба! – пискнув Хомка. А до Доллі зашепотів: – Ти їм усе не віддавай, а то що ж на потім нам зостанеться?
– Та давай, тягни, що там у тебе! – нетерпляче облизнувся кіт.
Дол лагідно посміхнулася Хомці й зникла за рогом. А за хвильку з’явилася знову, несучи в зубах добрячий шмат ковбаси.
Очі в кота зробилися завбільшки як лампочки, і він націлився кинутися на поживу. Але Хроня неквапом рукою відсторонив його, витяг з кишені складаного ножика і розрізав ковбасу на шість рівних частин.
Рата невдоволено спостерігав за цією процедурою.
– Ну ти даєш! – пробурчав він. – Оцей, – кивнув на Хомку, – вже має що жувати…
– Він жує, та своє, – ображено пискнув знову Хомка.
Тут папуга, що досі мовчав, подріботів, перебираючи лапами по трубі, ближче до ковбаси. Він нахилив голову, скоса глянув на шматочки й прокричав:
– Кіндер‑р‑рсюр‑р‑рпр‑р‑риз! Ср‑р‑рані пор‑р‑рядки! Мені зер‑р‑рна! Я такого не їм!
– О! – швидко зорієнтувався Рата, – значить, один шматок зайвий! – і вмить схопив найближчий.
– Ану поклади на місце! – закричав Хроня. Повернувшись до Рекса, він сказав: – А ти чого мовчиш? Ти ж тут головний? Вони ж тебе призначили, чи ні?
– Гр‑гм, – прочистив горло Рекс, – та я оце… звичайно… як його… – тільки й зміг промимрити він.
– Плювати я хотів на всіх начальників, – презирливо скривився Рата і вп’явся зубами в ковбасу.
На деякий час у кімнаті запанувала тиша. Хомка з жалем спостерігав за кожним зникаючим шматком. Провівши поглядом останній чужий шматок, хом’як обнюхав свій, затягнув його у найдальший куток і довго вовтузився там, ховаючи як найретельніше.
– Хай лежить, – вдоволено мовив він, – про запас!
– Да‑а, чуваки, – ум’явши подвійну порцію, облизнувся Рата, – хороша штука – ковбаса! І хороша штука – власна крамниця. Це я вже помітив: якщо м’ясник працює у власній крамниці – завжди щось і нам, безпритульним, перепаде. На м’ясокомбінаті тобі б такого шматка не кинули! Там вони між собою за кожний шматок гризуться. А якщо викидають – то таке… не те що їсти – щипцями вже гидко брати.
Рекс після трьох днів голодування відчув себе краще.
– Спасибі тобі, Доллі, – вдячно проказав він.
– Рада, що стала вам у пригоді, пане Рексе! – відповіла та.
– Ой‑йой‑йой‑йой‑йой! – перекривив вівчарку ситий Рата, розлігшись на Хрониній ковдрі. – Як‑кі манери! Як‑кий шик! Ви, мадам, не з Парижа, бува, до нас прибули? Чи ти, чувіха, просто вань‑ ку валяєш?
– Ну, ти! – спробував суворо зупинити його Рекс. – Ти б той, трохи ввічливіше, чи що?
– А я гімназій не кінчав, мені прощається! – огризнувся Рата. – Мені ніколи було – я БІСНІСОМ займався!
– Яким бізнесом? – поцікавився Рекс.
– Не БІЗ‑НЕСом, а БІС‑НІСом: куди мене БІС НІС, туди я й ішов! Ги‑ги‑ги! – зареготав Рата, задоволений з власного жарту.
– Дур‑р‑рень! Дур‑р‑рень! – закричав з труби Фері. – Виключіть пер‑р‑рший мікр‑р‑рофон!
– Хто дурень?! – аж підскочив Рата.
– Це я так, для р‑р‑розминки, – перелякався папуга. – Полечу, пошукаю чогось. Бо ви всі нажер‑р‑рлися, а я голодний.
– Ти ж гляди, – нагадав Рекс, – не барися, бо оті можуть з’явитися, а нас усіх не буде. Хто зна…
Розділ 6. Історія Доллі
Папуга полетів, наостанок все ж таки ще раз вигукнувши:
– Шантр‑р‑рапа!
А Рата звернувся до Доллі:
– Ну, мадам, може, тепер ви нас трохи розважите?
