Еротичне кохання — це вибіркова любов. Роблячи вибір, людина в іншій людині любить усе людство, весь світ

Сучасними людьми еротичне кохання нерідко ототожнюється зі ста­тевим актом. Можна почути такі вислови: «займатися коханням», «я вчора з ним кохалася» тощо. Такі люди відокремленість іншої людини відчувають в основному як фізичну відчуженість. Факт фізичної близь­кости вони приймають за кохання. Часто еротичне кохання трактується як взаємне володіння й використання партнера партнером. Проте, нас­правді, це не кохання, — це егоїзм двох і самотність удвох.

Ідею любові до себе свого часу чудово сформулював німецький міс­тик Майстер Екхарт (1260 — 1328). Він писав, що коли людина справді любить себе, то це означає, що вона любить кожну людину нарівні із собою. Якщо ж вона любить іншу людину менше, ніж себе, то вона не досягла успіху в любові до себе. Коли людина любить всіх рівною мі­рою, включаючи себе, це означає, що вона любить усіх як єдину особу, і особа ця — Бог і людина. Отже, великою і праведною особистістю є той, хто, люблячи себе, любить всіх інших однаково.

Разом з усвідомленням своєї неповторності, несхожості з іншими приходить почуття самотності. Звідси зростання потреби у спілкуванні. Перебільшення своєї унікальності, неподібності до інших часто спри­чиняє соромливість, страх видатися безглуздим, втратити себе у спілку­ванні, палке бажання висповідатись комусь і рівночасно гостру невдо­воленість існуючими формами спілкування. Такою є діалектична супе­речність любові до себе.

Любов до Бога — це любов, що випливає з релігійного почуття і дещо відрізняється від вище розглянутих форм любови. Природа любови до Бога має психологічно багато спільного з природою любови до батька. На відміну від материнської, батьківська любов не безумовна. Її потрібно заслужити, її можна втратити, якщо не відповідати очікуванням і вимогам батька. Вона потребує слухняности як основної чесноти, а непослух стає головним гріхом, який приводить до втрат. Любляча людина має відкритий розум, відкрите серце і здатність слухати. Ця позиція — результат повної комунікації між інтелектом, психікою і сексуальністю.

У багатьох людей порушується зв'язок між цими складовими особистости так, що мислення відокремлюється від емоцій, а сексуальність — від кохання. Таке розщеплення руйнує інтеграцію особистости. Наприклад, вчинки людини у бізнесі можуть абсолютно відрізнятися від того, як вона поводиться в родинному колі. Заповідь «люби ближнього свого» може мати для когось значення тільки в храмі під час недільного богослужіння, але втрачає свою актуальність у понеділок в офісі. Аналогічно, коли життя індивіда дезінтегроване, роман із секретаркою або колегою не суперечить коханню до дружини. Однак бути різною людиною у різних обставинах означає, що людина не є собою в жодній з них. Її почуття любови обмежене і фрагментарне.

Влада і любов — протилежні цінності. Влада створює нерівність. В той же час любов означає рівноправність. Навіть зв'язок матері і дитини повинен спиратися на гарантію, що дитина є особистістю, такою ж як і мати. Якщо цього немає, то дитина не буде ставитись до інших як до рівних собі.

Любов і задоволення є внутрішніми складовими творчого процесу. Любляча людина — це творча особистість, оскільки вона в усі справи вкладає серце. Вона може досягти слави, успіхів, пошани, але дані цінності не домінують в ній. Вона не жертвує для них власною цілісністю. Певні цінності моральної самосвідомости — повага, гордість, чесність, справедливість — можуть гармонійно поєднуватися з цінностями серця і допомагають в зміцненні цілісности особистости.

Взаємоповага необхідна в будь-якому любовному зв'язку поміж людьми. Якщо її не вистачає — любов має інфантильний (дитячий) характер, є більше проявом потреби у піклуванні й захисті, ніж у взаємності сердечних почуттів. Нестача поваги приводить також до дегенерації зв'язку, який перероджується у зв'язок з розрахунку. Люблячою людиною може бути лише та, для якої важливою є повага.

Гордість — зовнішній прояв почуття власної гідности — є ще однією складовою особистости, яка збагачує любов. Гордість робить особистість привабливою, викликає повагу і навзаєм обіцяє, що до нас також будуть ставитись з повагою. Тільки не слід ототожнювати гордість з пихатістю або ж зарозумілістю.

Чесність — вираз стану внутрішньої інтеграці ї— є також важливою рисою люблячої людини. Людина, розум і серце якої розділені, говорить про те, чого насправді не відчуває. Водночас вона нещира і до себе. Неправда, яку говорить людина, поглиблює дезінтеграцію особистости, оскільки серце знає правду. Неправда порушує стосунки між людьми, адже неможливо мати щире серце й обманювати.

НЕХАЙ БУДУТЬ ПРОКЛЯТІ ВСІ ДІЛА, ДЖЕРЕЛО ЯКИХ НЕ ЛЮБОВ. ДО СПРАВ ЛЮБОВІ НАЛЕЖАТЬ ТІЛЬКИ ТІ, ЩО РОБЛЯТЬСЯ ВІД УСЬОГО СЕРЦЯ І НЕ ДЛЯ ВЛАСНОГО УСПІХУ, КОРИСТІ, ПОШАНИ, ЗРУЧНОСТИ І СВЯТОСТИ, А ДЛЯ КОРИСТИ, ШАНУВАННЯ, СВЯТОСТИ ІНШИХ. Мартін Лютер

Що дорослішою стає людина,то більшу частину навколишнього світу охоплює її любов. Вона стає зрілою і бере на себе все більшу відповідальність за тих, кого вона любить. Любляча людина осягає своїми почуттями все живе, все, що підтримує життя. Саме така любов продовжує життя людям, тваринам і рослинам. Відповідальність не означає тягаря чи примусу. Вона означає реагування по любові, а не за обов'язком. Це два несумісні поняття, оскільки любов є реакцією вільної особистости, виявом якої є творча самореалізація.