Коли Рекс добрався додому, зовсім стемніло. На його здивування, Рата вже лежав на своєму місці, неначе нічого й не було.
Рекс поклав важкенький кульок і відхекувався, висолопивши язика від утоми й пережитого жаху.
– Хе‑хе, чувак, що, впрів? – зустрів його Рата. – Давай сюди, що ти там урвав?
– Чо… чого це… сю… сюди, – все ще не міг прийти до тями Рекс. – Не сюди, а ось він, – пес кивнув на Хроню, – він ділитиме.
У кульку було багато всякої смакоти – недоїдені гамбургери, шматки піци з м’ясом і навіть залишки шашлика.
– М‑м‑ням, – насолоджувався Рата, наминаючи свою порцію, – це Федя на стадіоні, на барахолці назбирав. Учора там ярмарок був. Я теж туди збирався. Ярмарок – не ярмарок, а біля шопів завжди щось урвеш.
Фері, що завзято клював скоринку хліба, притиснувши її лапою до труби, перервав вечерю, щоб проголосити:
– Нема нічого кр‑р‑ращого на вечер‑р‑рю, як свіжий, з ко‑ р‑р‑рочкою шматок хліба!
Доллі, скривившись, наче від зубного болю, не витримала:
– Пробачте, пане Фері, треба казати не «з корочкою», а «зі скоринкою».
– Бр‑р‑рехня! – заперечив Фері. – Так по телевізор‑р‑ру в р‑р‑рекламі кажуть!
– Ну, я б не радила вам повторювати те, що іноді кажуть по телебаченню, – стримано сказала Доллі.
Фері хотів було продовжити дискусію, але Доллі, яка лежала найближче до виходу, нашорошила вуха.
– Тс‑с‑с! – зупинила вона Фері. – Наче хтось плаче.
Всі перестали жувати й прислухались. Справді, чулося тихе скавуління.
Хроня, скрадаючись, пішов до виходу. Доллі й Рекс – за ним.
Недалеко від входу в підвал у кущах лежав песик. Він був маленький, чорненький, з короткою шерстю. Великими круглими вологими очима він жалібно дивився на Хроню і важко дихав.
Хроня присів коло нього навпочіпки.
І побачив, що песик страшенно покусаний. Коли він дихав, з двох великих ран на його грудях виходило повітря.
– Хто це тебе? – співчутливо спитав Рекс.
– Жо… Жора, – натужно мовив песик.
– Коли? За що? – одночасно спитали Доллі та Рекс.
– Я з хазяйкою гуляв. Вона нашийник зняла, ну я й відбіг трохи далі. Вона, правда, кликала: «Чіп, назад!», але мені так хотілося побігати – цілий день сам у хаті, доки всі на роботі, – жалібно глянув він на Хроню. – А тут де не візьмись – Жора зі своєю зграєю назустріч… Я тікав, як міг… Але хіба від Жори втечеш, та він ще чомусь був такий розлючений… – песик заплющив очі і замовк.
– Його негайно треба до лікаря, – сказав Рекс. Дивіться, у нього повітря з грудей виходить.
– До лікаря, до лікаря, – розпачливо сказав Хроня. – Де його шукати – ніч же надворі.
– Я пам’ятаю, панове, де живе той лікар, до якого мене водив пан професор, – сказала Доллі. – Ходімо.
Хроня обережно взяв Чіпа на руки. Той тихенько заскавулів.
– Потерпи, потерпи трохи, малий. Зараз ми знайдемо лікаря, він тобі допоможе, – примовляв Хроня, несучи Чіпа.
– Гей, чуваки, ви куди? – гукнув від дверей Рата, який теж вийшов подивитися, що сталося.
– Ми зараз, – сказав Хроня. – А ви сидіть, чекайте, нікуди не ходіть.
Рата підійшов ближче.
– Ні фіга собі! – присвиснув, побачивши Чіпові рани. – Куди ви його несете?
– До лікаря, – буркнув Рекс.
– Шкода праці, чуваки! – сплюнув Рата. – Йому вже той…
– Ану заткни пельку! – несподівано сам для себе вишкірив зуби Рекс. – Ти, відморожений!
– А ти не наїжджай, не наїжджай! – відступив Рата. – Я що?.. Самі побачите…
Доллі дійсно знайшла будинок лікаря. У ньому не спали, з вікон лунала гучна музика, чулися людський сміх і дзвін посуду. Видно, там гуляли.
Хроня з Чіпом на руках нерішуче стояв перед залізною хвірткою.
– Звати його Юрій Михайлович, – сказала Доллі. – Дзвони.
Хроня подзвонив. Раптом вікно будинку відчинилося і звідти до пояса висунувся товстий чолов’яга. Розмахуючи руками, він загорлав:
– І два кусо‑чі‑ка кал‑бас‑кі
у тіб’я лі‑жалі на стале!..
Хроня з переляку аж сахнувся, але за мить знову натиснув ґудзик дзвоника.
Нарешті двері будинку відчинилися. Спочатку з них вибіг величезний чорний пес породи водолаз і підбіг до хвіртки. А потім, похитуючись, з’явилася кремезна чоловіча постать.
– Хто там? – гукнув чоловік, вдивляючись у темряву.
– Це я, – несміливо мовив Хроня.
– Хто – я?
