Розділ 11. Небезпечний похід

Міліціонер, що чергував у вестибюлі будинку мерії, побачив на сходах папугу. Живого, великого папугу. Той спокійнісінько сидів і дзьобом перебирав пір’я під крилом.

Міліціонер тихенько вийшов зі своєї скляної будки і, скрадаючись, почав наближатись до папуги.

Той зиркнув на нього скоса й насторожився.

– Ціпа‑ціпа‑ціп! – склавши губи трубочкою, тонким голосом покликав міліціонер.

– Дур‑р‑рня! – несподівано сказав голосно папуга і став відходити повагом далі, відводячи за собою міліціонера від сходів на другий поверх.

«Ого, він і розмовляти вміє!» – подумки зрадів міліціонер.

Він ішов за папугою, а той то підпускав його ближче, то відлітав на декілька кроків уперед.

Міліціонер так захопився ловами, що оглядатись йому було ніколи.

Тому він не побачив дивної картини: до вестибюля зайшла невелика компанія: хлопець, два бездомних собаки, облізлий кіт і хом’як.

Проте це дуже добре бачив Фері. А коли його друзі перебігли вестибюль і зникли на сходах, що вели на другий поверх, Фері спокійнісінько злетів у повітря й вилетів через двері чорного ходу, які завбачливо залишив відчиненими для нього Хроня.

Плюнувши спересердя і вилаявшись несподівано грубим басом, міліціонер повернувся на свій пост.

А Хроня з друзями тим часом піднялися на другий поверх і зупинилися перед скляними дверми.

– «Прийомна», – прочитав Хроня і сказав: – Це тут.

Скляні двері відчинилися, і з них вийшла кругленька голубоока молодичка з губками бантиком. Уздрівши химерну компанію, вона широко відкрила очі й ледве спромоглася вичавити з себе:

– А… а… а… це ще що такоє?!

Але за мить бровенята її грізно зійшлися на переніссі й вона, опанувавши себе, закричала:

– Як вони сюди пробралися? Ужас! Нащо ти, мальчік, привів сюда цих сабак?! Негайно забирайтеся вон! Боже, вони вже наслідили на коврах!

Хроня знічено глянув на свої брудні черевики, а Рата, що саме чухався задньою ногою за вухом, де його вкусила блоха, сказав:

– Заткни фонтан, чувіха, ми до мера.

Сердито штурхонувши грубіяна, Рекс, щоб виправити становище, якомога ввічливіше проказав:

– Ми той… ми ненадовго. Мер у себе?

Тут з’явився Фері, який знайшов на четвертому поверсі відчинене вікно і приєднався до друзів. Він сів Хроні на плече і тут же вигукнув, очевидно, щоб вже остаточно заспокоїти розгнівану молодичку:.

– Де ключ від чар‑р‑рівного міста «Світоч»?!

Цього вже блакитноока дама знести не змогла. Вона заверещала, кинула теку, з якої повилітали якісь папірці, й підстрибом побігла коридором.

Рата прочинив двері до приймальні й широким жестом запросив:

– Шлях вільний, прошу пана до гілляки!

Мер сидів за столом і розмовляв по телефону. Певно, з начальством, бо, побачивши Хроню і його компанію, округлив від подиву очі, але слухавку не кинув, а продовжував, з чимось погоджуючись, кивати головою.

Хроня тим часом присунув стілець до столу, сів, а коло нього розташувалися всі решта.

Нарешті мер поклав слухавку й одразу закричав:

– Ето хто тебе разрєшил захадіть сюда с сабакамі?

– Ніхто не розрішав, – сказав Хроня, – але ви не бійтеся, ми ненадовго. Ми лише запитати, чи вам відомо, скільки у нашому місті живе безпритульних людей і собак, і котів…

Але тут його перебив Рата, що досі уважно придивлявся до мера:

– Чуваки, гля, а він на мене схожий!

У мера, коли він почув Ратин голос, від здивування відвисла нижня щелепа. І дійсно, у мера був такий же короткий «їжачок» на голові, як у Рати. І очі у нього такі ж нахабні й блискучі, як у кота.

