Лекции.Орг

Поиск:


Устал с поисками информации? Мы тебе поможем!

Дискусії в неомарксизмі




 

Неомарксизм остаточно сформувався після Другої світової війни. Ця гілка марксизму представлена в другій половині XX ст. цілим спектром різноманітних концепцій. Усередині найзахіднішого марксизму склалися дві течії, що істотно різнилися між собою. Перша орієнтувалося на людину як суб’єкта й об’єкта, друга – на суспільство і конкретно-наукове дослідження його структури та розвитку. Перша прагнула розробляти історичний матеріалізм як філософію, друга – як конкретну науку. Така розбіжність виникла не випадково. У самого К. Маркса спочатку домінував філософський, а потім – конкретно-науковий підхід до аналізу людини та суспільства, у зв’язку з чим, перший напрям часто апелює до «раннього» К. Маркса, а другий – до «пізнього».

У марксистсько-ленінській філософії в 60-і рр. також існували два аналогічні напрями, що суперечили один одному. До речі, і в немарксистській філософії XX ст. також склалися дві різні орієнтації: на людину (філософська антропологія, персоналізм, екзистенціалізм тощо) і на науку (неопозитивізм, аналітична філософія, структуралізм та ін.), відносини між якими були далеко не дружніми. Але, окрім загальнофілософських розбіжностей щодо питання про предмет і метод філософії, і у західних, і в радянських марксистів були інші підстави розробляти свою філософію в двох різних напрямах.

У післявоєнний час перед марксизмом постали дві основні проблеми. Перша – це проблема людського існування і необхідності гуманістичного оновлення марксизму. Друга полягала в тому, що проблема зниження ефективності марксизму як наукової теорії, ставала все відчутнішою по мірі перетворення його в догматичну ідеологію. Західні марксисти, на відміну від своїх радянських колег, не скуті офіційними догмами, гостріше на них прореагували.

Перша, гуманістична течія, зробивши центром обговорення людську проблематику і використовуючи такі філософські категорії, як суть та існування людини, суб’єкт і об’єкт, практика, відчуження і зняття відчуження й ін., розвернула критику сучасного суспільства як ворожого людині, негуманного, безперспективного. При цьому одні філософи, відштовхуючись від марксизму, висунули власні своєрідні ідеї. Е. Бліх розвивав «філософію надії»; інші спробували синтезувати певні положення марксизму з ідеями немарксистських течій, – наприклад прихильники фрейдо-марксизму (У. Райх, частково Г. Маркузе і Е. Фромм), марксизму (пізній Ж. П. Сартр, А. Лефевр, До. Косик, Дж. Люіс та ін.), феноменологічного марксизму (Е. Пачи і його послідовники); деякі виступили як продовжувачі ідей таких марксистів, як Д. Лукач і А. Грамши, наприклад, представники будапештської школи (А. Хеллер, Ф. Фехер, Д. Маркуш, М. Вайда) і італійського марксистського історицизму (Н. Бадалоні, Л. Группі, Е. Серени та ін.); група «Праксис», об’єдналася навколо однойменного югославського журналу (Р. Петрович, П. Враніцкий, М. Маркович, С. Стоянович та ін.), використовувала ідеї раннього К. Маркса, створивши на основі поняття практики досить оригінальні теорії.

Науково-сцієнтична течія поставила перед собою завдання підняти ступінь науковості марксизму. Вона представлена трьома напрямами: «методологізмом» (Р. делла Вольпе і його учні в Італії); «структуралістським марксизмом» (Л. Альтюсера і його послідовники у Франції та інших країнах); аналітичним марксизмом (Л. Дж. Коен, Дж. Ремер, Дж. Елстер, Е. О. Райт і ін.), який розповсюдився у Великобританії і США і прагнув переробити марксистську теорію за допомогою строгих методів сучасної науки (моделювання, теорія раціонального вибору, теорія ігор, модальна логіка та ін.).