Хроня мовчав, не знаючи, що сказати.
Чолов’яга підійшов до хвіртки й придивився.
– Чого тобі? – непривітно спитав він, побачивши Хроню з Чіпом на руках.
– Ось, – Хроня кивнув, – собаки покусали. Ви Юрій Михайлович?
– Ну, я. Тільки я вдома не приймаю. Приходь завтра на прийом.
– Так він до завтра, може, не доживе, – схвильовано попрохав Хроня.
– Не доживе, не доживе… – сердито пробурчав ветеринар. – Ану, покажи… – він оглянув Чіпа, а потім покосився на брудного й обдертого Хроню.
– М‑м‑да, – пошкріб він підборіддя. – Це твій чи…
– Та ні, я на вулиці підібрав.
– Баксів у тебе, звісно, нема… Та які там бакси, навіть дерев’яними не пахне, – ніби сам до себе мовив ветеринар.
– Його можна врятувати? – нетерпляче спитав Хроня.
– Можна то можна, – сказав Юрій Михайлович, – а платити хто буде? У мене кожний укол два долари коштує! Зрозумів? Так що приходь завтра на прийом… Якщо ще треба буде… – додав він тихо вже сам до себе і хряснув хвірткою.
Розділ 10. Все марно
Хроня розгублено постояв хвильку біля зачиненої хвіртки і рушив назад. Доллі й Рекс понуро йшли поруч. Коли вони завернули за ріг, почули за собою сопіння. Хроня перелякано озирнувся і побачив водолаза, який саме вивернув з‑за рогу. Рекс зупинився, застерігаюче загарчав і затулив собою Хроню з Чіпом на руках. Але водолаз не збирався нападати. Він підійшов ближче й поклав на землю пакунок, який ніс у зубах.
– Чого тобі? – спитав Рекс.
– Та чув я, як цей гівнюк, мій хазяїн, з вами розмовляв, – сказав водолаз. – Тут маєте ліки й шприци. Треба знайти когось, хто вміє уколи робити.
– Ти вмієш уколи робити? – спитав Рекс у Хроні.
– Спробую, якщо треба, – сказав Хроня. – Я бачив, як хлопці собі робили.
– А ти нічого, молодець, – похвалив Рекс водолаза. – Тільки чого ти у цього гівнюка живеш?
– Та я не в нього, а в його матері. Якби не вона, вже б давно пішов світ за очі. Ну, бувайте, побіжу, бо стара хвилюватиметься.
І водолаз розтанув у темряві.
Цовернувшись у підвал старого будинку, Хроня насамперед зробив укол Чіпові. Але це мало допомогло. Чіп лежав із заплющеними очима й важко дихав, висолопивши язика. А з ран на боці при кожному подиху так само виходило повітря. Цієї ночі ніхто, крім Хомки, який смачно хропів під картонним ящиком, не зміг заснути.
Фері обмахував Чіпа крилом, бо у того почалася гарячка. Хроня час від часу давав йому водички. Рата припинив кепкувати й мовчки лежав на своєму місці.
Але Чіп нічого не їв і не пив. Йому ставало дедалі гірше. Під ранок він помер.
Наплакавшись, Хроня знайшов якусь залізяку і вирив нею могилу Чіпові. Разом поклали туди нового друга, засипали землею, і Рекс сказав:
– Вибач, малий, що не змогли тобі допомогти…
– Може, ти ще промову виголосиш? – просичав Рата. – І так усе ясно. Гайда!
– Пар‑р‑рламент у відставку! – не знайшов нічого іншого сказати Фері.
Товариство невесело повернулося до свого притулку.
– Ну, і де ж ці крутяки? – зло спитав Рата. – Допомагати вони будуть! От і допомогли б нам – пару доларів підкинули. І на ліки б малому вистачило, і нам би щось лишилось. А то коли їх найбільше треба, то їх найбільше нема. – І, подумавши, додав: – Хоча й найменше їх теж нема.
– Не знаю, що й думати, – понуро озвався Рекс. – Може, у них там якась несправність з приладами?
– Давайте щось робити, – шморгнувши носом, сказав Хроня.
– Гр‑р‑райте у лото «Забава»! – крикнув Фері.
– Треба розробити план і добряче наїхати на Жору, – запропонував Рата.
– Ні, треба піти до найголовнішого начальника і розповісти йому, як ми мучимось! – рішуче сказав Рекс.
– Навіщо це? – здивувався Рата.
– А може, він і не знає нічого про безпритульних тварин і людей. А ми йому розкажемо. І він щось придумає. Ти не знаєш, хто тут найголовніший? – спитав Рекс у Хроні.
Хроня знизав плечима:
– Може, начальник міліції?
– Ні, пробачте, – озвалася Доллі, – найголовніший у місті – мер. Він працює у мерії.
– От, – з надією продовжив Рекс, – ми до нього підемо і все розкажемо.
– Ги‑ги‑ги! – повалився на спину від реготу Рата. – Ну, чувак, таке тільки тобі могло спасти на думку. Та хто ж тебе пропустить у ту мерію? Пробігав я там не раз, бачив. Там же вартовий міліціонер сидить з о‑о‑т‑такою пикою. Дістанете під зад міліцейським чоботом – і капець!
– Не переживай, – сказав Рекс, – я дещо придумав. Ось слухайте…
