– Я жив не де‑небудь, – гордовито сказав Хомка, – я жив у палаці!
– Ну, ну, ти заливай, та знай міру! – зупинив його Рата.
– Сам ти брешеш! – сказав Хомка. – Я ще раз кажу, що жив у палаці – у Палаці дітей та юнацтва. О, як нас там годували! Чого тільки не було в моїй клітці! Я був товстий, гладенький і спокійний. Вранці прокинувся – пожував – і спати. Поспав – пожував – і знову спати. Ні тобі ніяких запасів робити не треба, ні про зиму думати… – від приємних спогадів Хомка аж примружив очі.
– А на свободу з клітки вас випускали? – спитав Рекс.
– На якого біса мені та свобода? – одразу розплющив очі Хомка. – Вода в клітці завжди свіженька, їжі – повно, нору рити не треба, дощ на тебе не капає… Я й не знав, що воно таке – свобода, аж поки не почали навколо мене якісь дивні слова казати: ринок, економіка, конкуренція, – ледве вимовляв Хомка. – І скоро я дізнався, що таке свобода, – з гіркотою мовив хом’як. – Коли їсти стало нічого, винесли нас у поле й випустили. На свободу. Іди куди хочеш, їж що знайдеш, живи де прийдеться. Ох і важко було мені спочатку! Нічого я не вмів – ні поживу за щоки про запас складати, ні від котів бездомних тікати, – тут він поглянув на Рату і про всяк випадок сховався за лапу Доллі.
Але Рата, здавалося, не слухав Хомку. Він лежав, заплющивши очі, і сито муркотів.
– Отак і перебивався з дня на день. Аж поки не зустрів Доллі, – Хомка вдячно погладив Доллі по лапі. – Аз Доллі мені ніякі коти не страшні, та й на зуб щось завжди перепаде. Так ми разом і жили.
Поки ці три благодійники не з’явилися. Вони нас сюди прислали. Допомогти обіцяли. Може, вони мене назад до палацу повернуть, га? – з надією спитав він Рекса.
Рекс безпорадно знизав плечима:
– Не знаю…
– Як – не знаєш? – захвилювався Хомка. – Ти ж тут головний, раз вони сказали: «Знайдете Рекса». Вони ж тобі повинні були щось пояснити! Для чого ж тоді нас тут зібрали? Може, вони нас будуть на старі місця влаштовувати? Чи як?
– Ги‑ги, – із заплющеними очима іронізував Рата. – Аякже, посадять тебе знову в клітку і годуватимуть задарма. А що, чуваки, – аж розплющив очі кіт, – якщо нас усіх переправлять на яку‑небудь іншу планету? Або у цей їхній па‑ра‑лель‑ний світ? Уявляєте – р‑р‑раз – і ми в іншому світі: на деревах ковбаси ростуть, у небі курячі стегна летять, миші самі до рота скачуть, бліх зовсім нема…
– Не думаю, – з сумнівом мовив Рекс. – За які заслуги і чому саме нас? Он подивись, скільки нашого брата по місту тиняється – усі голодні й обдерті. Швидше, гадаю, ми самі щось повинні зробити. І не тільки для себе, але й для всіх безпритульних…
– …у світі, – глузливо закінчив Рата. – Еге, це я теж колись давненько читав у одній газеті: побудуємо комунізм для всіх на світі. А хто не хоче будувати – того силою примусимо, йому ж самому краще буде!
Рекс знічено замовк.
– Ну а ти що пропонуєш? – запитав він Рату.
– Треба так, як Хроня казав, чуваки, – мстити, мстити і ще раз мстити! Я своїй хазяйці таке зроблю, таке… – аж захлинувся кіт. – Треба їм оголосити справжню війну. Вони нас – а ми їх, вони нас – а ми їх!
– Ні, ні! – перелякано запищав Хомка. – Я воювати не згоден! Який з мене воїн? На мене хтось наступить – і все, хана! Моя хата скраю! Якщо можна, пане Рексе, – звернувся він до Рекса, – я припасами буду завідувати, ну, наче завідувач складу. А ви собі воюйте, кому охота.
– Та замовкніть нарешті! – попросив Рекс. – Ніхто нічого не робитиме, аж поки прибульці знову не прийдуть.
– А якщо вони ніколи не прийдуть? – спитав Рата.
– Ну, тоді побачимо, – відповів Рекс.
Розділ 8. Вилазка
Цілий день вони прочекали прибульців, але ніхто так і не з’явився.
Настав вечір. Повернувся папуга – ситий і задоволений.
Він вмостився на своїй трубі і голосом артиста Богдана Бенюка закричав:
– Добр‑р‑рий вечір‑р‑р, малята! Слухайте вечір‑р‑рню казку!
Розбуджений його криками, Рата невдоволено просичав:
– Як ти зараз же не закриєш писка, у твоєї казочки буде сумний кінець!