Увагу багатьох дослідників привертає концепція Луї Альтюсера (1918-1990 рр.). Вона вважається одним із найглибших трактувань марксистської філософії з позицій сціентизму. Л. Альтюсер виступив на початку 60-х рр. проти суцільного захоплення марксистів гуманістичною проблематикою, пов’язаною з поверненням до ідей «раннього» К. Маркса. Він запропонував звільнити марксизм від залишків гегельянства і фейєрбахіанства, а також від ідеології (ідеологією, з точки його зору, є і гуманізм) і розвивати історичний матеріалізм не як філософію, а як конкретну науку. З погляду Л. Альтюсера, «економічно-філософські рукописи 1844 роки» К. Маркса – це зовсім не марксизм. Навпаки, К. Марксу знадобився «розрив» з ув’язненою в них гуманістичною концепцією для того, щоб створити історичний матеріалізм, а точніше, науку про історію із її цілком новими поняттями (продуктивні сили, виробничі відносини, базис, надбудова і т. д.). В даний час гуманізм – це різновид ідеології, що має свою цінність, але не здатна претендувати на статус строгої теорії, як і мораль, мистецтво і т.п. Подібно до всякої ідеології, гуманізм – це вираження інтересів, бажань, надій, але не більше того. Саме ідеологія, згідно Л. Альтюсеру, формує людину як суб’єкта, який вважає себе вільним, не будучи на ділі таким.

Історія, згідно з Л. Альтюсером, – це «процес без суб’єкта і мети». У ній діють діалектичні закономірності, але зовсім не такі, як у Г. В. Ф. Гегеля, діалектика якого телеологічна. Марксистська діалектика, вважає Альтюсер, відрізняється від гегелівської самою своєю структурою, і перш за все іншим розумінням цілісності і її внутрішніх зв’язків. Суспільство – це спочатку складне «структуроване» ціле, яке може розвиватися лише в результаті взаємодії всіх його сфер. Економіка, що детермінує (що визначає) кінець кінцем інші сфери суспільства, сама ними «наддетермінується». Тільки| за умови такої «наддетермінації», перш за все з боку політики й ідеології, може вирішитися основне економічне протиріччя. Одна суперечність, як би вона не була важлива, не може бути рушійною силою розвитку. Вона лише самовідтворюється. Рушійна сила – це комплекс суперечностей зі змінними внутрішніми зв’язками (накладення, згущування, зсув і т. д.).

На думку Л. Альтюсера, захоплення емпірією завдає сучасній науці непоправної шкоди. Він висунув концепцію наукового пізнання як синтетичної переробки колишнього знання, як переходу від «поганих» абстракцій до «хороших» (у цьому він спирався на французьких істориків науки і епістемологів – А. Койре, Р. Башляра). Слідуючи цій установці в своїй двотомній роботі «Читати «Капітал» (1965 р.), Альтюсер тлумачив наукову революцію К. Маркса як перехід від одноплощинної емпіричної проблематики переднаукового знання до багаторівневої, структурованої проблематики справжньої науки. Він запропонував «антигегельянську» інтерпретацію «Капіталу» К. Маркса, по-своєму вирішуючи питання про роль філософії в марксизмі та науковому пізнанні загалом.



Крім двох основних течій у західному марксизмі виділяються дослідники проблем «третього світу» (країн, що розвиваються) і капіталізму як світової системи (С. Амін, А. Р. Франк, І. Валлерстейн); представники критичної соціології; захисники марксистського фемінізму; прихильники марксистськи орієнтованого екологізму та ін.

Марксистська філософія еволюціонувала в своєму розвитку. Сьогодні вона є результатом вільного теоретичного й інтелектуального пошуку філософів, що розділяють головні філософські аргументи марксизму. До їх числа відносяться такі, як об’єктивність і закономірність розвитку дійсності, можливість їх раціонального пізнання і використання в процесі свідомої діяльності, діалектичний характер людської діяльності і пізнання, ідея визначальної ролі практики в історичному розвитку, критична орієнтація мислення, уявлення про соціальну роль і функції філософії.

 

 






Дата добавления: 2015-09-20; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 332 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Поиск на сайте:

Рекомендуемый контект:





© 2015-2021 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.003 с.