В культурі спілкування любов є основоположним принципом, який у своєму змісті має такі етичні категорії, як повага, співчуття, толерантність та ін

Повагу в етиці визначають як практичне визнання гідности особистости. Повага є однією з важливих моральних вимог, що ставляться в царині спілкування. Вона передбачає визнання гідности у діях, мотивах міжсуб'єктного спілкування, а також щодо соціальних умов.

ОСНОВНІ РИСИ ПОВАГИ Й НЕПОВАГИ

ПовагаНеповага

Справедливість Несправедливість

Рівноправність Нерівноправність

Свобода Придушення свободи

Взаємна довіра Недовіра

Прихильне ставлення одне до одного Приниження гідности

Ввічливість Брутальність

Скромність Зарозумілість

Чуйність Насильство

Делікатність Пригноблення

Вияви поваги не можна обмежити якимись традиційними акціями, про які прийнято говорити «віддати шану». Повага — це є постійна екзи-стенційно-моральна налаштованість і готовність людини до спілкування. В повсякденних стосунках між людьми повага виявляється, насамперед, у вмінні слухати. Трапляється, що люди під час бесіди не слухають своїх співрозмовників і навіть дають поради, не вислухавши спочатку, про що йдеться. Такі співрозмовники не сприймають серйозно слова інших, а отже і власні слова чи поради. У підсумку вони стомлюються від марної втрати часу і припускають, що їх втома була би більшою, якщо вони уважно прислухалися би до співрозмовника. Однак, це не більше, ніж хибне уявлення. Правда полягає в тому, що будь-яке спілкування, якщо воно відбувається зосереджено, активізує людину. Люди, які взаємно поважають один одного, уникають тривіальних розмов ні про що, які тільки крадуть час співрозмовників.

Повага у людському спілкуванні не може виникнути без довіри. Довіра до іншої людини в даному контексті означає відсутність сумнівів у тому, що її повага до життя й гідности кожної людини є невід'ємною складовою її моральности. На цьому грунтується і моральність нашої довіри до себе. Ми виразно усвідомлюємо постійну сутність нашої особистости, яка зберігається незмінною, доки ми живі, незважаючи на різні обставини і обов'язкові зміни прихильностей і симпатій. Якщо ми не віримо у незмінність нашої сутности, то під загрозою опиняється моральна самооцінка, і ми ризикуємо потрапити у залежність від погляду інших людей, чиє слово стає для нас вирішальним. Лише людина, яка вірить у себе, здатна виявляти довіру до інших. Без віри в себе ми не можемо нічого обіцяти, а людину можна визначити, як зауважував Ніцше, за її здатністю обіцяти.

Правило, виведене з досвіду, вказує на діалог як привілейовану фор­му побудови довіри. Мартін Бубер охарактеризував діалог як «зустріч життя із життям». Це відкриває той вимір діалогу, який перевищує інструментальне розуміння там, де діалог вважається методом досягнен­ня порозуміння, згоди чи навіть консенсусу. Діалог пропонує можливість подивитися ззовні на себе і на те, що вважається відомим, і таким чином відкрити зачинений внутрішній простір для перетворення у напрямку взаємної довіри. Побудова довіри шляхом діалогу зазнає перешкод, якщо партнери попередньо налаштовані наполягати на своєму і переконувати в цьому іншого. Спроба імітувати довіру, яка спершу не зіткнулася з випробуванням визнати відмінність іншого, нічого не додасть до побудови тривалої довіри. Отже, довіра є важливою складовою поваги.

Проблема поваги, довіри, самоповаги ставить серйозні питання до сучасної системи освіти. Установи освіти дають знання, але часто зали­шають поза увагою дуже важливий аспект: виховний вплив зрілого люблячого вчителя. У попередніх епохах вчитель був не стільки дже­релом інформації, як взірцем гідного людського життя. Доречно згадати про надзвичайно плідну педагогічну діяльність Г. С. Сковороди, який справляв потужний моральний вилив на своїх учнів не усними наста­новами, не текстами, а прикладом власного життя. Ось як про нього згадує його улюблений учень Михайло Ковалинський у своїх спогадах «Життя Григорія Сковороди»:

 

Поставлений між вічністю й часом, світлом і пітьмою, істи­ною й брехнею, добром і злом, маючи переважне право вибирати істинне, добре, досконале і здійснюючи це на ділі, у всякому місці, бут­ті, стані, званні, ступені, є мудрий, є праведний. Таким є муж, про котрого тут буде мова. МихайлоКовалинський

У сучасному суспільстві прикладом для наслідування є хто завгодно - кінозірки, співаки, спортсмени -тільки не вчителі. І до того часу, доки вчитель не стане головним суб'єктом поваги для молодої генерації і уря­довців, наше суспільство приречене на перманентну моральну кризу.

Категорія поваги тісно пов'язана з категорією толерантності.

Толерантність (від лат. гаіегапп'а - терпіння) - категорія етики, яка характеризує ставлення людини до інтересів, переконань, вірувань, звичаїв і поведінки інших людей.

Специфіка толерантності полягає в тому, що на відміну від любови і поваги вона означає ставлення до іншого, як до неподібного, відмінного індивіда. Практично толерантність проявляється у прагненні досягнути взаємопорозуміння й узгодження різнорідних інтересів і поглядів у процесі спілкування без застосування тиску і погроз, переважно мето­дами роз'яснення і переконування. Ця моральна якість необхідна в пере­говорному процесі, під час укладання угод, у залагоджуванні конфліктів. Толерантність є формою прояву поваги до іншої людини, визнання за нею права на інакодумство і власні переконання. Толерантність — це вміння бачити людей такими, якими вони є насправді, і відокремлювати суще від позірного, ілюзорного.

 

З ХРИСТИЯНСЬКОГО ПОГЛЯДУ ТОЛЕРАНТНІСТЬ ОЗНАЧАЄ:

 

по-перше, визнання того, що кожна людина є грішною, але ставлення

до неї передбачає можливість її виправлення шляхом покаяння, навернення і відродження;

по-друге, віротерпимість як фундаментальний принцип міжконфе­сій-ного екуменічного діалогу.

 

У наш час сфера застосування толерантности радикально розшири­лася. Йдеться про прихильне ставлення до представників інших світо­глядів, політичних орієнтацій, моральних традицій. Толерантність є важ­ливим етичним інструментом для дієвого співробітництва. Її моральна цінність неймовірно зросла в добу постмодерну, коли плюралізм думок і діалог різних культур стали запорукою виживання людства.

 

Співчуття-категорія етики, що характеризує розуміння почуттів і думок іншої людини, надання моральної підтримки її прагненням і готовність сприяти їх здійсненню.

 

Саме у співчутті найбільш повно і послідовно реалізується заповідь: «Люби ближнього твого, як себе самого» (Матей 22:39). Потреби ближ­нього, його нещастя і страждання, торкаючись нашого серця, пробуджу­ють в нас енергію чистої і дієвої любови.

Близькими до співчуття і почуття жалю є категорії альтруїзму і мило­сердя.