– Ето што єщо за фокуси? – нарешті спромігся мер.

– Це не фокуси, – сказав Хроня. – Вони всі справді вміють розмовляти, – кивнув він головою на друзів. – Але ви не відповіли на моє запитання.

– У мєня двадцать заводов і трідцать ресторанов, – сказав мер, – і мнє нєкогда подтірать задніцу каждому коту. Етім пусть занімаєтся міліція. Бездомних дєтєй – в інтернат, бездомних сабак – атлавіть і унічтожить. Марія Пєтровна! – гукнув він. – Гдє мая ахрана?

Двері кабінету рвучко відчинилися, і на порозі став здоровенний стрижений хлоп’яга.

Широко розставивши ноги, він загородив собою вихід.

З‑за нього визирала блакитноока дама, а за нею тупцював міліціонер з вестибюля.

«Ну все, ми пропали!» – встиг ще подумати Хроня.

Розділ 12. Впійманий

Далі події розвивалися з такою швидкістю, що думати було ніколи.

До кабінету мера напхалося стільки людей, що ніде було повернутися. Вони всі щось кричали, когось ловили, чулося: «Полун‑др‑р‑ра!», «Гівнюк!», «Тримай!», «Лови!». А коли все стихло, Хроня побачив, що його, важко дихаючи, тримає за руки міліціонер. Більше в кабінеті нікого з його друзів не було.

«Втекли чи впіймали?» – гадав Хроня, в той час як мер влаштував рознос міліціонеру, покусаній охороні, подряпаній секретарці й усій решті, що прибігла його рятувати.

Нарешті мер заспокоївся. Глянувши востаннє на Хроню, він наказав:

– В дєтскій распрєдєлітєль єво!

Кабінет швидко спорожнів. Тоді мер потяг носом повітря і, скривившись, буркнув:

– Ну і наванялі!

Підійшовши до вікна, розчинив його навстіж і теж вийшов з кабінету.

На найвищій шафі за глиняною вазою, яку колись подарувала мерії делегація з Угорщини, щось заворушилось. З шафи злетів Фері, сів на стіл мера й неквапом пройшовся по ньому перевальцем, наче пінгвін.

Дійшовши до якогось документа, який лежав скраю, Фері раптом присів і какнув просто на підпис мера, який був скріплений ліловою печаткою. Задоволеним голосом Фері промовив:

– Р‑р‑райська насолода!

Потім спокійно вилетів у розчинене вікно і приземлився в кущах біля мерії. Там уже чекали Дол і Рекс з Ратою – всі, крім Хроні. Про це місце зустрічі вони на всяк випадок домовилися заздалегідь. Рата ще був збуджений бійкою, він зализував синці й сердито вуркотів собі під носа. Хомка ще не перестав тремтіти від пережитого страху, хоча йому не довелося ні кусатися, ні вириватися з рук охоронців, як усім іншим. Він одразу ж прошмигнув між ногами натовпу і першим вискочив на вулицю.

– Ну що тепер робитимемо? – розгублено сам себе питав Рекс.

– Мотати звідси треба, поки не пізно! – не сумнівався Рата.

– Як мотати? – аж підскочив Рекс. – А Хроня?

– А що Хроня? Хроня вже, вважай, тю‑тю! – присвиснув кіт.

– Як це «тю‑тю»? Як це «тю‑тю»?! – стримуючись, щоб не закричати голосно, прогарчав Рекс. – Ти що, хочеш тут його покинути?

– Ти, чувак, не кидайся, як припадочний! – відсторонився Рата. – Чого ти знову на мене наїжджаєш? «Тю‑тю» – це значить, що повернуть Хроню знову в інтернат і тільки ми його й бачили!

– Треба щось робити… треба щось робити… – нервово заходив між кущами Рекс. – Якби ж то дізнатися, куди вони його далі повезуть!

Тут Фері голосом мера проказав:

– В дєтскій р‑р‑распр‑р‑рєдєлітєль єво!