Папуга перелякано замовк.
А Рата потягнувся і сказав:
– Ну, чуваки, час іти на роздобутки.
– На які роздобутки? – поцікавився Рекс.
– На які, на які… На звичайні. Десь щось поцупити на зуба. Чи ти тут готовий з голоду здохнути? Хто зі мною? – обвів кіт оцінюючим поглядом товаришів по нещастю.
Дол нерішуче піднялась.
– А ти сиди собі, теж – ворушиться! – поблажливо кинув їй Рата. – Помічниця з тебе, як… Ми не до знайомого м’ясника в гості підемо.
Дол знічено лягла знову.
– А ти не збираєшся? – спитав Рата у Рекса.
– Та я… чого ж, можна… А що треба робити?
– Там побачиш, валяй!
Вони вийшли зі старого будинку. Вечоріло. Осінній дощ вже не моросив, але калюжі ще не повисихали. Було холодно і незатишно.
– Йди за мною і не вякай, – сказав Рата.
Рекс слухняно плівся за котом. Нарешті вони опинилися за містом. Пес впізнав міське звалище – сам іноді приходив сюди з надією чимось поживитися. Правда, тут рідко щось вдавалося знайти їстівного. «Чого Рата мене сюди притягнув?» – подумав Рекс.
Кіт зупинився.
– Бачиш оту купу? – пошепки спитав він.
– Ну?
– Там під дошками є схованка.
– Яка схованка?
– Зелена! – аж засичав люто кіт. – Заткни пельку і слухай! Там, за купою, живе бомж Федя. У схованці він тримає жратву. Не мадярські ковбаси, звичайно, а так, що випросить або потягне. Все б нічого, але з Федею живе Жора. Чув про Жору?
Ще б пак, не чув! Жору знають усі безпритульні собаки міста. Злий вовкодав, коли Федя випускав його побігати, не минав жодної собаки, щоб не зачепити її. І рідко кому вдавалося живим вирватися з його зубів. Бо Жора був вічно голодним і тому вічно лютим – бомж Федя годував його лише, як був тверезим. А тверезим Федя бував рідко.
Рекс від страху затремтів:
– Він що, їсть собак?
– їсти не їсть, але горло перегризає.
– А якщо… Федя відпустить Жору – нам же буде кінець, – прошепотів Рекс.
– Я все передбачив, чувак, не пісяй кип’ятком! Я відкидаю дошку зі схованки – Федя вилазить зі своєї нори – відпускає Жору – я відволікаю його на себе і тікаю о‑о‑он до того дерева. Вилазю на дерево і сиджу. А ти за той час хапаєш, що там знайдеш із жратви – і рвеш кігті. Січеш – ні?
– А… а якщо він побіжить не за тобою, а за мною?
– Ет, кажу тобі, він як мене побачить, про все на світі забуде. Ми старі знайомі, ще з минулого літа. Бачив його розірване вухо? Моя робота! – гордо сказав Рата.
Кіт, припадаючи до землі, підкрався до схованки. Потім стрибнув на крайню дошку. Щось загуркотіло. Люто загавкав пес. Звідкись з‑під землі вискочив маленький, давно не голений чоловік. Він блискавично відстебнув гачок з нашийника вовкодава. І той великими стрибками кинувся наздоганяти Рату, який аж стелився по смердючій землі смітника, тікаючи до рятівного дерева.
– Лови, лови його! – горлав бомж Федя і біг за псом.
Хоч жижки у Рекса трусилися, він підкрався до розкиданих дощок. Запахло капустою, огірками… і чимось дуже смачним із чорного пластикового кулька. Рекс облизнувся, обережно взяв кульок зубами і повернувся, щоби чкурнути звідси. Але дорогу йому заступила темна постать з чимось замашним у руці. Це був бомж Федя.
– А‑ах ти, падла! – зло сказав Федя. – Ти красти будеш?!
Кульок випав у Рекса з рота, і він зіщулився в очікуванні удару.
Але Федя не вдарив.
– Жора! – загорлав він.
– Ой, ні, тільки не Жора! – не зчувся як вигукнув Рекс.
– Га?! Що?! – очманіло почав озиратися Федя. – Хто тут?! Вилазь, падла! Уб’ю! – і він заходився розкидати купу картонних ящиків, звідки, як йому здалося, почувся людський голос.
Побачивши, що шлях вільний, Рекс вхопив смачний кульок і щодуху кинувся геть.
Позаду лунали гучна Федіна лайка і гавкіт Жори, а Рекс біг і біг, аж доки йому здалося, що серце ось‑ось пурхне, як перестигла по‑ рохнявка. Тоді він звернув до найближчого недобудованого будинку, забіг у закутину між ним та сараєм і, знесилений, повалився на землю.
Рексу не вірилося, що вдалось врятуватися.