– Чого ти чіпляєшся? – несміливо заступився за вівчарку Рекс.
– Та я нічого, чувак, – примирливо мовив ситий Рата, – це я нащот етово… хай розкаже свою історію – хто і за віщо її під зад коліном. Нам все одно робити нічого – ми послухаєм.
– Ну й тип! – обурився Рекс. – 3 чужого горя собі розвагу влаштовує!
– Нічого, – спокійно промовила Доллі, – я не ображаюся. Та й історія моя не така вже й довга, щоб добре розважити пана Рату.
– Як приємно чути: пан Рата, – перебив її кіт і погладив себе по череву.
– Я шість років жила у професора філології…
– О, чуваки, вона теж лається! – зраділо підняв голову Рата.
– Та ні, – сказала Доллі, – це не лайка, це так називається наука, яка вивчає мову – фі‑ло‑ло‑гія. Так от, коли я захворіла, – Доллі лизнула свою пухлину, – професор відвів мене до лікаря. Лікар сказав, що може зробити операцію, якщо професор дасть йому оці, як їх… він ще казав, що вони зелені…
– Бакси, темнота! – презирливо підказав Рата.
– Так, так, бакси! – пригадала Доллі.
– Бакси? – здивувався Рекс. – А що воно таке?
– Ну й темний ти, чувак! Це такі гроші, за які все можна купити! – пояснив Рата.
– Як – все?! Все не можна! – заперечив Рекс.
– Можна, можна! – переконаний був кіт. – Ну а далі? – звернувся він до Доллі.
– Далі все було дуже погано, – сумно мовила вівчарка. – Ми прийшли додому. Професор зачинився в кабінеті з сином. Він оцей… як і ви – біснісмен.
– От культура та мистецтво! – обурився Рата. – Жартів не розуміє! Пожартував я, чувіха, не дійшло? А бізнесмен – це людина, яка займається якимось Ділом, по‑англійському – бізнесом! Давай далі.
– Добре, добре, – виправилася Доллі. – Бізнесмен! Так оцей бізнесмен почав з моїм господарем сваритися. Він кричав, що я все одно здохну. Переконував, що даремно на мене оці… як їх… а, бакси витрачати.
Доллі замовкла.
– Ти цей… – тихо сказав Рекс, – якщо тобі оце… важко, то не згадуй.
– Та ні, нічого, дякую, – і Доллі продовжила. – Тут професор теж почав кричати. А потім тихо сказав: «Серце, серце…». А далі в будинку таке знялося, що про мене забули. І згадали лише, коли професора кудись відвезли у дерев’яному ящику. Тоді цей бізнесмен разом зі своєю дружиною закрилися у професоровому кабінеті й теж кричали. Тільки тепер вони кричали, що це через мене професора повезли у дерев’яному ящику. А потім вони мене покликали в машину й відвезли за місто на пустир. І там зняли з мене нашийник. А мені його колись подарував на день народження професор. А тоді сіли в машину – і поїхали.
Усі замовкли.
Хроня підійшов до Доллі й співчутливо обняв її за шию.
Доллі вдячно лизнула його в щоку.
– Знаєш, ми його знайдемо! – сказав Хроня.
– Кого? – здивувалась Доллі.
– Отого твого БІСНІСмена.
– Навіщо?
– А я йому всі чотири колеса гвіздком попроколюю! – зло погрозив Хроня. – Або… або… або візьму о‑от‑таку каменюку – й у вікно!
– Ні, ні! Не треба! – сказала Доллі. – Краще ти допоможи мені знайти професора.
– Ну, культура і мистецтво! – сплюнув Рата. – Ти що, не розумієш? Тю‑тю твій професор, загнувся!
– Ні, пане Рато, – спокійно мовила Доллі, – я розумію, що він помер. Я просто хочу знайти те місце, куди його відвезли у дерев’яному ящику. Допоможеш? – спитала вона у Хроні.
Той мовчки кивнув головою.
– Ну порозважалися, тепер можна й подрімати, – потягнувся Рата.
– А мою історію ніхто не хоче послухати?! – раптом ображено пропищав Хомка.
– Твою історію? Яка там у тебе може бути історія, дрібний! – пирхнув Рата.
– Не гірша, ніж у будь‑кого іншого!
– Ну що ж, дрібний, валяй і ти! – милостиво дозволив Рата.
