Рата йшов попереду. За ним – Хроня з Рексом та Доллі. Папуга сидів у Хроні на плечі.
Поодинокі перехожі, заклопотані своїми справами, не звертали уваги на дивну компанію.
Вечірні вогні віддзеркалювалися у холодних калюжах. На вітринах тротуарних «шопів» звабно яскравіли «Снікерси», «Марси» та інші зморські солодощі.
Хроня не втримався і підійшов до однієї вітрини. За склом звабливо світив коричневими боками «Снікерс». Хроня проковтнув слину і спитав у Фері:
– А ти куштував оцей «Снікерс»?
– Куштував, – сказав Фері, – там гор‑р‑рішки всер‑р‑редині.
– Смачно?
– Гор‑р‑рішки нічого, а все решта – гидота.
– Нам у інтернат одного разу привезли допомогу. Гуманітарну якусь, казали. Там і «Снікерси» були, і «Марси». Тільки нам нічого не перепало… Дирекція між собою поділила.
Хроня зітхнув і наздогнав Рату.
– Куди ти нас ведеш? – спитав він у кота.
– Зараз побачите, – впевнено сказав Рата. – Уже близько.
Вони завернули у вулицю, на якій вишикувалися в ряд одноповерхові будинки. Дійшовши до одного, Рата зупинився:
– Тут.
Швидко поночіло. В одному з вікон будинку світилося. Кіт вправно перескочив огорожу й відкрив зсередини хвіртку. Видно було, що почувається він тут, наче вдома.
– Заходьте, тільки тихіше! – запросив він друзів. – Ось сюди, за будинок. Та‑а‑ак. Сідайте ось тут, у кущах, і слухайте…
Аріадна Трохимівна, огрядна жінка пенсійного віку, пила на кухні чай «Піквік». Її задоволене червоне обличчя лисніло потом. Поруч з нею сиділа біла пухнаста кицька з кирпатим носом і рожевим бантиком на шиї. Аріадна Трохимівна час від часу подавала їй тоненькі кружальця ковбаси. Кицька делікатно брала їх білими зубками і поволеньки з’їдала. Лампа з червоним абажуром затишно освітлювала кухню. Аріадна Трохимівна блаженствувала.
Раптом у вікно хтось тихенько стукнув. Господиня здивувалась: «Хто б це міг бути? І як він зайшов у двір, якщо хвіртка зачинена? А може, це мені вчулося?»
Тим не менше вона незграбно вилізла з‑за столу й підійшла до вікна. Надворі було темно, хоч око виколи. Тоді Аріадна Трохимівна вирішила відчинити вікно. «Може, то гілка стукнула?» – подумала вона.
Відчинивши вікно, вона висунулась надвір. Подивилася праворуч – нікого, ліворуч – нікого. Близько до вікна також не було ніяких гілок. «Гм, дивно», – мовила до себе Аріадна Трохимівна.
І тут у двері настирливо подзвонили. Здригнувшись, власниця кирпатої кицьки прикрила вікно і поспішила до дверей, бо дзвоник галасував не вгаваючи.
Але, відчинивши двері, Аріадна Трохимівна не побачила на порозі ні гостей з великим тортом, ані відставного полковника Антона Романовича, який деколи, правда, без торта, заходив на філіжанку кави.
«Що за чорт!» – вилаялася подумки господиня. У неї чомусь неприємно залоскотало в животі.
– Хто це тут грається?! – грізно спитала вона в темряву.
Темрява мовчала.
Тоді огрядна тітонька підтюпцем підбігла до хвіртки, щоб подивитися, чи вона зачинена на защіпку. Хвіртка була зачинена. Повернувшись майже бігом до хати, Аріадна Трохимівна швидко замкнула
за собою двері й, відсапуючись, пройшла у кухню. Там вона застала дивну картину. Перелякана біла кицька сиділа на найвищій полиці й сичала. Вікно було розчинене навстіж. А на підвіконні виднілися мокрі котячі сліди.
– Ах ти, бруднуля, – сказала Аріадна Трохимівна, – наслідила і думаєш, що сховаєшся від мене? Ану, злазь зараз же!
Вона закрила вікно і знову вмостилася пити чай. Біла кицька перестала сичати, але з полиці не злазила.
Допивши чай, Аріадна Трохимівна встала й вирішила лягати спати.
– Ну то й сиди собі, – сказала вона кицьці й пішла до спальні. Вклалась у ліжко, вимкнула торшер, заплющила очі та вже починала солодко засинати, як раптом почула тихеньке завивання.
Похолонувши, вона прислухалась.
– А‑а‑ріа‑ад‑но, ти чуєш мене? – донеслося до неї. Голос був наче з потойбічного світу – глухий і моторошний. Скам’янівши від жаху, вона мовчала.
– Озви‑и‑и‑ися, Аріа‑а‑а‑адно! – знову донеслося до неї.
В обімлілої господині щось кавкнуло в горлі, і вона ледве спромоглася вичавити з себе невиразний звук.
– Це говорить з тобою дух твого кота, якого ти так безжалісно викинула на загибель!
– Як‑к‑кого к‑ко‑кота? – ледь чутно спитала бідолашна Аріадна, натягаючи ковдру. – Я н‑не знаю н‑нія‑якого кота!
– Ага‑а, не знаєш?! – завив голос. – Отого, що ти мітлою виганяла з‑під дверей, коли він приходив просити у тебе шматок хліба! Га‑га‑га! – жахливо зареготав голос. – Зараз ти за все заплатиш! Ось мій дух вже вирвався з потойбічного світу. Відчуваєш, він літає у тебе над головою?!
І тут Аріадна Трохимівна з жахом почула ляпання крил і вітерець від їх помаху війнув просто їй у обличчя.
Вона несамовито заверещала, скинула з себе ковдру, вискочила з ліжка, і, як була у білій фланелевій сорочці, побігла до дверей. Вибігла надвір і щодуху дременула бруківкою до будинку Антона Романовича, який жив на сусідній вулиці.
Аріадна Трохимівна вже не чула, як привид, якому страшенно сподобалася ця забава, горлав щосили у порожній спальні:
– Біла вор‑р‑рона! Біла вор‑р‑рона! Дивіться пер‑р‑редачу «Біла вор‑р‑рона»!