– Молодець, Фері! – радісно вигукнув Рекс. – Ну, тоді слухайте мій план! Де знаходиться дитячий розподільник – я знаю…

Розділ 13. Визволення

А Хроня в той час, як його товариші по нещастю радилися в кущах, сидів у заскленій будці міліціонера, наче в акваріумі. Міліціонер з кимось сварився по телефону. Хроня зрозумів, що свариться він через нього: міліціонер вимагав прислати машину, а йому відповідали, що машини немає. Вірніше, машина є, але для неї немає бензину.

– Мать вашу! – кричав все ще буряковий від біганини міліціонер.

– Так вас і розперетак! Мене не інтересує! Мер сказав відвезти – і триндилець!

Нарешті він розлючено хряснув слухавкою об апарат.

Потім взяв ключі й буркнув Хроні:

– Я тебе замкну, щоб ти не втік. Я зараз прийду. Нічого тут не займай і сиди тихо.

Хроня сидів. Міліціонера не було досить‑таки довго. Нарешті він прийшов з якимось пакунком у руках. Поклав його на стіл і розгорнув. Хроня побачив бутерброди з ковбасою і пляшку кока‑коли.

– Жуй, – буркнув міліціонер, беручи собі бутерброд.

Хроню двічі припрошувати не довелось. Міліціонер подивився, як жадібно зголоднілий Хроня вп’явся зубами у хліб з ковбасою, зітхнув і відвернувся.

Хроня перевів подих, аж коли від бутербродів не залишилося ані крихти. Міліціонер налив йому в пластмасовий стаканчик коли, і Хроня, примруживши очі, розтягував на довше цю насолоду, ковтав маленькими ковточками солодку шипучу рідину.

Нарешті приїхала машина. Молодий водій Вася підійшов до скляної будки.

– Ну що за спєшка? – невдоволено спитав він, бо саме збирався підскочити на барахолку в своїх справах замість пхатися до мерії.

– Бери пацана, – сказав міліціонер, – і відвези у дитячий розподільник. Там уже чекають, їм подзвонили.

– Ну, блін, ви даєте, – обурився водій. – Два квартали до розподільника – вони машину викликають! Задницю ліньки підняти!

– Ну ти, багато не вякай, а роби, що сказано! – гримнув на нього міліціонер.

– Давай, шуруй! – похмуро сказав Вася Хроні. – Та не здумай тікати – я добре бігаю!

Хроня мовчки пішов поперед Васі, який на всяк випадок притримував його за плече.

Машина, а це був жовтий фургончик, що відкривався ззаду, стояла у дворі. Вася відімкнув дверцята, посадив туди Хроню і знову замкнув їх.

Їхали вони справді недовго – хвилини зо три.

Хроня почув, як Вася відмикає замок.

Коли водій розчахнув дверцята фургончика й уже відкрив рота, щоб скомандувати Хроні, аби той вилазив, щось тверде вперлося йому в спину, просто під ліву лопатку.

«Пістолет!» – промайнула думка, і Васю вмить пройняв холодний піт.

А хрипкий голос за його спиною тим часом проказав:

– Тихо, не ворушись! Руки на машину!

Вася слухняно виконав наказ. І побачив, як хлопець вискочив з фургона. Потім почулися незрозумілі звуки – наче ляпання пташиних крил, радісне котяче нявкання і мишаче попискування.

«Зараз витягнуть з кишені гроші! – подумав Вася. – Скільки там у мене? Двадцять баксів і трошки наших!»

Він відчув, як пістолет прибрали, але до кишені ніхто не ліз.

Той же хрипкий голос сказав:

– Три хвилини стій і не ворушися, а то вистрелю!

І все затихло.

Вася хвилину постояв, тоді обережно скоса зиркнув через плече. Нічого.

Тоді він трохи повернув голову. Знову нічого.

Аж тоді наважився озирнутися. Біля нього нікого не було. Тільки валялася крива суха палиця. Та ще Вася встиг помітити, як за ріг вулиці завертали два великих собаки – коллі й чорний пес невідомої породи.

Розділ 14. Рата пропонує

Визволивши Хроню, друзі пробралися до своєї криївки. Дорогою вони не розмовляли, щоб не привернути нічиєї уваги. А зайшовши до кімнати, заторохтіли всі разом.

– Ну, ви даєте! – радісно вигукнув Хроня.

– Це все пан Рекс влаштував! – гордо сказала Дол.

– А Рата! Рата! Наче справжній рекетир!

– Як Вольтр‑р‑рон! Як Вольтр‑р‑рон! – горлав Фері.

Коли всі трохи заспокоїлися, Рекс розповів Хроні, який план вони вигадали, щоб його врятувати. До розподільника вони прибігли раніше, ніж приїхав Вася. Сховавшись у кущах, дочекалися, доки той зупиниться й відімкне дверцята фургона. Тоді Рекс, який тим часом знайшов суху палицю, взяв її в зуби і впер у Васину спину, наче пістолет. Рата своїм захриплим голосом промовляв потрібні слова. А що саме слід казати, його навчила Доллі. Вона по телевізору часто бачила, як це робиться.

– Ну, спасибі вам, – сказав розчулений Хроня. – Я вже думав – мені хана. Я б, звичайно, знову втік, але хто знає, чи ми б зустрілися.

– А знаєте, про що я думаю? – сказав Рата. – Про те, чуваки, що ми самі все це зробили, без усіляких там прибульців з паралельного світу. Значить, ми щось можемо!

Всі замовкли. А Рата заговорив знову:

– Ну що, бачили, що вийшло з вашого ходіння по начальству? Тому нам треба їм усім оголосити нещадний терор! – його очі злісно зблиснули.

– А що це таке? – здивовано спитав Рекс.

– Тер‑р‑рор‑р‑ристи підір‑р‑рвали універ‑р‑рмаг у Тор‑р‑ронто! Вчинено тер‑р‑рор‑р‑ристичний замах на міністр‑р‑ра! Тер‑р‑ро‑р‑р‑ристи захопили літак на аер‑р‑родр‑р‑ромі! – раптом закричав голосом телевізійного коментатора Фері.

– От‑от, оце саме! – вдоволено закивав головою Рата.

– Як, ти хочеш, щоб ми кинули у мерію бомбу? – широко відкрив очі Хроня.

– Ти що, чувак, відморожений? – пирхнув Рата. – Чому саме бомбу? Задовбав ти своєю простотою! Не треба нам ні бомб, ні літаків… А ось зробити декому парочку неприємностей не завадить. Наприклад, ґаздиням, які викидають на вулицю безневинних котів…

– Або кр‑р‑расивих і р‑р‑розумних папуг! – додав із труби Фері.

– Еге ж, – продовжував Рата. – Або ось ти, – звернувся він до Доллі, – не хочеш сказати пару теплих слів своєму бізнесмену? Що ти на те? – повернувся він до Хроні.

Хроня нерішуче знизав плечима.

– Я не знаю… Може, справді…

– Та що там думати! – вискочив на ящик Рата. – Помста, помста і ще раз помста!

– А що б на це сказали Пол, Тер і Гейст? – вагаючись, мовив Рекс.

– А яке їхнє собаче діло? – зло спитав Рата. – Якщо вони нам хотіли допомогти, то куди ж вони провалилися, га? Та пішли вони куди подалі! Ні, чуваки, самі за себе не постоїмо – ніхто за нас не постоїть!

– А я? – раптом пискнув Хомка. – Я кому буду мститися?

Палацові дітей та юнацтва? Ні, я не згоден. Моя хата скраю – я нічого не знаю. Я буду ось тут провіантом завідувати – десь щось роздобуду – сюди принесу. А ви ж після теракту голодні прийдете – а я вам – щось смачненьке на стіл! Згода, га? – благаюче подивився він на Рату.

– Та сиди собі, все одно з тебе користі, як з козла молока, – презирливо кинув Рата.

– Ну, чуваки, пора саме підходяща – смеркається. Гайда всі за мною! – і Рата рішуче рушив до виходу.

Якось непомітно він почав розпоряджатися начальницьким тоном.

За ним вилетів папуга. Все ще вагаючись, піднявся Рекс. Услід неохоче пішла Доллі.

Коли кімната спорожніла, Хомка порився у кутку, витяг звідкілясь приховану скоринку хліба й заходився гризти, ласо причмокуючи.